Світова література

1.Портретна галерея письменників-модерністів, вистав­ка їхніх творів, твори різних видів мистецтва у стилі постмодернізму; презентація.

2. Волощук Є.Зарубіжна література. Хрестоматія – посібник для 11 класу. К.: Генеза, 2003.

3. Ковбасенко Ю. І. Світова література: підручник для 11 класу загальноосвіт. навч. закл. (академічний рівень, профільний рівень). – К.: Грамота,2012.

4. http://soshinenie.ru/kulturno-filosofski-ta-estetichni-chinniki-rozvitku-postmodernizmu-v-xudozhnij-literaturi/

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I.Мотивація навчальної діяльності учнів

Пролог уроку. Звучить музика постмодерну – ДиДюЛя «Путь домой».

(http://muzofon.com/search/%D0%B4%D0%B8%D0%B4%D1%8E%D0%BB%D1%8F%20%D0%BF%D1%83%D1%82%D1%8C%20%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B9)

Після декількох акордів вчитель говорить рядки:

ХХІ століття… Воно − мінливе,

Воно − строкате, воно − щасливе…
Воно і бідне, воно й багате,

Воно – у буднях, воно – у святах.
Воно породжує у людях втому,

Воно все кличе вперед, а потому…
Змушує думать, шукать, сумніватись,

Сотнями сотень питань перейматись…
ХХІ століття – час швидкоплинний,

Надмірна суєтність, життєва рутина,
А з-поміж усього – все кризи, процеси,

Наукові, технічні, духовні прогреси…
ХХІ століття… Воно − мінливе,

Воно − строкате, воно − щасливе…

А. С. Соловйова

Викладач. Щойно ви почули поетичні рядки про наш час – ХХІ століття, які прозвучали на фоні сучасної постмодерної музики. Історія людства позначена послідовною зміною куль­турних епох. Наша епоха дістала назву доби постмодерну, а розпочалася вона як така ще в другій половині ХХ ст. У максимально широкому контексті під постмодернізмом розуміють «гло­бальній стан цивілізації останніх десятиліть, усю суму культурних настроїв і філософських тенденцій», що пов'язані з відчуттям завершеності цілого етапу культур історичного розви­тку. Весь багатовіковий досвід зазнає переосмислення.

Постмодерн — це «феномен, що передбачає діалог на основі вза­ємної інформації, відкритість, орієнтацію на розмаїття духовного життя людства», − так пише дослідник Н. Маньковська.

Ось які глобальні проблеми нового ми­стецького явища ми будемо з'ясовувати на сьогоднішньому уроці.

Проблемне питання уроку: «Що привело до появи постмодернізму?»

2. 
   Оголошення теми й мети уроку
   

(Учні в ході лекції роблять опорно-логічний конспект)

− Ознаки постмодерністської літератури. Які вони?

*Невизначеність *Фрагментарність

*Деканонізація * Втрата «Я»

* Іронія * Гібридизація

*Карнавальність * Сконструйованість

2.Робота з таблицею.
Порівняльна таблиця

«модернізм-постмодернізм»

за Брайніним-Пассеком

Модернізм	Постмодернізм
Скандальність	Конформізм
Антиміщанський пафос	Відсутність пафосу
Емоційне заперечення попереднього	Ділове заперечення попереднього
Первинність як позиція	Вторинність як позиція
Декларована елітарність	Недекларована демократичність
Переважання ідеального над мате­ріальним	Комерційний успіх
Віра у високе мистецтво	Антиутопічність
Фактична культурна спадкоємність	Відмова від попередньої культурної парадигми (догми)
Виразність кордону «мистецтво — немистецтво»	Усе може називатися мистецтвом
Оціночне у самоназві: «Ми - нове»	Безоціночне в самоназві: «Ми - все»

Джерело:http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Ап-дайка «Версія Роджерса» (1985), Т. Пінчона «Веселка гравітації» (1973). На одному з уроків ми познайомимося із творчістю постмодерніста М. Павича.

Якщо дозволяє час, викладач , використовуючи метод проекції, пропонує ще матеріал, а саме:

Викладач : «А щоб зацікавити вас, пропоную прослухати один із його віршів» ( Відеозапис: http://www.youtube.com/watch?v=P5za3aosJVU ).

ІV. Закріплення знань, умінь і навичок

1.Прокоментувати декілька із поданих висловів (Хрестоматія: ст.481- 482)

Викладач:

− Прочитайте висловлювання літературознавців про постмодер­нізм, прокоментуйте їх. Яке з них вам найбільш зрозуміле?

