Бенно фелькнер

Одначе Лізі не зважала на його слова і знову гонористо крутила задом. Мурові довелося просто взяти її за вухо. Зустрічні весело позирали на них.

Перед “Земським кредитним банком” — що за гучна на­зва! — Лізі довелося почекати. Мур зайшов до цегляного будинку, де, крім банку, була ще канцелярія шерифа, кон­тора торговця худобою та приймальня міського лікаря. Там же, певна річ, містилась і в’язниця. І все те чудово насувало одне до одного.

Земський банк посідав одну-єдину кімнату, не більшу за три кінських стійла, переділену бар’єром, від якого аж до стелі сягала міцна дротяна сітка. За ним сидів худий, верт­кий касир. Він хитро блимнув оком на Семюела Мура, і під товстим носом у нього заграла усмішка.

— Гм, вернулися, кажете?— мовив касир, привітав­шись.— Атож, у горах свистить уже хуга. Коли ми бачили­ся востаннє? Гм, гм. — Він звів очі до стелі, посмикав себе за носа, наче хотів його ще дужче витягти, тоді впевнено сказав: — Рівно три роки тому. Перепало вам щось цього ра­зу? Матимемо добрий гендель? Два тижні тому тут були двоє шукачів. їм літо виплатилося. Один був мудрий, тихий такий, той відразу переказав гроші до Канзас-Сіті, а дру­гий — веселий, як дитина, але полюбляв чарку. Він у Біла в готелі все проциндрив…

— Нате, — перебив мову йому Семюел Мур і крізь ві­конце в сітці подав ворочка.

Касир хутенько відсунув убік книги й постелив аркуш білого паперу. Тоді розв’язав ворочок і обачно висипав зо­лото. Поруч нього, коло польового ліжка, стояв сейф, а в ньому були терези. Касир обережно переніс їх на стіл. У ворочку, як ви­я­ви­ло­ся, було сорок дві унції золота. Ка­сир сплатив його вартість. Се­мюел Мур сховав гроші, попрощав­ся й вийшов.

Він найняв кімнату в Бідовому готелі — хотів одну ніч від­почити. Лізі вичищено щіткою та шкреблом і заведено до стайні. Нарешті Мур пішов дещо купити. Він придбав собі нові чо­боти, білизну, сорочку, штани і важкого револь­вера. Трохи збентежили його строкаті хустки, барвисті сукні та жіночі оз­до­би. Важко було вибрати те, що треба, але йо­му допомогла кра­ма­рева дружина. Матусі Фінні й дівчатам він накупив краму, ша­лей та біжутерії, а Едвардові — крислатого капелюха, дві яскраві сорочки й хустки до них. А в душі поклав собі, що неодмінно подарує йому ще й пристойного коня — хай тішиться хлопець! На згадку про цих чотирьох людей із Корктауна, любих і дорогих його серцю, Мур тихо всміхнувся. Ото здивуються! А як тепер зміниться їхнє життя!

Семюел Мур платив, не рахуючи й не торгуючись. Серце йому заливало радісне почуття. Раптом він згадав, що за­був про Тома, і швиденько купив для нього костюм, чере­вики і персня з великим зеленим каменем, найбільшого персня з тих, що були в крамниці. Адже Том був високий і кремезний, як добра шафа, а руки мав, як лопати. У тор­говця кіньми старий довго перебирав — усе йому було не те. Нарешті купив гнідого коня й полову кобилу. То були ви­сокі, дужі коні — якраз такі, щоб їхати навесні в гори.

Другого ранку старий вирушив у дорогу. Він їхав на гнідому, а кобилу вів поряд, навантаживши на неї речі. Лізі тупала за ними, як великий пес. Степова трава, висхла, аж сіра, прилягла вже до землі, холодний вітер співав свою осінню пісню. Мур вирізав посеред ковдри дірку, просунув голову й закутався нею, наче плащем, щоб було тепло. Він їхав швидко, робив лише коротенькі перепочинки і за чоти­ри дні добувся до Корктауна. Захмарене небо висіло над самою землею, і хутірські будівлі тонули в сірій імлі. Збіж­жя з поля було звезено, худоба стояла вже в хлівах.

Усе тут зосталося таке, як було, думав Мур, але тепер багато що зміниться. Вони покидають свої плуги, борони й глечики, поле заросте бур’янами, будинки заваляться, і за рік усе стане сумною, здичавілою пусткою. Ціле селище поїде з ним, хоче він того чи ні. Коли корктаунці почують про багате родовище золота — а таку звістку годі приховати від них,— ніяка сила їх тут не втримає. Він пам’ятав це з давніх часів.

Мур ще не знав, як він поведеться, хоч цілу дорогу ду­мав про це. На душі в нього було не дуже спокійно, адже йому випадало знадити фермерів з насиджених місць. А чи кожному з них усміхнеться щастя в долині? Тут вони великих статків не мають, цілоденно працюють не покладаючи рук, і їм якраз стає на прожиток. Він скличе їх усіх і пого­ворить з ними, хай кожен сам зважує. Але не раніше, як навесні, — до того часу не можна зраджувати таємниці! А то зчиниться такий шарварок, що все піде шкереберть.

