Лекція школи І течії геополітики

1. 
   Німецька школа.
   
2. 
   Американська школа.
   
3. 
   Британська школа.
   
4. 
   Російська школа.
   
5. 
   Європейський континенталізм.
   
6. 
   Українська школа.
   

Представники цієї школи зробили вагомий внесок у становлення і розвиток геополітики, адже саме завдяки ним геополітика наприкінці XIX ст. виокре­милася в самостійну науку. Водночас саме вони перетворили гео­політику на "інструмент обгрунтування воєнної агресії" і дискре­дитували її як науку в середині XX ст.

Засновником геополітики вважається географ Фрідріх Ратцель (1844—1904). У його працях з політичної географії вперше було сформульовано всі головні тези май­бутніх геополітичних досліджень. Позитивістсь­ка геополітика (реальна політика) виходить із твердження про невідворотність зіткнення інтересів держав на міжнародній арені.

Основні праці вченого: "Антропогеографія" (1882), "Про за­кони просторового зростання держав" (1896), "Політична геогра­фія" (1897), "Море як джерело могутності народів" (1900).

З позицій дарвінізму Ф. Ратцель стверджує, що держава є "живою істотою, вкоріненою в грунті", тому будь-яка зовнішня експансія становить природний процес розвитку біологічного ор­ганізму. Класикою геополітики є 7 Ратцелевих законів експансії:

1) розмір держави збільшується з розвитком культури нації;

2) зростання держави супроводжується такими аспектами розвитку, як ідеї, торгівля, місіонерство, активність;

3) держава розширюється, приєднуючи та поглинаючи політичні" - одиниці меншого значення;

4) кордон — це периферійний орган держави, через який проявляється її зростання, сила або слабкість та всі зміни в організмі держави. Сильною є та держава, яка здатна підтримувати тісні у зв'язки між власним прикордонням та серцевиною, не допуска­ючи сепаратизму;

5. 
   експансія держави полягає у першочерговому загарбанні най­важливіших для її розвитку регіонів;
   
6. 
   первісний імпульс експансії надходить до примітивних держав від більш розвинутих цивілізацій;
   
7. 
   загальна тенденція до асиміляції слабших націй спонукає до по­дальшого збільшення території в русі, який підживлює сам себе.
   

Ф. Ратцелю належить авторство концепції "світової держави", або Weltmacht. На основі особистого знайомства зі США та узагальнень історії європейських держав він доводив, що властива державам макси­мальна географічна експансія зрештою має привести до збігу меж континентів і державних кордонів. Будучи націоналістом, долю континентальної держави він пророкував Німеччині.

Необхідною умовою набуття статусу світової держави Ф. Ратцель вважав розвиток військово-морських сил і панування на морі. Цим самим він започаткував ще одну важливу для геополітики тему: значення моря для розвитку людської цивілізації та протистояння морських і континентальних світових центрів. Океаном майбутнього вчений вважав Тихий океан, де у фінальному для людства протистоянні зійдуться Велика Британія, США, Росія, Китай та Японія.

Загалом Ф. Ратцель зробив першу серйозну спробу застосування просторового підходу для пояснення змісту політичних подій.

Не лише поглибив запропоновані Ф. Ратцелем основи нової науки, а й першим ужив для її означення термін "геополітика" шведський учений Рудольф Челлен (1864—1922), якого можна вважати представником німецької школи. Цей автор започаткував суперечку щодо належності геополітики до сфери географії чи політології (сам він був професором історії та політичних наук). Предметом дослідження гео­політики вчений визначив великі держави.

Геополітика Р. Челлена — це лише одна з 5 (поряд з економічною політикою, демополітикою, соціополітикою та кратополітикою) складових науки про державу, яка розглядає останню "як живий організм (душею держави вважалася нація), втілений у просторі". Сила держави стави­лася в залежність від гармонічного поєднання території, господар­ства, народу, суспільства та влади.

