Альфонс доде

Про те не здогадувався ні Джек, ні будь-хто інший, але чудово знав сам Д'Аржантон, і він не міг позбутися сорому і перед самим собою, і перед сином своєї коханки, якого знову ненавидів так само, як і колись.

Через тиждень було оголошено, що розсильний не справляється зі своїми обов'язками.

– Він нам не потрібен, – заявив д'Аржантон. – Він не тільки не допомагає, а навпаки – заважає всім.

– Але, друже мій, я запевняю: він робить усе, що може.

Після пережитих жахів Шарлотта сміливіше захищала сина.

– Зрештою, що ти від мене хочеш? Розумієш, він діє мені на нерви. Як тобі це пояснити? Серед нас він не в своєму колі. Він не вміє ні сказати слова, ні сісти як належить. Ти не помічаєш, як він сидить за обідом: ноги розкарячені, відсунеться за метр від столу і наче куняє над тарілкою... І потім, коли від тебе не відходить такий великий парубійко, це тебе, дорога моя, старить... До того ж він набув дуже поганих звичок. Він п'є, повір мені, він п'є. Від нього тхне тут шинком. Він робітник, що ти хочеш!

Шарлотта похнюпила голову й заплакала. Вона й сама помітила, що син випиває, але хто в тому винен? Чи не вони самі штовхнули його у прірву?

– Слухай, Шарлотто, у мене з'явилася ідея. Оскільки він і справді ще надто слабкий, щоб працювати, давай відішлемо його на поправку в Етьйоль. Побуде трохи на селі, на свіжому повітрі, можливо, допоможе нам здати комусь на строк «Parva domus», адже у нас оренда на десять років. Ми надсилатимемо йому трохи грошей, скільки потрібно на прожиття... Це йому піде не користь.

У пориві вдячності вона кинулась д'Аржантону на шию.

– О, я завжди казала, що ти найкращий у цілому світі.

Не відкладаючи, вони домовилися, що Шарлотта відвезе сина у Вільшаник і допоможе йому там влаштуватися.

Коли вони приїхали, стояв чудовий осінній ранок, теплий, золотистий, наче літній, тільки спокійний, без важкої спеки та задухи. У повітрі пахло збіжжям, сухим сіном, випаленим вересом, стиглими, іще не зірваними фруктами. Просвітлілі лісові стежини в'юнилися серед жовтих квітів і, ніби відчуваючи, що сонце стало лагіднішим, уже не ховалися у затінок, а тихо, бархатисто стелились до галявин. Джек упізнавав усі доріжки. Ступаючи по них, він подумки вертався до незабутніх щасливих днів дитинства, до тих років, коли, попри всі прикрощі, спричинені його сумнівним становищем у домі, відчував, як його тіло і душа ростуть і розвиваються на лоні щедрої та вільної природи. І вона, природа, здавалось, також пізнавала його, кликала його до себе, розкривала перед ним обійми. У своїй душі, розм'яклій від дитячих спогадів і кволості, Джек чув її тихий добрий голос: «Прийди до мене, бідний хлопчику, пригорнися до моїх грудей, де повільно й спокійно б'ється моє серце. Я обніму й вилікую тебе, сину. Лише я маю цілющі ліки від усіх ран, і той, хто йде до мене в пошуках ліків, уже зціляється...»

Вранці Шарлотта попрощалася з сином, і, невеличкий дім, відкривши усі вікна назустріч теплому повітрю, шурхотінню трохи занедбаного саду, духмяності дозрілих фруктів і осінніх квітів, маленький дім, у якому Джек обходив усі кімнати, час від часу нахиляючись, немов шукаючи у кожному куточку крихти свого давноминулого дитинства, вперше за всі роки відповідав – без всякої іронії – напису на фронтоні:

«Маленький дім – великий спокій».

І

Сесіль

– Візьміть, пане Рівалю.

– Чудово! Краще й не поправиш мимовільної помилки. Отой директор гарний чоловік... Я дуже задоволений. Мене так часто пекла думка, що мій учень став шахраєм... Страшно уявити, якби я випадково не зустрів тебе в Аршамбо, та думка ще роками не давала б мені спокою!

Лікар Ріваль і справді щойно зустрівся зі своїм давнім другом у лісниковій хатині.