Розповідати про соціально-історичні, культурно-філософські та есте­тичні чинники розвитку постмодернізму в художній літературі.

• 
  Інтерактивний метод «Прес»
  

1. Сьогодні на уроці я дізнав(ла)ся … .

2. Я відчув(ла)… .

3. Усвідомив(ла)… .

4. Вдячний(а)… .

• 
  Інтерактивна вправа «Мікрофон»
  

До появи постмодернізму, на мій погляд, привели... (Орієнтовна відповідь:

Звучить постмодерністська музика «Дорога додому». Після декількох

акордів вчитель говорить рядки:

ХХІ століття… Воно − мінливе,

Воно − строкате, воно − щасливе…
Воно і бідне, воно й багате,

Воно – у буднях, воно – у святах.
Воно породжує у людях втому,

Воно все кличе вперед, а по тому…
Змушує думать, шукать, сумніватись,

Сотнями сотень питань перейматись…
ХХІ століття – час швидкоплинний,

Надмірна суєтність, життєва рутина,
А з-поміж усього – все кризи, процеси,

Наукові, технічні, духовні прогреси…
ХХІ століття… Воно − мінливе,

Воно − строкате, воно − щасливе…

Урок-дослідження

1. Брайнин-Пассек В. «О постмодернизме, кризисе восприятия в новой классике»// Новый мир искусства. – СПб, ноябрь, 2002.

2. Волощук Є.Зарубіжна література. Хрестоматія – посібник для 11 класу. К.: Генеза, 2003.

3. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час, - 1995. - № 2.

4. Ильин И.П. Постмодернизм. Словарь терминов. – М., 2001; Курицын В. Русский литературный постмодернизм. - М., 2001.

5. Ковбасенко Ю. І. Світова література: підручник для 11 класу загальноосвіт. навч. закл. (академічний рівень, профільний рівень). – К.: Грамота, 2012.

6.Ковбасенко Ю. “Література постмодернізму: По той бік різних боків” (2004). – Ae-lib.narod.ru

7. http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy

8. http://www.teacherjournal.com.ua/component/content/article/11923.html
ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Вступне слово викладача. Оголошення теми та мети

Викладач розпочинає урок рядками вірша Ліни Костенко «Життя іде і все без коректур…»:

Життя іде і все без коректур. 
І час летить, не стишує галопу. 
Давно нема маркізи Помпадур, 
і ми живем уже після потопу. 
Не знаю я, що буде після нас, 
в які природа убереться шати. 
Єдиний, хто не втомлюється, – час. 
А ми живі, нам треба поспішати.
Викладач:

– Так колись написала відома українська поетеса Ліна Костенко. Це філософські рядки, в яких переосмислюється буття: «Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати».

Ми з вами живемо в той час, у ту історичну епоху, яка дістала назву постмодерністської. Чому саме так вона називається, що привело ло її появи, ми дізналися на попередньому уроці. А сьогодні ми спробуємо глибше усвідомити поняття «Постмодернізм», побачимо його риси в конкретних творах. Тому тема нашого уроку звучить так: «Найяскравіші представники постмодерністської прози. Постмодерністське мистецтво, його стосунки з елітарною та масовою культурами» (учні тему записують у зошити).

Проблемне питання уроку: Герой у творах постмодернізму. Який він?

Епіграфом уроку стануть слова письменника-постмодерніста Умберто Еко, із творчістю якого ми сьогодні також познайомимося (вчитель зачитує записний на дошці епіграф).

• 
  За допомогою слайду презентації учні пригадують причини появи постмодернізму.
  

• 
  Евристична бесіда
  

• 
  Сукупність літературно-мистецьких тенденцій, явищ, шкіл, що виникають на межі XX-XXI ст.
  
• 
  Художній напрям у літературі й мистецтві другої половини XX- поч. XXI ст.
  
• 
  «Духовний стан», світовідчуття кризової епохи кінця XX- поч. XXI ст.;
  
• 
  Стиль у сучасному мистецтві й літературі;
  
• 
  Особливий спосіб організації художнього світу, що може виявлятися на різних етапах літератури;
  
• 
  Добу, етап розвитку культури і мистецтва.
  