Негр Том рубав на подвір’ї дрова. Любо глянути було, як він заганяє сокиру в поліняку. Він завжди мусив осте­рігатися, коли брав щось у свої дужі, широкі долоні, а тут уже міг замахнутися собі на втіху. Том був уже немолодий, кучерявий чуб йому почав сивіти на скронях. Його ще ди­тиною привезли з-за моря до цієї країни і продали в раб­ство. Після великої війни, діставши волю, він прилучився до родини Фінні, що саме прибула в цей край з Ірландії. Том лишився в них і ніколи не жалкував. Шістнадцять ро­ків тому, коли старий Фінні упав з коня й розбився на смерть, Том став єдиною підпорою родини. Едвард лежав ще в колисці, Бетті саме вчилась ходити, а Рут мала вісім років. Біда, що несподівано спіткала родину Фінні, довго не полишала її. Мужня вдова завзято боронила щастя сво­їх дітей. Та пройда управитель, якого вона найняла у своє ще не зміцніле господарство, довів його до руїни. Безжальні земельні спекулянти вигнали їх з дому. Вдова не захотіла вертатися до Ірландії, а переїхала до Корктауна, що його саме заснували п’ять ірландських родин. Том єдиний з ро­бітників ферми подався з ними. Його дужі плечі стали у ве­ликій пригоді. Нове господарство потроху набирало сили; коли діти підросли, жити стало легше й веселіше. Фінні вміли бути вдячні і ніколи не забували Томові його відда­ності. Шість років тому Семюел Мур прибився до Коркта­уна й перезимував у них. А відтоді вертався туди щороку.

Почувши цокіт копит, Том підвів спітніле обличчя і аж очі витріщив з подиву. А тоді швиргонув сокиру, вискочив, як кіт, з-за величезної купи дров і кинувся Мурові назу­стріч.

— Яка радість! Яка радість! — кричав він, вимахуючи довгими руками й тупцяючи круг коней.

Мурові стало тепло на серці. Поки Том допомагав йому вибратися з сідла, надбігли всі домашні. Бетті перша кину­лась Мурові на шию, стискаючи та виціловуючи його. Дів­чина була худенька, але дужа. її густі коси полискували золотом.

Старша сестра, Рут, тиха, як завжди, стояла коло них і всміхалася.

— Та пусти вже дядька Сема, — сказала вона сестрі май­же суворо. — Ми теж хочемо привітатися з ним.

Бетті засміялася. На очах у неї з радощів виступили сльози. Мур узяв Едварда за плечі і, затримавши його на хвильку, подивився в гладеньке, без жодної зморшки хло­п’яче обличчя.

— Як поживаєш, Еде? — запитав він, труснувши хлоп­ця й поплескавши його по щоці.

— Добре, як завжди, дядьку Семе, — відповів Едвард Фінні. — Ми вже чекали на вас.

Говорив хлопець розважно, низьким голосом — за цей рік він дуже змужнів.

Матуся Фінні надійшла остання. Вона була сива як мо­локо, але кругленька і ще жвава; суворий вираз обличчя по­м’якшували лагідні очі.

— Ласкаво просимо, Семюеле, — сказала вона й подала шукачеві руку, цікаво озираючи його з ніг до голови. Мур стояв перед нею, тримаючи капелюха в руці. — Ви такі, як щороку після своїх мандрів, — худі, мов степовий вовк узим­ку, — поважно мовила вона, тоді всміхнулася й заявила: — Знову треба вас підпасти! Лазячи по своїх ущелинах, ви втратили щонайменше десять кілограмів.

— А може, я ту вагу повернув у золоті, паніматко? — Мур нахилився й лукаво ущипнув її за плече.

Том засміявся, і на його чорному, як сажа, обличчі блис­нули білі зуби.

— Та де там! — махнула рукою стара. — Не робіть з ме­не жартів першого ж таки дня, Семюеле. Ви ж ніколи не були хвальком. Що можна нині добути, тиняючись по го­рах? Ще менше, як працюючи в полі та коло худоби.

— Може, воно й так, — погодився Мур і перевів розмову на інше: — А як у вас урожай? Худоба здорова?

— Не нарікаємо, хоч посуха знову багато нашкодила, по­тік на цілі тижні пересихав. Та ходімо вже до хати.

— Гляньте спершу на коней! — крикнув Едвард, з по­вагою обійшовши полову кобилу. — Оця, мабуть, коштує гроші, не те що тяглова шкапа.

— Подобається тобі, Еде? — запитав Мур.

— Така сподобається кожному.

— Я купив її тобі в подарунок.

Едвард обвів усіх очима — він ще зроду не був такий здивований.

— Справді? — тихо запитав хлопець і аж почервонів з радощів та вдячності. Такий кінь!

Мур усміхнувся. Він залюбки розповів би тепер їм усім про своє щастя, але це було б нерозважно. До золота так пристає біда, як смола до пальців. Воно за одну ніч міняє людей, як підступний чарівник, лагідних робить лютими, розумних дурними і навіть добрих лихими. Треба спокійно все обміркувати, а потім уже братися до діла.

