В кінці 1910 — на початку 1920 роках була тенденція новіші запозичення передавати через т, як це було, наприклад, у «Найголовніших правилах українського правопису» 1921 року: “У словах, недавно або не дуже давно взятих, чуже φ, th на письмі передаємо через т (не через ф): катедра, Атени...”56
Автори правил 1928 року вирішили унормувати форми з т і приєдналися до західноєвропейської традиції: “Грецьке φ (th) передаємо через т (а не через ф) не тільки театр, теологія, бібліотека, теорія, метода, атеїзм, але й патос, етер, катедра, міт, ортографія, аритметика, дитирамб, логаритм, етіопський, Пітагор, Атени, Корінт, Методій і т. ін.”57 Це правило ліквідовано у 1933 році, нові правила правопису узаконили нормативними лише форми: міф, орфографія, кафедра, логарифм, ефір, пафос, але ортопедія, ортодокс58 тощо. У редакції 1946 року правило сформульоване точніше: “th, залежно від того, як слово узвичаєне в українській мові, передається то буквою ф, напр.: арифметика, ефір... то буквою т, напр.: бібліотека, ортодокс...”59
В. В. Німчук пропонував узаконити паралельне вживання відповідних слів із ф і т: логарифм — логаритм, міф — міт...60
В проекті 1999 року правило запропоноване отак: “Th у словах грецького походження залежно від узвичаєного засвоєння на ґрунті української мови передаємо:
а) буквою т: антоло́гія, а́стма, бібліоте́ка, гіяци́нт, дифто́нг, еритроци́ти, есте́тика, е́тика, ети́л, лабіри́нт, матема́тика, метате́за, ме́тод, ортодокса́льний, ортопе́дія... теа́тр, те́за... Амальте́я, Бористе́н, Іта́ка, Ле́та, Промете́й, Та́лія (муза), Те́кля, Тесе́й...
б) буквами ф і т: ана́фема – ана́тема, арифме́тика – аритме́тика, дифіра́мб – дитира́мб, ефі́р - ете́р, ка́федра – кате́дра, логари́фм – логари́тм, міф - міт, марафо́н – марато́н, орфогра́фія – ортогра́фія, орфое́пія – ортое́пія, Афі́на – Ате́на, Афі́ни – Ате́ни, Гефсима́нський – Гетсима́нський (сад), Голго́фа – Голго́та, Ефіо́пія— Етіо́пія, Кори́нф –Кори́нт, Парфено́н — Партено́н...
в) у власних іменах людей грецького походження співіснують фонетичні варіянти, зумовлені різною традицією передування грецької th: Ате́на, Опана́с (Пана́с) – Атана́сій – Афана́сій, Агата́нгел – Агафа́нгел, Ма́рта — Ма́рфа, Мефо́дій — Мето́дій, Тимофі́й — Тимоте́й, Таде́й— Фаде́й, Фе́дір — Теодо́р, Феодо́сій — Теодо́сій (Тодо́сь) та ин.; пор. ще: Савао́ф — Савао́т, Матві́й — Маті́й.”61
Іншомовне іа
Звернімо увагу на правила написання і у словах іншомовного походження. Написання іншомовного іа не має окремого формулювання, але зберігається у правилі написання і. Існують пропозиції писати ія на місці іншомовного іа також всередині слів, принаймні вживати ія у словах з конфесійної сфери, або вживати паралельно написання з іа та ія.
В “Найголовніших правилах українського правопису” рекомендовано писати ія, іє, а не іа, іе: матеріял, геніяльний, спеціяльний, фіялка, варіянт, діявол, діякон, пієтизм, гієна62, іншомовне іо через іо: піонер, ембріон, біоскоп, соціологія63. В декількох словах, котрі більше поукраїнізувалися, іо чергується з йо: куріоз і курйоз, серіозний і серйозний64. Крім того: бульйон, мільйон, медальйон65.
Г. Голоскевич у правописному словничку в окремо виділених пунктах теж становить: “9. У чужих словах пишемо -ія, -іє: геніяльний, соціяльний, варіянт, пієтизм, гієна... 10. Чужомовне -іо звичайно передається через -іо: піонер...13. Букву і, що стоїть у чужих словах після голосної, передаємо через ї: Енеїда, руїна, егоїзм”66.
