1. Релігієзнавство як сфера гуманітарного знання
жүктеу/скачать 1.43 Mb.
|
| Інші духи та боги. Найдавнішими верховними богами, які не входили до пантеону Володимира, але дуже шанувалися, були Род і Рожаниці. Род видавався праукраїнцям зачинателем усього живого. Жіночі божества Рожаниці були пов'язані з народженням і мали таємний зв'язок із зірками. Припускають, що це були богині плодючості. Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, куті. Пізніше, по прийнятті християнства, цей звичай не зник, і перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору, у святий куток — покуть. Цей звичай побутує й сьогодні в Україні.
Сином Рода був Білобог — творець землі, води і світла, а водночас і добра, що постійно боровся з Чорнобогом — носієм лиха, зла. Таким же був і Сварог (ймовірно, від санскр. свар — небо; або сварог — той, що все породив) — один із найголовніших українських богів. Сварог — владика світу, бог неба, небесного вогню, а також ремесел. Він мав кілька дітей-богів — Сварожичів. Сварог — бог, що вмирає і воскресає: він гине в полум'ї, запаленому Змієм, як звичайна людина й воскресає як триєдиний бог неба-світу-Сонця, спільний усім індоєвропейцям. Зображень Сварога не знайдено, проте є підстава вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) його символами. Сварожим знаком споконвіку були й різні форми свастики — сварги, які широко побутують на українських вишивках, писанках, кераміці. Є вони й на фресках Софійського собору в Києві — як знак живучості язичницьких традицій у християнстві. Із прийняттям християнства Сварогове опікунство над вогнем і залізом переходить до православних святих Кузьми й Дем'яна. Проте свої панівні позиції він втрачає ще раніше. Зі зміцненням князівської влади у X ст. його головні функції все більше перебирав на себе Перун. Отже, праукраїнським богам була характерна своєрідна функціональна двоїстість: з одного боку, вони відображали ірраціональні зв'язки людини з природою, з іншого — із суспільством. Боги були розпорядниками природних явищ, покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту, добробуту й достатку. їм притаманна і яскрава деміургічна функція. Род і Сварог, Перун і Дажбог, Стрибог і Мокоша — всі вони боги-творці, що символізують вічність творення, нездоланність життя і розвитку. Крім названих богів-творців та покровителів певної сфери діяльності, поклонялися предки українців і криницям, річкам, озерам, деревам і гаям, водяникам, русалкам, домовикам, лісовикам, долі, літньому сонцю Ярилу. А народна поетична творчість оживляла і наділяла особистісними рисами чи не всі явища природи та її мешканців. У VI ст. візантійський письменник Прокіп Кесарійський про слов'янське язичництво писав так: «Слов'яни визнають одного бога — творця блискавки владикою всіх і приносять йому жертви, не знають долі і абсолютно не вірять, що вона має якусь владу над людьми... Поклоняються вони рікам, німфам і деяким іншим божествам, приносять їм різноманітні жертви і по цих жертвах ворожать». Виникає питання — у що ж насправді вірили праукраїнці? Не викликає сумніву, що разом з усіма язичницькими народами Русь завжди глибоко відчувала і наділяла життям весь навколишній світ — природу, її стихії, землю, тварин. З особливою шаною ставилися до землі: Її називали «годувальницею», «матір'ю». Селянин перед тим, як почати оранку, землі кланявся, звертався до неї як до живої істоти, просив послати добрий урожай. Перед землею проголошувалися клятви, її цілували, вбивці повинні були просити у неї прощення (тому що вона як мати вбитого могла пробачати злочинця). За віруваннями предків українців, сили добра і зла мали своє уособлення та активно впливали на життя людей. Цим пояснюється принесення дарів вампірам і берегиням. Вампір в уявленні язичника — це страшна таємнича істота, що інколи висмоктує у людини кров та здатна принести багато іншого зла. Русичі схильні були бачити у вампірах злих покійників, яких називали «нав'є». Нав'є — не своя людина, не родич, не пращур; він — чужинець, з іншого племені, не похований як слід, непрощений або злодій. Тому його старалися задобрити приношеннями їжі («треби»), залишками сімейної трапези. Однак найчастіше від них намагалися боронитися різноманітними замовляннями і заклинаннями. Берегині, навпаки, — добрі істоти, пов'язані з берегами річок, озер, морів, що поступово перетворились у народних уявленнях на русалок. Від них значною мірою залежав успіх не лише плавання, а й випадання на поле роси та дощу. Русалки також сприймалися як покійниці, але доброзичливіші до людей, ніж вампіри. На честь цих таємничих мешканок прибережних хащів влаштовувалися особливі святкування, пережитки яких у напівжартівливому варіанті зберігаються і в наші дні у святі Івана Купайла. У язичницькій Русі було поширеним шанування померлих предків. Вірили, що від прихильності «дідів» («щурів», «пращурів») багато в чому залежить доля нащадків. Тому померлим родичам влаштовували розкішні поминки, тризни (ігрища зі змаганнями та гулянками), вшановували їх у певні дні протягом року, прикликали на частування. Як правило, домовик уявлявся як померлий предок. Що стосується людських жертвопринесень, то згадок про них майже немає, крім «Повісті минулих літ». Звідси напрошується висновок, що людські жертви ідолам були не характерним для Русі явищем. Дивною є та обставина, що на Русі в епоху язичництва не було уявлень про пекло, підземні, підводні світи — не було і культу підземних богів. Усі язичницькі боги Давньої Русі пов'язані з небесно-земним буттям. «Добрі» і «злі» язичницькі духи і боги — теїстичні образи — не лише здавалися антропоморфними, тобто такими, що мають людську зовнішність. Праукраїнці вірили, що вони справді думають і чинять, як люди. Такий спосіб розуміння надприродних сил, абстрактних понять, неістот називається уособленням. жүктеу/скачать 1.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|