Едвард не знав, кого вперед обіймати: дядька Сема чи кобилу — так розгубився з радості й гордощів.

Поки вони з Томом обходили коней, Лізі, метляючи хвос­том, обнюхала все, а тоді подріботіла до свого стійла. Ма­туся Фінні з дочками й гостем пішли до хати.

— Не розбещуйте мені так хлопця, Семюеле, — сказала мати, — а то він ще запишається.

— Не запишається, — впевнено відповів Мур. — Надто здоровий корінь ви всі маєте.

Попоївши, Мур розпакував подарунки. Він сам тішився дужче за тих, кому їх дарував. Згодом надійшов Джо Слейтер, молодик з мозолястими руками і білявою чуприною. Бетті трохи збентежено глянула на матір, і та відразу ж прийшла дочці на допомогу.

— Бетті цього літа заручилась із Слейтером, — поясни­ла вона Мурові, — а на той рік хочуть уже й побратися. Я мусила погодитись: хіба станеш молодим на дорозі. Аби щасливі були. Слейтер хоче будувати хату он коло того сосняка на пагорбі. Нелегко їм буде.

Знову Мур насилу втримався, щоб не розказати молодим про те, як йому пощастило. О, вони лиха не знатимуть! Він радісно мовив:

— Відсвяткуємо сьогодні моє повернення! Еде, піди за­проси когось із сусідів.

— Ви вносите неспокій до моєї господи, Семюеле. Якийсь ви не такий, як завжди, — сказала матуся Фін­ні, задумливо позираючи збоку на Мура. — Вдаєте з себе хтозна-якого ба­гатія. Може, цього року намили в горах кілька фунтів? Як­що навіть так, то треба бути ощаднішому. На старість гірко їсти дарований шматок хліба.

Та дорікала вона Мурові більше жартома і залюбки піш­ла з Рут готувати пригощення. Вечори в Корктауні були довгі й одноманітні, і як випадала нагода, всі радо збира­лися посидіти гуртом.

Коли стемніло, найшло повна хата гостей, — Бетті, хоч трохи й пізно, пишно відсвяткувала свої заручини. Том на­дів новий костюм і персня з зеленим камінцем, тільки ду­же обережно, бо костюм обіп’яв йому тіло і підозріло трі­щав по швах. Гості, кремезні хлібороби, сиділи, мов улиті, на саморобних ослонах та лавах і поважно розмовляли. Дехто заходив тільки на хвилю, щоб потиснути руку Мурові та випити з ним чарку, і зразу йшов собі.

Після півночі всі попрощались і з веселим гомоном по­розходилися. Мурові трохи шуміло в голові, коли він у сво­їй комірчині вкладався в ліжко. Спав він міцно, без снів, аж до самого ранку.

Від того дня все пішло знову своєю звичайною колією. Коли випав перший сніг і на білому покривалі з’явилися сліди звірів, почалися лови. А невдовзі після різдва в Корктауні сталися деякі зміни. Одного ранку Джо Слейтер ска­зав Едові Фінні та Мурові:

— Годі полювати, я починаю рубати дерево на хату. Батько допоможе мені, а навесні, як тільки посіємо, треба будуватися.

Мур задумливо глянув на нього. Джо має слушність, земля добре замерзла, треба користатися з того. Хлопець сподівається, що вони з Едом також допоможуть йому: але навіщо марно братися до такої тяжкої роботи?

Мур довго дивився хлопцям у вічі, тоді сказав:

— Ходімо до мене в кімнату.

І пішов попереду. Хлопці, трохи здивовані, подалися за ним.

Мур вистелив свою кімнатку вичиненими оленячими шкурами, над ліжком прибив ведмеже хутро, а стіни оздо­бив рогами впольованих звірів. У кутку був вимуруваний коминок.

Хлопці сіли до незграбного столу, чекаючи, що ж їм скаже старий шукач. Мур дістав пузату пляшку та три чар­ки й налив горілки. А що він не сів, то хлопці й собі по­вставали.

— Давайте цокнемося, — сказав Мур. — За наше майбут­нє. Настав той день, який ви ціле життя згадуватимете, на­віть коли старого Мура вже не буде на світі. Вип’ємо за нашу приязнь… і за наше золото.

Вони випили. Ед і Джо не могли отямитися з подиву. Мур підійшов до шафки, поклав щось у кишеню, взяв та­кож згорток паперу, тоді вернувся до столу й розгорнув на ньому папір. То була нехитра карта, яку він сам зробив, — план дороги від Корктауиа до Долини Гнівного потоку.

— Думаю, Джо, — спокійно сказав Мур, — що ти вже не рубатимеш дерева.

Він сягнув рукою в кишеню і поклав на аркуш, якраз на те місце, де позначено Долину Гнівного потоку, знайдений там самородок завбільшки з грушу. Тьмяно блиснуло щире золото.

Джо Слейтер відчув, як по тілу йому покотилася гаря­ча хвиля.

— Ви знайшли жилу? — тихо спитав він.

Мур тільки мовчки глянув на нього, але в очах його хлопець прочитав відповідь.

— І ви хочете взяти нас до спілки? — знову запитав Джо.

