Новорічнарапсоді я

Лапатий іній, сліпуча білизна паморозі і живе срібло льоду робили своє. І якщо на вулицях міста траплялося заклопотане обличчя, то можна було заприсягтися – перехожий спізнюється до накритого столу. А може, давався взнаки дивний виверт людської психіки? Адже нещасні люди, цураються собі подібних. Вони, немов поранені звірі, забиваються у закутки, і з вікон темних нір байдуже споглядають чуже свято. І навіть чари зими не в змозі побороти цю болісну самотність.

Багатоповерхові кам’яниці пломеніли сяйвом освітлених вікон, вулиці квапливо порожніли, а вечір примірявся поставити крапку в останньому реченні чергового, уже майже дописаного тому в історії планети.

На «блакитному» екрані Женя збирався в баню. Пробували затягти пісню сусіди, але – ще не йшло. Стріляли корками пляшки… А Стах тулив до шиби розпашіле чоло і журно зітхав кожного разу, як нутро, одного з парадних навпроти, жадібно поглинало компанію, або запізнілого гостя.

Будучи швидше самітником, ніж істотою стадною, Стах не переймався відсутністю товариства. Навпаки – у гурті, більш як з чотирьох осіб, почувався непевно і намагався скоріше втекти з таких збіговиськ. А якщо піти по-англійськи було неприпустимо, то організовував «свою» компанію. Здебільшого ж залишався самодостатнім, і щиро вважав, що спілкування з книгами та рукописами, не йде в жодне порівняння з безсенсовними теревенями.

Таку манеру поведінки диктувала випестувана роками добровільна ізольованість митця. Необтяжлива своєю примарною добровільністю. Але часом приходить самотність примусова, коли чоловік змушений піддатися обставинам, приймаючи їх невмолиму владу над собою.

Саме так, як у цю Новорічну ніч, коли Стах залишився на одинці з телевізором.

Тож, позираючи на веселощі інших, він у черговий раз намагався переконати себе, що не тішив дурні амбіції. А тому, має почуватися впевнено і не розкисати.

Минулий рік, сповнений різноманітних, здебільшого приємних подій, у фінансовому плані не потішив. І вчора постала дилема: зустрічати прихід Нового року з сардельками до картоплі, або їхати святкувати непересічну подію до тещі.

Щоб не псувати свято дітям, Стах вибрав другий варіант. З суттєвою правкою: у гості сім’я вирушить без нього. Опинитися з батьками дружини за одним столом, знаючи, що саме вони думають про нього – задоволення не з найкращих.

Прикро вражена таким рішенням чоловіка, Оленка спершу обізвала його пихатим дурнем, але, охолонувши, погодилася, що дітей не повинні зачіпати сімейні чвари. Рідні як посваряться, так і помиряться, а свято – мине.

От і готувалися зустрічати Новий рік хто де… Оленка з дітьми у Бродах. П’яненький Женя Лукашин – у Ленінграді, а Стах – у порожній львівській квартирі.

Відірвавшись від споглядання безлюдної вулиці, Стах обвів поглядом сумну оселю і подався на кухню заварювати каву. Треба було сідати за рукопис. Самотність і тиша дозволяли зібратися з думками. Настрій – відповідний, гіршого годі й бажати. А саме в такому стані, згідно першоджерел, перебувало людство напередодні народження Спасителя. Повсюди безпросвітні сутінки, безнадія і журба.

Водночас, в такт його думкам, немов опускаючи завісу і остаточно відсікаючи минуле від майбутнього, – з неба повалив густий лапатий сніг. Перші сніжинки скидалися на заспаних танцівниць, які мляво виконують перші па, не відчуваючи ні музики, ні власного тіла. Але невдовзі розгульна мелодія підхопила їх, втягнула в ритм, і вони закружляли жвавіше, зливаючись в одному чарівному мереживі танцю.