Ще детальніше І.Огієнко проаналізував правило у правописі виданому в 1925 році: “Українська мова не терпить роззіву, цеб-то збігу поруч двох голосних звуків, і завсіди вставляє поміж них приголосний й, тому в чухих словах по голоснім звуці пишемо я, є, ю, ї (а не а, е, у, і): Назвикая, алилуя, епопея, алея, фея, матеріял, матеріяльний, патріярх, спеціяльний, фоє, аєр, проєкт, фуяра, Генуя, баюр, медіюм, тріюмф; Каїн, архаїзм, героїчний, Енеїда, Рафаїл.
Тільки в сполучення іо не ставляємо й: національний, Сіон, тріодь, міліон.”67
Правило кодифіковано в правописі 1928 року таким способом: “Завсіди пишемо в чужих словах і... б) Після всіх голосн. та й, при чім чуже іа передаємо через ія, іе - через іє, іу - через ію (у загальних іменниках), але іо через - іо: матеріял, історія, копія, Азія, соціялізм, спеціяльний, мініятюрний, паліятив, амоніяк, діялект і т. ін.; авдієнція, гієна, клієнт, пієтет, Трієст і т. ін.; тріюмф, тріюмвірат, радіюс, консиліюм, медіюм, але Кіу-Сіу і т. ін.; ембріон, геліотроп...”68
Творці правопису 1933 року затвердили писати і: “...після всіх приголосних перед голосними та й: матеріал, соціалізм, діалектика, індустріалізація, аудієнція, артеріальний, геніальний, піетет, кліент, тріумф, радіус, соціологія, аксіома, партійний, професійний, радій...(причім завсіди пишеться іа, іе, іу, еа, крім позиції в кінці слова, як от Азія, артерія, премія, партія, індустрія, ідея)... Після голосних в іншомовних словах і передається через і (а не через ї): егоізм, Енеіда, прозаік, архаічний, теін, наівний, целулоід...”69
У правописі 1946 року дісталося окремої уваги передачі іншомовного іа в кінці слова: “іа в кінці слова передається звичайно через ія, рідше через іа (залежно від того, як те чи інше слово узвичаєне в українській мові), напр.: артерія, індустрія, історія, хімія; Апулія, Греція, Мурсія: Гарсіа, Борджіа.”70 Слова клієнт, пієтет, аудієнція, гієна знов дістали форму з іє, на місці попереднім правописом унормованими формами кліент, піетет... так саме були виправлені слова мозаїка, наївний тощо.
Аргументом для поновлення написання ія також в середині слова є збереження такої вимови у слів, що походять від іменників з кінцевим -ія: артерія — артеріяльний, індустрія — індустріяльний, артерія — артеріальний. Суперечність існує, як згадує Ольга Кочерга, також між написанням слів типу матерія, потенція та їхніми похідними (матеріал, потенціал тощо)71.
На думку В. М. Русанівського українська мова уникла звука j в словах, як варіант, асоціація.
Німецькі дифтонги еі, еu
Проблемним для науковців і термінознавців являється правило про передачу німецьких дифтонгів еі, еu. Нагадаймо, що зараз еі передається через ей, у словах, як Гейне, Ейнштейн т. ін., і у власних назвах новішого походження дифтонг еі через ай (яй) та дифтонг еu через ой: Айзенах, Нортгайм, Майнгоф, Нойбауер. Як зауважує О. Кочерга, різна вимова імен українською мовою та мовою-джерелом призводить до плутанини72.
Дифтонг у німецькій мові позначається еі, але вимовляється в літературній мові ай, в деяких говорах реалізується як еі, äі та у мові ідиш ей. Німецькі слова українська мова засвоювала спочатку через польське посередництво (польська мова їх приймала прямо або через чеську мову) чи прямо. Вони також потрапляли в українську мову прямо від німецьких колоністів та євреїв через їдиш. З ХVIII ст. німецькі запозичення українська мова засвоювала переважно через російську мову на сході та безпосередньо на заході. Запозичення з ХVIII ст., що приходили через російське посередництво, мали форму з еі. Такими шляхами зумовлений різний вигляд слів: шайба (із німецьк. Scheibe), поліцай (Polizei), але крейда (Kreide). У правописі 1928 року правило становить писати німецький дифтонг еі через ай, після л -яй: Айнштайн. Гайне, ляйбґвардія, Швайцарія, портвайн73. В правописах 1933, 1946, 1960 років передається через ей. Межа між словами давнішого та новішого запозичення - річ умовна й автори правопису 1928 року вже імена Гайне та Айнштайн передавали через ай. Йдеться про новіші запозичення або про те, що цей правопис взяв в увагу західну вимову слів?
Німецький дифтонг еu у нинішній німецькій літературній мові звучить ой. У частині запозичень має українська мова на місці еu звукосполуку ей, яка свідчить про запозичення з діалектного середовища.