Старий кивнув. Якусь хвилю в комірчині панувала ти­ша, тільки тріщали в коминку дрова. Хлопці важко дихали, недовірливо позираючи то на план, то на самородок, то на Мура.

Зненацька Мур зареготав.

— Якби ви себе побачили — вилупили очі, мов телята!

Від тих слів хлопці отямились і собі засміялися, схопи­лися з місця, нервово заходили по кімнатці. Та скоро зно­ву сіли до столу, і Мур почав оповідати. Вони сиділи так дві години — розмова була поважна.

По обіді всі Фінні зібрались у вітальні. Прийшли також Том і Слейтер. Господиня не перебивала Мура жодним словом, тільки трохи зблідла. Аж як старий скінчив, вона озвалася:

— Корктаун спорожніє…

Тоді замовкла й задумливо втупилась у вікно. Та за хви­лю вона знову стала спокійна й розважна, як завжди.

— Чи могли б ви зайняти самі цілу долину, Семюеле?

Мур схилився на стільці, стискаючи натруджені руки й опустивши очі додолу.

— Так, міг би, — тихо відповів він, — але не годен був би стримати лавини людей, і тоді б не обійшлося без сутичок, убивств і колотнечі.

— Без цього й так не обійдеться, Семюеле, — суворо мо­вила господиня.

— Одначе їх буде не стільки, якщо кожен матиме змогу копати. А там золота вистачить.

— І нам усім треба туди їхати?

— Не знаю, — непевно мовив старий. — Хай кожен сам вирішує. Для жінок то не дуже гарне місце.

— Я поїду з Джо! — схвильовано вигукнула Бетті.

Мати суворо позирнула на неї.

— Помовч, доню, тобі слова немає. Хоч ти й виросла тут, але нічого не знаєш ні про цей дикий край, ні про його мешканців. Ми ще поміркуємо, Семюеле, проте я вже нині бачу: мені тут нічого робити, коли всі чоловіки поїдуть. А їх ніхто не вдержить. Тоді ми, жінки, зостанемося без­боронні. А в гурті ми завжди будемо дужчі.

Відтоді в їхньому господарстві все пішло якось інакше, ніж звичайно. Правда, вони виконували свою щоденну ро­боту, одначе говорили мало, кожного посідали свої думки, часом дуже химерні. Діти чекали материної ухвали.

Одного вечора прийшов батько Джо Слейтера.

— Не знаю, який дідько вселився в хлопця, — сказав він. — Закохані часто бувають чудні, але з ним діється щось не те. Може, в них із Бетті не все гаразд? Джо нічого не каже мені, а я до такого не звик. І не береться ні до якої роботи, ходить мов сновида. Навіть дерева не йде рубати, хоч я йому обіцяв помогти. Ми вже пропустили такі золоті дні. От я й прийшов до вас.

Матуся Фінні зітхнула й підвелася:

— Зараз я вернуся, Слейтере. Мабуть, нам треба по­важно поговорити. Всім корктаунцям.

Слейтер сів. У душу йому закралась тривога: що могло статися з його сином і Бетті?

Господиня довго не барилася. Вона сказала Мурові:

— Я поїду з своїми дітьми. Хай то буде наша спільна доля. А тепер ходімо, Семюеле, поговорите із старим Слейтером. Йому очі полізуть на лоба, як він почує про все.

Слейтерові очі не полізли на лоба, він тільки ні на мить не зводив їх з Мура, поки той оповідав про знахідку, і нер­вово стискав руками стіл. Слейтер народився в цій країні і всього вже спізнав: довгі роки сам шукав золота і навіть якийсь час носив значок шерифа, аж поки переїхав до Корктауна й тут оселився. І тепер на старість доведеться ще раз усе те пережити? Слейтер не вагався ні хвилини.

— Семе, — сказав він глухо, — комусь іншому я навряд чи повірив би, а тобі вірю. Ми то­бі багато чим завдячуватимем. Але скажу зразу: на нас ти можеш теж покластися.

Гол Слейтер пішов додому. В ньому вже заграла кров шукача пригод. Холодний східний вітер сік йому в обличчя зернистим сні­гом і куйовдив чуба. Та Слейтер нічого не відчував. Йому було га­ряче, він ніс шапку в руці і май­же не дивився під ноги. Перед очима йому маячіли гори, зоряне небо, урвища, юрми людей і ціле місто з наметів.

Люди, що траплялися назу­стріч, дивилися йому вслід і хита­ли головою. Що з ним таке? Адже всі знали його як спокійного, врі­вноваженого чоловіка і завжди ра­хувалися з його словом.

Дома Слейтер обійняв сина:

— Яке щастя, Джо! І як шля­хетно повівся Мур!

Він не міг знайти собі місця, тому відразу взявся лаш­туватися до майбутньої подорожі: витяг з повітки великого воза, щоб полагодити його і натягти шатро.

— Віднині будемо краще годувати волів,— наказав він і вже аж до вечора ніяк не міг заспокоїтись.

