Виталий Иванович Масловский с кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны
жүктеу/скачать 1.85 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Що відомо про «арешти» бандерівців
- Довідка про концентраційний табір смерті Заксенхаузен
- Перебування бандерівців у Заксенхаузені
- Як описують оунівці своє перебування в Заксенхаузені
БАНДЕРІВСЬКА ОУН В РОКИ ВІЙНИЯкі цілі ставили бандерівціНа це питання ми вже в значній мірі відповіли в попередніх матеріалах. Вірніше сказати так: на це питання вже частково відповіли документально самі ж функціонери (Бандера, Стецько та ін.) ОУН-бандерівців. Однак, для повної ясності наведемо кілька програмових офіційних документів цієї організації напередодні та в час Великої Вітчизняної війни. У грудні 1940 р. ОУН-бандерівців видала «Маніфест Організації Українських націоналістів під проводом Степана Бандери». Весь цей документ заповнений суцільними націоналістичними гаслами і примітивною пропагандистською демагогією. Наведемо лише кілька положень із цього документу.
І далі:
Отже, в «Маніфесті» бандерівці беззастережно декларували про те, що вони йдуть у фарватері тої політики, яку проголосили і втілювали в життя Гітлер і нацисти. В спеціальній інструкції «Програмні документи ОУН Бандери», датованій квітнем 1941-го р., спеціально виділено «політичні постанови». Наведемо кілька з них: «… ОУН бореться за Українську Суверенну Соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СССР… 3. ОУН стає на чолі тих українських революційних течій та співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів й з тими державами, що змагають до повного розвалу СССР. ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української Суверенної Соборної Держави… »63 Якщо в попередніх документах ставились загальні, навіть абстрактні гасла, і такі ж плани, то вже в травні 1941 р. ОУН-бандерівців видала нову інструкцію під назвою «Політичні вказівки ОУН Бандери», де в дещо закамуфльованій, але досить визначеній, формі говориться: «…Власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціятивою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії. Відкидаємо ролю обсерватора та пасивно-вичікувальну поставу супроти подій, що будуть на українській землі, а зокрема супроти війни інших держав проти Москви і їхнього порядкування…»64 Із вище зазначеного можна судити про те, що бандерівцям ще напередодні війни стало достовірно відомо про війну гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, до якої вони також так інтенсивно готувалися. Однак, вони не хотіли, як бачимо, бути звичайними обсерваторами (споглядачами) подій, а прагнули зайняти роль «підмета і партнера» в цій війні «проти Москви». Але чиїм партнером» і чиїм «співтворцем нового ладу» вони мріяли і хотіли так негайно стати? Цілком зрозуміло «чиїм»! Гітлерівської Німеччини! Далі в тій же інструкції зазначено: «…Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників…» (Виділено в документі – В.М.). В Центральному державному архіві вищих органів державної влади України є документ, який ніби доповнює вище приведені положення. Він іменується «Боротьба та діяльність ОУН під час війни». Цей документ – досить неякісний відбиток з машинописної форми, однак окремі місця читаються чітко. В ньому виділені, зокрема, такі настанови: «Політичні вказівки», «Акції на ЗУЗ» (Західно-українських землях – В.М.), «Вказівки на перші дні організації державного життя» та інші. Тут, зокрема, зазначено: «Коли совєтармія розхитана, режім ослаблюється, ЧА (Червона Армія – В.М.) не здібна при наглому заскоченні із середини ставити тривалого опору – ОУН починає збройну боротьбу, збройне постачання, ТОТАЛЬНУ (виділено великими буквами – В.М.) боротьбу. Це значить: ОУН виходить явно і славно на арену життя. Починається вибух Української Революції».65 І далі: «Боротьба мусить бути тверда, завзята, безоглядна й безпощадна. Героїчна, альказарська (альказари – захисники міст-фортець в часи середньовіччя – В.М.)… … На ЗУЗ може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалос і видавнича діяльність: це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільм і т. д.), рівно ж, публічні зібрання, де були б поширювані націоналістичні ідеї й кличі, забороняються… … Виховання молоді взагалі й виховання її провідників належати мусять безподільно ОУН…»66
Перший «меморандум» було передано німецькому урядові 23 червня 1941 р., тобто на другий день війни. Його складала комісія, до якої входили Степан Бандера, Олекса Гасин, Іван Габрусевич і Володимир Стахів. В ряді націоналістичних видань цей «меморандум» датується 15 червня 1941 р., отже, бандерівцям було достовірно відомо не тільки про підготовку до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, але й про точну дату її початку. Спочатку в «меморандумі» бандерівці старанно доводили, що є чимало вагомих підстав «для порозуміння» «між Україною (Точніше, між українськими націоналістами – В.