Поділ християнської церкви на православну (Східну) та католицьку (Західну)

Поділ християнської церкви на православну (Східну) та католицьку (Західну)

У 395 р. імператор Феодосій увів роздільне управління східною і західною частинами імперії, яке з падінням Риму запрацювало на повну силу. Церква на Сході була фактично під владою імператора, а от папа римський перебував надто далеко від столиці, щоб імператор міг і ним управляти. За відсутності ефективної політичної влади на Заході папа став як духовним, так і світським правителем в часи криз. Виходило, що імператори на Сході були, по суті, папами (патріархами), тоді як на Заході папи (патріархи) були фактично імператорами. Внаслідок цього у церкві сформувалося два протилежні погляди на світську владу.

На зламі І і II тис. виявилося, що церква на Сході таки не змогла стати повністю не залежною від влади. Вона, як і раніше, перебувала в лоні греко-римської культури. На Заході ж настали так звані Темні віки. Після падіння Риму церква тут не мала сильних політичних суперників у боротьбі за імператорський трон і зміцнювалась у міру того, як самотужки вирішувала проблеми культурного хаосу, що супроводжував занепад імперії.

Теоретичні погляди Заходу також відрізнялися від східних. Латиномовний Захід був схильний враховувати практичні аспекти управління і не переймався формулюванням догматів віри. Грекомовний Схід більше цікавився вирішенням богословських проблем у філософському дусі.

Ще одна відмінність між двома частинами церкви полягала у ставленні до целібату. На Сході дозволявся шлюб «білого» духовенства, яке не постригалось у чернецтво. На Заході заборонялося одружуватися всьому духовенству. Суперечки виникали у деяких випадках навіть у зв'язку з дозволом носити бороду. Священики на Заході могли голитися, на Сході — зобов'язані були носити бороди. Захід підкреслював значення латинської мови, тоді як східні церкви користувалися грецькою. Хоча ці й інші подібні моменти з позицій сьогодення здаються навіть тривіальними, у ті часи церковне керівництво надавало їм великого значення.

Обидва крила церкви вели суперечки і з теологічних питань. На Толедському церковному (не Вселенському) соборі було сформовано 589 додатків до християнського Символу віри про сходження Святого Духа від Бога-Отця і від Бога Сина». І хоча VII Вселенський собор (787) ухвалив формулу «Святий Дух сходить від Отця», навколо неї розгорнулася суперечка Риму і Константинополя. Аахенський (не Вселенський) собор 809 р. знову наполіг на філіокве, папи римські остаточно його визнали, а греко-візантійські ієрархи рішуче відкинули. У 867 р. Вііантійський патріарх Фотій звинуватив папу римського Миколая І і західних християн у єресі, оскільки вони самочинно внесли до канонічного тексту Символу віри фразу філіокве. Східні християни були рішуче проти такої зміни.

Суперечки між Сходом та Заходом час від часу загострювалися через нові протиріччя — і кожне з них ще більше збільшувало ворожнечу. Приблизно із середини II ст. виникла проблема дати святкування Великодня. Відмінність у поглядах на це питання надалі стала бар'єром до розвитку дружніх відносин. Християни на Заході допускали і живопис, і скульптуру в культі, а на Сході відмовилися від статуй, але використовують ікони.

Поділ 1054 р. підсумував попередні протиріччя, які за своїм значенням не були варті цієї трагічної дії. Події того року розгорталися так. Патріарх Константинопольський Михайло Керулларій (1043—1059) засудив церкву на Заході за використання прісного хліба у євхаристії. Прісний хліб (опрісноки) було введено до церковної практики у IX ст. Папа римський Лев IX (1002—1054), у свою чергу, послав кардинала Гумберта, канцлера Римської церкви Фрідріха та архієпископа Петра з Амальфії як легатів (послів) до Візантії, щоб розв'язати суперечку. Протиріччя у поглядах все більше загострювались у міру того, як тривало обговорення. 15 липня 1054 р. римські легати поклали на алтар кафедрального собору Святої Софії у Константинополі буллу про відлучення від церкви патріарха і його послідовників. Патріарх Михайло Керулларій не бажав залишатись у боргу і 20 липня скликав собор своєї партії, на якому наклав анафему на папу римського і його ієрархію (духовенство). Так поділ християнства порушив єдність церкви.

З того часу Римська католицька і православна церкви йдуть своїми шляхами. Обопільні відлучання тривали до 7 грудня 1965 p., коли їх було відмінено римським папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором. На початку XVI ст. в епоху Реформації зазнав розколу вже католицизм, і з'явився ще один напрям у християнстві — протестантизм (лат. protestans — той, що заперечує, незгідний).

Православ'я

Вони почали називатися православними, тобто такими, що «правильно прославляють Бога». Разом ці церкви утворили Святу православну церкву. З часом з'являлися нові автокефальні церкви, і сьогодні їх за офіційним церковним переліком 15.

Православ'я не має єдиного світового адміністративного центру. Це децентралізована асоціація автокефальних церков зі спільними догматичною та канонічною системами. Вони мають назву «помісних» і співвідносяться між собою згідно з диптихом («по честі») в такій послідовності: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Православна церква Чехії та Словаччини, Американська. П'ять церков не одержали офіційного визнання своєї автокефалії. Серед них — Українська православна церква Київського патріархату.