Повечерявши, він звелів Джо взяти ліхтаря й при­сві­чу­вати, а сам став порпатися в скрині. Дружина від­разу здо­гадалася, чого він шукає, і мимоволі зіт­хну­ла. Слейтер ді­став ладівницю і великий ше­сти­стрільний пістолет. Він ро­зібрав його на сто­лі, почистив і змастив. Синові він дору­чив до­глянути ладівницю.

— Дванадцять років ти не носив зброї, Голе, — тихо озвалася дружина. — Я думала, що вже, хвалити бога, й не носитимеш.

Гол Слейтер усміхнувся.

— Пістолет — таке саме знаряддя, як плуг чи лопата, — просто сказав він. — Нема тобі чого боятися.

— Знову кого там тільки не назбігається, — задумливо мовила дружина.

— Важко доведеться весною і влітку, а там уже буде по всьому. А може й ще скоріше. На Семюелеве слово можна покластися, він дарма нічого не скаже. .

Другого ж таки вечора корктаунці зібрались у Лі Бай­та, бо в його хаті була найбільша світлиця. Але й там усі не вмістилися — сиділи ще й у сінях та в сусідній кімнаті і слухали крізь відчинені двері. Жінки теж поприходили. Перед Муром та Слейтером сиділо двадцять восьмеро чо­ловіків — батьки й сини, деякі ще зовсім підлітки.

Промовляючи при тьмяному світлі олійної лампи, Мур дивився на тих суворих загартованих людей. Він бачив куд­латі бороди, рішучі, поорані зморшками обличчя, широкі плечі — такими їх зробило суворе життя в цьому закутку. Було серед них і кілька гладеньких хлопчачих облич. Далі до дверей постаті розпливалися в сутінках, можна було тіль­ки розгледіти невиразні тіні. Всі уважно слухали Семюела. Більшість їх усього вже спробували, перше ніж оселитися тут. Були траперами і ловили в пастки звірину, пасли ху­добу й шукали золота, полювали на бізонів і гендлювали хутром, працювали мірниками й поліцаями — але завжди злидарювали. Щастя всміхалося одному з тисячі. Тут вони зажили сяких-таких статків і трохи вгамувалися. А тепер їх знову посіла мрія про багатство. Витрати мізерні, а зиск величезний! І вже мало не в кишені! Якщо все те правда, що каже Семюел,— а йому вірити можна, він досвідчений шукач золота,— то тепер одне треба: приїхати в долину першими!

Після короткої, майже зловісної мовчанки всі раптом заговорили один поперед одного. Ніколи ще корктаунці так не хвилювалися. Минуло кілька хвилин, поки Слейтерові вдалося їх перекричати. Він говорив про дуже поважні ре­чі, але ніхто його не слухав. Хай краще Мур докладніше розповість про золоту долину! А що то річ небезпечна, вони й самі знають, не діти ж бо…

Та врешті погодились на тому, що керувати виправою будуть Семюел Мур, Гол Слейтер, Лі Байт. Решта всі ма­ють їх слухатись. їх також уповноважено розв’язувати су­перечки, коли б до такого дійшлося. А ще твердо поклали ні слова не казати про золото нікому чужому!

Зорі вже гасли на небі, як корктаунці розходились до­дому. Декому з них ніби світ інший став. Майже в кожній хаті до самого ранку горіло світло. Над дахами й далі люто свистів холодний східний вітер, а корктаунцям хотілося, щоб він швидше змінився і настала відлига. Всім на думці було тільки золото, всіх пойняла шукацька лихоманка.

Він позирнув назад, на високі гори. Верши­ни й північні узбіччя перейденого кряжа вже вкрилися снігом. Біл на язик відчував у повітрі сніг, що чигав на нього, як чорт на грішну душу. Він знову дав смерті дулю. Звичайно Біл викручувався від неї за хвили­ни або за секунди, а цього разу їхній двобій тривав три довгих дні. Кінь, що мужньо витримав з Білом тяжку доро­гу, став йому дорогий, як власна правиця.

Біл почав спускатися вниз. Тямущий кінь опирався, уз­біччя було стрімке, а надворі темніло.

— Ходи, — сказав Біл, — ходи, треба зважитися: завтра вранці може бути запізно. І паша для тебе внизу є.

Кінь послухався.

Біл обережно йшов попереду, намацуючи ногами круту стежку. Зрушене каміння котилося десь у глибину. Кінь тихо форкав. Часто він припадав на коліна, і його голова торкалася Білового плеча. Тоді Біл, з останньої сили впер­шись у землистий уже грунт, заспокоював стривоженого коня. Не дай боже посунутись униз! Вони обидва були спіт­нілі і обидва тремтіли з виснаження.

Минула майже година, поки вони серед непроглядної темряви опинилися в долині, зарослій травою. Коневі піді­гнулися коліна, і він упав на бік, важко дихаючи. Біл роз­гнуздав його і стяг сідло. В голові йому гуло, руки й ноги боліли. Він уже все робив майже несвідомо. Витерши по­поною насухо коня, Біл доти штовхав і шарпав його, доки той підвівся і ліг сухим боком. Тоді докінчив витирати ко­ня, вкрив його своєю ковдрою, а сам накинув на плечі мок­ру попону й каменем упав на землю. На небі не прозирала жодна зірка, навколо було темно, як у могилі. Тільки вітер шелестів травою.