Зараз у корчмі було напрочуд безлюдно. Завинила несамовита злива, що пополудню прорвала небеса, і завернула назад тих, хто не встиг дійти. З відвідувачів – лиш сп'янілий грек, в одежі купця, лежав долілиць на столі, лівою рукою черкаючи по зачовганій долівці. А правицею, хазяйновито опираючись на засмаглу ніжку дівчини, нетутешньої вроди. Її одяг не залишав сумніву, щодо способу, яким красуня заробляла на прожиття. Хоча на обличчі дівчини ще не помітні сліди цинізму та байдужості, які неминуче проріжуться крізь прекрасні риси, водночас із тим як споганиться і відімре душа служниці розпусти. Біля шинквасу, в кутку, поклавши голову на коліна, дрімає інша юнка. Довге, розпущене волосся вкутує усю її тендітну скоцюблену постать, чорним лискучим покривалом так щільно, що коли б не смолоскип за лядою, то годі було б і розібрати, що то жива людина, а не котрийсь із численних лантухів.

У корчмі тихо і сумно. Здається, навіть чути жалісливу мелодію, що пробивається крізь монотонний гомін зливи. Густий дощ періщить, як сумлінний раб, котрого заохочує до праці виляск батога...

Неповороткі двері несподівано рвучко розчахнулися і, супроводжуваний громом та потоками води, брякаючи зброєю, до середини ввалився гурт легіонерів, на чолі зі справжнім велетнем. Той вирізнявся серед решти вояків і зростом, і багатством одежі, і значком центуріона на латах.

– Клянуся останнім сестерцієм, який запорпався у моєму гаманці, ми вчасно! – вигукнув він. – Усі фурії світу зібралися сьогодні над цим, проклятим містом! Гей, шинкарю! Де ти там? Ворушися! Бо хоч я мокрий, як потопельник, в горлі сухо, наче у пустелі Аравійській.

– Приємно бачити, Марку, що хоч комусь уже добре, – зареготав, киваючи на грека, широкоплечий триарій. Про заслуги воїна свідчило вкрите рубцями обличчя і фамільярність, з якою він звертався до командира. – Грек уже далеченько заплив, і щедрий Бахус продовжує надимати його вітрила.

– Наздоженемо, Луцію... Сьогодні – наш день. І ніхто не посміє відмовити у заслуженому відпочинку моїй центурії! Ні давній і вірний приятель Бахус, ні... – тут його погляд впав на дівчину, поруч з п’яним купцем. – Ні оманлива Венера. Але, почнемо, як личить справжнім чоловікам – з вина... Слава, ігемону! Сьогодні ми маємо і за що, і – на що випити!

Десять легіонерів склали своє спорядження в кутку, та умостилися на лавах навколо найбільшого столу доволі злагоджено і хутко. Схоже, це тактичне завдання їм доводилося вирішувати не вперше. І захоплення корчми відбулося так стрімко, що на появу легіонерів, звернула увагу лише служниця. Вочевидь у неї теж був певний досвід у спілкуванні з римлянами, бо вона вивіркою шмигнула за шинквас, щойно почула густий бас центуріона.

– Злива впрост навіжена. Мабуть старий пердун перекинув ночви, коли мив ноги. От Юнона і лютує... – клаповухий, прищавий легіонер спробував пожартувати, але це йому не вельми вдалося, бо вимоклі товариші, ще не були налаштовані на веселощі. Особливо такі, що супроводжуються блюзнірством.

– Страшно навіть подумати, в яку халепу ми б потрапили, як би ще хоч трохи затрималися на горі... – процідив триарій.

– Авжеж... – погодився центуріон. – Блискавиці так і чешуть! А у нас – шоломи, щити, пілуми… Та годі, гроза надворі, а ми – в корчмі! І ніякий громовержець нас звідси не викурить, хіба що змовиться з Нептуном чи самим Орком! Але куди запропастився клятий шинкар? Гей, kulus*! Не чекай доки ми самі потурбуємося про себе, бо у накладі залишишся!

– Ще б пак! – підхопив клаповухий, в якого дотепне слівце було єдиним шансом привернути до себе увагу. – Цілий день вистояти непорушно у таку спеку. Ігемон покарав нас, а не клятих розбійників...

І знову не потрафив. Бо центуріон аж сіпнувся і так зиркнув з-під лоба, що юнак замалим під стіл не поліз.

– Стули писок, Сервілію!