У своїх працях "Держава як форма життя" (1899), "Великі держави: нариси зі сфери сучасної великої політики" (1914), "Основи системи політики" (1920) Р. Челлен:

• 
  довів до логічного кінця концепцію "континентальної держави" Ф. Ратцеля. Саме Німеччина, інтереси якої протилежні інте­ресам інших західноєвропейських держав, має об'єднати нав­коло себе європейців, втіливши в життя формулу "Німеччи­на = Європа" або принаймні теорію "континентального блоку";
  
• 
  поглибив ідею Ф. Достоєвського, створивши концепцію "мо­лодих і старих народів". Саме "молоді" німці й росіяни за ра­хунок територій, що контролюються "старими" французами та англійцями, повинні витворити континентальні держави. Ідеологічний аспект протистояння вважався Р. Челленом похідним;
  
• 
  розкрив поняття "трьох просторових факторів" — розширення, монолітності території, свободи переміщення населення — в динаміці геополітичних процесів.
  

Певним прообразом ідеї ЄС можна вважати й концепцію "конгломерату держав" Й. Парча. Загалом німецькі геополітики вбачали в Серединній Європі од­ночасне втілення і континентальної, і морської сили.

Негативний аспект у становлення академічної геополітики вніс Карл Хаусхофер (1869—1946), близький до верхівки фашистсь­кої Німеччини. Більшість праць він друкував у редагованому ним же журналі "Geopolitik" (пізніше перейменованому в "Zeitschrift fur Geopolitik ").

Геополітична доктрина К. Хаусхофера базувалася на планетарно­му дуалізмі: протистоянні морських (таласократії) і континентальних (телурократії) держав. Майбутнє Німеччини як великої держави ба­чилось у створенні "континентального блоку" або осі Берлін— Москва—Токіо. Базуючись на ідеї великих просторів, К. Хаусхофер дійшов висновку про необхідність поділу світу вздовж меридіанів на гло­бальні економічні регіони. Цей новий геополітичний поділ дістав назву панрегіоналізму. Виділення панрегіонів мало грунтуватися на об'єднанні держав на основі спільних соціально-політичних та економічних проблем (рис. 1).

Ідея панрегіо­нів знову повернулася в геополітику наприкінці XX ст.

Рис. 1. Панрегіони К. Хаусхофера

Теоретиками і практиками "консервативної революції" ("третього шляху") були Карл Шмітт, Артур Мюллер ван ден Брук, Ернст Юнґер, Ернст Нікіш, Генріх Лауфенберґ та ін. Спираючись на ідеї позитивізму з домішками езотерики та містики, вони вибудували версію націонал-більшовизму як поєднання антикапіталізму з нацизмом.

Збагатив геополітику своїми, певною мірою тенденційними, ідеями, викладеними у працях "Політична теологія" (1922), "Зем­ля і Море" (1942), "Номос Землі" (1950), "Планетарне протисто­яння між Сходом і Заходом та протистояння Землі і Моря" (1959) та ін., ще один представник німецької школи — Карл Шмітт (1887—1985). Головні з цих ідей:

• 
  теорія "прав народу" — кожен народ має право на культурну незалежність, збереження власної ідентичності та духовності;
  
• 
  концепція "номосу". Номос — це така форма організації буття, яка вста­новлює найгармонійніше співвідношення між природними та культурними особливостями людського колективу і навко­лишнім середовищем — як у соціальному ансамблі, так і між окремими складовими;
  
• 
  на основі вивчення "номосу" Землі — висновок про глобальне протистояння між двома сутнісно різними цивілізаціями Су­ходолу (Бегемот, традиційна) і Моря (Левіафан, трансфор­маційна);
  
• 
  гіпотеза Великого простору, згідно з якою поява держав-континентів є історичною та геополітичною необхід­ністю. К. Шмітт визнавав культурну та етнічну багатоманітність і широку ав­тономію складових. Його теза щодо того, що формування ве­ликих просторів спричинюється не агресією, а політичною волею держав чи народів, є аксіомою сучасних інтеграційних процесів.
  

А. Меген, по-перше, виділив 6 критеріїв, які визначають геополітичний статус держави. Серед них:

• 
  географічне положення, насамперед відкритість держави морям та доступність морських комунікацій. Протяжність сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіо­ни. Здатність флоту до оборони і війни з ворогом;
  
• 
  морфологія державної території, передусім морських узбереж, та кількість портів;
  
• 
  протяжність берегової лінії;
  
• 
  кількість населення держави, особливо в контексті можливості будувати та обслуговувати флот;
  
• 
  національний характер, насамперед здібність до торгівлі;
  

По-друге, висунув ідею переваги морської держави над конти­нентальною (латинської раси над слов'янською). Морсь­ку силу держави формують військовий та торговельний флоти і військово-морські бази. Військово-морський флот виступає лише гарантом свободи морської торгівлі.