В голові Біла помалу проясніло, навіть тіло перестало боліти, але сон не приходив. Через півгодини він почув, як кінь важко підвівся й почав пастися. Тоді раптово поринув у глибокий сон.

Прокинувшись, Біл довго не міг збагнути, де він лежить. Тіло задерев’яніло, холод добирався до кісток. Мабуть, ми­нуло кілька годин. Чи далеко до ранку? Біл сів, і руки його вгрузли в м’який сніг. Ведмежа Долина була геть біла. По­вільно й ненастанно падали лапаті сніжинки.

— Тепер ти вже нічого мені не вдієш, спізнився, — вго­лос проказав Біл і понуро засміявся.

Він устав, обтрусився від снігу і потупцяв, щоб нагрі­тися. Часом він аж заточувався, такий був безсилий. Із сні­говиці виринув кінь і потерся головою об його плече. Біл радісно поплескав його по шиї.

Він насилу осідлав коня. Ще важче йому було вилізти в сідло. Нарешті кінь клусом подався вперед.

Десь ополудні Біл доїхав до входу в долину, і перед очима в нього розляглася біла рівнина. Сніг перестав іти. Тут, в узгір’ї, зима ще тільки набиралась на силі.

Біл ледве тримався в сідлі. Він придержав коня й за­думався. Він знав цю місцевість, але його теж дехто знав, а чули про нього напевне всі. До табору пасинків закону було ще чотири дні їзди, і то швидкої. А він такої дороги нізащо не здолає…

За п’ять годин повільної їзди, на яку тільки й здатен тепер його кінь, лежить маленьке ранчо. Може, там би перечасувати? Але хто господар того ранчо? Біл завжди об­минав його і сам, і зі своєю ватагою. Ох, чого тільки в жит­ті йому не доводилось обминати… І часто саме те, до чого він тягся серцем. За голову його призначено винагороду. Коли називалося його прізвище, люди спльовували або, як та тінь, покидали дім, що прихистив його.

Та іншої ради не було. Стомлений і байдужий, Біл зно­ву пустив коня вперед. Тоді йому сяйнула ще одна думка: “Навіть якщо тебе не впізнають, твій кінь викличе підозру. Він має тавро — “БФ”. Одначе Біл був такий змучений, що безвільно поїхав далі, ні про що вже не думаючи. Тільки часом дивився, чи кінь не збився з дороги.

Господар ранчо Велз, стоячи коло вікна в своїй хаті, побачив вершника. Він трохи здивовано похитав головою, надів куртку, вийшов надвір і гучно свиснув, заклавши два пальці до рота. З дверей стайні вистромив голову мо­лодий ковбой і, побачивши господаря, підбіг до нього.

Біл Лік також почув свист і трохи випростався в сідлі. Та коли він спинився перед господарем ранчо і ковбоєм, голова йому знову тяжко похилилась на груди, а втомлені очі майже нічого не бачили.

— Здорові були, — озвався до нього Велз. — Злізайте з коня… Злізайте та йдіть до хати.

То були віддавна узвичаєні слова привіту в тутешніх мешканців.

Біл ворухнув губами на відповідь, проте холодний ві­тер відніс убік його шепіт. Ковбой допоміг Білові злізти з сідла.

— Там ще хтось лишився? — запитав Велз, кивнувши головою на гори. — То треба послати кількох хлопців на конях…

— Ні, — сказав Біл, — я сам.

— Тоді заходьте, з’їсте щось. Ви ж…

— Мені аби поспати. Мій кінь…

— Я про все подбаю.

Вони повели Біла до челядні. Кінь, мов той пес, потю­пав за ними і, звісивши голову, спинився коло дверей. Але з хати відразу ж вискочило ще двоє пастухів, хутко розсід­лали його, зняли вуздечку і повели до стайні.

У челядні Біл упав на лаву. Пастухи стягли з нього чо­боти, відстебнули пояса з револьвером і накрили ковд­рою. Тоді поставали кружка, зацікавлено дивлячись на Бі­ла; всі мали його за такого ж пастуха, як і самі. А він ле­жав, наче мертвий. Обличчя його, заросле скуйовдженою бо­родою, було сіре, як попіл.

— І йому, й коневі якраз вистачило снаги добратися до нас, — зауважив один пастух. Решта кивнули головою.

Зайшли ті, що порали коня.

— Кінь має тавро “БФ”, — повідомили вони, проте ні­хто не міг пригадати, чиє то прізвище.

Згодом кухар приніс гарячої юшки, однак збудити при­­бульця не вдалося, хоч пастухи добряче його торсали. Вре­шті вони дали йому спокій.

Прокинувся Біл Лік аж другого дня перед полуднем. Він довгенько лежав нерухомо, обмірковуючи, що йому ро­­бити. Тоді ворухнувся, і челядники принесли йому їсти. Надвечір Біл підвівся з лави: дужий організм усе здолав.

— Мене звати Біл, — спокійно сказав він. — По­зич­те ме­ні хто бритву.

Йому дали бритву, і за кілька хвилин він знову став схожий на людину.