Невизначеність Фрагментарність

Деканонізація Втрата «Я»

Іронія Гібридизація

В числі його головних захоплень – середньовічна філософія, масова культура, проблеми інтерпретації, сучасне мистецтво. Чимало написано вже й про самого Еко – близько 60 книг на різних мовах, не рахуючи журнальних статей, кількість яких сягнула за кілька сотень. У Еко є своя сторінка в Інтернеті (Eco’s Home Page), де розміщена його біографія, окремі з його лекцій, рецензії на його книжки. Вже в 50-ті роки Еко був відомий як спеціаліст з питань культурології. В 70-ті роки він висунув важливу (одну з ключових в сучасній постмодерністській естетиці) культурологічну тезу відносно того, що будь-який текст у тій же мірі створюється читачем, що й автором. Ця теза, в свою чергу, породила цілу дискусію навколо проблеми тексту і, зокрема, його місця і смислового статусу у кібер-просторі. Вже з 60-х років Еко багато уваги приділяє питанням інформаційної революції, проблемам комп’ютерізації та зв’язку комп’ютерних технологій і – ширше – комп’ютерного мистецтва з літературою та політикою.

Втім, в сюжеті свого твору Еко не має наміру чітко відділити і протиставити три, визначені жанровою специфікою його твору, смислові лінії, тобто детективну, історичну й філософську (чи навіть доречніше вжити слово “метафізичну”). Більш того, автор навіть наполягає на їх тісній смисловій співвіднесеності, що передусім, на його думку, служить ознакою постмодерністської спрямованості його твору. Свої аргументи Еко мотивує власною (також поданою в “Зауваженнях на полях”) концепцією постмодернізму, який він протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостроподієвих фабул (це ознака авантюрної, тобто “несерйозної” літератури), зловживав описами, розірваністю композиції, а часто й елементарними вимогами логіки і смислової зв’язності зображуваного, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей відкрито декларований принцип деструкції (руйнування) норм класичної поетики і орієнтири нової поетики шукає в спробах поєднання традиційного, що йде від класики, і антитрадиційного, введеного в літературу модернізмом. Постмодернізм не прагне замкнутися в межах елітарних смаків, він прагне до масового (в кращому розумінні) читача, не відштовхує, а, навпаки, завойовує його. Звідси в романі елементи розважальності й детективу, але це не звичайна розважальність: говорячи про відмінності детективної моделі власного твору, Еко наполягав, що його цікавить не власне його “кримінальна” основа, а сам сюжетний тип таких творів, які моделюють процес пізнання істини. В цьому розумінні Еко й стверджує, що самий метафізичний і філософський тип сюжету – це детективний сюжет. Модернізм, за словами, Еко, відкидає вже вимовлене (тобто літературну традицію), тоді як постмодернізм вступає з нею в складну гру, іронічно її переосмислюючи (звідси, зокрема, натяки на Дойля, Борхеса, з його образом Бібліотеки-світу і власною персоною, іронічно обіграною в образі Хорхе та інше). Нетрадиційність поетики роману підкреслена самим Еко в назві тих творів його попередників, які він виділяє як асоціативні джерела свого натхнення (Джойс, Т.Манн, критично переосмислені праці теоретиків модернізму – Р.Барта, Л.Фідлера та інш.). Модерністські ознаки твору знаходимо й у тому способі викладу, який реалізується в сюжеті у вигляді своєрідної гри змінності точок зору: усе зображене у творі автор подає не прямо, а як переклад і інтерпретацію “знайденого” ним рукопису середньовічного монаха. Безпосередньо ж події описуються Адсоном, коли він досяг старості, але у формі сприйняття їх очима молодого й наївного учня Вільгельма Баскервільського, яким на час тих подій був Адсон.

Дві протиставлені світоглядні точки зору, між якими зав’язується конфлікт у філософській площині твору, це висловлені стосовно призначення багатющої монастирської бібліотеки, думки зв’язаних водночас протистоянням і в детективній лінії роману Вільгельма Баскервільського і старого монаха Хорхе, доглядача фондів бібліотеки. Хорхе надано рис схожості з Борхесом (сліпота і посада – Борхес був директором Аргентінської національної бібліотеки), але не в ідейному відношенні. Хорхе вважає, що істина була даною людині відразу з першими біблійними текстами та їх тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного писання або ж дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині. Хорхе, хоча й наділений феноменальною пам’яттю (він пам’ятає мало не усі книжки бібліотеки, часто цитує з них величезні уривки тексту) і неабияким розумом, змальований як радикальний релігійний фанатик, надзвичайно жорстокий і безкомпромісний як у питаннях віри та її відношення до знання, так і у своєму ставленні до ідейних опонентів, що не поділяють його думку. Для ствердження своїх поглядів Хорхе використовує будь-які засоби. Передусім він намагається переконати братів словом, точніше залякати їх близьким апокаліпсисом і карою божою, а тих, хто, незважаючи на подібні залякування, продовжує прагнути істини, яку намагається віднайти в книжках бібліотеки, Хорхе знищує фізично. Саме з метою перешкодити монахам віднайти в книжках бібліотеки знання та істини, що відволікли б їх від фанатичної віри, або зародили сумнів у ній, Хорхе і впроваджує порядок вибіркової видачі книг, чим, фактично, монополізує право на знання та істину. Хорхе згадує в тій або іншій формі чимало аргументів та свідчень, що містяться в книжках бібліотеки і можуть сприйматися як несумісні з істинами християнського віровчення. Але особливу ненависть у нього викликає сміх, комізм, елементи якого містяться не лише у світських, але й у релігійних працях і асоціюються для Хорхе з чимось абсолютно несприйнятним з серйозністю релігійних істин, з диявольським наущенням, яке дискредитує Бога в очах людини. Навпаки, для Вільгельма сміх – вияв творчого, ініціативного і розумного начала в людині, яке аж ніяк не суперечить постулатам віри.

