Альфонс доде

Була четверта година дня. Липневе сонце, сліпуче, мов розтоплене срібло, стелило по річкових хвилях трепетний осяйний шлейф, схожий на мерехтливий серпанок, де, мов у мареві, швидко являлось зорові й зникало діяльне, хоч і мовчазне, життя річки. Удалині над водою ковзали невиразні й ніби невагомі високі вітрила, що в цьому сліпучому світлі здавалися білосніжними. То з Нуармуатьє пливли вітрильники, вщерть навантажені білою сіллю, що виблискувала міріадами блискіток. А які мальовничі були в них команди! Чоловіки – у великих трикутних капелюхах бретонських солеварів, жінки – в пишних очіпках, що майоріли на вітерці і своєю білизною могли змагатися із білизною і блиском солі. По річці сунули каботажні судна, схожі на плавучі хури; на їхніх палубах громадилися лантухи з зерном і величезні винні бочки. Буксири тягли нескінченні низки невеликих барж. Траплялись нантські трищоглові судна, що йшли вгору, повертаючись у рідний порт після двох років плавання на краю світу, вони пливли поважно, неквапливо, майже урочисто, притихлі й зосереджені від почуття віднайденої батьківщини, повиті таємничою поезією заморських див. Липневу спеку, що стояла над цією чудовою, мов намальованою, картиною освіжали подуви вітру, що несли з собою дух і радість морських просторів, нагадуючи, що трохи далі стиснута берегами річка чимраз більше втрачає спокій прісних вод і зливається з зеленавою водою безмежного океану, де шаленіють шторми, котячи високі білогриві хвилі й несучи в повітрі водяний пил.

– А Ендре? Де це? – запитав Джек.

– Он там. На тому острові навпроти нас.

Крізь сріблястий туман, що огортав острів, Джек невиразно бачив ряди високих тополь і заводських труб, з яких валив густий чорний дим; він розповзався у височині й зависав у небі над островом чорною брудною хмарою.

Звідти докочувався гуркіт машин, глухі удари ковальських молотів по залізу і дзвінкі – по блясі, безперервне чахкання і скрегіт, ніби то був не острів, а велетенський пароплав, що, ставши на якір, ще не зупинив своїх машин, і його колеса все ще крутяться й двигтять, хоч він уже й не рухається.

В міру того як човен тихо, повільно наближався до берега – ріка була широка, неспокійна, швидко її не перепливеш, – хлопчик дедалі чіткіше розрізняв довгі приземисті будівлі з темними стінами, які тяглися в усі боки з похмурою одноманітністю. На березі, скільки бачило око, стояли величезні пофарбовані суриком котли, які через свій яскраво-червоний колір здавались якимись фантастичними. Невеликі вантажні пароплави і військові транспортні судна, вилаштувавшись біля пристані, чекали, коли на них повантажать оті котли за допомогою велетенського крана, встановленого поблизу і схожого на гігантську шибеницю.

Біля підніжжя тієї «шибениці» стояв якийсь чоловік і дивився, як до берега підпливає їхній човен.

– То Рудик, – сказав співак і, взявши найнижчу ноту, так оглушливо закричав «ура», що перекрив навіть гуркіт котельного заводу.

– Це ти, Малий?

– Хай йому чорт! Авжеж, я!., Хіба де є на світі другий такий бас?

Човен пристав до берега. Брати кинулись один до одного і міцно обнялися.

Вони були схожі. Тільки Рудик був значно старший і не мав тієї огрядності, яку швидко набувають співаки, систематично розвиваючи свій голос, а отже й грудну клітку. На відміну від меншого брата з роздвоєною борідкою він був поголений і мав лице бретонця – смагляве, видублене морським вітром, ніби висічене з каменю; з-під вилинялого синього вовняного берета, який носять моряки, пильно дивилися маленькі очі, натреновані багаторічною наладкою найтонших механізмів.

– Як там твої домашні, – запитав Лабассендр, – як там Клариса, Зінаїда і всі інші?

– Усі здорові, дякувати богу! Ага, то це і є наш новий учень? Який гарненький хлопчик... От тільки з виду не скажеш, що він силач.

– Він сильний, як бугай. Принаймні так вважають найвидатніші медики Парижа.

– Ну, що ж, тим краще, бо робота у нас важка. Як ви не проти, ходімо зразу до директора.