– А може, шинкар ще не повернувся зі страти? – озвався інший легіонер, який сидів праворуч триарія. Ставний, з чудово розвинутими м’язами і делікатною грецькою борідкою. З поміж решти товаришів він вирізнявся доглянутістю. Що у свою чергу наводило на думку про таємницю походження. Адже не міг нащадок знатного римського роду у його віці залишатися простим воїном, у провінційному легіоні. – Іудеї страшенно кровожерні. Схоже, все місто збіглося подивитися на муки приречених…

– Що візьмеш з варварів, Юлію, – поблажливо озвався триарій. – Адже тут, окрім повій, немає інших розваг... А від надміру солодощів може й знудити. Га-га-га! Але і за цілий талан, а не те що з цікавості, я не хотів би опинитися зараз під голим небом. Що ж до вина, то як гадаєш, Марку – та мавпочка, що глипає на нас із-за ляди, зможе відрізнити цекубське від фалернського?

– Байдуже, Луцію, – відказав центуріон. – Аби лиш змогла дотягнути сулію до столу, а що там налито – ми й самі довідаємося.

У цю мить клаповухий, який вирішив, що вже достатньо помовчав, знову подав голос:

– Злочинці, повинні дякувати прокураторові за вияв милосердя.

Виразно сьогодні був не його день. Бо ці слова викликали невдоволення навіть у ветерана. Він невдоволено озирнувся на п’яного грека і пробурмотів:

– Однаково невдовзі здохли б...

– Коли центуріон за наказом ігемона заколов їх, розбійники були вже як мертві, – підтримав триарія красень Юлій. – Прокуратор не скоротив муки приречених навіть на пару годин.

Та чванливу юність, яка вважає мудрою лише саму себе, не так легко спинити. Особливо, коли віслюча впертість поєднується з надмірною самовпевненістю розпещеного маминого синочка.

– Не думаю... Напоєні дощем, який до того ж прогнав увесь гнус – розбійники дожили б до приходу темряви. Нічна прохолода теж зміцнила б їхні сили. От і виходить, що Пілат звільнив засуджених від цілої доби страждань...

– Якщо й так, – зробив другу спробу втихомирити балакуна центуріон. – То не через співчуття до злочинців, а лише турбуючись про нас, змушених, стовбичити на осонні!

– Слава, Тиберію! Віват, ігемону!

Решта легіонерів так запально і злагоджено гаркнули «Аве!», наче від того залежала їхня місячна платня.

Розбуджений криком, спробував піднести голову грек, але подібного чину не доконав би навіть Геркулес, і з голосним тріском, гепнув чолом в стільницю.

– Не згоден! – продовжував пасталакати клаповухий Сервілій. – Навіщо применшувати милість Пілата? Адже милосердя варте похвали навіть, якщо виказане до худоби. А тут – люди!

Цього було занадто навіть для найрозважливішого. А Марк ніколи не вирізнявся стриманістю характеру.

– Злочинців, засуджених до страти за образу імператорської гідності, ти, дурню, називаєш людьми?! – почав він зловісним шепотом, а тоді зірвався на крик. – На осонні перегрівся?!

– Думаю, ігемон погодився б зі мною, а не з вами..

Юнак уже розумів, що перебрів межу, але ж як не відстояти власної думки. Того, що за слова доводиться відповідати – життя його ще не навчило.

Центуріон поволі сатанів, на очах перетворюючись у того Марка Щурорбія, котрого побоювалися навіть германці. Врятував базіку триарій. Не підводячись з лави, він коротко і жорстоко рубонув юнака ребром долоні по шиї, і той – лантухом сповз під стіл.

– Дурня! Я два десятки літ знаю прокуратора, і можу заприсягтися, що він, думав лише про нас з вами! А Сервілій, хоч і Апулей, всього лиш шмаркатий гастат! Якому сонце напекло тім’ячко.

Центуріон видихнув і важко опустився на лаву. Жилваки на його вилицях якийсь час ворушилися, але неминуча гроза, на відміну від тої, що бушувала назовні – минула.

– Вірно, Луцію! А якщо в когось інша думка, то не відмовляйте собі в задоволені... Я так давно не розмотував батога!

Хоч і промовив спокійно, але оскільки мав голос, від якого дибки ставали бойові скакуни, то навіть ті легіонери, хто більше цікавився спогляданням жіночих принад, про всяк випадок опустили очі. Зате грек, розбуджений громоподібним риком, зацікавлено роззирнувся.