Отже, перше місце поміж церков посідає Константинопольська, а серед єпископів — її предстоятель, який має титул «Святійший Архієпископ Константинополя — Нового Рима і Вселенський Патріарх» і вважається «першим серед рівних». З 1991 р. Константинопольську церкву очолює патріарх Варфоломей І. Нова автокефальна церква набуває статусу канонічної «гр. kanon — правило, зразок) лише після того, як отримає спеціальну грамоту — томос — від Константинопольського патріарха або відпускну грамоту від тієї церкви, частиною якої ця автокефалія до того була. Константинопольському патріарху слід обов'язково повідомити про обрання нового глави помісної церкви. Його представник має бути присутнім при інтронізації (возведенні на престол) нового предстоятеля помісної церкви.

Хоча у православних немає єдиного адміністративного центру на зразок Ватикану, у них є центр православного життя ченців. Він розташований на півострові Афон, що належить Греції. Із 1920 р. Афон вважається своєрідною теократичною республікою, до складу якої входить 20 монастирів (17 грецьких, російський, болгарський та сербський). Кожний монастир є автономним. Щорічно він вибирає одного представника до ради, яка керує республікою. Греція призначає на Афон губернатора і тримає там підрозділ поліції. З 1046 р. на територію Афону не допускаються жінки, діти, євнухи і безбороді чоловіки.

Окрім Східних автокефальних церков, до православ'я відносяться і шість Давніх східних православних церков, які або не брали участі, або не визнали рішень Халкидонського Собору 451 р. До нехалкидонських церков, що об'єднували два напрями — несторіанство й монофізитство, належать Вірменська церква (центральна резиденція глави церкви — м. Ечміадзін у Вірменії)); Коптська православна церква (резиденція патріарха — монастир Георгія Побідоносця неподалік м. Каїр у Єгипті); Сирійська православна церква (офіційна резиденція глави церкви в Антак'ї (Антіохія), фактично в м. Дамаск); Маланкарська Сирійська православна церква (резиденція в м. Коттаян у штаті Керала, Індія); Ефіопська православна церква (резиденція патріарха в м. Аддис-Абеба); Ассирійська церква Сходу (резиденція католікоса-патріарха в м. Тегеран).

Культ. Православні дотримуються юліанського календаря — всупереч католикам, які, починаючи з 1582 p., використовують григоріанський календар. Різниця в часі між цими календарями нині становить 13 днів, тому, наприклад, православне Різдво відзначається 7 січня, а католицьке — 25 грудня. В основі культу православ'я усі сім християнських таїнств. Водночас у їх процедурі є певні особливості. Так, православне хрещення здійснюється потрійним зануренням у воду, а не простим нанесенням на лоб кількох крапель води, як це роблять католики. Миропомазання відбувається відразу ж після хрещення — католики спочатку проводять релігійне навчання дітей і лише у 7—12 років вдаються до цього обряду. Причастя мирян проводиться звичайно квасним хлібом. До того ж діти можуть причащатися відразу після моменту хрещення, а не чекати досягнення 7—12 років, як у католиків. Православне богослужіння супроводжується хоровим співом, а не музичним супроводом, як це має місце у католиків. До духовного сану у православ'ї допускаються одружені чоловіки. Щоправда, після того, як чоловік став священиком, його позбавляють права на шлюб. Ченці й єпископи обов'язково мусять бути неодруженими. За певних умов у православ'ї можливий розрив шлюбу, тоді як католицька церква допускає лише його анулювання, визнання недійсним. Православні не визнають філіокве.

Культова система православ'я, окрім таїнств, передбачає молитви, поклоніння хресту, іконам, мощам і святим, а також систему дванадесятих свят. Особливо урочистими богослужіннями відзначаються:

— Різдво Христове — 7 січня;
— Хрещення Господнє (Богоявлення) — 19 січня за новим стилем;
— Стрітення — 15 лютого, тобто через 40 днів після Різдва Христового;
— Вхід Господній у Єрусалим (вербна неділя) — в останню неділю перед Пасхою;
— Вознесіння Господнє — на 40-й день після Пасхи;
— Трійця (П'ятдесятниця) — на 50-й день після Пасхи;
— Спаси: перший — 14 серпня, другий — 19 серпня, третій — 29 серпня;
— Воздвиження Хреста Господнього — 27 вересня;
— Різдво Пресвятої Богородиці — 21 вересня;
— Благовіщення Пресвятої Богородиці — 7 квітня;
— Пасха (Великдень) — перша неділя після весняного рівнодення;
— Покрова Пресвятої Богородиці — 14 жовтня;
— Преображення Господнє — 14 серпня.

Ступені священства. Православ'я має три ступені священства: дияконство, пресвітерство та єпископство.

Найнижчим ступенем є дияконство. Диякони не мають права самостійно здійснювати богослужіння, а лише допомагають під час їх проведення та прислуговують при таїнствах.

Найвищим ступенем священства є єпископство. Цей ступінь представлено єпископами, архієпископами, митрополитами, патріархами. Усі разом вони називаються архієреями (або єпископатом). Єпископи очолюють єпархії. Кілька єпархій можуть об'єднуватися в митрополії. Одна або кілька митрополій (єпархій) інколи утворюють екзархат — церковну одиницю з обмеженою автономією. Автономні церкви, як правило, очолюють митрополити. Самоуправні церкви теж очолює митрополит (католикос), який, на відміну інших митрополитів, має титул «Блаженний». Автокефальні церкви найчастіше очолюють патріархи або католикоси з титулом «Святійший», рідше — митрополити або архієпископи з титулом «Блаженнійший».