Стосовно німецького дифтонга еі В. В. Німчук і В. М. Русанівський погоджуються, що не варто модифікувати запозичені слова, навпаки залишити їх у формі, в якій були запозичені. Хоча варто позначити, що В. М. Русанівський приписує спробу штучно підганяти форму слів на лад сучасної німецької літературної мови “ентузіастам”, якими називає авторів Проекту 1999 року.
Повернімося до сучасного правила. Передача дифтонга еі через ай (яй) стосується тільки власних назв. Таке формулювання може спричинити проблеми при утворенні слів похідних від власних назв. Як виглядатиме слово похідне, наприклад, від імені Майнгоф: майнгоф чи мейнгоф? В. В. Німчук у запозиченнях із нинішньої німецької літературної мови вважає потрібним писати ай доцільно. Проект 1999 року усував цю неточність: “1. Німецькі дифтонги еі та еu у новіших запозиченнях, зокрема у власних назвах, мають передаватися відповідно через ай і ой (на письмі це можуть бути також сполучення ає, оє і т. ин.: див § 100, п. І): гауля́йтер, райх, Айзена́х, Ма́єр, Маннга́йм, “Ра́йніше ру́ндшау” (газета), Ра́йхенбах, Фра́йбург і под.; “До́йче фольксца́йтунґ” (газета), Hóє Га́зе, Нойбра́нденбург, Ойленберг і под. Але за традицією в багатьох випадках зберігаємо відтворення їх обох через ей (на письмі також еє і т. ин.): бле́йвейс, гросме́йстер, едельве́йс, лейб-гва́рдія, лейтмо́тив, маркше́йдер, мейстерзи́нгер, штрейкбре́хер, Ге́йне, Ейнште́йн, Ле́йпциг, Рейн, Швейца́рія і под.; лейтена́нт, феєрве́рк, фре́йлейн, Феєрба́х, Фрейд і под.”74 Хоча вигляд власних назв за пропозицією деяких термінознавців у цьому проекті не змінено, проект подає точніше формулювання правила, ніж діючий правопис.
Хімія чи хемо- та магніт- чи магнето-
Проблеми термінознавцям завдає невизначеність у правилах щодо утворювання термінів похідних від слова хімія та слів із елементом магніт- чи магнето-. Нормативною є нині форма хімія та від неї похідні слова хімічний, хіміотерапія, хімізація, але існує ряд слів з формою хем-: хемоядерний, хемосинтез, хемілюмінесценція.
Нормативна форма слова на позначення об’єкту, що має магнітні властивості, є магніт. Це слово запозичене в давньоруську мову з грецької (μαγνητις75). В пізніших добах, форми з голосним е приходили через посередництво західноєвропейських і латинської мов.
Нині існують форми як з елементом магніт-: магнітобіологія, магнітодіелектрик, магнітний, так із елементом магнето-: магнетизм, магнето, магнетохімія. Як діяти при утворюванні нового терміна? Правопис на це питання не дає відповідь, але за О. Кочергою існує неписане правило: “За внутрішньою логікою термінотворення, всі новоутворені терміни з коренем магнет та складні слова зі складником хем фахівці пишуть через е.”76 Однак це правило вважає О. Кочерга потрібним ввести до правопису. За В. В. Німчуком варто подумати, чи не повернутися до форм коренів хемія, магнет, у такий формі їх кодифікував правопис 1929, і уніфікувати за ними всі відповідні терміни. Цікаво, що у попередньої проблеми дійсне правило “у якій форми слово запозичене, в такій хай і функціонує”77 тут вже не є однозначним.
1.3 Протиставлення запозичених загальних і власних найменувань
Заплутаним для фахівців теж виступає написання прізвища та від нього похідного терміна. На думку О. Кочерги існує лише одне правило, якого неухильно дотримуються в цілому світі: прізвища і терміни, від них утворені, завжди пишуть однаково78. Однак у чинній редакції закладена неоднаковість між написанням прізвищ і від них – похідних загальних назв. Проблем тут кілька.