І вони рушили довгою алеєю, обсадженою красивими деревами, яка згодом перейшла у містечкову вулицю; обабіч неї вилаштувались чистенькі, білі, однаковісінькі будинки, у яких мешкали деякі заводські службовці, майстри, найдосвідченіші робітники. Інші жили по той бік річки, в Монтані або в Ла Басс-Ендрі.

В цей час тут було тихо, життя і рух зосередилися на заводі, і якби не білизна, що сушилася перед вікнами, не вазони з квітами на підвіконнях, якби не чути було дитячого плачу та поскрипування колиски в одному з будинків із прочиненими дверима, можна було б подумати, що стандартні будиночки по тій вулиці ніким не заселені.

– О, прапор уже спущений, – зауважив співак, коли вони підійшли до заводських воріт. – Добре він мені попсував нерви, той чортів прапор.

І він пояснив «старому» Джекові, що через п'ять хвилин після початку робочого дня прапор на щоглі біля заводських воріт спускається, даючи знак, що заводські ворота зачинено. Тим гірше тим, хто запізнився, – їм записують прогул, а після третього прогулу звільняють.

Поки він усе це пояснював, його брат домовився із сторожем, і той дозволив їм пройти на територію заводу. Навколо стояв жахливий гуркіт, щось не стихаючи хрипіло, свистіло, скреготало, і всі ті звуки перегукувались, відлунювали під трикутними дахами цехів, розміщених на похилій місцині і сполучених між собою залізничними коліями.

Ціле місто із заліза.

Кроки дзвеніли на металевих плитах, покладених просто на ґрунт. Вони йшли серед куп залізних брусів, чавунних болванок, злитків міді, між рядами старих гармат, привезених на переплавку; поіржавілі зовні, почорнілі зсередини, ніби з них і досі йшов дим, ці старі володарі вогню незабаром мали самі загинути від вогню. Рудик на ходу показував цехи:

– Он там монтажний... Там – цехи великих і малих токарних верстатів... Котельний цех, кузня, ливарня...

Він був змушений кричати – такий оглушливий гуркіт стояв навколо.

Приголомшений Джек здивовано розглядався круг себе: майже всі двері .цехів були відчинені через жахливу спеку, і в них виднілися руки, зайняті роботою, закіптюжені обличчя, верстати в дії, і все те відбувалося немов у мороці глибокої печери, яку уривчасто освітлювали червоні сполохи..

Звідти фуркало спекою, духом вугілля, паленої глини і розпеченого заліза, звідти курився їдкий, гарячий, ледь помітний пил, що виблискував на сонці чорним блиском кам'яного вугілля, близького родича діамантів. Робота у цехах ішла поквапливо, надсадно, гарячково; тут, не стихаючи, двигтіла і земля й саме повітря, ніби в надрах підприємства був ув'язнений велетенський кошмарний звір, що вивергав крізь труби своє пекуче дихання і стогони. Щоб не здаватися простаком, Джек не наважився запитати, що то за гуркіт, який справив на нього таке гнітюче враження.

Раптом вони опинилися перед давнім замком часів Ліги, похмурим, з двома грізними баштами по боках; його цегляні мури, потемнілі від заводської кіптяви, давно втратили колишній колір.

– От ми й прийшли до заводського управління, – сказав Рудик і, обернувшись до брата, запитав: – Ти теж зайдеш?

– А чом би й ні? Я не проти зустрітися із хазяїном. Нехай побачить, що я став не абищо і його каркання не збулося.

Він хизувався вельветовою курткою, шкіряними жовтими чобітьми і шкіряною торбою на ремінцях. Рудик нічого не сказав, га видно було, що братова присутність йому муляє.

Вони зайшли у вузький склепінчастий прохід і опинилися у стародавньому будинку. Там було безліч тісних неправильної форми, погано освітлених кімнаток, де, не підводячи голів, щось писали конторники. Аж у кінці просторого залу за письмовим столом, на який падало світло з високого вікна, сидів суворий і холодний на вигляд чоловік.

– А, це ви, дядечку Рудик!

– Атож, пане директор. Я прийшов показати вам нового учня і подякувати...

– Ось він який, маленький чарівник! Добридень, синку! Я чув, у тебе справжнє покликання до механіки. Ну що ж, чудово. – Він уважніше подивився на хлопчика і сказав: – Послухайте, Рудик, щось він не дуже міцний на вигляд, цей ваш хлопчина. Він часом не хворий?

– Ні, пане директор. Навпаки, мене запевнили, що він неймовірно дужий.