– А щоб мене покусав скажений пес! – Марк Щуробій втратив терпіння. – Жодної користі, як від клятого жида, так і від його служниці! Давай, Луцію, пошуруй за шинквасом... Може, знайдеш щось, придатне вгамувати спрагу громадянина?

– Щоб Юпітер спопелив триклятого шинкаря разом з його шинкаркою і усім виводком! Спробуй дізнайся де тут що... – невдоволено буркнув Луцій. – Гей, Ривко! Чи, як тебе там – Рахіль! Ти що – людської мови не розумієш?

Дівчина за лядою розгублено кліпала очима і безперервно торохтіла по-жидівськи:

– Нічого не розумію...

– У тому барилі, що ліворуч, досить терпиме фалернське. А у високій щербатій амфорі – повинно залишитися ще трохи цекубського, – раптом голосно і досить виразно озвався грек. – І мені, якщо ваша ласка, зачерпніть трохи. Бо – тверезію... – і промовивши ці слова, знову приклався обличчям до столу.
– 3 –
Рядки з’являлися перед очима на моніторі стрімкими візерунками, водночас із тим, як формувалися думки. Наче сканувалися... Перешкоджав лише мідний гонг, повішаний шинкарем при дверях в корчму, і котрим тепер на всі лади тарахкотів вітер.

Стах потряс головою, намагаючись зосередитися і ривком вернувся у дійсність, як плавець винурюється з глибини на поверхню. Дзвонили у двері квартири. Надто настирливо, як на випадкових перехожих.

– Не дім, а прохідний двір, – висловив свою думку на це неподобство Лукашин, незадоволено випускаючи з обіймів розімлілу від поцілунку Надю. – Хто б це не був… Уб’ю і все!

– А щоб вам... – буркнув Стах і пішов відчиняти. Адже якщо люди поводяться так настирно, то це приперся або хтось свій, або – міліція.

Але трійця чоловіків, зодягнена у довгі, стародавнього покрою, кожухи, що тупцяла перед дверми квартири була Стахові незнайома. І на міліціонерів скидалася мало.

– Віншую, віншую, за припічком горілку чую! – прогудів густим басом один з незнайомців

– Гм, – Стах почухався у потилиці. – Начебто завчасу, панове... До Різдва – ще цілий тиждень. Хоча, – здвигнув плечима, – якщо числити за григоріанським, то вже й минуло... А, може, саме посередині і повинно бути? Цікаво б довідатися думку винуватця свята, а не його довірених осіб… – і додав голосніше. – Ну, то прошу до господи. Не знаю де ви, дорогі гості, тую горілку почули, але що не примариться людині з холоду.

Проте дивні незнайомці навіть не поворухнулися, а очікувально споглядали на господаря. Стах покліпав очима, а тоді ляснув себе по лобі і широко усміхнувся.

– Ви лишень подумайте, що місто з людьми робить? Геть традицій відцурався. Зараз, пригадаю, як там по тексту… Ага! Три-є, царі, де ви йдете?

– Ми ідем у Віфлеєм.

Віншувати з покоєм.

І повернемося, – радо озвався другий подорожній.

А третій додав:

– І ми, убогі, несем, що можем,

Щоб обдарити дитятко Боже.

– Ісусе милий ми не багаті.

Золота-срібла не можемо дати... – включився Стах. Потім відсапнув і продовжив:

– Одним словом, заходимо і п’ємо каву, але говорити прошу прозою.

– Щиро дякуємо, але маємо поспішати. Різдво ось-ось, а до Віфлеєму ще йти і йти, – ґречно відмовився перший подорожній.

– Ми, власне, не повинні були звертати з дороги, але отримали веління. Щоб, може, і ти з нами? – додав другий подорожній.

– Е, ні. Богові – боже, а кесарю – кесареве! – виставив поперед себе руки Стах. – Quod licet Jovi, non licet bovi**. Не будемо випадати з легенди… До Віфлеєму хто приходив вітати Марію? Пастирі, купці, царі. Я ж – ні те, ні друге, ні третє. Літописець… Від стола і келії, ані на крок.

– Ну, то чолом тобі, достойний пане, вибач, що потривожили в час праці. Нехай рука Господня провадить твій розум до вищих істин. А нам браття, час у дорогу, – поступливо кивнув перший подорожній.