Книга, за якою «полювали» вбиті Хорхе монахи і яку, в свою чергу, розшуковує Вільгельм – це друга частина славетної «Поетики» давньогрецького філософа Арістотеля, яка вважалася втраченою. Вона дійсно існувала і є втраченою не лише в романі Еко, але й у реальності. Ця книга, як з’ясовується, міститься серед інших у бібліотеці, але її старанно приховує від усіх Хорхе. Тільки йому відомо, у якій з кімнат бібліотечного лабіринту вона зберігається, крім того, знаючи, що ночами окремі монахи потайки пробираються до бібліотеки з метою розшукати цю книгу, він насичує її сторінки розчином спеціальної отрути, яка, потрапляючи у організм людини, вбиває надмірно цікавого читача. В книзі йде мова про комедію та комічне. На питання, чому Хорхе так боїться приховуваної ним книги, він сам дає відповідь на слова Вільгельма: «Тому що це книга Філософа. Кожна праця цієї людини руйнувала одну із сфер знання, накопичених християнством упродовж кількох століть. У батьків було сказано усе, що необхідно було знати про значення слова Божого. Але тільки-но Боецій явив своє тлумачення Філософа, божественна таємниця Слова обернулась в створену людьми пародію, засновану на категоріях та силогізмах. В книзі Буття сказано усе, що потрібно знати про побудову космосу. Але достатньо було знову відкрити фізичні твори Філософа, аби відбулося переосмислення будови світу, цього разу в матеріальних термінах… Раніше ми дивилися на небо, а мерзотну матерію сприймали з огидою; тепер ми дивимось на землю, а в небо віруємо завдячуючи земним свідоцтвам. Кожне із слів Філософа, якими тепер клянуться і святі, і князі церкви, в свій час перевернуло усталені уявлення про світ. Але уявлення про Бога йому поки що не вдалося перевернути. Якщо ця книга стане… Якщо ця книга стала б предметом вільного тлумачення, були б зруйновані останні межі». Аналогічне ставлення Хорхе і до сміху: «Сміх звільняє людину від страху перед дияволом, тому що на карнавалі дурнів і диявол також виглядає бідним і не сповна розуму, а отже – керованим. …ця книга могла б ствердити в світі думку, що звільнення від страху перед дияволом – наука. Якщо сміх і притаманний людині, то з цього випливає лише одне: всім нам, на жаль, властива гріховність. Але ж з цієї книжки легковірний і нетвердий розум, подібний твоєму, можуть вивести кінцевий силогізм, а саме що сміх – мета людини! Сміх тимчасово звільняє людину від страху. Але ж закон може бути стверджений лише за допомогою страху, повне означуване якого – страх Божий».

Образ Вільгельма Баскервільського у романі може бути прочитаний і в більш широкій смисловій перспективі: в ньому ми бачимо чимало ознак людини нової – епохи Відродження (це й його ставлення до філософських проблем буття, й його віротерпимість і освіченість щодо останніх наукових відкриттів тощо).

Важливим символічним образом роману виступає й образ бібліотеки-лабіринту. Ось як характеризує її Вільгельм Баскервільський: « В ній більше книг, ніж у будь-якій іншій бібліотеці християнства». Приміщення бібліотеки побудоване у формі лабіринту, правила руху по якому знають лише бібліотекарі, крім того натякається на якусь таємничу місію, яку бібліотека виконує.