Мешкаючи десять днів у Вільшанику, Джек, занурившись у глибоку тишу природи, впиваючись останніми погожими днями, вбираючи всіма порами тіла їхнє тепло, провадив, наче брахман, споглядальне життя: він виходив з дому лише для того, щоб піти в ліс і заглибитись у його животворний спокій. Дерева дарували йому свій сік, земля – свою силу, і часом, коли він стріпував головою, щоб пробудити заснулу думку, йому починало здаватися, що під цим ясним, глибоким і чистим небом, яке у м'якому промінні осіннього сонця розгортало над головою свою голубінь, він потроху вилюднюється, позбувається ґанджу каторжника й каліки.

Єдині живі душі, з котрими він спілкувався, були Аршамбо – про них у хлопця збереглися найкращі спогади. Лісникова дружина нагадувала йому про матір, якій так довго вірою й правдою служила ця жінка; а лісник, добродушний, мовчазний і дикуватий велетень, невіддільний, ніби фавн, від лісового життя, оживляв у Джековій пам'яті ті чудові корисні для здоров'я прогулянки лісом, у які вони не раз вирушали колись разом. Серед цих двох самітників Джек ніби знову переживав дитинство. Лісничиха купувала для нього хліб та харчі, і часто, коли йому було ліньки повертатися додому, він готував собі на їхньому вогнищі які-небудь нехитрі страви. Він довго сидів на лавочці поруч із лісником, курячи люльку. Ці люди ніколи ні про що не розпитували його. Поглядаючи на худого високого хлопця з нездоровим рум'янцем на вилицях, дядько Аршамбо тільки сумно похитував головою, так само сумно, як тоді, коли побачив буковий гай, на який напав довгоносик.

Того дня, прийшовши до своїх друзів, Джек застав лісника у ліжку – у нього був сильний напад суглобного ревматизму, що двічі або тричі на рік валив цього велетня з ніг, як грім валить на землю могутнє дерево. Біля його узголів'я стояв низенький чоловічок у довгому сюртуці, в кишені якого було напхано стільки газет і книжок, що коли чоловічок рухався, вони били його по ногах; він був простоволосий, з красивою непричесаною гривою на голові. То був лікар Ріваль.

Спочатку виникло замішання. Джек зніяковів, опинившись віч-на-віч із старим лікарем, чиї похмурі пророцтва він так і не забув. А Ріваль, бачачи Джекове збентеження, подумав, що хлопцеві соромно через його колишню крадіжку, і поводився дуже холодно. Та, незважаючи ні на що, його розчулила Джекова кволість. Вони разом вийшли з будинку і, розмовляючи, пішли пішки ще зеленими лісовими стежками додому. І отак, переходячи з однієї стежки на другу, з'ясовуючи то одну, то іншу незрозумілу обставину, вони, дійшовши до краю лісу, остаточно позбулися виниклого непорозуміння.

Ріваль невтомно перечитував ту сторінку посвідчення, де директор заводу констатував безпідставність висунутого проти Джека звинувачення, і його радості не було меж.

– От що, раз ти вже поселився у нашому краї, то, сподіваюся, ми з тобою частенько бачитимемось. Перш за все це конче потрібно. Вони відіслали тебе до лісу, як коня на вигін; але цього мало. Тобі треба лікуватися, ти потребуєш догляду, серйозного догляду, особливо в цю пору року. Етьйоль не Ніцца, дідько б його взяв!.. Пригадуєш, як ти охоче бував колись у нашому домі? Там усе лишилося, як було. Немає тільки моєї бідної жінки, її уже не докличешся. Чотири роки тому померла вона з туги та горя – так і не змогла поправитись після того нещастя. Слава богу, що я маю замість неї «малу», а то хтозна, що зі мною і сталося б. Сесіль веде книги, займається аптекою. Ото буде рада тебе побачити!.. Ну, то коли ти прийдеш?

Не знаючи, що відповісти, Джек завагався. І ніби вгадавши, про що думає хлопець, Ріваль, сміючись, додав:

– Знаєш, до дівчинки ти можеш іти без посвідчення, можеш не сумніватися, що вона й так радо зустріне тебе... Я не сказав їй жодного слова, ні їй, ні матері. Надто сильно вони любили тебе. Для них то була б дуже гірка новина... Між вами ніколи не пролягла тінь сумнівів чи неприязні... Тож приходь і нічого не бійся. Сьогодні я не запрошую тебе на вечерю – уже прохолодно. Тобі треба стерегтися туману. Але я розраховую, що завтра ти прийдеш до нас на обід. Обідаємо ми у той самий відомий тобі час: ополудні, годині десь о другій чи о третій, все залежить від того, скільки в мене візитів до хворих. Тепер у нас стало навіть гірше, ніж кілька років тому: мій клятий кінь на старість зробився ще забарнішим та норовистішим... У мене з ним що не день, то пригода... Дивись, ти вже прийшов; заходь швидше у дім... Не забудь: завтра ми на тебе чекаємо! А не прийдеш, то я приїду по тебе сам.