М.) і Німеччиною» для «великої співпраці». Висуваючи таку «дипломатичну» тезу, бандерівці глибоко помилялися, бо гітлерівці аж ніяк не допускали українських націоналістів до «співпраці» і «партнерства» у війні проти Радянського Союзу, добре знаючи нікчемність їх потенційних сил і політичних впливів у «східній політиці». Вони бачили в них лише третьорядних слуг, звичайних пособників у виконанні тих чи інших тактичних завдань. Претендуючи на «партнерство» (на роль «підмета», як вони висловлювались) в «боротьбі проти большевизму», бандерівці переконували гітлерівців: «Цей меморандум… базується на переконанні, що весь цей комплекс питань важливий за своїми вагомими наслідками не тільки для України, але також для Німецького Райху…»68 Далі бандерівці старалися довести, що «без незалежної Української держави новий порядок в Європі немислимий…» Чого домагалася ОУН-бандерівців у цьому «посланні»? Перш за все, утворення (звичайно, з допомогою гітлерівської Німеччини та під її свастикою) «незалежної» української держави, в якій вони б панували. Все це, просили вони, повинно відбутися на початку воєнної кампанії: «Навіть якщо при вході в Україну німецькі війська спочатку будуть самозрозуміло зустрічати як визволителів, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде на Україну без наміру відновлення Української Держави й використання відповідних гасел…»69 Для грунтовнішного переконання тут навіть подано таку тезу:
Всі ці наївні писання завершуються так: «…Інтереси обох народів вимагають природного союзу, німецько-українські взаємини мусять бути побудовані на справжній дружбі». А хто буде «гарантом» такої дружби? – запитували бандерівці. І тут же відповідали: «Незалежні українські збройні сили, які відповідали би духу України, будуть гарантом німецько-українського союзу й зможуть послабити тиск Росії на Європу». І на завершення автори «меморандуму» подають «хитрий» натяк: в 1938 році в Європі, мовляв, виникли дві нові держави (Словаччина і Хорватія) не без допомоги, звичайно, гітлерівської Німеччини. Однак, не вказуючи на різницю між ними та Україною, українська проблема є «набагато важливіша», бо «має міжконтинентальне значення». Суть цього послання бандерівців досить чітко визначена: допоможіть створити незалежну Україну, панове нацисти, а ми будемо служити вам вірою і правдою! Цілком іншого характеру «меморандум» ОУН-бандерівців до німецького уряду, датований 14 серпня 1941 р. Якщо попередній – це суцільні прохання і моління, то цей – суцільне виправдання «хлопчиків, що нашкодили». Тут і виправдання за самовільний «Акт 30-го червня 1941-го», і запопадливість своєму панові, і щире каяття у вірності йому». Меморандум» цей досить великий за розміром і поділений на відповідні підрозділи. В підрозділі «Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною» бандерівці щиро і відверто констатують:
В підрозділі «ОУН і перебудова Східної Європи» бандерівці намагалися довести гітлерівцям необхідність створення української держави, яка «стане посередником між Німеччиною» та «іншими державами». А для цього, мовляв, потрібні «українські збройні сили», які «боротимуться при німецькому боці». В підрозділі «Основи українсько-німецької дружби» автори «меморандуму» продовжують стверджувати плани про «довгорічну українсько-німецьку співпрацю», які заслуговують того, щоб гітлерівська Німеччина не тільки повірила в них, але й спиралася на українські націоналістичні сили, які «щиро визнають німецьку провідну роль в Європі». Мало того, ті сили хочуть «прилюдно брати участь в європейській боротьбі проти більшовизму… зі зброєю в руках». В підрозділі «Акт 30-го червня 1941 року та українсько-німецька співпраця» бандерівці намагалися переконати гітлерівців у тому, що сам «Акт 30-го червня» відповідає інтересам Німеччини, бо служить розвитку гітлерівського «нового порядку» в Європі. Виправдовуючись за самоуправство в проголошенні «акту», автори запевняють, що для них існували певні інспірації, раз вони так поступили»… Саме напередодні вибуху війни, – стверджували вони, – згадані німецькі установи (Автори тут їх не називають. Мова йде тут, зрозуміло, про Абвер та деякі військові кола, з якими ОУН мала діяльні стосунки – В.М.) заявили, що вирішення української проблеми залежить від розвитку подій на Україні. Саме напередодні вибуху (німецько-советської) війни голова політичного відділу ОУН, теперішній голова українського державного уряду Ярослав Стецько, намагався через представника ОУН у Берліні влаштувати переговори з зовнішньо-політичним відділом НСНР-партії. Темою переговорів мало бути питання України. Ця спроба залишилася безуспішною, а ОУН залишалася без можливості узгодити свою тактику та політичну лінію з компетентними політичними установами Німеччини…»71 Як не жалілися бандерівці, але потрібно було шукати нових варіантів для прислужництва. Тому в підрозділі «ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною» вони вперто і затято повторювали: «ОУН обстоює дальшу тісну співпрацю з Німеччиною»; «ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною» (там же). І, нарешті, такий варіант: «ОУН не має наміру спричинитися до того, щоб українська історія осудила її співпрацю з Німеччиною, щоб місце керівного революційного і державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках нових антинімецьких кіл».72 І тут же таке доповнення: «ОУН обороняє свою визвольну концепцію, для здійснення якої вона жертвувала багатьма друзями. Таким чином ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни…». На ці сльозливі «меморандуми» гітлерівці, як відомо, навіть не відповіли. Що відомо про «арешти» бандерівцівТут треба, перш за все застерегти, що відповідати на ці досить делікатні питання надзвичайно важко. І тільки тому, що тут і досі рояться численні тіньові ситуації, які ще й сьогодні до кінця не з'ясовані. З одного боку, їх не хочуть з'ясувати історіографи ОУН-УПА з чисто політичних міркувань, а з другого, – їх спеціально затінюють з тих же політичних міркувань. При тому, самі «арешти» і перебування провідників ОУН-бандерівців в концтаборі смерті Заксенхаузен також покриті туманом багатьох парадоксів. Добре відомо чим закінчилась бандерівська затія з «Актом 30-го червня». 