Образ бібліотеки-лабіринту у романі, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотек-лабіринтів у Борхеса (“Сад розбіжних стежинок”, “Вавілонська бібліотека” – звідси в критиці роман Еко навіть називали «збільшеним оповіданням Борхеса»), а через нього з достатньо поширеним у модерністів співставленням бібліотеки, книги – з життям (світ – це книга, створена Богом, яка, практично реалізує закодовані в іншій книзі – Біблії – закономірності нашого буття).

Патрік Зюскінд

.

Німецький письменник Патрік Зюскінд народився в 1949 р. у сім’ї письменника у західнонімецькому місті Амбах. Він отримав музикальну освіту, вивчав історію в Мюнхенському університеті (з 1968 по 1974 рік) та в Ексі (Прованс, Франція). Перед тим як присвятити себе літературній діяльності Зюскінд змінив ряд професій. Він був журналістом, тапером у танцювальному барі, тренером з настільного тенісу, працював у фірмі “Сіменс”, редагував реферативний журнал.

Назва роману Зюскінда “Запахи. Історія одного вбивці” (1985) прикметна. Адже в основу твору покладена метафора запаху як універсального всеохоплюючого зв’язку між людьми. Як відзначає російський перекладач роману Е.Венгерова, “метафорами такого масштабу в німецькомовній прозі можуть похвалитися хіба що Т.Манн (хвороба Адріана Леверкюна) або Г.Гессе (гра в бісер)”. В книзі П.Зюскінда представлена ціла палітра запахів, як божествено-приємних, так і пекельно-огидних. Ізраїльська дослідниця Лінор Горалік дотепно зауважила: “Мені увесь час здається, що цю книгу треба читати носом. Я не можу, очевидно, ні зрозуміти її розумом, ні виміряти якимсь іншим місцем, а тільки як слід обнюхати».

Головний герой роману “Запахи” – Жан-Батіст Гренуй, найгеніальніший парфюмер усіх часів та народів. Він живе у Франції ХУІІІ століття і належить “до найгеніальніших і найогидніших постатей” цієї епохи. Автор із самого початку розповіді ставить свого героя в один ряд із іншими “геніальними потворами” – маркізом де Садом, Сен-Жюстом, Фуше і Бонапартом. Проте, на відміну від них, ім’я Гренуя тепер забуто, але лише тому, що “його геній і єдине його шанолюбство було обмежене сферою, яка в історії не залишає жодних слідів: нетривким царством запахів”.

Відомий російський літературознавець О. Звєрєв вважає, що вже на першій сторінці роману Зюскінд дає читачеві важливу підказку: першим серед “геніальних потвор” епохи назване ім’я одіозного маркіза де Сада, з особистістю, філософією і белетристикою якого пов’язана ідея: злочин пристрасті, що здійснюється в ім’я пізнання істинної природи людини і порядку речей у світі. Німецький письменник надав ідеї Сада творче втілення, дещо відмінне від першоджерела. «Герой Сада, — відзначає О.Звєрєв, - почуттєва людина, пристрасть для нього... зведена до насолоди, до глузувань над заповідями і табу. Зюскінда цікавить людина творча. Для його персонажів пристрасть співприродна творчому дару, вона вивільняє дар у ситуації соціальної відчуженості, що не дозволяє йому реалізуватися. Подібно божественній іскрі, що спалахує всупереч прозаїчній чи монотонності брутальності повсякденного існування, що шокує, пристрасть опромінює інший світ, що відкрився героям, де більш немає “влади грошей, чи влади терору, чи влади смерті”. Тому що все це відступає перед “непереборною владою вселяти людям любов”, тією владою, який наділений художник, творець, артист… Цей герой природно ввійшов би в галерею персонажів, створених Садом, — тих, кого далеко заводять злочину пристрасті. Однак він не розчинився б серед цих персонажів, тому що має різко виражену відмінність від них. Суть у тім, що Греную абсолютно далеко сластолюбство. З маркізом, що народився через два роки після того, як у жаркий липневий день, коли стояв нестерпний сморід, почалася життєва одіссея самого геніального парфумера всіх часів, у Гренуя загальне лише те, що чуттєвість наглухо відділена в них обох від моралі. Тому злочин, навіть найстрашніше, не може ними усвідомлюватися в системі етичних категорій”.

Гренуй “був монстр від самого початку”. Йому довелося народитися у місці, де панував найнестерпніший сморід – на паризькому Кладовищі невинних. Його матір було засуджено до смертної кари за багаторазове дітоубивство. У дитини змінилося кілька годувальниць, що відмовлялися від неї. Малого Гренуя здають у притулок мадам Гайяр, де він вижив “через свою впертість і злість”. Автор порівнює його з лінивим, впертим, бридким кліщем, самотнім, зосередженим на собі, маленьким і непомітним. Діти уникали його, “гидували ним, як гладким павуком”. Лише у три роки Гренуй став на ноги, у чотири промовив перше слово. Він пізнавав світ за допомогою запахів, предмети й явища “нагромаджував у собі як нюхові поняття”, вивчав і відчував все своїм геніальним нюхом.