Зачиняючи за собою двері, повиті плющем, Джек перейнявся якимось незнаним іще почуттям: ніби повернувся з однієї з тих далеких прогулянок на лікаревій бричці, коли сидів між Рівалем і своєю маленькою подругою; ніби от-от він побачить матір, що готується разом з лісниковою дружиною накривати на стіл, тимчасом як він, «віршомаз», «працює» у башточці. Ілюзію доповнив бюст д'Аржантона; останній не взяли до Парижа через його завеликі розміри, отож він і далі здіймався посеред клумби, понурий, потемнілий, з іржавими потьоками, кидаючи тінь, що протягом дня рухалась навколо нього, як стрілка сонячного годинника.

Цілий вечір Джек просидів перед каміном, де палахкотіли сухі виноградні лози, – через роботу в кочегарні він зробився мерзлякуватим. Коли він змалку повертався із своїх прогулянок у лісі, за селом, спогади про них допомагали йому зносити тягар нудьги і тиранії, що гнітив усіх присутніх у домі. Так само трапилося й цього вечора: зустріч з лікарем Рівалем і кілька разів згадане в розмові ім'я Сесіль сповнили Джекове серце давно незнаним щастям, розвіяли самотність, викликали любі марева, які не полишали його навіть уві сні.

На другий день, ополудні, він подзвонив у двері житла Рівалів. Як і казав напередодні лікар, у їхньому помешканні нічого не змінилося, флігель залишився, як і був недобудованим, а дашок над ґанком, все чекаючи, коли його засклять, дедалі більше вкривався іржею.

– Пан лікар ще не повернувся... Панночка в аптеці, – сказала, відчинивши йому двері, молоденька служниця, що змінила свою віддану стареньку попередницю.

У будці, де колись сидів дебелий ньюфаундленд, загавкало цуценя, наче по-своєму підтверджуючи, що речі довговічніші за живих створінь, хоч би до якого виду вони належали.

Джек підійшов до «аптеки» – великої кімнати, де вони змалку так часто гралися. Він нетерпляче постукав – хотілося знову побачити свою подружку, що лишилася у його пам'яті дитиною, а те, що лікар називав її «малою», викликало в Джековій уяві образ семирічного дівчиська.

– Заходьте, пане Джек!

Та Джек завмер перед дверима: його раптом опанував страх і незбагненне хвилювання.

– Зайдіть...– повторив той самий голос, голос Сесіль, тільки по-дівочому лункий, дзвінкий, далеко соковитіший, приємніший і глибший, ніж колись.

Раптом двері відчинилися, і, засліпленому яскравим світлом, яке ринуло з кімнати, Джеку здалося, що те світло випромінює ця юна дівчина, котра постала на порозі у ясній сукні та блакитній кашеміровій жакетці, з блискучими косами, які, мов німб, вилися над її матовим чолом, воднораз лагідним і гордим. О, як би він зніяковів, побачивши таку красуню, коли б її розумні сірі очі не сказали йому приязно і щиро: «Здрастуй, Джек! Це я, Сесіль... Не бійся»,– і якби маленька ручка, що лягла в його долоню, не нагадала Джеку того солодкого почуття, що пройняло його до глибини душі, коли вони разом збирали пожертвування в церкві на свято першої пречистої.

– У вас було тяжке життя, Джеку, дідусь мені розповідав, – схвильовано промовила Сесіль, дивлячись йому в обличчя. – У мене теж було немало горя... Померла бабуся... Вона вас дуже любила. Ми з нею часто згаду вали вас...

І далі говорила лише Сесіль. Сидячи навпроти неї, Джек мовчки милувався нею. Перед ним була висока струнка дівчина; всі її рухи були сповнені грації, природності й простоти. У ці хвилини, спершись на старий письмовий стіл, за яким колись писала пані Ріваль, Сесіль, трохи схиливши голову, розмовляла зі своїм другом, наче ластівка, котра щебече, всівшись на краю даху.

