Альфонс доде

Поки вони сперечалися, жінки забрали Джека й повели його в дім. Оселя була невелика: на першому поверсі – дві кімнати, одна з яких називалася «залою» – її прикрашувало крісло та кілька великих морських мушель на каміні. Нагорі – ще дві таких самих кімнати. Шпалер не було, стіни часто білили вапном; у кімнатах стояли великі ліжка з балдахіном із старого, отороченого китицями ситцю в рожевих і блідо-голубих розводах. У Зінаїдиній кімнаті ліжко за давнім бретонським звичаєм було врізане в стіну на зразок відчиненої шафи. Кована залізом, різьблена дубова шафа, понавішувані скрізь малюнки на біблійні теми і чотки із слонової кості, з ракушок та американських зерен доповнювали інтер'єр. У кутку розмальована великими квітами ширма приховувала драбину, по якій можна було піднятися на антресолі – хистку комірчину, в якій мав жити учень.

– Я сплю ось у цій кімнаті, – сказала Зінаїда, – а ти спатимеш якраз у мене над головою. Але нехай це тебе не турбує, ходи там, хоч танцюй, я сплю як убита.

Хлопчику дали великий запалений ліхтар, він сказав «добраніч» і подерся драбиною на антресолі, власне, на горище, яке так розпікало сонце, що навіть цієї нічної пори там стояла нестерпна задушлива спека. Вузеньке віконце виходило просто на дах і майже не впускало свіжого повітря. Звичайно, спальня в Моронвалевій гімназії підготувала Джека до найгіршого житла, але там принаймні мучився він не сам. А тут не було ні Маду – бідного Маду! – ні будь-кого іншого. Він був зовсім самотнім в отій мансарді; у віконце виднілося тільки небо, де вона губилася у синяві, як човник у відкритому морі.

Джек дивився на похилу стелю, об яку вже вдарився раз головою, на лубочну картину, приколену до стіни чотирма кнопками, на робочий одяг, приготовлений йому на наступний день: широкі сині полотняні штани й блуза, міцно прошита в плечах, щоб не рвалася від різких рухів рук. Зім'ятий одяг, що лежав на ковдрі, здавався живою істотою, але такою стомленою, такою знесиленою, ніби вкрай виснажена людина звалилась на постіль, розкидавши руки й ноги.

Джек подумав: «Оце я. Оце таким тепер буду я!» Він зажурено дивився на свій майбутній образ, а тим часом знадвору до нього долітав гомін п'яних балачок, а з кімнати, що була під ним, – гостра суперечка між Зінаїдою та її мачухою.

Глухий і низький, мов чоловічий, Зінаїдин голос звучав невиразно, а в Рудикової дружини, навпаки, він був дзвінкий, співучий, і тепер у ньому бриніли сльози.

– О господи! Та нехай він їде! Нехай їде! – вигукнула вона із таким запалом, якого, судячи з її вигляду, від неї важко було чекати.

Після цього суворий і твердий Зінаїдин голос ніби пом'якшав. Потім жінки поцілувалися.

А в піддашку Лабассендр затяг один із старих сльозливих романсів, які так до вподоби робітникам:

До французьких берегів

Тихо ми пливемо.

Всі хором підхопили тягучий приспів:

Так, так,

Пливучи, співаємо,

І для нас

Вітер стих ураз.

Джек відчував, що він тепер у зовсім іншому, досі незнаному світі, з якого йому вже ніколи, нізащо не вирватись. І хлопцеві стало страшно, страшно через те, що все це таке далеке йому, що між ним і цими людьми не існує ніяких мостів, а довкола – чорна безодня. Лише думка про матір підтримувала і втішала його.

Мама!

II

Лещата

Навчання початківця починається завжди там, коло лещат. Повертаючи важкий гвинт із різьбою, що потребує набагато більшої сили, ніж сила дитячих рук, учень потроху знайомиться з інструментами у цеху, з тим, як кують і обробляють залізо.

Джек слугує лещатам! Хай би я цілих десять років шукав інший вислів, то й тоді не знайшов би, як точніше передати відчуття невимовного страху, нестерпної туги й неспокою, якими сповнює Джекову душу все, що його оточує.