Роками вчення Гренуя було не тільки перебування у чинбарні Грімаля, де він вижив, тяжко працюючи і перехворівши сибірською виразкою, але й “полювання” за різними запахами. Його цікавили невідомі ще запахи, на які він “полював із пристрастю й терпінням рибалки, колекціонуючи їх у собі”. Одного разу Гренуй зіткнувся з ароматом дівчини, що був “справжньою красою”. “Сотні тисяч запахів, порівняно з цим одним були, здавалося, нічого не вартими. Цей один запах являв собою найвищий принцип, за яким мали бути впорядковані решта запахів”. Гренуй зрозумів: якщо він не заволодіє цим ароматом, його життя не матиме більше сенсу. І він скоює вбивство дівчини, аби увібрати її запах і запам’ятати його назавжди. Греную було зовсім байдуже, що в основі цієї “краси” лежав злочин – головне, що він зміг знайти свій “абсолют”.

Згодом Гренуй зі своїми феноменальними здібностями став учнем знаменитого паризького парфюмера Джузеппе Бальдіні. Він вивчає парфюмерну науку і створює десятки нових запахів, котрі метр Бальдіні видає за свої. Він став фахівцем у мистецтві дистилювання, просиджував місяцями за перегінним апаратом, намагаючись здобути “радикально нові аромати, яких у концентрованому вигляді не бувало ще ніде на землі”. Але Гренуй зазнав поразки, і усвідомивши це, мало не помер. Він залишає Бальдіні, дім якого після зникнення геніального учня завалився в Сену (на цьому закінчується перша частина роману).

Гренуй вирушив на південь, він уникає людей та їх запахів, стає відлюдником. Сім років він живе усамітнено, існуючи у своїй “внутрішній імперії”, куди він “закопував контури всіх запахів, які будь-коли зустрічав”. Гренуй став тим, ким і хотів бути – “Месником і Творцем світів”. Він живе у світі фантазій, засіваючи свій всесвіт найрізноманітнішими ароматами і знищуючи міазми минулого. Однак відлюдник Гренуй переживає внутрішню катастрофу. Він не міг відчути свого власного запаху, “повністю утопаючи в ньому, він ні за що в світі не міг його понюхати!” Страх власного запаху і виганяє його з добровільного затворництва.

За ці роки він постарів, здичавів і був схожим чи то на “помісь людини й ведмедя”, чи то на “дикуна-індіанця”. Гренуй зустрічається з маркізом-філософом Тайяд-Еспінассом, котрий мріяв вивести абсолют – флюїд смерті. Він випробовує свою “флюїдальну теорію” на Гренуї, але сам маркіз, подібно Бальдіні, канув у порожнечу, від нього не залишилось “жодного сліду – жодного шматка одягу, жодної частки тіла, жодної кісточки”.

Третя частина роману присвячена життю Гренуя в Грасі, де він зіткнувся з ароматом 15-річної дівчини, як колись у Парижі. Але тепер він хоче привласнити аромат дівчини “по-справжньому; зняти його з неї, мов шкіру, й перетворити у свій власний аромат”. Два роки він мав, щоб навчитися це робити. І ось у Грасі одне за одним відбуваються таємничі вбивства. Двадцять п’ять міських красунь стали жертвами Гренуя, який має витягти з їх тіл необхідні компоненти есенцій, подібно до парфюмеів, що добувають їх із квітів. Нарешті вбивцю було впіймано. Підсудний зізнався у скоєних злочинах. Було призначено страту, до якої громадяни готувалися, як до великого свята.

Але сталося диво. Кілька краплинок магічних парфумів примусили десятитисячний натовп, не тільки виправдати ненависного вбивцю, але й схилитися перед ним. Аромат дав Греную владу над світом і “планована страта найогиднішого злочинця свого часу перетворилася на найбільшу вакханалію, яку бачив світ...” А Великий Гренуй стояв і посміхався, переживаючи найбільший тріумф у своєму житті.