Джек пам'ятав, якою вродливою була колись його мати, як він милувався нею, але Сесіль була така чарівна, від неї линули такі невимовні весняні пахощі, вона мала в собі щось таке здорове, життєдайне і чисте, що поруч з нею Шарлоттина врода, веселий сміх і нестримані жести здавалися б майже вульгарними. Коли він отак захоплено милувався Сесіль, його погляд раптом упав на власну руку, що незграбно лежала на штанях, як нерухомо лежать незвиклі до бездіяльності руки робітників. І та чорна рука, в яку в'ївся вугільний пил, уся в шрамах і подряпинах, огрубіла, обпечена вогнем і залізом, з поламаними нігтями, здалася йому грубою великою лапою. Йому стало соромно, і він не знав, куди її діти. Зрештою, аби її заховати, він запхнув її у кишеню.

Але чари розвіялися. Несподівано настала хвилина прозріння, і Джек усвідомив, який він неотесаний, незграбний. Він ніби збоку побачив, як сидить на стільці: згорблений, з широко розставленими ногами, у сміховинних робочих штанях і не менш сміховинній старій оксамитовій д'Аржантоновій куртці з короткими рукавами (мабуть, так йому на роду написано – все життя ходити в короткому й тісному одязі).

Що вона про нього подумала? Якою ж вона має бути доброю і поблажливою, щоб відверто не розсміятись йому в обличчя! А вона ж, певно, любить посміятися, хоча й зберігає поважний вигляд, – он у неї скільки причаїлося сміхотливих бісенят у рухливих ніздрях її правильного красивого носика, у кутиках її рожевих і повних, тонко окреслених уст.

Джек страждав не лише через те, що в нього така неприваблива зовнішність, – його мучило ще й сумління. Він ніяковів і карався, згадуючи свої матроські оргії та пиятики, і йому здавалося, що шинки цілого світу, куди його кидала доля, лишили на ньому огидний відбиток, який помічали всі навколо. Складка зажури, що пролягла на гладенькому рівному чолі дівчини, співчуття, що світилося у її гарних очах, – усе свідчило про те, що вона усвідомлює глибину його падіння, і він страждав, його катував сором.

Святий сором, благословенне страждання! То пробуджувалась його вмита сльозами чиста бентежна душа. Але він ще того не усвідомлював. Він гнівався на себе за те, що прийшов у цей дім, і думав уже, як йому звідси втекти, втекти, перестрибуючи через; чотири сходинки, добігти до Вільшаника, зачинитися там на три оберти ключа і закинути його геть, аби не кортіло вийти з дому.

На щастя, до аптеки надійшли люди, і Сесіль, відійшовши до мідних терезів, почала відпускати ліки, нумерувати пакетики, надписувати рецепти, як колись робила її бабуся, отож Джек не відчував на своїй жалюгідній особі тягаря уважного дівочого погляду.

Тепер він міг спокійно милуватися нею.

А вона й справді викликала захоплення своєю лагідністю, терпінням та уважністю, з якою вислуховувала балакучих і безголових бідних селянок, їхні нескінченні й одноманітні розповіді про свої хвороби.

Для кожної в неї знаходилося підбадьорливе слово, усмішка, добра порада, вона вміла спокійно і просто розмовляти з усіма цими людьми, які виливали їй душу, мудро увійти в їхнє становище. А за хвилину Джек побачив, що вона розмовляє із його давньою знайомою, старою браконьєршею, бабою Соленою, якої він змалку так боявся. Згорблена, як майже всі селяни, котрих ніби тягне донизу земля, над якою вони все життя трудяться в поті чола, просмалена сонцем, припала пилом, висхла, вона скидалася на ходячу мумію, і тільки з глибоких очниць, наче хижі звірята із нір, підозріливо блимали її чорні, як вуглини, очиці. Вона бідкалася, що її чоловік, здохляка чоловік, уже чортій-скільки місяців слабує, ні дідька лисого не заробляє, а гигнути не хоче. Вона зумисно говорила про жахливі речі бридкими словами, дивлячись дівчині просто в обличчя й зловтішно намагаючись вивести її з рівноваги. Кілька разів обуреному Джекові кортіло виштовхати геть оте сухе обшарпане чудовисько. Але він стримувався, бачачи незворушність Сесіль перед зухвалими грубощами, її спокійну врівноваженість, об яку ламає зуби найлихіше зло.

Одержавши потрібні ліки, баба позадкувала, раз у раз вклоняючись та надто запопадливо дякуючи. Проходячи повз Джека, баба обернулась і впізнала хлопця.