9 липня 1941 року у Львові був заарештований гестапо «прем'єр» Я. Стецько. Його та ще кількох підручних було відправлено в Берлін з розпорядження Абверу-2 до полковника Е. Штольце. 10 липня із Кракова в Берлін було доставлено і С. Бандеру. Обидва провідники перебували в стані «почесного арешту», як називав його сам Стецько, і незабаром, 15 липня, їх звільнили без права покидати Берлін. В час цього «почесного арешту» і після нього почалися численні «зустрічі» Бандери і Стецька з гітлерівськими військовиками, партайгеносами чи просто чиновниками апарату багатьох відомств, де провідники українського інтегрального націоналізму вимолювали підтримку, не стомлювалися переконувати своїх опонентів у тому, що Німеччина «ніколи не переможе Москву без подомоги України» (тобто українських войовничих націоналістів). Водночас Бандера і Стецько безперервно писали різноманітні послання – «ерклерунги», пояснення, прохальні депеші під виглядом «комунікатів», «деклярацій» і «меморандумів» на ім'я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших фюрерів нацистської Німеччини, постійно виправдовуючись та прохаючи сприяння і підтримки. З цього приводу наведемо уривок із дослідження історика з діаспори І. Каменецького, який поважно зауважував: «Надії на те, що після переможної ситуації держави курсували серед різних кіл українського суспільства (Точніше, серед українських войовничих і невойовничих націоналістів – В.М.), особливо в західних українських землях. Один із проявів таких надій і був лист Степана Бандери до Гітлера від 3 серпня 1941 року».73 Автор в тому ж номері журналу приклав до тексту той бандерівський лист, зауваживши, що Бандера впевнено вірив у сприяння Гітлера в процесі формування Української «самостійної» держави. Мало того, в даному листі Бандера висловлював свою глибоку вірність і фюреру, і німецькій армії, яка «звільняє» Україну від московської окупації, «від Москви» (як він виражався) – постійного ворога українських войовничих націоналістів. Поза тим Бандера звернувся з подібним листом і до Райхсміністра окупованих східних областей Альфреда Розенберга, в якому висловлював готовність і далі співробітничати з нацистським режимом, незважаючи на розгон гестапівцями уряду Я. Стецька. Цей лист закінчувався словами: «Я глибоко переконаний в тому, що Ваша екселенція прийме до уваги наше звернення в справі співробітництва з німецькими властями. Залишаюсь з визначенням глибокої поваги. Степан Бандера, провідник Організації українських націоналістів». В час тих численних «зустрічей» гітлерівці чинили постійний тиск на Бандеру і Стецька та вимагали негайного зречення від «Акту 30-го червня». Провідники ОУН, зрозуміло, погодились на це. Та й чи могли вони не погодитись? В документі, спеціально підготовленому з цієї нагоди, вони яскраво описали свої тривалі стосунки з гітлерівським Абвером, військовими та політичними представникми гітлерівської Німеччини, підкреслюючи, що свою концепцію створення «суверенної і соборної» України «покладають виключно» на воєнний успіх і допомогу фашистської Німеччини. Мало того, вони активно пропагували і вкорінювали в свідомість частини українців, особливо галичан, ідеологію фашизму, заявляючи, що «ідеологічна спільність сприятиме політичній спільності». Водночас вони затято переконували гітлерівців, що тільки ОУН-бандерівців є в Україні тою єдиною силою, на яку можуть опиратися німці. Ці каяття аж ніяк не переконали гітлерівців. Німецькі фашисти переживали в той час буйну ейфорію перемог на Східному фронті, а тому, звичайно, не потребували плаксивих застережень випадкових політиканів, а тим більше їх набридлих зауважень і повчань. Це їх тільки ще більше дратувало. І тому 15 вересня 1941 р. Бандера, Стецько, Денкавський, Ребет, Стахів та інші бандерівці були заарештовані вдруге. Ганс Франк, нацистський кервіник так званого «генерал-губернаторства» в окупованій Польщі, до якого входив і «дистрикт» (область) «Галичина», записав у той час в щоденнику: «Розстріляно 15 бандерівців, 500 заарештовано». Проти всіх, хто вперто намагався проводити «власну політику», або критикував гітлерівську, гестапо застосувало репресії, бо не хотіло терпіти на загарбаних територіях усяких, навіть примітивних, політичних конкурентів. Тих же, хто впадав у нервозність та істерику, розстрілювали. Проте, чимало бандерівців, нарівні з мельниківцями та іншими угрупованнями націоналістів, перебувало в окупаційних адміністративних установах, в поліції і гестапо, в службі безпеки (СД), де ті ж гестапо та СД їх, мовби, не помічали. Все ж ОУН-банедрівців на певний час опинилась в немилості у гітлерівців. Тут, якраз, і починаються ті парадокси, якими так насичені взаємостосунки ОУН-бандерівців з гітлерівцями. Як їх пояснити? Однак, як там не було, але на початку 1942 р. Бандеру, Стецька та ще понад 300 бандерівців гестапо перевело з-під «домашнього арешту», із тюрем в концентраційний табір Заксенхаузен, що неподалік Берліна.