Проте тріумф видався йому жахливим. Він усвідомив, що “ніколи не знаходив задоволення в любові, а завжди тільки в ненависті, тільки ненавидячи і викликаючи ненависть”. І хоча Гренуй і був замаскований найкращими в світі парфумами, “під цією маскою не мав обличчя, лише абсолютний брак запаху”. Маленька скляна пляшечка з парфумами давала не лише владу над людьми, але й відчуття абсолютної безглуздості його життя.

Остання, четверта частина роману присвячена смерті героя. “Він хотів повернутися до Парижу й померти”. Він тримав у руці пляшечку з парфумами - владу над світом. “Владу, що була сильнішою, ніж влада грошей, чи влада терору, чи влада смерті: невідпорна змога викликати в людей любов. Тільки одного не могла дати ця влада – людського запаху. Хай навіть перед цілим світом він, завдяки своїм парфумам, явиться Богом, - якщо ж не має власного запаху, то й сам ніколи не довідається, хто він є насправді, відтак йому на все наплювати – на світ, на себе, на парфуми”.

Гренуй дістався до місця свого народження – до Кладовища невинних. Він опинився вночі біля вогнища, навколо якого сиділа “всіляка потолоч: злодії, вбивці, розбійники, проститутки, дезертири, неповнолітні злочинці”. Вони кинулися на Гренуя, “позривали з нього одяг, повидирали волосся, здерли шкіру з тіла, обскубли його, вп’яли кігті й зуби в його м’ясо, напавши на нього, мов гієни”... Після цього акту канібалізму розбійники “надзвичайно пишалися собою. Вони вперше зробили щось із любові”.

Фінал роману наводить на роздуми. А чи не були злочинні діяння Гренуя підкорені … бажанню любові. Адже Гренуй, убиваючи, привласнює запах “тих надзвичайно рідких людей, що вселяють любов”. За словами О.Звєрєва, “сам він узагалі позбавлений запаху, тому що споконвічно викинутий з людського співтовариства, прирівняний до кліща, що роками підстерігає момент, коли він вп'ється у свою жертву. І привласнений запах, що вселяв би любов, для Гренуя рівнозначний перемозі над власною долею кліща. Точно так само, як цей створений їм (Греную байдуже, якими засобами) запах знаменує тріумф його генія. Щирого, хоча і дивовижного генія”.

В образі Гренуя можна вбачати парадигму митця ХХ століття – митця, захопленого своїм талантом і бажанням володарювати над світом. “Чи не є цей роман, - запитує Б.Бігун, - іронічною оповіддю про долю митця, з його вихідною “пустотою” і незакріпленістю в людському світі; з його феноменальністю, що дозволяє “відчувати на дотик” сутність явищ і розглядати зовнішній світ як об’єкт підкорення, як поле матеріалізації творчих фантазій; з його нерозв’язними внутрішніми конфліктами?”

Постмодерністський роман П.Зюскінда розвінчує класичну модель модерністського мистецтва, його міф про можливості мистецтва і митця. В “Запахах” іронічно подається, за словами Б.Бігуна, “ідеальна модерністська ситуація”: “парфюмерне мистецтво тут символізує мистецтво взагалі, а Гренуй – того “ідеального” митця, що зміг би з’явитися на світ, якби хтось, слідуючи модерністським рецептам, вирощував би такого собі гомункулуса, в якому сполучалися б основні вимоги модерністської естетики, що висувалися до творчої особистості. Це, по-перше, природна геніальність, по-друге, маргіналізм, відсутність будь-якого бажання вписатися в соціальне життя, і, нарешті, по-третє, свобода від оков всюдисущого “культурного безсвідомого”, повне несприйняття соціальних стереотипів, передусім у сфері моральності”. Постмодерніст Зюскінд створює свій “антиміф” про мистецтво: творчій геній – зло, породження всесвітнього сморіду; він перебуває не в гармонії зі світом, а в опозиції до нього; шлях мистецтва є антигуманним, бо пошуки митця знаходяться по той бік моральності; геній приречений на свій крах у світі.

З структурної точки зору роман Зюскінда належить багатій традиції літературних творів про "великий дар". Звичайна їх схема - народження геніальної дитини, її надчутливість і підкорення одному аспекту навколишнього світу, вплив цього дару на характер, що розвивається, принесення в жертву усіх радощів життя винятково заради вищого покликання, виправдання творчістю. Епоха романтизму породила такого роду твори про поетів, художників, музикантів. Згодом реалізм почав визнавати існування "божого дару" не тільки в сфері прекрасного, але й повсякденного: геній героя вже може бути у сфері комерції чи управління. Новаторство Зюскінда виявилося в тім, що сам талант його героя носить нетривіальний характер. Обдарованість у сприйнятті запахів, сприйняття світу через запахи, пристрасть до збереження, колекціонування, відтворення, створення запахів мало чим відрізняється в плані літературному від обдарованості в сприйнятті звуку, пристрасті до звуку, представляється читачу як знак високої музичної обдарованості. Герой Зюскінда, проте абсолютно позбавлений інтересу до всіх сфер існування, не зв'язаних з його талантом, - Зюскінд представляє, таким чином, не просто генія, але генія одержимого. Підзаголовок – «Історія одного убивці» - дуже різко підкреслює саме асоціальність Гренуя.