– Так, поспішимо, – докинув другий подорожній. – Най буде злагода у вашій хаті. Будьте здорові, щасливі, багаті.

– Най всі ангели вас опікають, – додав од себе третій подорожній. – А біди й хвороби завжди оминають. Золота, срібла, грошей без ліку. І то не лиш нині, а завше, до віку!..

Стах ще замислено прислухався, як чудернацька трійця злагоджено потупотіла до низу з шостого поверху, а тоді щільно зачинив двері квартири і мимохіть глипнув на годинника і відмітив, що незважаючи на глибокі сутінки, ще не минула навіть шоста вечора. Обвів поглядом порожню, і через те якось непривітну, квартиру і вернувся до комп’ютера.

Все-таки письменники щасливіші за інших людей... Адже їм не потрібно нічого штучного, аби втекти від реальності. Посполитий сапієнс, збагнувши порожнечу сьогодення, починає заливатися горілкою, шукати наркотики, кидається у прірву розпусти. А людині з уявою досить трішки зосередитися, і перед ним Світ, де він – і Суддя, і Кат, і Охоронець... Стах посміхнувся і підморгнув власному відображенню у чорноті монітора, що за час розмови з гостями, перейшов у стан очікування. Хіба збагнути дукам, які нині зверхньо співчувають злиденному митцеві, наскільки він багатший і щасливіший за них? І їхнім цінності ніколи не зрівнятися, скільки б золота і валюти, ті не впхали у власні кишені. Може, саме це мав на увазі Христос, коли запевняв, що верблюдові буде легше пролізти крізь вушко голки, аніж товстосумові потрапити в царство Боже?

– Чи то я гірше чути став, чи гроза вщухає? – промовив Марк, прислухаючись до звуків, що долинали знадвору. Кілька ковтків доброго вина знову привели центуріона в гармонію з дійсністю, і він став сприймати світ більш добродушно.

Але всупереч сказаному грім вгатив так, що аж пискнула полохлива служниця.

– Ага, минає... – буркнув триарій, повторно наповнюючи кубки. – Схоже, нам тут і заночувати доведеться.

– В такому товаристві, – знову вліз в розмову невгамовний Сервілій, – я готовий оселитися тут довіку. Принаймні, поки у корчмі залишатиметься бодай крапля вина і шмат сиру. На голову не капає, і є все, що потрібно чоловікові… І – господаря катма. Може, нам і платити не доведеться?

– Аве, Юпітеру! – несподівано промовив Юлій, хлюпаючи з чаші на долівку. – Якщо його стріли влучили бодай одного іудея.

– І хвала вдвічі, якщо поціленим був корчмар... – весело докинув триарій.

– А хоч би й усіх до одного вибив, – долучився до бесіди легіонер з сережкою у вусі. – Облесливі, віроломні, безчесні.

– Аве, імператор! – гаркнув про всяк випадок Марк, наливаючи з амфори. Йому не подобався нинішній настрій центурії, от і поспішав утопити надмір філософії у вині.

– Аве! – дружньо підхопили усі. І лише той, з сережкою, перехилив свого кубка мляво, наче помиї.

– Яка блоха тебе сьогодні вкусила, Публію? Весь день сам не свій. Чи не пропасниця, часом? – уважно подивився на підлеглого центуріон. Адже будь-яка зараза, підхоплена одним з воїнів могла легко перекинутися на всіх його однопалатників.

– Розумієш, Марку, я на власні очі бачив як він прийшов у місто... – горло легіонера перехопив раптовий спазм, і Публій похапцем ковтнув з кубка.

– Хто? – здивувався центуріон. – Кого бачив? Щоб твоїх рабів покинуло благословення Діани! Ти можеш говорити зрозуміліше?

– Філософа... З середньої палі.

– Тьху! То й що з того? – нічого не второпав центуріон. – Мало кого мені довелося у своєму житті стріти. Деколи такі траплялися, що й згадки не варті… – і плеснув воїна по плечі. – Не переймайся, в цьому твоєї провини немає…

– Ти не розумієш, Марку! – від надміру почуттів Публій аж підскочив. – Цей нікчемний люд сприймав його слова, як одкровення! Вітав – як царя Іудеї! А – стратили, наче підлого розбійника…. І ми, римляни – допомогли варварам учинити несправедливість.