Заксенхаузен, належав до провідних таборів нацистської Німеччини, а тому, про нього є досить багато достовірних свідчень. У нас також є важлива потреба сказати про цей неабиякий концтабір. В липні 1936 р. в тридцяти кілометрах північніше Берліна, поблизу дачного містечка Заксенхаузен почалось будівництво чергового і великого концентраційного табору. Його споруджували в'язні (в основному комуністи і соціалісти, з якими розправлявся нацизм і якими тюрми були переповнені) під суворим наглядом есесівців. Будівництво тривало роками і табір перетворився у величезну фабрику смерті. Основна його частина була відгорожена від оточуючого світу трьохметровою кам'яною стіною з масивними залізними воротами, де красувався єзуїтський напис – «Праця робить людину вільною». Тут дійсно працювали, але ця праця була смертоносною. Опріч основної частини табору в околицях Заксенхаузена, де містилось багато промислових об'єктів військового призначення, розташовувалось ще 53 філіали концтабору, де працювали команди в'язнів, які тут же ізольовувались у спеціальних бараках. Однак, щоб суттєво уявити про таке пекельне середовище, як Заксенхаузен, треба подати таку інформацію. По-людськи важко уявити, але в довоєнний і воєнний часи нацисти створили в Німеччині 55 стаціонарних концентраційних таборів та інших місць масового винищення людей, 1082 їх філіали, 7205 так званих «трудових» таборів, 371 табір для біженців, 2071 тюрму, інші місця ув'язнення (в основному при осередках гестапо і служби безпеки (СД), 506 гетто для євреїв, 80 таборів для робітників «Організації Тодта», куди звозились люди з усієї Європи для примусових робіт. Всього ж, охоплюючи численні польові (пересильні) табори для військовополонених, які перебували під відкритим небом, нацисти створили в Німеччині та в окупованій Європі 14 033 табори смерті. Ціла імперія смерті! Однак у цій імперії смерть «на організованій основі», «на конвейєрі» існувала тільки в стаціонарних концтаборах. Тут працювали вдосконалені пристрої і механізми, машини і крематорії, які організовано, по заданій «програмі», планово, з німецькою пунктуальністю і педантичністю творили смерть. Серед таких «класних» фабрик смерті був і Заксенхаузен. Наказом Рейхсміністра і Рейхсфюрера СС Г. Гіммлера від січня 1941 р. всі стаціонарні концтабори були розподілені на три категорії, в залежності від можливостей режиму в них. Для більшої орієнтації наведемо кілька прикладів. Так, концтабори в Дахау, Заксенхаузені й Освєнцімі-1 належали до першої категорії і призначались для в'язнів «незначних злочинів» і пристарілих людей. Концтабори в Бухенвальді та Освєнцімі-2 належали для другої категорії і призначались «для небезпечних злочинців». Концтабір «Маутхаузен» призначався для «особливо небезпечних злочинців» без надії на «виправлення». Сьогодні добре відомо, що в цю страхітливу «імперію смерті» було зігнано 18 мільонів людей з 30 країн Європи і світу, 11 мільйонів із них були ліквідовані в крематоріях, розстріляні чи загинули від голоду, хвороб і непосильної праці. Концтабір в Заксенхаузені тільки на папері Гіммлера значився в категорії, призначеній для «незначних злочинців» і стариків. Через його ворота пройшо понад 200 тисяч в'язнів із 27 країн, половина із них так і не повернулась. Особливо жорстоко поводились есесівці з радянськими військовополеними, яких доставляли сюди із польових (пересильних) таборів напівживими дифстрофіками, яких вже неможливо було використати для рабської праці, а тому їх негайно розстрілювали і спалювали в крематорії. Відомо, що тут загинуло понад 20 тисяч радянських військовополонених – росіян, українців, білорусів, грузинів та представників інших народів СРСР. Система «конвеєру смерті» в Заксенхаузені була страхітливою. Основна частина в'язнів призначалась для рабської праці і винищувалась шляхом фізичного і морально-психологічного виснаження. Всі інші в'язні призначались для кількох крематоріїв-стаціонарів і чотирьох душогубок на колесах. В таборі проводились медичні експерименти над хворими в'язнями, випробовувались і вдосконалювались катівські тортури, знаряддя і методи масового винищення людей, які затим поширювались, як естафета смертоносного досвіду, на інші концентраційні табори. В травні 1945 р. залишки вязнів концентраційного табору Заксензаухен були визволені Червоною Армією. Це були люди-привиди, більшість яких не могла триматися на ногах. Перебування бандерівців у ЗаксенхаузеніБандера, Стецько та інші бандерівці сиділи окремо в бункері «Целленбау», призначеному «тільки для вибраних». Поряд з бандерівцями в бункері «Целленбау» («Камерний дім») перебували поважні особи, звезені з усієї окупованої гітлерівцями Європи. Це були люди різних переконань і рангів: і політичні діячі, і військові, і відомі вчені, і переслідувані нацистами священики, і багачі з усієї Європи в статусі заложників. Зокрема, серед них були: колишній канцлер Німеччини Ганс Лютер, вождь німецьких комуністів Ернст Тельман, колишні прем'єри Франції Леон Блюм, Фріц Тіссен, Пауль Рейно, Едуард Даладьє, колишній канцлер Австрійської Республіки Курт Шушніг, син маршала Італії П'єтро Бадольйо, син Сталіна Яків Джугашвілі, двоюрідний брат Молотова Василь Короткій, головний комендант Армії Крайової Польщі генерал Стефан Ровецький, керівник Румунської «Залізної гвардії» Хоріа Сіма, настоятель німецької церкви євангелістів пастор Мартін Нємоллер, адьютант маршала Пілсудського капітан Кунцевич, міністр оборони довоєнної Латвії генерал Дамбітіс, міністр закордонних справ Франції Рібо, виконавець невдалого замаху на Гітлера в 1939 р. Георг Ельсер і ще-ще багато відомих осіб, а також члени німецьких, французьких, голандських, італійських, австрійських та інших аристократичних родин. Всі вони, звичайно, перебували в різних умовах, переважна більшість із них отримувала допомогу від організацій Міжнародного Червоного Хреста своїх країн чи від своїх власних родин. Ось у такому багатоликому і різнобарвному середовищі і перебували Бандера, Стецько, Ленкавський, Ребет, Стахів, Габрусевич, Ільницький, Гнатківська – Лебедь та інші бандерівці. Зокерма, С. Бандера сидів у номері 73 бункеру «Целленбау» майже поряд з керівником польської АК генералом С. Ровецьким («Гротом») під номером 71 у відносно комфортабельних апартаментах, які забезпечували служби Міжнародного Червоного Хреста. В подібних умовах перебували й інші бандерівці. Їм дозволялось пересуватись по табору, зустрічатись між собою, вони отримували продовольчі посилки та гроші від родичів та ОУН-бандерівців. Нерідко вони покидали табір з метою контактів з «конспіративними» ОУН-УПА, а також з замком Фрінденталь (за 200 метрів від бункеру «Целленбау»), в якому перебувала школа агентурно-диверсійних кадрів тої ж ОУН-бандерівців. Дивна: в Заксенхаузені гітлерівці тримають під замком понад 300 кадровиків ОУН-б на чолі з Бандерою, а поряд, в замку Фріденталь, ті ж гітлерівці готують нові кадри для ОУН-б! «Це був один із парадоксів у ставленні між оунівцями та гітлерівцями», – слушно зауважив польський історик і публіцист Едвард Прус в книзі «Heros: spod znaku tryzuba» (Варшава, 1985). Інструктором у цій школі був недавній офіцер спеціаль-батальону Абверу «Нахтігаль» Ю. Лопатинський, через якого і здійснював С. Бандера зв'язок з ОУН-УПА. Цікавий факт приводить біограф Бандери Петро Мірчук у книзі «Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовості». Посилаючись на відомого націоналістичного діяча Д. Андрієвського, автор приводить цитату із його книги «Наше ув'язнення»: «Бандера відразу виявив товариськість супроти мене (справа в тому, що Д. Андрієвський був прибічником голови проводу ОУН-м А. Мельника – В.М.). Він питав про моє здоров'я, чи дістаю пакунки, чи мені досить їсти і чи бракує грошей. Пропонував мені свою поміч і одного дня виніс на прохід та намагався всунути в руку кусень масла».74 Цей факт, як бачимо, говорить сам за себе і не потребує коментаря. Кілька характерних штрихів про концентарційний табір Заксенхаузен і, зокрема, про бункер «Целленбау» подавав у своїй книжці спогадів «Армія без держави» отаман «Бульба»-Боровець, якого також прикрили тут гестаповці 1 грудня 1943 р. «Саксенгавзен, – писав він, – це було окремо царство есесів у царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для спеціально ізольованих груп в'язнів і навіть домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй й Європи. Нас помістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву «Целленбау». Я попав у камеру „77“»75 Далі «Тарас Бульба»-Боровець зауважував, що «Целленбау» мав 90 камер і поряд з ним (в камері «76») сидів французський міністр Дельбо, а в камері «73» – Бандера. «Тарас Бульба» – Боровець аж ніяк не жалівся на обставини свого перебування в «Целленбау». Ось кілька його зауважень. Допитував його штурмбанфюрер СС Вольф при співучасті гауптмана Шульце. «Д-р Вольф… почав мене переконувати, що мені не загрожує… ніяка небезпека… щоб я не перебільшував трагедії, що вони мене тут ізолювали виключно для моєї «безпеки»… Це – не в'язниця, не кацет, а тільки «почесна» ізоляція».76 Іще: «В депозиті в нас були гроші і ми мали змогу купувати «Вінницьку махорку». За папір служив клозетний папір». Отак! І ще одна вкрай неординарна подія сталась між гітлерівцями і бандерівцями. Тепер її по-своєму коментують шанувальники Бандери і бандерівщини, або ті, хто сьогодні дивиться на минуле через перевернутий бінокль. Справа в тому, що й жовтня 1943 р. керівництво ОУН-бандерівців в краї представило «Відкритий лист панові губернатору Галичини доктору Отто Вехтеру з копіями Геббельсу, Гіммлеру, Кейтелю і Франку. В ньому бандерівці запевняли, що, як і раніше, залишаються вірними союзниками гітлерівської Німеччини і роблять усе можливе, щоб війна закінчилась «німецько-українською перемогою». «В Рейху, – вказують у листі, – працює близько 10 відсотків українського населення. Це є ще одним вкладом у війну за долю Європи. Всім своїм Центрам ми наказали здійснювати постачання точно і безперечно. Хто говорить про негативне ставлення Руху бандерівців до питання про поставки (продовольства гітлерівцям – В. М.), той бреше…»77 А далі в листі, крім запевнень у вірності, прохань і пропозицій, були й іронічні вислови, навіть попередження й погрози. Надворі був кінець 1943-го, гітлерівці втрачали на Східному фронті позицію за позицією, бандерівці думали, що настав час їх і пошантажувати. Але гітлерівців це серйозно розгнівало. Губернатор дистрикту «Галичина» О. Вехтер, отримавши інформацію про те, що лист було написано і вислано з відома Бандери, наказав заарештувати його