– Атож, неймовірно дужий! – повторив Лабассендр, підступаючи до директора.

Помітивши здивований директорів погляд, він подумав, що повинен нагадати йому, хто він такий, нагадати, що шість років тому він залишив завод, став співати у Нантському театрі, а звідти переїхав до Парижа, де тепер виступає в опері.

– О, я добре вас пам'ятаю, – байдуже мовив директор і відразу підвівся з-за столу, ніби даючи зрозуміти, що розмову закінчено. – Візьміть вашого учня, дядьку Рудик, і постарайтеся підготувати з нього доброго робітника. Я покладаюся на вас.

Роздратований тим, що не справив ніякого враження, співак вийшов з кабінету знічений і присоромлений. Рудик затримався в кабінеті і стиха обмінявся кількома словами зі своїм начальником. Після цього обидва чоловіки і хлопчик вийшли з управління, і в кожного залишився на душі неприємний осад. Джек розмірковував над словами «він не дуже міцний», які чув на кожному кроці відтоді, як приїхав сюди; Лабассендр ніяк не міг забути пережите приниження; майстер здавався також заклопотаним.

Уже на вулиці Лабассендр запитав у брата:

– Що він тобі ще там наговорив?.. Здається, він став іще лютішим, ніж колись.

Рудик сумно похитав головою.

– Та ні. Він говорив про Шарло, сина нашої бідолашної сестри; він нам завдає дуже багато клопоту.

– Нантець вам завдає клопоту? – перепитав співак. – А що сталося?

– А те: відколи померла його мати, він став закінченим гультяєм – грає в карти, п'є, заліз у борги. А він же добряче заробляє в креслярській майстерні. В Ендре жоден кресляр з ним не зрівняється. Але що ти хочеш? Він усе просаджує в карти. Видно, ця зараза сильніша за нього, бо хто тільки вже не втручався – і директор, і я, і моя дружина, – нічого не помагає. Плаче, кається, клянеться, що більше не буде, а одержить зарплату – шарах! Іде в Нант – і знову за карти! Скільки я вже сам розплачувався за нього!.. Та більше я вже не можу. У мене своя сім'я, розумієш? Та й Зінаїда вже підросла, треба й її якось прилаштувати. Бідна дівчина! Як подумаю, що мав на думці видати її за племінника... Ото була б щаслива тепер! Між іншим, вона сама не захотіла, хоч він і красень, та й серцеїд, яких пошукати. Таки жінки розумніші за нас... Отаке-то. А. тепер ми намагаємося відіслати його куди-небудь далі від його лихих приятелів. Директор оце щойно сказав мені, що знайшов для нього місце в Геріньї, у Ньєврі. Тільки не знаю, чи захоче наш бовдур туди їхати. Він тут з якоюсь злигався, ніяк не одірветься. Слухай, Малий, треба б тобі сьогодні ввечері побалакати з ним. Може, тебе він послухає.

– Я візьмуся за нього, будь певен! – набундючившись, відповів Лабассендр.

Отак розмовляючи, вони йшли вистеленими залізом заводськими доріжками. Робочий день щойно скінчився, і з цехів посунув натовп людей різного віку і зросту, різних ремесел; одні були в блузах, другі – в куртках, а між ними проглядали сюртуки креслярів і мундири наглядачів.

Джек був вражений тією поважністю, з якою люди ішли з роботи. Він мимоволі порівнював цю неквапливу юрбу з похапливим крикливим натовпом, що випліскується з майстерень на паризькі тротуари в кінці роботи: ті були наче школярі, що розбігаються після уроків. А тут відчувались порядок і дисципліна, як на борту військового корабля.

У цей погожий липневий вечір від тіл і одягу розпашілої маси людей здіймався гострий дух, ще не розвіяний морським леготом, він завис важкою хмарою над їхніми головами. Змовклі цехи видихали запахи кузні. По рівчаках свистіла пара, з лобів людей котився піт, завмерли нещодавнє чахкання й гуркіт, а натомість лише чулось важке дихання двох тисяч робітників, знесилених тяжкою працею.

У натовпі відразу впізнали Лабассендра.

– Ви подивіться: менший Рудик! Як ся маєш?

Його оточили давні знайомі, які по-приятельському штурхали його в боки, потискували руки й казали тим, хто його не знав:

– Це Рудиків брат, він гребе по сто тисяч франків річно тільки за те, що дере горлянку.