— Скільки звідси до найближчого селища? — запитав він. — Мені потрібен одяг і білизна.

— Годин шість доброї їзди, — відповіли пастухи, і гад­ки не маючи, що він це й сам добре знає.

Біл вичистив свою зброю і повісив на кілок над лавою. Коли Мак, управитель ранчо, запропонував повести його до коня, він на мить завагався, однак пастухи того не поміти­ли. В маєтку ніхто не носив зброї, тож і він не зняв з кілка свого важкого револьвера.

Управитель був старий, плечистий ірландець із меткими очима. Хоч він удавав байдужого і розмовляв з Білом ні­би з давнім знайомим, одначе той відчував, що Мак пиль­но стежить за ним. Кінь відпочивав у стійлі. Коли Біл за­йшов, він скинув догори голову, стиха форкнув і затупотів копитами. Біл був добрий вершник, і розумна тварина швид­ко звикла до нього. Мак спершу гадав був, що зустріч з конем викаже Білів обман. Але помилився.

Коли Біл зайшов до господаря ранчо Велза, той усміх­нувся:

— Ну як? Нині у вас уже не той вигляд. Усе скінчило­ся гаразд, і ваш рудий теж добре почувається. Гарний кінь.

Біл кивнув головою. Вони посідали, і Біл став поясню­вати, що з ним скоїлося.

— Я управитель маєтку Боба Фелдера з того боку гір. Восени ми відігнали ще одну череду худоби, і пастухи по­вернулися додому без мене. Я маю там у долині кревних, але бачитися з ними випадає рідко. А їдучи назад, я зди­бав ватагу мисливців зі Сходу. Трапер, що був їм за про­відника, попав у лапи ведмедеві. Довелося лишити його, щоб лікар трохи підлатав. Мисливці були надто зарозумілі, гадали, що далі втраплять самі. А виявилося, вони ні до чо­го не здатні. Я взявся за добру платню перевести їх через гори. Вони всі з міста, зманіжені, і ми не швидко долали дорогу. А все ж я їх перевів, тільки згаяв багато часу. Ко­ли я повертався, одної ночі мене заскочила буря. Сніг ішов такий густий, що я, відійшовши осідлати коня на якихось десять кроків від того місця, де ночував, потім не знайшов його. Далі, мабуть, не треба й оповідати. Настали тяжкі дні іі страхітливі ночі. В таку негоду хоч би хто може заблука­ти. Я, звісно, хотів швидше вибратися з гір, але… До Вед­межої долини я доплентався зовсім випадково. Решту ви вже самі знаєте.

Велз спокійно кивнув головою.

— Вам пощастило. Ті нетрі не одного вже поглинули.

— За кілька днів я зовсім оклигаю. Тоді поїду собі.

— Куди? В оті провалля?

— Ні, миль за двадцять на цьому боці я маю добрих приятелів.

— Це інша річ. Але знайте: мій дім до ваших послуг, Біле. Тут ви нікому не заважатимете.

— Дякую, пане Велзе.

На цьому розмова скінчилася, і Віл вийшов. Велз ди­вився йому вслід. Щось у цьому чоловікові його цікавило. Чимось він вирізнявся з великого тлуму пастухів. Управи­тель Мак, либонь, теж був такої думки.

Минали дні. Віл зволікав з від’їздом, усе вагався. Чи добереться він ще до свого табору? Навряд. Там, певне, теж запала вже зима, що убезпечувала табір від будь-якого несподіваного наскоку. Може, в таборі втратили й надію, що він повернеться?

Біл так і не поїхав. Усе тут здавалося йому новим і за­разом рідним. Усе будило спогади про давні часи. Тут не треба було нікого підозрювати, бути насторожі, не виникало лютих сварок і колотнечі, всі ставилися до нього щиро, по-товариському. Невдовзі пастухи прихилилися до спокійного Біла, хоч вважали його трохи відлюдькуватим. О тій порі на ранчо не було багато роботи, однак Біл старанно допо­магав їм. Вони лагодили стайні, обтісували колоди, плели нові ласо, виготовляли тавра, порали худобу, особливо мо­лоду. Зимувала вона здебільшого надворі, в загородах. Час­то пастухи збиралися разом і оповідали різні історії та при­годи. Біл тоді лиш мовчки слухав. Часом вони співали біля коминка сумних або веселих пісень, а невеличкий мексіканець награвав їм на банджо. Біл не приєднувався до їхнього співу. Інколи він довго лежав бездіяльний на попоні, і пастухи його не займали: мовляв, химерує чоловік. Одного вечора Біл підсів до них грати в покер. Карти непоборно вабили його до себе. Скоро пастухи завважили, що з Біла пречудовий гравець.

Управитель Мак сидів збоку, курив і приглядався, як спритно, мов ті ящірки, рухалися Білові пальці, коли він тасував карти. Мак не міг відвести від них очей. Ліва ру­ка була гладенька й незасмагла, а права темна від сонця й порепана. На неї Біл ніколи не надягав рукавиці.