братів, Василя й Олександра. Їх відправили в Аушвіц (Освєнцім), де вони згодом померли з голоду. Так інтерпретує цю обставину польський історик Е. Прус в книзі «Herosi spod znaku tryzuba». А в «Енциклопедії українознавства» в статті «Бандера» зазначено: «Обидва брати… вбиті в Аушвіці (Освєнцім) польськими співв'язнями». Тут, як бачимо, дослідникам цього питання потрібно ще буде розібратися в зазначеній ситуації. Однак, усім треба погодитись з тим, що ця подія – ще один парадокс у німецькій політиці стосовно українських нацоналістів із ОУН-бандерівців. Тут якраз наступив відповідний момент, коли треба питання поставити так: з якою метою гітлерівці ізолюють в концентраційному таборі, разом з багатьма прибічниками, провідника ОУН, який завзято запевняв у своїй вірності нацизмові і всіма силами йому служив, і, водночас, тримають його в смертоносній атмосфері в умовах майже люксу, як високопоставленого заложника? Перевжана більшість радянських і зарубіжних дослідників цього питання схильні бачити в цьому неабиякому факті політичне ігрище гітлерівців і керівництва ОУН-бандерівців. Правда, цю політичну гру різні автори розшифровують по-різному. Наведемо кілька характерних прикладів. Відомий польський воєнний історик Ігнаци Блюм писав: «Гітлерівці інсценують арешт керівників українських націоналістів, відкриваючи тим самим можливість розгортання широкої політичної кампанії для розвитку українського націоналізму. Двоякий фарс створення уряду Стецька й арештів переслідують мету представити Бандеру в очах українських націоналістів як мученика, як справжнього борця за «самостійну Україну» і які в одиночку боролись проти німців в ім'я втілення в життя цього гасла…».78 З І. Блюмом ідентифікується французський історик і публіцист Аллен Герен, додаючи при цьому, що в час перебування в Заксенхаузені, і згодом гітлерівці використовували послуги Бандери «приховано і відкрито». Правда, становище Бандери, вказує автор, не позбавлене гіркоти. «Але гонористий полікан Бандера, – продовжував Герен, – знає, що за гіркоту не платять. До того ж, емісари Канаріса і генерала Лахузена (керівники гітлерівського Абверу – В.M.) всіляко стараються лити бальзам на рани свого агента «Сірого» (тодішня кличка С. Бандери в Абвері – В.М.). З одного боку, не можна допустити, щоб він змішував позицію підручних Гіммлера з їх позицією, а з другого – така инсценіровка дасть можливість ОУН-б остаточно отримати перемогу над ОУН-м. І дійсно, коли Мельник скомпрометує себе відкритим співоробітництвом з нацистськими службами, Бандера стане героєм, запертим у тюрму за свою відданість священій справі «самостійної України». І навіть, якщо потрібно буде кілька збройних сутичок бандерівців з німцями це байдуже, як кажуть, «ліс рубають – тріски летять ».79 (Виділено мною – В.М.) Ярослав Галан в радіокоментарі від 29 червня 1943 р. «Хто такий Бандера?» зауважував: «Німецькі окупанти… усвідомили, що без допомоги націоналістичних провокаторів їм не вдасться розбити єдиного антинімецького фронту всіх українців без винятку. Тим-то гітлерівці втяли таку штуку: мельникові дозволили і надалі відкрито вислужуватися Берлінові, а Бандері наказали вдавати противника німців, щоб він міг, прикриваючись антинімецькими фразами, стримувати українські маси від справжньої, непримиренноїборотьби з гітлерівськими загарбниками, від боротьби за волю України».80 Німецький історик Норберт Мюллер: «Фашистські органи все більше старались здобути вигоду із свойого альянсу з буржуазними націоналістами. Враховуючи той факт, що відкрите співробітництво з окупантами лише ще більш дискредитує їх в очах населення, на заключній стадії окупаційного режиму стали застосовувати більш витончені маневри. Так, наприклад, українські буржуазні націоналісти виставляли себе «ворогами» окупантів і мов би для боротьби з ними створювали великі збройні формування. Окупаційні органи, які спочатку придушували прагнення націоналістичних сил до самостійності, тепер пропускали мимо вух антинімецькі фрази і навіть поставляли націоналістам зброю і бюєприпаси, прекрасно знаючи, що вони будуть використані проти партизанів та інших сил народного опору».81 (Виділено мною – В.М.). Подібних суджень з цього приводу багато. Однак чіткої відповіді на питання поки-що не дано. В той же час з такими судженнями можна повністю погодитись, бо вони логічні і багато в чому визначають політичний зміст подій і процесів. Дослідникам треба ще уважно і глибоко проаналізувати ситуацію і документально й аргументовано її визначити. Але як там не було, «мучеництво» С. Бандери в очах націоналістично настроєної частини населення Західної України у воєнний період ще більше зросло і зіграло свою неабияку роль. Яким же був фінал «мучеництва» Бандери і бандерівців? 