– Ти глянь, та це ж малий з Вільшаника, – голосно сказала вона до Сесіль, що проводила її. – Таке облізле, хай Господь милує!.. От тепер, мамзель Сесіль, прикусять язички ті, хто колись пащекував, ніби пан Ріваль пригрівав малого Ражантона, щоб видати онуку за нього заміж... Тепер ви й глянути на нього не схочете... Яке одоробло!.. От що з людиною життя робить!

І, ошкірившись беззубим ротом, вийшла.

Джек сам відчув, як він поблід. Ах ти ж стара паскуда! Таки здійснила свою давню погрозу: різонула його «садовим ножем»! То був справжній удар садовим ножем – гострим, лихим, загнутим інструментом. Рана була глибока, дуже глибока, такі рани не скоро гояться. І того удару було завдано не лише Джекові – я знаю ще одну юну особу, яка, опустивши голову і схвильовано зашарівшись, вдавала, ніби щось записує у грубу книгу, але перо ходило по сторінці наосліп.

– Катрін! Подавай швидше супу та доброго вина,

доброго коньяку, всього, що є найкращого!

То повернувся лікар. Помітивши, що зніяковілі Джек і Сесіль мовчки сидять одне навпроти одного, він весело зареготав:

– Як? Сім років не бачились і не маєте чим поділитися? Ану, до столу. Там наш друг миттю повеселішає.

Але й за обідом хлопець не став розкутішим. Навпаки, ніяковів ще більше. Навіть їсти не відважувався при Сесіль, боячись показати свої трактирні звички. За столом у д'Аржантона Джека ніколи не хвилювали його робітничі манери і брак належного виховання. Зате тут він почувався недоладним, майже смішним. Найбільше його мучили помордовані руки. Як »а ту, що тримала виделку, – іще півбіди: вона була зайнята ділом. Але що було робити з другою? На тлі білої скатертини рубці й шрами на ній мали жахливий вигляд. Він розпачливо опустив її і тепер сидів, наче однорукий. Запобігливість Сесіль ще дужче бентежила його. Помітивши це, дівчина стала поглядати на гостя крадькома, і так тривало протягом усього обіду, а йому, здавалося, кінця не буде.

Зрештою Катрін прибрала блюдечка з-під десерту і поставила перед Сесіль гарячу воду, цукор і настояну горілку у високій пляшці. Відтоді, як померла бабуся, грог лікареві готувала його онука, але добрязі від того краще не стало: побоюючись, що грог надто міцний, вона поступово стала давати йому замість випивки якусь аптечну мікстуру, в котрій, як невесело зауважував лікар, «доза спиртного що не день меншала».

Подавши дідові склянку грогу, Сесіль обернулася до гостя:

– А ви п'єте горілку, пане Джек?

Лікар засміявся:

– Чи п'є кочегар горілку? Ти незрівнянна, люба дівчинко!.. Коли хочеш знати, бідолахи тільки на тому й тримаються!.. У нас на «Байонезі» був один кочегар, так той розбивав рівнеміри із чистим спиртом, аби тільки вгамувати спрагу... Наливай хлопцеві чимбільше, він не сп'яніє.

Сесіль лагідно й сумно подивилась на Джека.

– Вам налити?

– Ні, спасибі, мадемуазель...–тихо, ніби соромлячись, відповів юнак.

Нелегко було відмовитись Джекові, але, відсунувши склянку, він дістав щедру винагороду, – промовистий погляд, яким мовчки уміють дякувати тільки жінки, і розуміє його лише той, кому його призначено.

– О, ще одного наставлено на путь істинний!.. – з комічною гримасою сказав лікар, вихиляючи свою склянку грогу.

Сам він тільки наполовину став на праведний шлях, скидаючись цим на тих дикунів, котрі погоджуються визнати бога, аби лише догодити місіонерові.

Етьйольські селяни, що поралися на полях та городах, здивовано поглядали на Джека, коли він надвечір, повертаючись від Рівалів, швидко ішов додому: можна було подумати, що хлопець або з глузду з'їхав, або так набрався за столом у щедрого лікаря, аж йому замакітрилось у голові. Він розмахував руками, щось бурмотів, комусь за обрієм погрожував кулаком, одне слово, позбувшись своєї уже звичної для селян млявості, був таким збудженим і розгніваним, яким його ніхто й уявити собі не міг.