Усім кортіло подивитися на нього – на підприємстві вигадане багатство колишнього молотобійця стало однією з легенд, і відколи він поїхав, не один парубійко пробував горло, щоб пересвідчитися, чи не дав часом бог і йому такого голосу, який приніс би мільйони.

Оточений захопленням, спричиненим значною мірою його блазненським одягом, співак ішов із високо піднесеною головою, гучно відповідав на запитання, на всю вулицю сміявся і, поглядаючи на вікна, з яких висовувались голови усміхнених жінок, на шинки і харчевні, на ятки, де просто неба були розкладені робочі блузи, черевики, капелюхи, різне шмаття, що завжди продається поблизу військових таборів, казарм і фабрик, він раз у раз гукав: «Здоров будь, дядьку!..», «Добридень, тітко!..».

Минаючи вуличних торговців, Джек ніби побачив знайоме обличчя, що, посміхаючись, проштовхувалося до нього; та то було мов миттєве видиво, мов спалах, що тієї ж хвилини згас у гамірному рухливому натовпі, який котився робітничим селищем і розповзався аж на тому боці річки, вивалюючись з довгих перевантажених човнів, що усіяли обидва береги, ніби тут переправлялася ціла десантна армія.

На цей розтривожений людський мурашник опускався вечір. Сідало сонце. Свіжішав вітер, розхитуючи тополі, які Джекові чимось нагадували пальми. Трудяга-острів, що вражав своїм видовищем кожну нову людину, готувався до спочинку, який хоч на ніч давали його природі. Потроху дим розвіювався, і між будівлями цехів проступала густа зелень. Чути було, як під берегом плюскотять хвилі, а ластівки, попискуючи, ковзали понад самою водою і кружляли навколо величезних котлів, що стояли рядами на набережній.

Рудиків дім був першим у довгому ряду нових будинків, що вишикувалися, як солдати, на широкій вулиці за старовинним замком.

Ще зовсім молода жінка, схиливши голову, стояла на ґанку, до якого вело кілька сходинок, і слухала високого парубка, що прихилився до стіни і збуджено щось говорив їй. Спочатку Джек подумав, що то Рудикова дочка, та раптом він почув, як старий майстер озвався до співака:

– Дивись, он моя жінка вправляє мізки небожеві.

Хлопчик згадав, як Лабассендр дорогою розповідав, що кілька років тому його брат одружився вдруге. Молодиця була гарненька з себе, рослява і струнка. На її лагідному обличчі проглядала нерішучість, піддатливість, навіть беззахисність, а голова її схилялася ніби під тягарем густих довгих кіс. На відміну від багатьох бретонок вона була простоволоса, а її легка спідниця й невеличкий чорний фартушок надавали їй скоріше вигляду дружини чиновника, ніж селянина чи робітника.

– Ну, чим не краля?! – сказав Рудик, зупинившись за кілька кроків від дому і штовхнувши меншого брата ліктем; він аж променів щастям.

– Вітаю, друзяко! Після весілля вона стала ще кращою.

А ті двоє так захопилися своєю розмовою, що нічого не бачили і не чули.

Співак ступив наперед, плавним рухом руки скинув сомбреро і лунко на всю вулицю заспівав:

Вітаю я святу оселю,

Де непорочна Мадонна...

– Стривай, таж це мій дядько, – отямившись, вигукнув той, кого звали Нантцем.

Усі кинулися обніматися, ручкатися. Брати відрекомендували нового учня, якого Нантець тільки зміряв зневажливим поглядом, зате Рудикова дружина лагідно сказала йому:

– Сподіваюсь, тобі в нас буде добре, хлопчику.

Усі зайшли в дім.

Стіл накрили за будинком, на сухій випаленій сонцем грядці, де овочі вже перестигли, а квіти відцвіли. Такі самі грядки з кількома фруктовими деревами, відокремлені одна від одної лише решітчастою загорожею, стелилися біля кожного будиночка уздовж вузького рукава Луари, який використовувався тут приблизно так, як Б'євра: на його березі вибілювалося полотно й сушилися рибальські сіті, у воді мокли коноплі та пливло сміття, що його викидали з робітничих осель.

– А де ж це Зінаїда? – запитав Лабассендр, сідаючи за стіл, поставлений у повитому зеленню піддашку.

– Нумо поїжмо поки що юшки, – запропонував Рудик. – Вона не забариться. Зінаїда щоденно служить у замку. О, вона, чортяка, стала хвацькою кравчинею!