Перш за все гуркіт, жахливий, оглушливий гуркіт від трьохсот молотів, що одночасно гупають по ковадлах, свист ременів і скрипіння обертових блоків; гомін людей, що працюють, не спиняючись і на хвилину: триста збуджених, голих до пояса чоловіків, у яких надсадно здіймаються і опускаються груди; задурманені, сп'янілі від сили, вони щось гукають хрипкими нелюдськими голосами, і здається, що в них от-от не витримають, порозриваються м'язи, зупиниться дихання. Вагонетки, навантажені розпеченим металом, котяться в цеху по вузькоколійках, вентилятори аж двигтять навколо горнів, роздмухуючи вогонь і ніби живлячи його теплом натруджених людських тіл. Все скрегоче, гримить, дзвенить, волає, гавкає. Здається, ти в грізному храмі невмолимого дикого ідола. На стінах рядами висить металеве начиння, схоже на знаряддя тортур: гаки, кліщі, обценьки. Зі стелі звисають важкі ланцюги. І все те тверде, міцне, величезне, грубе. А в глибині цеху, в густому, майже таємничому мороці, велетенський тридцятитонний копер, що трощить металолом, повільно ковзає між двома чавунними стояками – він оточений шанобливим поклонінням усього цеху, мов лискучий чорний Ваал цього похмурого храму, спорудженого на честь богів сили. Коли ідол озивається, усе навколо стрясає глухий потужний гуркіт, від якого хитаються стіни, стеля, земля, а в повітря вихором здіймаються залізні ошурки, окалина й пил.

Джек приголомшений. Він мовчки робить свою роботу, а навколо лещат, тримаючи залізні бруси з розпеченими кінцями, снують напівголі люди, спітнілі, волохаті, зігнуті, скорчені, самі чимось схожі на ті розм'якшені вогнем залізяки, що вигинаються й корчаться в їхніх руках. О, якби ота навіжена Шарлотта, перенісшись через гори, ріки й долини, могла раптом опинитися тут і на власні очі побачити серед оцього рою людей свою дитину, свого Джека, виснаженого, блідого, із залитим потом обличчям, якби вона могла побачити його худі руки із закасаними рукавами, розхристані на білих дитячих грудях блузу й сорочку, почервонілі через ядучий пил його очі й горло, який би обійняв її жаль і як карало б її сумління!

Так воно вже ведеться, що в цеху кожен має прізвисько; Джека через його худорбу прозвали Ацтеком. Та кличка дедалі більше приставала до колись гарненького білявого хлопчика, який поступово ставав звичайним позбавленим повітря заводським підлітком, виснаженим маленьким створінням з передчасно зачахлим тілом і змарнілим обличчям.

– Гей, Ацтеку, повертайся швидше! Гвинта закручуй! Та дужче! Ще наляж, хай тобі чорт!

То кричить Лебескам, «горб», чий голос чути навіть у цім урагані пекельного гуркоту. Чорний велет, якому Рудик довірив початкове навчання Джека, часом зупиняється, щоб дати йому пораду, показати, як потрібно тримати молот. Учитель брутальний, хлопчик незграбний. Учитель зневажає дитячу слабкість, учень боїться його страшної сили. Хлопчик робить те, що йому, велять, затискає гвинт, як тільки може. Але руки його позбивані, в пухирях, його лихоманить і на очі навертаються сльози. Інколи Джекові здається, :що він уже не живе, йому ввижається, що й він, сам, став часткою отого складного заводського начиння, що він лише маленька деталь серед інших деталей, якась невеличка, позбавлена свідомості й волі шестерня, що крутиться й дзижчить, поєднана з усім механізмом, приведеним в рух незримою таємничою силою, яку він віднині знає, якою захоплюється і якої боїться. Вона називається: «пара»!

Саме пара наплутала попід стелею всі оті шкіряні паси, які піднімаються, опускаються, перехрещуються і тягнуться до шківів, молотів, ковальських міхів. Саме пара приводить у рух копер і велетенські струги, під якими найміцніше залізо перетворюється у металеву стружку, тонку, як нитка, і закручену, як завите волосся. Саме пара освітлює кутки кузні снопами вогню, розподіляє силу і працю по всьому цеху. То її глухе шипіння і ритмічне двигтіння так вразили хлопчика в день приїзду, і йому здається тепер, ніби він і живе тільки нею й для неї, що через неї він не може вільно дихнути, став такою слухняною річчю, як ті машини, які вона рухає.