25 вересня 1944 р. стався безпрецедентний факт в практиці гітлеризму – Бандера з групою своїх прибічників був звільнений з концтабору смерті Заксенхаузен. Правда, частина історіографів ОУН-УПА (в тому числі і біограф Бандери Петро Мірчук) пишуть про те, що Бандера був звільнений наприкінці грудня 1944 р. Але це не відповідає дійсності. Безпрецедентний факт тому, що всі, хто попадав у лапи гестапо і служби безпеки (СД), а тим більше в концтабори смерті, вже на волю не повертались. Навіть тоді, коли гітлерівці впевнювались, що схоплена особа не винна у звинуваченні. Такою була звичайна фашистська практика. Ця подія, як і наступні, в біографіях Бандери і Стецька замовчуються історіографами націоналістичного руху. Й досі нема відповіді на питання: чому Бандера та його прибічники стали такими потрібними нацистам? Що ж далі? Історіограф ОУН-УПА Т. Гунчак про це пише так:»… Шеф головного бюро СС генерал Бергер 5 жовтня 1944 р. мав розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору…»82 В цій «розмові» йшлося про «порозуміння» гітлерівців з ОУН-УПА. Однак пан Гунчак тут же робить досить поспішне застереження: «спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними…». Ця заява Т. Гунчака абсолютно не відповідає дійсності. Пану Гунчаку, як відомому досліднику націоналістичного руху, добре відомо, що в «розмові» генерала Бергера з Бандерою 5 жовтня 1944 р. (і неоднарозово!) йшлося не так про «порозуміння» гітлерівців з ОУН-УПА, а про пропозицію Бандери очолити Український націоналістичний комітет (УНК), який був тоді у процесі творення. Як відомо, Бандера відмовився очолити УНК, посилаючись на те, що не хоче бути підпорядкованим генералу Власову, якого хотіли гітлерівці поставти на чолі об'єднаних комітетів представників народів СРСР. Тому ж Гунчаку також добре відомо, що в жовтні 1944 р. Бандера зустрічався не тільки з генералом СС Бергером, але й з самим Рехсфюрером СС Г. Гіммлером. Про це вже багато разів писали різноманітні автори: «Потреба вашого вимушеного перебування під уявним арештом, – сказав Гіммлер Бандері на «зустрічі», – викликана обставинами, часом та інтересами справи, відпала. Починається новий етап нашої співпраці, більш відповідальний, ніж раніше. Може, до цього часу не все складалось так, як вам хотілось, але зараз нам треба спільно добре працювати, щоб виправити помилки минулого…» (Виділено мною – В.М.) Тут, як бачимо, все зрозуміло: і «вимушене» перебування Бандери та його спільників в концтаборі, а викликане воно «обставинами, часом та інтересами справи», і висока ціна співпраці бандерівців з гітлерівцями, від якої перші так уперто й наполегливо відмовлялися в минулому, і так гучно хизуються (окремі, звичайно) сьогодні. Тепер достовірно відомо, що Бандера і його спільники дали згоду на активне співробитництво з нацистами вже вкотре. Як же тоді пояснити те, що у всіх оунівців, які перебували «вимушено» в концтаборах, не втрачено було жодної волосинки на чупринках (за винятком О. Ольжича, який загинув в тому ж Заксенхаузені з досі невідомих причин)? Як пояснити й те, що в час, коли вже конав гітлерівський рейх, всі інтерновані оунівці не тільки залишилися недоторканими, але й опинилися в цілком захищених куточках Західної Європи? Цікаві свідчення з цього приводу подав колишній абверівець, капітан вермахту Зігфрад Мюллер, який потрапив у полон до Червної Армії в травні 1945 р. в містечку Колін під Прагою. Наприкінці 1944 р. він служив заступником керівника Абверкоманди-202 південної групи гітлерівських армій і водночас був зв'язковим між центром Абверу і південним штабом УПА (УПА – ЗАХІД). 3. Мюллер: «На роботу в Абверкоманду-202 я прибув 1 грудня 1944 року і приступив до виконання своїх службових обов'язків… Під час зустрічі з капітаном «Кірном» (командир Абверкоманди-202, справжнє прізвище Вітлець – В. М.) останній розповів мені, що в жовтні 1944 р. він мав зустріч із зв'язковим південного штабу УПА, разом з яким на ділянці Абверзагону-206 перейшов лінію фронту і вів переговори з південним штабом УПА.83 Як мені говорив капітан «Кірн», південний штаб УПА розташовувався в лісах гористої місцевості поблизу міста Львова. Персональний склад штабу УПА він мені не називав, однак зміст переговорів передав докладно…». А далі З. Мюллер свідчив:
– німецька армія забезпечує повстанські загони українських націоналістів обмундированиям, озброєнням, засобами зв'язку, медикаментами і грішми; –…німецькі розвідоргани повинні створити на окупованій німцями території диверсійні школи для українських націоналістів і проводити навчання виділених УПА націоналістів радіозв'язку і військовій підготовці; – диверсійні групи українських націоналістів будуть підпорядковані Абверкоманді-202 в оперативному відношенні, а в іншому підлягатимуть і залишаються у віданні штабу УПА… Маючи відповідні повноваження генштабу німецької армії, «Кірн» прийняв умови українських націоналістів і зі свого боку поставив перед УПА умови німецького командування. Вони зводились ось до чого: південний штаб УПА надає в розпорядження Абверкоманди-202 таку кількість диверсантів, яку вважає за необхідне командування Абверкоманди-202. Право комплектування диверсійних груп з цих осіб Абверкоманда залишає за собою, визначає місце і об'єкти для диверсії. Крім того, штаб УПА повинен подавати Абверкоманді-202 всі наявні у них шпигунські відомості про Червону Армію, а також інформацію про загальну кількість українських націоналістів у тилу Червоної Армії на ділянці південної групи військ німецької армії, тобто на ділянці від Варшави до Румунського кордону. Пiведнний штаб УПА погодився з цими умовами, і було прийнято рішення про обмін офіцерами зв'язку між Абверкомандою-202 і південним штабом УПА. Посаду офіцера зв'язку від Абверкоманди-202 в південному штабі УПА «Кірн» запропонував зайняти мені».