– Вона служить у директора? – вигукнув Лабассендр, у якого все ще лежав на серці влаштований йому пообідній прийом. – Оце-то так! Можна уявити собі, як їй там весело! Пихатий чванько!

І він заходився шпетити директора підприємства, а йому підспівував Нантець, який теж мав за що бути лютим на того ж директора.

І дядько й небіж були одного поля ягоди, і обидва ледь-ледь переступили межу, яка відокремлює ремісника від художника, артиста, взагалі митця. Маючи досить здібностей, щоб стати зайвими у своєму середовищі, вони через брак освіти і виховання та погані задатки не могли піднятися над ним. Обидва належали до європейського прошарку тих соціальних метисів, які найнещасливіші й найнебезпечніші, бо через невдоволене честолюбство неймовірно заздрісні й лихі.

– Ви помиляєтеся. Навпаки, він чудова людина, – заперечував дядько Рудик, захищаючи улюбленого начальника, якого дуже шанував. – Трохи крутий, коли йдеться про дисципліну. Та керуючи двома тисячами робітників, мусиш бути й крутим. Без твердої руки діла не буде. Правда ж, Кларисо?

Він весь час звертався до дружини за підтримкою, бо мусив сперечатися з двома базіками, яких ще треба пошукати, а сам красномовством не відзначався. Але Клариса займалася вечерею і була немов загальмована: рухи – повільні, очі – затуманені й блукаючі: вона вся була безвольна й поглинута якоюсь внутрішньою боротьбою.

На щастя, Рудикові таки прийшла підтримка, та ще й неабияка. Прибігла кругленька Зінаїда, уся розпашіла й захекана, і зразу ж кинулась у гущу бою. Ця не була красунею. Опасиста, коротконога, майже без талії, вона скидалася на батька. Білий герандський чепчик, що нагадував приплюснуту діадему, короткувата спідниця, підхоплена на стегнах шнурком, невелика шаль, низько накинута на плечі, надавали її постаті ще масивнішого вигляду. Справжня шафа. Але густі брови та квадратне підборіддя цієї бойовитої дівчини свідчили про її рішучість, силу й волю так само, як м'яке обличчя й підборіддя мачухи – про піддатливість і безпорадність Рудикової дружини.

Навіть не відв'язавши великих ножиць, що, як шабля, висіли в неї біля пояса, не скинувши втиканого шпильками та голками нагрудника фартуха, що панциром облягав її відважні груди, вона сіла біля Джека й відразу кинулася в бій.

Патякання співака й кресляра нітрохи не збивали її з пантелику. Не вагаючись, вона спокійно й просто різала їм правду в очі тоном жінки, якій немає з чим критися, але, звертаючись до двоюрідного брата, Зінаїда мінялася: її голос підвищувався, а очі блищали гнівом.

Нантець прикидався, ніби нічого не помічає, посміювався, хитрував і відбувався жартами, та Зінаїді було не до сміху.

– А я хотів їх поєднати, – напівсерйозно, напівжартома сказав дядько Рудик, слухаючи їх пересварку.

– Не я відмовився, – сміючись, зауважив Нантець і глянув на двоюрідну сестру.

– Я не захотіла, – відповіла бретонка, розгнівано насупившись і не опускаючи очей. – І дуже рада. Бачачи, до чого воно йдеться, мені тепер, мабуть, довелося б утопитися з горя, що я вийшла заміж за вас, красеню-кузене!

Це було сказано таким тоном, що красень-кузен на мить розгубився.

Клариса теж збентежилась, і її затуманені сльозами очі благально дивилися на пасербицю.

– Послухай, Шарло, – сказав Рудик, щоб змінити тему розмови, – я тобі наведу доказ того, що директор – гарна людина. Він знайшов для тебе чудове місце на заводі Геріньї і доручив мені переговорити з тобою.

На хвилину запала тиша. Нантець не квапився з відповіддю.

Рудик наполягав:

– Зверни увагу на те, парубче, що там у тебе будуть кращі умови, ніж тут, і що... і що...

Він розгублено подивився на брата, на дружину, дочку, ніби сподіваючись, що вони допоможуть закінчити фразу.

– І що краще – піти самому, ніж чекати, поки тебе турнуть, чи не так, дядечку? – різко запитав Нантець. – Так от, краще нехай мене виженуть, якщо я їм більше не потрібен, аніж поводяться зі мною, як із мамулою, якому про людське око дають надбавку, а насправді хочуть позбутися.