Яке жахливе життя, а надто після двох років цілковитої волі, що минули для нього у Вільшанику!

О п'ятій годині ранку дядько Рудик щодня гукав: «Егей, хлопче!» Майстрів голос лунав на весь дощаний будинок. Вони поспіхом з’їдали сніданок, сидячи край столу, випивали по склянці вина, яке наливала вродлива Клариса, ще навіть не причесавшись. А потім – в дорогу, на завод, де монотонно, невтомно гудів дзвін – «Ба-а-м, ба-а-м, ба-а-м...» – наче хотів розбудити не тільки острів Ендре, а й усі навколишні береги, води, небо і порти Пембоф та Сен-Назер. І тоді на вулицях, на подвір'ях, біля воріт цехів наростало шаркання ніг, здіймалася товкотнеча. Минали передбачені заводським розкладом десять хвилин, і прапор опускався униз, сповіщаючи тих, хто запізнився, що вхід до заводу для них закрито. На перший раз у них утримували за цей день зарплату, на другий – тимчасово усували від роботи, а на третій – остаточно звільняли.

Д'Аржантонів нестерпно жорстокий режим дня був дрібничкою порівняно із теперішнім.

Джек дуже боявся «проґавити прапор» і тому найчастіше опинявся перед заводськими ворітьми задовго до перших ударів дзвону. Проте якось місяців через два або три після початку трудового життя на заводі через недоброзичливість інших заводських учнів він якось мало не спізнився на роботу. Того ранку над островом весело гуляв вітер, шквали якого долітали з вільних просторів моря, і саме у ту хвилину, коли Джек мав зайти у цех, він підхопив хлопчикового картуза і поніс по дорозі.

– Зупиніть, зупиніть його! – кричав хлопчик, біжачи за ним вниз спадистою вулицею.

Але замість зупинити клятого картуза якийсь учень, ідучи на роботу, зафутболив його ногою ще далі. Потім – ще якийсь, потім – ще. Це стало веселою грою для всіх, крім Джека, котрий щодуху біг серед гикання, викриків: «Киш!.. Киш!..» – серед дикого реготу, біг, тамуючи сльози, бо знав, скільки ненависті до нього виливалося в цих брутальних веселощах. Тим часом удари дзвону мали ось-ось затихнути. Джек побачив, що мусить відмовитись від погоні за картузом і бігом повертатися назад, йому було дуже прикро. Картуз – неабищо і коштує дорого. Доведеться писати матері, просити в неї грошей. А що коли д'Аржантон побачить листа! Та найбільше він страждав через ненависть до себе з боку інших робітників, ненависть, що прозирала у найменших дрібницях. Є створіння, які не можуть жити без ласки, як деякі рослини не можуть рости без тепла. Саме таким був Джек. І біжачи назад, він з болем думав: «За що? Що я такого їм зробив?»

Коли хлопчик, захекавшись, добувся нарешті до ще відчиненої заводської брами, він почув за спиною натужні похапливі кроки, хрипке, ніби тваринне, дихання, і майже в ту саму мить на його плече опустилася чиясь велика рука. Обернувшись, він побачив руде чудовисько з усмішкою на посіченій тисячею приязних дрібних зморщок мармизі, – воно простягало йому підібраного картуза. Уже вдруге після свого приїзду в Ендре Джек бачив ту посмішку і те трохи знайоме обличчя. Але де ж він бачив його? Ех, хай йому біс! Таж на шляху в Корбейль! Це ж той самий бродячий торговець, що рятувався колись від грози з великим кошиком брилів за спиною... Але в ту хвилину йому ніколи було відновлювати знайомство. Вахтер, опускаючи прапор, гукнув:

– Гей, Ацтеку!.. Мерщій!

Хлопчик устиг лише вхопити свого картуза, подякувати Белізеру, і той, накульгуючи, пішов дорогою вниз.

Того дня, стоячи біля лещат, Джек уже не почував себе таким сумним і самотнім. Перед очима в нього стояв шлях на Корбейль; Джек бачив, як він в'ється просто серед ковальського цеху, а навколо гаї, лужки... Бачив, як надвечір їде ним попід лісом лікар на своїй бричці... І від згадки в цьому пеклі про свіжість омріяних луків і річки Джека била тепер лихоманка, його то морозило, то кидало в жар. Вийшовши після роботи із заводського подвір'я, Джек шукав Белізера по всьому Ендре, але бродячий торговець зник. Не з'явився він ні наступного дня, ні через день. Непривабливе лице, що навівало Джекові найкращі спогади з його дитинства, мало-помалу стиралося з хлопчикової пам'яті, проте це відбувалося повільно й болісно, як болісно й повільно шкутильгав дорогами отой злидар. І знов самотність...