Поширення правила “дев’ятки”
Одну з них, наявну у чинному правописі, розв’язав Проект 1999 року. Він поширив правило “дев’ятки” на правопис іншомовних власних назв: Аристотель, Едип, Сизиф, Занзибар, тоді як нормативними формами є Арістотель, Занзібар тощо. Таким чином усуває невиправдане різке протиставлення запозичених загальних і власних найменувань: “Власні імена, що перетворилися в назви предметів і явищ, тобто стали загальними іменами, пишуться за правилами правопису загальних назв іншомовного походження: дизель (хоч Дізель).”79 Крім прикладу наведеного у чинному правописі, поширення правила “дев’ятки” усунуло б низку подібних: Зіверт (Sievert), хоча зиверт; Сіменс (Siemens); хоча сименс, Рідберг, хоча ридберг. Уже за чинним правописом треба писати букву и “у географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Атлантида, Флорида; Адріатика, Америка, Антарктика, Арктика, Атлантика, Африка, Балтика, Корсика, Мексика”; “у географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир, Жиронда, Йоркшир, Лейпциг, Циндао, Чикаго, Чилі”; “у географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосним (крім j): Великобританія, Крит, Мавританія, Мадрид, Париж, Рига, Рим...”; “у ряді інших географічних назв після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аргентина, Братислава, Бразилія, Ватикан, Единбург, Єгипет, Єрусалим, Китай, Кордильєри, Пакистан, Палестина, Сардинія, Сиракузи, Сирія, Сицилія, Скандинавія, Тибет”.80
Неузгодженість панує у подвоєнні-неподвоєнні приголосних. У загальних назвах іншомовного походження приголосні звичайно не подвоюються: акумуляція, бароко, беладона, бравісимо, ват, інтермецо, лібрето, піанісимо, стакато, фортисимо81; тільки в окремих загальних назвах зберігається подвоєння приголосних: аннали, бонна, брутто, ванна (ванний), мадонна, манна (манний), мотто, нетто, панна, пенні, тонна, білль, булла, вілла, мулла, дурра, мірра82. Подвоєнні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших власних назвах і в усіх похідних словах: Андорра, андоррський; Марокко, марокканець; Яффа, яффський83, однак пишемо ват, хоча Ватт. У прізвищі Бокаччо подвоєно лише кінцеву приголосну, хоч оригінал є Boccaccio, і таких прикладів більше. Як пропонує О. Кочерга: “Варто зважити те, що подвоєння приголосних у чужомовних прізвищах здебільшого не відтворюється у їхній вимови, а впливає на вимову голосних, що стоять перед цими приголосними після них. Тому, можливо, не треба відтворювати це подвоєння в написані таких прізвищ українською мовою...”84
Крім наведених правил ще розглядається наприклад закінчення родового відмінку однини іменників чоловічого роду, відмінювання українських прізвищ закінчених на -о чи введення числівника дев’ятдесят як нормативного біля форми дев’яносто тощо.
ВИСНОВКИ
Вищезазначені проаналізовані правила – це не всі існуючі, а лише ті навколо яких велися бурхливі дискусії протягом багатьох років, хоча останнім часом увага науковців звертається також і на інші правила.
Погляди мовознавців на те, як і що змінити в правописі, відрізняються та іноді вони суперечать один одному, але й через це треба досягнути згоди, тому що змінити правопис — це складна та серйозна справа й займатися нею – це завдання саме для мовознавців. Вплутувати особисті політичні наміри до такої справи некоректно бо, як можна побачити, це може спричинити низку проблем і перешкод самій мові. Завдання правопису – зобразити мову на письмі на сучасному етапі її існування, правопис має зазначати змін тоді, коли це вимагає мова.
Зміни мусять бути обґрунтовані й проект 1999 року цього дотримався.
Й через проблеми, які виникли після повернення букви ґ, вважаємо повернення правильним. Те, чи пошириться вживання цієї букви на чужоземні власні назви, як боїться В. М. Русанівський, покаже тільки час. Не вважаємо, що це мусить бути на шкоду українській мові, може це буде тільки внаслідок її подальшого розвитку.
Писати и на початку окремих слів являється складнішим. Головною причиною тут є, залишити правильну вимову слів. Якщо більшість мовознавців вважає, що и тут не займає лише периферійне місце, не бачимо причини, чому написання и на початку деяких слів не запровадити в правопис. Усвідомлюємо, що це може ускладнити написання цих слів, тому мусить бути правило точно сформульоване та визначене.
Саме так ставимося до вживання -и в родовому відмінку третьої відміни з кінцевою групою приголосних, а також у словах кров, любов, осінь, сіль, Русь і у слів четвертої відміни, які при відмінюванні приймають -ен-, -ят-.
Написання слова пів у значені “половина” окремо від сусідніх слів вважаємо спрощенням правила.
Щодо вживання т на місці грецького th ми вже не переконані, хоча варіантність типу етер і ефір, катедра і кафедра може поширити можливості української мови, бачимо тут дві традиції, з яких слід вибирати.
Передавати іншомовний дифтонг
Достарыңызбен бөлісу: |