По-третє, одним з першим виділив планетарні геополітичні структури, передбачивши домінування США в "північній конти­нентальній напівсфері" та світі загалом. Для цього на першому етапі США необхідно інтегрувати довкола себе всю Західну півку­лю. Боротьба США з Росією, Китаєм, частково Німеччиною — голов­не стратегічне завдання морської цивілізації (передусім американо-британського альянсу). З цією метою він запропонував пере­нести на планетарний рівень "принцип анаконди", який передба­чав блокування доступу супротивника до морських узбереж та створення перепон на шляху утворення ворожих коаліцій. Ця ідея була втілена США в концепції "передових рубежів" (1981).

Серед чинників, які применшують значення висновків А. Ме­тена: зростання військово-стратегічного значення повітряного ба­сейну; розвиток ядерної зброї; зменшення ролі національних кор­донів; відсутність на практиці суто морських або континенталь­них держав.

Послідовник А. Мегена Ніколас Спікмен (1893—1944) розгля­дав геополітику як найважливіший науковий інструмент міжна­родної політики, що дає змогу розробити найефективнішу стра­тегію безпеки. Важливу роль у формуванні політики він відводив географічним чинникам. Найважливіші праці: "Американська стратегія у світовій політиці: Сполучені Штати і баланс сили" (1942), "Географія світу" (1944). Н. Спікмен запропонував власний варіант геополітичної бу­дови світу (рис. 2).

Рис. 2. Геополітична модель Н. Спікмена

Новим елементом геополітичної картини світу Н. Спікмен виз­нав "Серединний океан". Західна Європа та Східне узбережжя США формують "атлантичне співтовариство", перетворюючи північ Атлантичного океану у "внутрішнє море" найрозвинутішої в усіх відношеннях західної цивілізації. Центральною потугою "нового континенту" автор називає США, закликаючи їх покінчити з ізоляціоналізмом та відводячи Європі роль додатка. І хоча багато передбачень і рекомендацій Н. Спікмена втілились у життя (створення НАТО, "холодна війна", недопущення союзу СРСР—Китай, гегемонія США у світі тощо), у поглинання Сполученими Штатами Західної Європи важко повірити.

Розвинув Н. Спікмен і ідею А. Мегена про геополітичну мо­гутність держави, виділивши вже 10 критеріїв, виходячи з яких слід її оцінювати. А саме: поверхня території, природа кордонів, чи­сельність населення, наявність корисних копалин, рівень еко­номічного і технологічного розвитку, фінансова забезпеченість, етнічна однорідність, рівень соціальної інтеграції, політична ста­більність та національний дух. Маючи низький сумарний результат, держава повинна шукати союзу із сильнішим суб'єктом..

А. Меген та Н. Спікмен є засновниками і найяскравішими представниками американського атлантизму. Серед американсь­ких геополітиків першої половини XX ст. варто відзначити також І. Боумена, Г. Вайджерта, Р. Страуса-Хюпе, В. Стефенссона, О. Латімора, Д. Вілсі, А. Шлезінґера. Їхній інтелектуальний по­тенціал було спрямовано на обгрунтування ідеї відмови США від концепції ізоляціонізму, поширення їх впливу на ключові регіони світу, посилення ролі авіації в міжнародній політиці.

Весь подальший розвиток американської школи геополітики пов'язаний з інтерпретацією зна­чення "осьового ареалу" для історії людства (західної цивілізації). У цьому напрямі працювали:

• 
  Д. Кеннан ("Початки радянської поведінки", 1947) — розгля­нув причини непоступливості СРСР після Другої світової війни, запропонував основи "політики стримування" та пе­редбачив крах цієї держави в результаті незаконної передачі влади; концепція різноманітності світу;
  
• 
  Д. Майнінґ ("Хартленд і Римленд у євразійській історії", 1956) — розвинув культурологічний аспект геополітики США ("два блоки — дві політики"); розрізняв два Римленди (морський та континентальний), відповідно виділяв "берегові зони", орієнтація яких важливіша за позицію "осьового ареалу";
  
• 
  І. Юрк ("Географічна вісь історії", 1956) — на основі кла­сифікації "берегових зон" Майнінґа побудував історичну мо­дель, у якій головну роль відіграють прибережні цивілізації, від яких культурні імпульси надходять углиб континенту;
  