– Sic transit Gloria mundi***, – байдуже проказав триарій, не надто вникаючи в суть розмови. – Усі там будемо. А Харону байдуже кого перевозити, аби лиш монетки на повіки не забули покласти…

– Але Назаретянин нікому не бажав зла. І якщо Синедріон помилився, то ігемон міг своєю владою врятувати його. Навіть, якщо в обвинуваченні є частка правди, то – мало що можна наплести в гарячці диспуту? Цицерон, кажуть, з п’яних очей, ще й не таке верз...

– Через що позбувся голови і правиці, – гмикнув Юлій.

І тут центуріонові нарешті урвався терпець. Філософія – справа шанована, але якщо нею займаються сановиті мужі, а не прості воїни. Яблука не повинні родитися на оливковому дереві. Марк гепнув кулаком по столі, аж підскочили кубки і мовив, роздільно, немов відтинаючи лезом меча кожне слово:

– Слухайте, що говоритиму, і більше не базікайте про те, чого не знаєте! Філософа покарано не через балаканину про вічне і добре, а за образу величі імператора! І навіть, якби він виявився справжнім іудейським царевичем, то – однаково був би страчений. Ігемон лише виконав свій обов’язок. А щодо Синедріону і їхнього права на помилування в свято Паски, то це нас не обходить. Римський закон – понад усе! А шмарклі раджу залишити дітлахам. І якщо всім усе зрозуміло, то… – він рвучко підніс келих. – Здоров’я імператора Тиберія і прокуратора Іудеї – Понтія Пілата!

– Аве!!!

– Сумно… – промимрив триарій.

– А давай, покличемо грека, – запропонував Марк. – Вони хлопці веселі. Особливо моряки… Як відійде який, хоч раз від берега на політ стріли, то потім такого наоповідає, що хоч стій, хоч падай.

– Отого п’яничку? Він же лика не в’яже

– Думаю, вже проспався. Публію, годі киснути, поклич… Тобі ближче.

Набурмосений легіонер не вельми охоче повернувся до грека. Той уже й справді опритомнів настільки, що зробив спробу підвестися.

– Аве, добродію.

– Хайре, воїнам Вічного міста.

– Судячи з одягу, ти – заможний купець, – дещо осудливо озвався центуріон. – А впиваєшся на самоті, як простолюдин.

– Я, Теодор Стефанідес, клієнт самого принцепса… – спробував приосанитися грек. – А п’ю, бо мені гірко і прикро! З вами теж вип’ю. Ви, хоч в останню путь його провели, а я… – на мить урвав і розтер по запухлому лицю сльози. – Відрікся, покинув. Корчмарю, вина!

Публій разом з Луцієм, що поспів на підмогу, якось перетягнули опецькуватого Теодора ближче до свого стола.

– Пий, шановний… – Юлій впхав у руку грекові наповнений до половини кубок, – і не галасуй даремно. Наш гостинний господар ще не повернувся з Голгофи…

Грек поспіхом вихилив до дна чималий келих і зажурено спер голову на долоню.

– Хто б міг подумати… Такий безславний кінець. А я ж, на власних руках його тримав.

– Кого? – не втямив Марк.

– Назаретянина...

Центуріон голосно гмикнув, не знаючи як реагувати на слова п’янички, але невдовзі реготнув, і обернувся до Луція.

– А що я казав? Моряк завше щось вигадає, аби компанія не сумувала.

– У Віфлеємі. В хліву… Тридцять з лишнім літ тому. Наш караван заблукав… Я ще учнем був… Але всі зрозуміли, що то не просте дитя народилося. А нині – відсахнулися... І зі страху, і сорому – вбили месію.

– Я би такого не вигадав, скільки б не намагався, – покрутив у захваті головою Луцій. – До крихти правди, глек вигадки – і байка готова. Твоє здоров’я!

– Думаєте, брешу? Думаєте, еллінові їсти не дай, аби побазікати? Та я на власні очі бачив, як духи повітря, води і землі складали йому шану!

– У хліву? – про всяк випадок уточнив Юлій.

– А де ж іще? Безцінні дари лежали просто в яслах. А царі, в багатих одежах, приклоняли коліна перед його убогим притулком.