У цеху Джека недолюблювали. У будь-якому гурті людей хтось має бути за козла відпущення, з якого всі знущаються і на якому зривають злість, спричинену втомою. У ковальському цеху така доля дісталася Джекові. Інші заводські учні, майже всі народжені в Ендре, сини або брати робітників, мали хоч якийсь захист, отож їх не чіпали – найчастіше безкарно цькують слабких, невинних, незлобивих, а тут не було жодної людини, що заступилася б за Джека. «Горб», маючи його за слабака, не хотів більше ним опікуватися і віддав на поталу безсердечним вихваткам усього цеху. Та й чого він приблудив сюди, в Ендре, цей тонкошкірий парижанин, який навіть розмовляє не так, як інші, і, озиваючись до товаришів, завжди додає: «Так, пане!.. Спасибі, пане!..»? Їм так розхвалювали його здібності до якоїсь там «маханіки», а виявилося, що Ацтек ні бельмеса в ній не тямить. Навіть заклепки не поставить. А незабаром зневага цих людей переросла в холодну жорстокість: так груба сила мстить інтелігентській слабкості. Дня не минало, щоб йому не влаштували якоїсь каверзи. А найжорстокіші були заводські учні. Якось один з них простиг йому залізного бруса розпеченим, але вже потемнілим кінцем.

«Тримай, Ацтек!» А після цього – цілий тиждень лікарні. Що ж до брутальних, незграбних жартів дорослих робітників, що звикли лише вергати великі тягарі, то про це вже нічого й казати – вони й самі не усвідомлювали сили своїх «дружніх» стусанів.

Лише в неділю Джек міг трохи спочити й розвіятися. Він виймав із ящика одну з лікаревих книжок і йшов з нею до Луари. Там, на косі, що глибоко врізалася у воду, стояла старовинна напіврозвалена башта, яку всі називали баштою святого Ермелана; вона скидалася на сторожову вежу часів норманських нашесть. Хлопчик сідав у якій–небудь кам'яній западині біля підніжжя тої вежі, розкривав на колінах книжку і читав, зачарований плюскотом хвиль і простором широкої річки. Неділя озивалася всіма дзвонами навколишніх церков, що провіщали спочинок і спокій. Посеред річки пливли судна, а вдалині то там, то сям, щось вигукуючи і бавлячись, купалися діти.

Джек читав, але лікареві книжки часто виявлялися надто складними для нього. Щоб зрозуміти їх, йому ще бракувало знань і досвіду, і вони тільки лишали в його душі добре, але, так би мовити, ще сухе насіння, яке могло прорости лише згодом. Тоді він відкладав книжку і мріяв, прислухаючись до плюскоту хвиль, що розбивалися об каміння, до їхнього розміреного шурхоту на пологому березі. Джекові думки линули далеко-далеко від заводу й робітників, він згадував матір і свою маленьку подругу, згадував інші неділі, коли був гарно вбраний, щасливий, згадував святково вдягнених людей після недільної меси, прогулянки в Етьйолі поруч з незрівнянною Шарлоттою, велику лікареву аптеку, де грався із Сесіль, чий білий фартушок, ніби ясна дитяча усмішка, освітлював усе навколо...

Отак на декілька годин він забував про всі свої знегоди і був щасливий. Та ось настала холодна вітряна осінь з нескінченними дощами, і Джек не міг уже годинами сидіти в неділю під баштою святого Ермелана. Тепер його вихідні минали в домі Рудика.

Хлопчикова лагідність зворушувала Рудиків. Вони були дуже добрі до нього. А Зінаїда, та душі не чула в Джекові – клопоталася ним, як мати, прала й церувала йому одяг і, незважаючи на огрядність, була така метка, аж не вірилося. Коли вона приходила до замку на роботу, всі тільки й чули її розповіді про учня. Навіть дядько Рудик, який трохи зневажав Джека за його кволість і брак навиків до фізичної роботи, казав:

– І все ж таки він хороший хлопець.