– Він має рацію, хай йому чорт! – крикнув і собі Лабассендр, стукнувши кулаком по столу.

Розгорілася суперечка. Рудик кілька разів кидався у атаку, але Нантець не відступав. Зінаїда мовчала і не спускала очей із мачухи, яка раз у раз виходила з-за столу, хоча подавати вже було нічого.

– А яка ваша думка, мамо? – нарешті не витримала вона. – Адже і ви вважаєте, що Шарло повинен поїхати в Геріньї, чи не так?

– Звичайно, звичайно, – поквапилася з відповіддю Рудикова дружина. – Я гадаю, що для нього краще погодитись.

Роздратований, темний, як хмара, Нантець підвівся:

– Добре, – сказав він. – Раз усі хочуть, щоб я ушив ся звідси, я знаю, що мені робити. Через тиждень мене тут не буде. І годі про це балакати.

Сутеніло, принесли лампу. У сусідів, також на задвір'ї, засвітилися каганці, і звідусіль чувся сміх, брязкіт тарілок серед листя в піддашшях, – маленькі приміські радощі просто неба в кінці робочого дня.

Лабассендр, користуючись тим, що всі знітилися і замовкли, згадав уривки гімназійних наук і став розпатякувати про робітничі права, про майбутнє народу, про гніт капіталу. Він справляв неабияке враження – його колишні товариші, що прийшли посидіти вечір із співаком, захоплювалися його дешевим красномовством, якого вже не псувала забута ним місцева говірка, та водночас тим помітнішою була вся банальність, пустопорожність Лабассендрових балачок.

У робочому одязі, з темними, стомленими обличчями усі ті колишні приятелі, яких Рудик саджав за стіл, сиділи згорбившись, наливали собі повні склянки вина, залпом його випивали і, хекнувши, втиралися рукавом, в одній руці тримаючи склянку, а в другій люльку. Навіть серед невдах д'Аржантонового кола Джек ніколи не бачив таких манер, а міцні слівця, що раз у раз чулися за столом, різали йому слух своєю неприхованою брутальністю. До того ж і розмовляли вони не так, як усі люди, – вони мали свій жаргон, який здавався хлопчикові бридким і ницим. Машину вони називали «бовдуром», старших майстрів – «горбами», а поганих робітників – «мамулами».

Джек дивився на гамірне застілля робітників, які самі приходили й так само йшли геть, і ніхто на це не звертав уваги; його несподівано охопила незмірна туга.

«Таким самим стану і я!» – з жахом подумав він.

Того ж вечора Рудик відрекомендував його старшому майстрові ковальського цеху – звали його Лебескам, – під орудою якого хлопчик мав починати своє трудове життя. Лебескам, волохатий циклоп, зарослий бородою до самих очей, тільки скривився, побачивши одягненого по-панському майбутньому учня з тонесенькими зап'ястками і білими ручками. У тринадцять років Джек усе ще скидався на дівчинку. Його золотисте, хоч і коротко підстрижене волосся лежало на голові красивими хвильками і ніби й досі зберігало сліди дотику лагідних материнських рук; а властива йому витонченість, вишуканість, що проглядали у всій його постаті, в кожній рисочці, отой природжений аристократизм, який так дратував д'Аржантона, ще виразніше проступали у простацькому середовищі, де він тепер перебував.

Лебескам прийшов до висновку, що він аж надто зніжений, геть «хирляк».

– Та ні, то він просто стомився з дороги, та ще панський одяг надає йому такого вигляду, – заступився за Джека добрий Рудик і додав, обернувшись до дружини: – Кларисо, треба знайти робочі штани та блузу для учня... Стривай, знаєш що, жінко, зараз же відведи його на гору, в його кімнату. Він так хоче спати, що валиться з ніг. А завтра о п'ятій йому треба вставати. Чуєш, малий! Рівно о п'ятій я тебе розбуджу.

– Добре, пане Рудик.

Та перше, ніж піти, Джек мусив іще витерпіти прощання з Лабассендром, котрий будь-що хотів хильнути чарку за його здоров'я.

– За твоє здоров'я, друзяко Джек, за здоров'я робітника! Я вас запевняю, діти мої, як тільки ви захочете, ви станете володарями світу.

– О, бути володарями світу – це для нас забагато, – відповів, посміхаючись, Рудик. – Тут аби знаття, що на старість матимеш власну хатину та клапоть землі поблизу моря, а на більше ніхто й не сподівається.