З нагоди приїзду Бандери до Абверкоманди-202 капітан «Кірн» влаштував банкет на віллі нашої команди, що знаходилася на Гартенштрассе 1 (поблизу краківського стадіону), на якому виступали з промовами Бандера, капітан «Кірн» і професор «Данилів». Там я познайомився з Бандерою, а потім через кілька днів зустрівся з ним на діловому грунті. 27 грудня 1944 р. я підготував групу диверсантів для закидання їх у тил Червоної Армії із спеціальним завданням. Ця група складалася з трьох українських націоналістів – Лопатинського, «Демида» і ще одного радиста, прізвища якого не пам'ятаю. (Тут йдеться про колишнього офіцера спеціаль-батальйону «Нахтігаль» та інструктора школи диверсантів ОУН-УПА в замку Фріндеталь поблизу Заксенхаузена Ю. Лопатинського та про В. Чижевського; прізвища радиста не встановлено – В. М.) Степан Бандера у моїй присутності особисто інструктував цих агентів і передав через них у штаб УПА наказ про активізацію підривної роботи в тилу Червоної Армії і налагодження регулярного радіозв'язку з Абверкомандою-202. Я був представлений групі як офіцер Абверкоманди-202, призначений на посаду офіцера зв'язку в штаб УПА з тим, щоб тоді, коли я прибуду до штабу УІІА., вони могли мене впізнати як представника Абверкоманди-202…»
В останні дні конаючого гітлерівського рейху Бандера, Стецько і Гриньох були в містечку Колін неподалік Праги в розпорядженні Абверкоманди-202. Звідси наприкінці квітня 1945 р. з допомогою абверівців Бандера перебрався в район австрійського Тіролю, а затим в окуповану американцями Баварію. Останній пункт – Мюнхен, де він отаборився надовго. Стецько з Гриньохом в колоні відступаючих абверівців подалися також в зону окупації союзних військ. Такий, як бачимо, цілком благополучний фініш колишніх «в'язнів» Заксенхаузена.
На це питання важко відповісти, бо всі бандерівці, в тому числі і сам С. Бандера промовчують про своє перебування в Заксенхаузені. Думаю, що тільки з однієї причини: навколо вмирали насильницькою смертю сотні тисяч, мільйони людей, а вони залишались недоторканими в умовах бункеру «Целленбау», призначеному на «фабриці смерті» для вибраних. Та й ким вони там були? Заложниками політичного ігрища? Але ж із заложниками, як відомо, гітлерівці не панькались, а тримали в камерах до найближчого випадку, щоб негайно и безжально поставити до стінки! Єдиний Я. Стецько (можливо, для виправдання «перед історією», чим він був так «занепокоєний») порушив це «етичне» табу. В своїх спогадах «30 червня 1941 «він пише так: «24 січня 1942 року в третій годині ранку перевезли мене з іншими друзями тюремною автомашиною, як звичайних злочинців, до концтабору Саксенгазен, де нас – Івана Габрусевича, Осипа Тюшку, Романа Ільницького примістили в поодиночних камерах у т. зв. бункері (мається на увазі, звичайно, вже згадуваний бункер «Целленбау» – В.М.)…» І ще: «Там перебували в різних часах німець-атентатник на гітлера в Мюнхені в 1939 р. Бюргербройеллер, далі – капітан Бест, англієць з «Інтеллідженс сервіс», схоплений на голляндському кордоні, генерал Ровецкі, головний команди AK, адьютант Пілсудського, капітан Єжи Кунцевич, франц. міністр Дельбос, член уряду Белікуна, жид з Будапешту… Мабуть у січні 1942 року привезли до бункеру С. Бандеру і Волод. Стахова». Як бачимо, Стецько не називає багатьох високопоставлених персон, які перебували в бункері «Целленбау». Зате тут же пожалівся на таку «непорядність» есесівців: «Цього дня від раннього ранку до пізнього апелю нас держали на незвичайно гострому морозі без накриття голови перед будинком адміністрації концтабору. Іван Габрусевич перестудився… Коли після купелі забрали у мене мій одяг, а дали кацетний, я відмовився його надіти. Обурені есеси: «Такого ще тут не бувало!» Два тижні я перебував на келії в білизні, заявивши, що тюремного одягу не приймаю. Викликане з Берліну гестапо – після мого незмінного спротиву – зарядило віддати мені мій одяг…» На цьому «героїчному» вчинку Стецько і припиняє писати про будні концтабірного життя, а далі досить куцо зауважує: «28 вересня 1944 року з'явилися в моїй келії СС-штурмбанфюрери Вольф і Шенк… «Ви вільні», – сказав Вольф… Разом з Бандерою відвезли нас автомашиною до якоїсь береженої гестапом вілли під Берліном…». (Йдеться тут, звичайно, про віллу, яку гестапо виділило як помешкання для Бандери. – В. М.). І ще під кінець один натяк: «Тут приїжджали і вели переговори представники німців, але вони були без жодного успіху». Стецько натякає тут, якраз, на ті переговори («розмови»), які вели керівники СС Бергер і Гіммлер. Важко, звичайно, повірити в те, що живучи на віллі гестапо і на харчі того ж гестапо (хоч і під наглядом і охороною), можна було відмовити такій персоні, як гестапо. От і всі «пекельні муки» Бандери і Стецька, як «мучеників» гітлеризму.
жүктеу/скачать 1.85 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|