• 
  С. Коен ("Географія і політика в поділеному світі", 1963) — запропонував поліцентричну та ієрархічну геополітичну мо­дель світу, зробивши крок до геополітики взаємодії;
  
• 
  Дж. Ґеддіс ("Стратегія стримування", 1982) — прихильник практичної геополітики, який вбачав головне її завдання в розробці геополітичних кодів;
  
• 
  Г. Кіссінджер ("Дипломатія", 1997) — автор доктрини "linkage" (аналог "анаконди"), яка наголошувала на тому, що стратегія СІІІА має бути спрямована на здобуття контролю й об'єднання дисконтинуальних зон за умови витіснення СРСР від узбе­режжя морів.
  

Розпад соціалістичного табору та окремих соціалістичних держав позначив перемогу атлантистської стратегії та пошук но­вих геополітичних моделей. Наприкінці XX ст. на його основі формується неоатлантизм, зміст якого під іншим ракурсом становить усе та ж конфронтація з "осьовим ареалом".

Серед оригінальних ідей: поняття "контрфактуальної історії" та "атомної дипломатії" Г. Алперовіца; теорія доміно В. Ростоу, М. Тейлора та Р. Макнамари; концепція "динамічного стриму­вання" К. Ґрея, який одним з перших геополітиків відмітив тен­денцію переходу від біполярного до мультиполярного світу; поділ світу на Північ та Південь Р. Волтерсом тощо.

Яскравим представником неоатлантизму та цивілізаційної гео­політики є Семюел Хантінгтон ("Протистояння цивілізацій", 1993), який поділив світ на "Захід і решту". Виокремивши 8 цивілізацій, він наголошує на тому, що перемога "таласократії" є уявною і тимчасовою, оскільки розвиток решти цивілізацій бу­де зорієнтований у відмінному від атлантизму та цивілізації За­ходу напрямі. На тлі зменшення ролі держав-націй протистоян­ня цивілізацій є майже неминучим, а окремі конфлікти вже нині мають цивілізаційний характер, тому Захід повинен:

• забезпечувати тіснішу співпрацю між північноамериканською і європейською складовими західної цивілізації;

• інтегрувати до Заходу близькі в культурному відношенні держави Центральної Європи та Латинської Америки;

• забезпечити тісніші взаємовідносини з Японією та Росією;

• запобігти переростанню локальних конфліктів між цивілізаціями у глобальні війни;

• обмежити воєнну експансію конфуціанських та ісламських країн (найвірогідніші супротивники — Китай, Ірак, Лівія, Іран тощо);

• 
  призупинити згортання збройних сил та забезпечити військову перевагу на Далекому Сході та в Південно-Західній Азії;
  
• 
  підтримувати орієнтовані на Захід складові інших цивілізацій.
  

Якщо для С. Хантінгтона Хартленд вже не несе в собі загро­зи для Заходу, то П. Вольфовіц і надалі найвірогіднішим против­ником вважає Росію, проти якої варто створити "санітарний кор­дон" або принаймні запобігти виникненню в Євразії стратегічної сили, що здатна протидіяти США. Однак позиція усіх неоатлан-тистів збігається в тому, що перемога у "холодній війні" не змен­шує загрози для Заходу, тому планетарний дуалізм залишається головною парадигмою і для початку XXI ст.

Забезпечити теоретико-методологічні підвалини гегемонії (лі­дерства) США у творенні єдиного світу покликані представники мондіалізму. Над розробкою повної уніфікації планети і створен­ням Світового Уряду в США працювали і працюють Рада з між­народних відносин та Фонд Карнеґі за всесвітній мир, Більдерберґський клуб, Тристороння комісія (Трилатераль), Фонд Сороса, які залучають до себе найкращих геополітиків, зокрема З. Бжезінського, Г. Кіссінджера.

Збіґнєв Бжезінський стояв біля початків "теорії конвергенції" — найбільш пацифістської версії мондіалізму. Ця теорія пропонува­ла уникнути "холодної війни" шляхом створення культурно-іде­ологічного типу цивілізації, який був би проміжним між соціалізмом і капіталізмом, між атлантизмом і континенталізмом, і передбачала спільне керівництво планетою Москвою та Вашингтоном. У 90-х роках З. Бжезінський уже більше уваги приділяв темі збереження гегемонії США у світі, який глобалізується, тому акцент робився на запобіганні посиленню ролі геостратегічних агентів Євразії або їх блокуванні.