Рудик лише вважав, що Джек надто багато читає книжок, і часом, сміючись, питав, ким він хоче стати, вчителем, чи священиком. Проте він виявляв і деяку повагу до свого підопічного і не за що інше, як за його освіченість. Хай там як, а дядько Рудик, крім свого ремесла, нічого в світі не знав, ледве міг читати й писати, а відтоді, як став майстром і одружився з Кларисою, це його трохи мучило.

Його молода дружина була дочкою артилериста, колишньою містечковою дівчиною, досить добре вихованою в багатодітній і бідній сім'ї, де кожному доводилося працювати й заощаджувати. Змушена вийти заміж за чоловіка, який не був їй до пари ні за освітою, ні за віком, вона досі ставилася до нього із спокійною, трохи зверхньою і стриманою прихильністю. А він її обожнював, кохав, як у двадцять років, і ладен був носити її на руках. Розчулений, милувався нею і дедалі більше переконувався, що вона найвродливіша і найкраще вдягнена серед усіх дружин його знайомих майстрів. То все були опасисті повні бретонки, що більше дбали про господарство, ніж про головні убори.

Клариса мала смак і навички дівчини з бідної, але працьовитої сім'ї і могла власноруч надати одягу певної елегантності. Маючи вмілі руки і не переробляючись після заміжжя, вона могла оздобити одяг, зробити гарну зачіску і тому дуже відрізнялася від місцевих жінок, які скидались на черниць у своїх простих хустках і непривабливих довгих спідницях із прямими складками, які обважнювали поставу.

Така сама вишуканість відчувалася і в їхньому домі. На вікнах, як і в усіх бретонських житлах, висіли білі муслінові фіранки, зате нечисленні меблі аж сяяли чистотою, а на підвіконні стояв горщик з волошками або червоними левкоями. І коли Рудик, повертаючись увечері з роботи, бачив свій дім охайним і чистим, а дружину ошатною і привабливою, ніби в свято, в його серці оживала незгасаюча радість. Він не замислювався над тим, чому Клариса і в будні нічого не робить, як у неділю, чому, зваривши їсти, замріяно сидить, спершись на стіл, а не береться за шитво, як мала б робити справжня хазяйка, якій бракує дня, щоб упоратися з хатньою роботою.

Добряга Рудик простодушно вважав, що молода дружина прибирається для нього, а в Ендре його всі так любили, що не відважувалися вивести майстра з омани й сказати, що всі її думки й почуття належать іншому.

Чи багато було правди в усіх тих домислах?

У містечкових плітках, які поширюються від порога до порога швидше від вітру і розносяться в усі усюди, імена Клариси й Нантця завжди згадувалися разом.

А якщо чутки були й правдиві, то на Кларисине виправдання треба сказати, що познайомилася вона з Нантцем ще до одруження. Він з нею бачився в її батьківському домі, коли приходив туди разом з Рудиком, і якби високий кучерявий красень-небіж захотів одружитися з нею замість свого дядечка, то перевагу, безумовно, віддали б йому. Та кучерявому красунчикові таке й на думку не спадало. Він тоді лише помітив, що Клариса зваблива, витончена і вродлива, коли та стала його юною тітонькою, з котрою він узяв за звичку розмовляти, поблажливо посміхаючись і жартуючи із їхнього насправді трохи дивного свояцтва, адже він був навіть трохи старший за неї, свою тітку.

Що ж сталося далі?

Життя під одним дахом і дозволена родинна близькість, довгі розмови наодинці вечорами, коли дядько Рудик куняв за столом, а Зінаїда засиджувалася у замку, щоб терміново закінчити пошиття якоїсь сукні або іншого вбрання, – чи ж могло минути все це безслідно для. двох однаково вродливих і грайливих молодих людей, яких так вабило одне до одного? Навряд. Здавалося, вони були такі подібні, мов дві частки одного цілого, а безтурботній і м'якій Кларисі так хотілося спертися на гаряче і міцне плече свого вродливого племінника!

Але то були тільки здогади, а певності ніхто не мав. До того ж поміж винними, чи то пак звинуваченими, завжди опинялася пара пильних широко розплющених очей, Зінаїдиних очей, які давно вже чатували на жахливу зраду, що зріла в батьківському домі.