– Робітник! – здригаючись, бурмотів він. – Робітник! І до смерті, зостануся робітником. Д'Аржантон має рацію. Я мушу бути серед таких, як сам, серед них жити і серед них померти; я не повинен і думати про те, щоб піднятися трохи вище. Це завдає мені надто великих мук.

Давно вже не почувався він таким знервованим, збуреним, його заполонили нові незнані ще почуття й думки, але хоч би про що він думав, перед ним незмінно поставав осяйний образ Сесіль, – вона була наче зоря, що мерехтить на мінливій воді. Скільки в ній чарів, грації, краси, чистоти! Подумати тільки: якби з нього не зробили робітника, не кинули у спільну яму для живих мерців, а дали освіту і належне виховання, він міг би стати людиною, гідною цієї юної дівчини, одружитися з нею, неподільно володіти цим скарбом!

– О Боже!.. – охоплений люттю і розпачем, закричав він.

І той крик нагадував волання потопаючого, що, знесилений, марно бореться з хвилями, бачачи за кілька морських сажнів від себе залитий сонцем берег, де сушаться рибальські сіті.

І в цю хвилину, звертаючи на дорогу, що вела до Вільшаника, він зіткнувся з бабою Соленою, котра, як завжди, перла на спині в'язанку дров. Стара подивилась на нього, так само вишкірившись, як і тоді, коли казала Сесіль: «Тепер ви й глянути на нього не схочете...» Джек стрепенувся, наче ужалений, побачивши ту лиху посмішку, і увесь гнів, що кипів у юнакових грудях, не знаходячи собі виходу, – насправді він повинен був би вилитись на найдорожчу йому людину, слабке й легковажне створіння, через яке сталося його ганебне падіння, – увесь гнів обернувся проти потворної баби.

«Ах ти ж гадюка, – подумав він. – Я в тебе вирву твої отруйні зуби!..»

І в нього було таке люте обличчя, що, побачивши, як він іде просто на неї, баба Солена перелякалася, кинула дрова і дременула до лісу, підстрибуючи, наче стара коза. Нарешті Джек розквитався з нею за колишнє її «полювання». Він кинувся навздогін, та за кілька кроків, раптом отямившись, зупинився.

«Я з глузду з'їхав... Стара нічого не вигадала, вона правду сказала: тепер Сесіль не схоче й знати мене».

Того дня Джек не вечеряв; він навіть не розпалив каміна, не запалив лампи. Хлопець сидів у кутку їдальні, єдиної кімнати, яку він так-сяк обжив, стягнувши туди дещо з розкиданих по всьому будинку меблів, заціпеніло дивився на засклені двері, за якими білів освітлений місяцем легкий вечірній туман, і безперервно думав: «Сесіль не схоче і знати мене».

Ця думка не покидала його до пізньої ночі.

Вона не захоче з ним знатися. їх і справді усе розділяло. По-перше, він робітник, а крім того... У нього на язиці крутилось жахливе слово: «байстрюк»... Він подумав про це уперше в житті. Дітей такі речі мало турбують, якщо в їхньому середовищі ніщо не нагадує про це в образливій формі, а Джек виріс і жив серед людей, цілком байдужих до всіляких моральних тонкощів: спочатку серед недолугих служителів муз, а згодом – у робітничому середовищі, де всі гріхи списуються на злидні і де сім'ї з прийомними дітьми численніші, ніж серед будь-яких інших прошарків. Ніколи не чувши про батька, Джек і не задумувався про нього, хіба що ледь почував брак батьківської уваги і ласки, як глухонімий почуває, що йому не стає якихось відчуттів, не маючи й уявлення, які вони корисні, скільки дають радості іншим людям.

Тепер найважливішим для Джека було дізнатися, хто його батько.

Коли Шарлотта сказала йому батькове ім'я, він сприйняв це разюче відкриття з незворушним спокоєм, зате тепер йому нестерпно хотілося розпитати матір, вивудити з неї всі подробиці, навіть гіркі зізнання, аби краще уявити собі того незнайомця, що дав йому життя...

Маркіз де л'Епан?.. Але чи справді він маркіз? Можливо, то нові химери дрібної материної голівки, схибленої на гучних титулах вельмож? І ще одне: чи справді він помер? Чи не сказала йому мати це лише для того, щоб не червоніти перед сином, якщо його батько просто порвав з нею стосунки, кинув її? А раптом він ще живий і досить щедрий та великодушний, щоб спокутувати давній гріх і дати синові своє ім'я!..