Основні праці З. Бжезінського: "Велика шахівниця" (1997), "Вибір: світове панування чи глобальне лідерство" (2004).

Важливим етапом у розвитку американської геополітики вважається концепція глобального уніполя А. Страуса.

На основі теорії циклів економічного розвитку М. Кондратьєва в геополітиці кінця XX ст. сформувалася циклічна парадигма. Найвідомішими її прихильниками з числа американських дослідників є І. Валлерстайн (виділяє нідерландський, британський та американський цикли світової гегемонії і наполягає на тому, що й не існує тісної кореляції між економікою і політикою, П. Кеннеді (ідея "про імперське наднапруження"); Дж. Модельські та В. Томпсон (визначили "цикли лідерства", кожен з яких має етапи навчання та занепаду. Основу глобального лідерства формують мобільні військові сили, передова економіка, відкрите суспільство, нововведення, які адекватно реагують на світові проблеми).

Згідно з Х. Маккіндером, світова історія є результатом конф­ронтації континентальних та океанічних держав. Схема Х. Маккін­дера базується на ієрархії планетарного простору через систему концентричних кіл (рис. 3).

В 1915 р. британський географ Дж. Фейгрів назвав цю теорію теорією Хартленду (Серцевинної землі). Важливим структурним елементом моделі є Світовий острів, який складається з Європи, Азії та Африки. Геополітичну максиму Х. Маккіндера висловлено у праці "Британія та Британські моря": "Той, хто контролює Східну Європу, керує Хартлендом; хто керує Хартлендом, домінує над Світовим островом; хто домінує над Світовим островом, керує світом".

Головний висновок: розпочинається період зльоту континентальних держав та занепаду морських. Х. Маккіндер головним практичним завданням геополітики вважав максимальне знесилення "осьового ареалу", недопущення його блокування з іншими континентальними державами, особливо Німеччиною або арабським світом, та максимальне поширення впливу "зовнішнього півмісяця" на берегову зону Євразії. В 1943 р. вчений запропонував концепцію північного ат­лантизму, яка базувалася на недовірі СРСР.

Важливим внеском Х. Маккіндера у розвиток науки став за­пропонований ним поділ геополітичної історії світу на:

- доколумбовий (народи "внутрішнього півмісяця" живуть під постійною загрозою завоювання народами "осьового ареалу"),

- колумбовий (народи "внутрішнього півмісяця" завойовують невідомі їм прос­тори планети, формуючи "зовнішній півмісяць");

- постколумбовий (відсутність незайнятих земель спричинює світові війни, а нові транспортні технології зміщують геополітичний вектор у бік континентальних держав) періоди.

Загалом уся наукова діяль­ність ученого була підпорядкована висвітленню взаємозалеж­ності просторових відносин та історичної зумовленості: історія людства є частиною життя світового організму.

Вагомий внесок у становлення геополітики зробили британці:

• 
  Д. Паркер — вважав геополітичний процес не стихійною взаємодією багатьох чинників, а еволюційним процесом, зу­мовленим об'єктивними закономірностями формування геополітичного простору, ускладненим до того ж багатофакторністю історії людства;
  
• 
  П. Тейлор — виділив 4 генералізовані ери колоніальної активності та цикли світової гегемонії Нідерландів, Британії та США. Гегемонія базується на світовій монополії у вироб­ничій, торговельній та фінансовій сферах;
  
• 
  А. Тойнбі — виділив 115—120-річні цикли "світових війн".
  

Головною течією російської геополітики можна вважати неоєвразійство, що розвилося з євразійства, яке відображало ідеї, започатковані слов'янофілами.

Важливим етапом становлення російської геополітики вважається праця В. П. Семенова-Тян-Шанського (1870—1942) "Про могутнє територіальне володіння стосовно до Росії. Нарис із політичної географії" (1915), методологічна роль якої полягає у відході від дихотомічної парадигми. Історичний розвиток ішов шляхом синтезу морських і континен­тальних частин Землі, яскравим прикладом чого є історія Росії. Серед оригінальних ідей: виокремлення трьох форм "тери­торіальних систем політичної могутності (кільцеподібна, клапти­кова та "від моря до моря"); з метою збереження цілісності Росії необхідно посунути її культурно-економічний центр до геогра­фічного центру, у виділену автором Російську Євразію.