“Запахи” – це й роман-попередження. З одного боку, він примушує переглянути формулу “геній і злодійство - дві речі несумісні», попереджає про злочини, що приховуються у розриві з природою, у насильстві над нею, у прагненні людства привласнити і поглинути її красу, в ненаситному марнославстві володіння, притаманній нашій цивілізації. З іншого ж, Зюскінд торкається й проблеми тоталітаризму. Гренуй, що вбиває необхідних для його парфюмерної справи красунь стає, за словами А.Якимовича, «попередником тих, хто став убивати людей заради користі справи й заради науки, а також використовувати тіла вбитих, у тому числі в парфюмерній індустрії». А монстри, що заволодівають душами людей не тільки у постмодерністських романах, але й у реальному житті (про що свідчать більшовизм і фашизм ХХ ст.), вирощуються, на думку російського критика, в пансіоні мадам Байяр, у цьому «царстві Розуму», у цій «реторті войовничого Просвітництва», де винищуються усі ознаки людської нерозумності: «тут немає ні пристрастей, ні почуттів, ні іронії, ні гри. Це й є найважливіша, якщо не вирішальна стадія розвитку» гомункулусів, дикунів, моральних потвор.

Роман П. Зюскінда інтертекстуальний. Рекомендуємо звернути увагу на його зв’язок із повістю-казкою Е.Т.А.Гофмана “Малюк Цахес”. Н.Білоцерківець відзначає: “Поза сумнівом, “мотив” чи “схема Цахеса” є вирішальною в постмодерністській системі “Запахів”. Автор нагадує про це навіть такими вторинними, здавалося б, паралелями, як образ батечка Тер’є (пастор у Гофмана) чи власниці сирітського пансіону мадам Гайяр (фея-патронеса подібного притулку в “Малюку Цахесі”) тощо. За ними, втім, простежується взагалі паралель між гофманівським князівством Керепес де, ніби віспу “сільським телепням”, повсюди прищеплено дух освіти й порядку, та добою Просвітництва, яку обирає тлом для свого героя Патрік Зюскінд. І гумористична смерть (вислів Гофмана) малюка Цахеса переливається в ритуально-моторошну, а проте й комічну сцену розривання і поїдання Бога-Гренуя злочинцями-бомжами на Цвинтарі Невинних”. Гренуй – така ж морально огидна і нікчемна людина, як і гофманівська потвора, хоча й герой Зюскінда досягнув могутності без допомоги фей чи магічних волосинок. Він “сам зробив себе улюбленим, Богом, володарем душ .. і не втішився, як Цахес а жахнувся, побачивши, чого варта любов усіх тих нормальних звичайних, милих, людяних, слухняних перед законом людей” (Н. Білоцерківець).

Серед інших інтертекстуальних зв’язків роману П. Зюскінда відчутними є також відсилання до французьких просвітителів (образ маркіза Тайяр-Еспінасса є пародією на героїв Дідро і Руссо), Гюго (зображення паризького життя), Діккенса (герой – сирота-байстрюк, дитинство в притулку, знущання в підмайстрах), французького реалізму Бальзака і Золя (опис парфюмерної крамниці Бальдіні чи паризького Кладовища невинних), Достоєвського (проблема злочину і права на нього), творів німецької літератури ХХ століття (Г.Манн, Т.Манн, Л.Фейхтвангер, Б.Брехт), в яких відбито реакцію на фашизм. Окрім цього, роман містить майже наукові викладки із сфери парфюмерії, і відгомін філософських теорій тоталітаризму, і віддзеркалення “масової” літератури. Адже “Запахи” можуть бути прочитані не як зразок постмодерністського роману, а й як такий собі “історичний детектив”. Це зближує його з іншим визначним витвором постмодернізму – романом У.Еко “Ім’я троянди”.

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Продовжте речення:

   Найбільше мене вразила постать письменника-постмодерніста…, тому що…

Пояснювати поняття «елітарна» та «масова» літератури. Прочитати твір М. Павича «Дамаскін».