Охоплена постійними підозрами, Зінаїда ухитрялась у будь-який спосіб заважати побаченням своєї мачухи й двоюрідного брата: вона раз у раз приходила додому, коли її ніхто не чекав, і зухвало дивилася їм просто в обличчя. Стомившись за цілий день напруженої праці, вона усе ж таки всідалася ввечері з плетивом у руках поміж веселим Нантцем і замріяною мачухою, яка, дивлячись у простір затуманеними, мов незрячими, очима і безвладно опустивши руки, могла б до ранку слухати балаканину красеня–кресляра.

Старий добряга Рудик був простодушний і довірливий до сліпоти, зате підозрілива Рудикова дочка чатувала за його дружиною незгірш ревнивого чоловіка. Чи можете ви уявити чоловіка в спідниці з прозірливістю й передчуттями, які властиві лише жінкам?

Отож між Зінаїдою і Нантцем точилася запекла боротьба, а їхні безперервні сутички й сварки приховували глуху лють і таємну ворожнечу. Дядько Рудик посміювався з них обох, гадаючи, що все те – лише наслідок колишньої симпатії й неусвідомленої закоханості між двоюрідними братом і сестрою, але Клариса, слухаючи їх, блідла й непритомніла: ця слабка, не здатна до боротьби жінка була у розпачі, передчуваючи своє падіння.

Зінаїда святкувала перемогу. Вона так спритно діяла у замку, що директор, якому так і не вдалося відправити Нантця в Геріньї, замість цього нещодавно відіслав його у Сен-Назер із заводським дорученням вивчити нові зразки машин, що їх установлювали на трансатлантичних пароплавах. Там він мав на кілька місяців роботи, щоб зняти креслення і поробити замальовки. Клариса не гнівалася на пасербицю, хоч і розуміла, хто домігся цього від'їзду; вона навіть відчувала деяке полегшення. Клариса належала до тих кокетливих жінок, чиї томливі очі немов просять: «Захистіть мене!» І, як бачите, Зінаїда збагнула її благання і таки спромоглася захистити.

Джек дуже скоро здогадався, що обидві жінки зберігають спільну таємницю. Він їх обох однаково любив. Йому дуже подобалася завжди весела, мужня й відкрита Зінаїда, а Клариса, витонченіша і жіночніша, була мила його очам, що змалку звикли до краси і вроди. Він навіть знаходив у ній деяку схожість із своєю матір'ю, із самим собою. Щоправда, Іда була відкрита, вся на виду – жвава, балакуча й поривчаста, а задумлива і мовчазна Клариса належала до жінок, які чим менше рухаються, тим більше поринають у мрії. До того ж у них не були схожі ні риси обличчя, ні хода, ні навіть колір волосся. І все ж таки вони були чимось схожі. То була особлива, ледь помітна схожість, яка проявлялася то в тому, що їхній одяг мав однаковий запах парфумів, то в сукнях, на яких були схожі складки, то в подібних прикрасах, то в чомусь іще невловимїшому, що міг помітити лише найдосвідченіший знавець людської душі. З Кларисою й Зінаїдою хлопчик почувався вільніше, ніж з Рудиком; вони опікали Джека з тим душевним благородством, із тією витонченістю, завдяки яким у робітничому середовищі матері й жінки стоять далеко вище, ніж батьки й чоловіки. Інколи, у неділю, відколи погода не дозволяла виходити з дому, Джек читав їм уголос.

Це бувало в «залі» нижнього поверху, великій кімнаті, прикрашеній морськими картами і олеографією з видом Неаполя, що висіли на стінах, а також всюди розкладеними великими мушлями, закам'янілими губками, висохлими морськими кониками – усіма тими екзотичними дрібничками, якими сусіднє море та кораблі, що прибувають з рейсів, постачають скромні домівки приморських містечок. На всіх меблях, на дивані і на оббитому утрехтським оксамитом кріслі лежали мережані серветочки ручної роботи, доповнюючи ту відносну вишуканість помешкання. Дядько Рудик найбільше полюбляв крісло. Приготувавшись слухати читання, він зручно всідався у ньому, Клариса лишалася на своєму звичному місці біля вікна в задумливій очікувальній позі, а Зінаїда, яка заради домашніх справ навіть пропускала церковну відправу, використовувала вільну від поденної праці неділю для того, щоб церувати білизну домашніх та Джеків робочий одяг.