Біля джерел суто євразійства, яке ввібрало в себе головні ідеї слов'янофілів, стояли П. Савицький, М. Трубецькой, Г. Флоровський. Суть праць євразійців, і зокрема Петра Савицького (1895— 1968) — "Степ та осілість" (1922), "Географічний огляд Росії-Євразії" (1926), "Географічні та геополітичні основи євразійства" (1933) та ін., полягала в тому, що Росія є особливим цивілізаційним утворенням; синтезом європейського та азійського на­чал; осередком проживання особливої євразійської нації; "Євразією" не у фізико-географічному, а в ідейному розумінні. Прагнучи відокремити Росію від Європи, ав­тор наголошував, що неправильно вести відлік розвитку Росії від Київської Русі (провінції), і вітав монголо-татарське ярмо, завдя­ки якому Росія досягла своєї геополітичної самостійності і збе­регла духовну незалежність від агресивного романо-германського світу. Важливу роль при цьому відіграло православ'я, яке трансформувало улус Батия в Мос­ковську державу. Загалом євразійці головним ворогом російської самобутності та джерелом криз вважали Європу. Майбутнє Росії вони бачили у створенні всесвітнього антиєвропейського руху.

За доктриною П. Савицького, окрім "монгольського духу", першопричина самодостатності Росії—Євразії полягає в її гео­графічному положенні та особливостях "місцерозвитку". Теорія "місцерозвитку" є аналогом німецького Raum і свідчить про "органіцизм" євразійців. Розбудова Росії на євразійський кшталт мала спиратися на соборність і братську любов, державну власність, первісний духовний імпульс зверху донизу. В рамках євразійства розроблено центро-периферійну модель, де континент Євразія поділяється на серединний континент, тобто власне Євразію (разом з українськими землями), та два периферійні світи (азійський і європейський).

Новітній етап розвитку російської геополітики розпочався з кінця 80-х років XX ст. і представлений в основному геополітикою неоєвразійців та близьких до них націонал-більшовиків. Завданням неоєвразійців є обгрунтування месіанської ролі Росії як самобутньої євразійської цивілізації на даному етапі. Хо­ча Лев Ґумільов безпосередньо не зачіпав геополітичні теми у своїх працях, його теорія етногенезу та етнічних циклів має геополітичний зміст. Молодим і перспективним етносом вважаються росіяни як етнос, що сформувався на основі тюрко-слов'янського злиття, в той час як західна цивілізація перебуває на стадії "пасіонарного згасан­ня".

Творцем ідеології російських крайніх правих вважається О. Дуґін ("Консервативна революція", 1994, "Основи геополіти­ки", 1997), для якого геополітика — це передовсім метод обгрун­тування крайньо правої політичної свідомості та пошуку "третьо­го шляху" для Росії.

Загалом праці націонал-більшовиків є певним сплавом ідеї "консервативної революції" про "третій шлях", теорії континен­тального блоку та неоєвразійства. Всі їхні роботи мають виразний антизахідний (і антиукраїнський) конфліктологічний характер. Проте неоєвразійці визнають можливість компромісу із Західною Європою за умови відмови останньої від проамериканської політики.

Позаєвразійські антизахідники — І. Кузьменко, А. Бедрицький та ін. — обстоюють ідею державника М. Данилевського про створення православно-слов'янського союзу як противаги і Заходові, і Сходові, оскільки азійські народи несуть у собі небезпеку для існування Росії.

Неозахідна російська школа геополітики поки відсутня і представлена лише публіцистикою. Серед авторів, праці яких спрямовані не на ідеологічне протистояння, а на наукове пояснення геополітичного становища Росії в сучасному світі та розвиток геополітики взаємодії, варто відзначити В. Цимбурськоґо (концепція "острів Росія"), В. Колосова та деяких інших.

5. Європейський континенталізм.

Геополітичні школи європейських держав вирізняються меншою гло­бальністю, саме тому провідними течіями є внутрішня геополіти­ка, "нові праві", неконфронтаційна геополітика, які становлять ос­нову європейської континентальної геополітики.

Засновником французької географічної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (1845—1918). Беззаперечним є вплив на формування його поглядів Ф. Ратцеля, однак з багатьма ідеями німецької геополітики В. де ля Блаш не погоджувався. Зокрема, він вважав перебільшеною роль природних факторів (грунту) у розвитку держав. За де ля Блашем, "найважливішим географіч­ним фактором" є людина, її воля. Автор пропонував розглядати географічне положення як "можливість", що може стати дійсним політичним чинником. У цьому ракурсі він розробив концепцію "посибілізму". Згідно з цією концепцією, політична історія біль­шою мірою залежить від суб'єктивного фактора — людини.

Для оцінки геополітичного положення держави вчений за­пропонував позиційний принцип. Головною загрозою світові де ля Блаш вважав геополітичну заблокованість Німеччини, яка не має можливостей для виходу своєї зростаючої агресії. Вирішення проблеми європейської й світової безпеки Відаль де ля Блаш вбачав у створенні політичного та економічного спів­товариства держав, допускаючи появу світової держави.

Суть основних ідей В. де ля Блаша розкрита у працях: "Картина географії Франції" (1903), "Східна Франція" (1917), "Принципи географії людини" (1922).

Виникнення внутрішньої геополітики пов'язане з іменем Іва Лакоста, який прагнув адаптувати геополітику до сучасних умов, не поділяючи ідей ані "органіцизму" континентальної школи, ані "ме­ханіцизму" атлантичної. Геополітика Лакоста — це лише соціо­логічний інструмент аналізу ситуації, метод, який допомагає у дослідженні локальних проблем або при вивченні політичних уподо­бань населення певних регіонів.

Представник цієї школи Андре Зіґфрід першим сформулював закономірності електоральної геополітики. Заслуговують на увагу запропоновані теоретичні напрацювання щодо співвідношення геополітики, геостратегії, ідео­логії; метод "геополітичного представлення" для аналізу територіаль­них конфліктів як головного об'єкта геополітичного дослідження; приділення особливої уваги ролі інформаційних систем у розвитку сучасних геополітичних процесів.

Не погоджується з постулатами традиційної геополітики П'єр Галлуа. Його аргументами є: розвиток зброї масового знищення й авіакосмічної техніки; зростання геополітичної ваги космічно­го простору; розвиток ЗМІ та формування "масової поведінки" людей; поява нових суб'єктів міжнародних відносин. У рамках неконфронтаційної геополітики він закликає до розробки і ре­алізації загальнопланетарної геополітики.

У 60-х роках у Франції виникає ідеологія "нових правих". Ален де Бенуа вважав, що концепція держави-нації застаріла і майбутнє належить лише "великим просторам", базою яких мають стати не механічне об'єднання держав, а рівність і спільність культури. Головний геополітичний принцип Європи, яка, за твердженням "нових правих", не є частиною Заходу, де відсутні етнічні та духовні традиції, вони бачать у нейтральній та сильній "Європі ста прапорів".

Антиглобалістський напрям сучасної геополітики уособлює своїми працями Іґнасіо Районе ("Геополітика хаосу", 2001).

Є підстави говорити про певне домінування ідей "нових пра­вих" серед сучасних європейських геополітиків. Це, зокрема:

• 
  бельгійці Жан Тіріар (концепція центристської єврорадянської імперії від Владивостока до Дубліна; СРСР — спадкоємець Третього рейху) та Роберт Стойкерс;
  
• 
  австрієць Йордіс фон Логаузен — теоретичне узагальнення по­няття влади; Європа лише тимчасово підпала під владу таласократії, розпад СРСР — поразка континентальних сил;
  
• 
  італійці К. Террачано, М. Таркі, К. Мутті, М. Муреллі, А. Колла, М. Баттара — найрадикальніша позиція європейського континенталізму; Європа — плацдарм російсько-ісламського блоку в боротьбі з атлантизмом.
  

У геополітичній літературі нашої держави можна віднайти ідеї, влас­тиві різним геополітичним течіям. Се­ред найвизначніших геополітиків можна назвати Юрія Липу, Степана Рудницького, Дмитра Донцова, Д. Базіва, В. Дергачова, М. Дністрянського, Є. Кисельова, С. Андрущенко, М. Багрова, В. Мадіссона, П. Харченка. Останнім часом переважають державницькі проєвропейські погляди, поступово витісняючи ворожі до всього українського ідеї неоєвразійства.