Біл вигравав. Перед ним уже була чималенька купка доларових папірців і монет. Обличчя його було байдуже, не­порушне, майже жорстоке. Раптом Біл занепокоївся і з-за карт крадькома зирнув на партнерів. Відтепер йому вже не щастило, він грав часом просто нездарно. Мак йому не повірив, а інші захоплено користувалися з такої нагоди. Коли весь виграш перейшов до них, Біл підвівся, всміха­ючись, подякував за товариство і неквапом вийшов надвір.

Якось пастухи справляли управителеві іменини. То зав­жди була нагода гарненько випити. їхні горлянки вже так загартувалися на горілці, що хоч квартою її лий туди. Біл не міг лишитися осторонь — він почав пити разом з усіма. І в пиятиці пастухам теж годі було з ним зрівнятися. Та коли гульня була в розпалі, Біл зник. Він тихенько ви­йшов з хати, осідлав свого коня й поїхав у ясну морозяну ніч. Замерзла прерія прийняла самітного вершника. Серце йому розривалося між двома світами.

А другого дня все пішло знову своєю звичайною колією.

Якось Мак сидів у Велза. Розмовляли вони про госпо­дарські справи. І раптом Велз, наче між іншим, спитав:

— Що ви думаєте, Маку, про того чоловіка?

— Він порядний хлопець, — відповів не вагаючись Мак.

Вони хвильку помовчали.

— Той кінь немов надто добрий як для управителя ма­єтку, га?

— Він давно вже на ньому їздить. Я був при тому, як вони вперше побачились, відпочивши після своєї скаженої подорожі,— сказав Мак.

Велз помовчав, сподіваючись, що Мак щось додасть. Але дарма.

— Ну гаразд, — мовив Велз, хоч відчував, що старий не сказав йому всього.

Зима кінчалася. Вздовж пасма гір глухо зашуміли перші весняні вітри, несучи відлигу. Разом з теплом надходив час, коли Біл мав на щось зважитися. Він знав це. Подумки Біл тужив за тим днем і прокляв його, коли він на­став.

На ранчо треба було поповнити запас харчів. Мак зве­лів налаштувати в дорогу великий фургон. Із ним мали їха­ти троє ковбоїв. Біл і собі приєднався, бо теж хотів дещо придбати. У містечку вони швидко скупилися. Біл знову був дуже обачний, але здавалося, що все минеться гаразд. Бо ж приїхали вони з сусіднього ранчо, і їх тут добре зна­ли. Перше ніж рушати назад, вони попоїли в заїзді. На них майже ніхто не звертав уваги, бо в шинку було повно лю­дей.

Коли візник, поки його товариші розраховували, із шин­карем, поправляв надворі упряж на конях, до нього підсту­пив якийсь чоловік. Другий лишився стояти недалеко біля дверей. Чоловік почав розмову з візником і між іншим спитав:

— У вас на ранчо з’явився новий робітник? Я бачив йо­го в шинку.

— Ну то й що? — муркнув візник, підтягуючи попругу.

— Давно він у вас?

— Яке твоє діло, винюхувачу? — розсердився візник. — Тобі платять за цікавість, чи що? Спитай його самого, він знайде, що тобі сказати!

Відповідь була не вельми ввічлива. Чоловікові, мабуть, не хотілося заходити в сварку. Щось бурмочучи, він відсту­пив до свого приятеля. Коли Мак і його люди вийшли з шинку й сідали на коней, чоловік та його приятель стояли осторонь і, хоч удавали байдужих, пильно до всього при­глядалися. Фургон, порипуючи, рушив у дорогу. Візник не надав тій розмові ніякого значення. Було вже надвечір’я, а вдосвіта вони добулися до ранчо.

Перед полуднем до господаря ранчо завітали гості — ок­ружний шериф зі своїм помічником. Вони були добре зна­йомі з Велзом. Розмовляли про се, про те, коли це шериф запитав:

— У вас, Велзе, з’явився новий робітник?

Питання прозвучало невинно, але після нього в кімнаті запала мовчанка. Велз кивнув головою, не зводячи з ше­рифа очей.

— А давно він у вас?

— На початку зими приблукався з гір ледь живий.

Тепер кивнув шериф і стиха свиснув крізь зуби.

— Я хочу глянути на нього.

— Він управитель з… — Велз раптом замовк, помітив­ши вираз обличчя відвідувачів. — А що з ним, шерифе? — приглушено спитав він. — Тут він весь час поводився при­стойно. Але…

— Розкажіть мені все з початку, — діловито мовив ше­риф.

Велз почав розповідати. То була недовга історія. Коли він скінчив, знову на хвилю запала мовчанка. Шериф каш­лянув.

— Отже, поговорімо щиро. Мені донесено, що в нашій окрузі бачили Біла Ліка — він їхав з вашими людьми. Учора.

Велз підвівся. На обличчя йому лягла тінь.

— Невже це і є Біл Лік? Не може бути. Він давно б уже поїхав звідси. Йому ж були відкриті всі дороги! Я чув про Біла Ліка, але ніколи його не бачив. Чого б він мав тут…

— Ніхто ніколи не знає, що такі люди замишляють. Я теж його не бачив, маю тільки докладний опис, і той, хто сказав нам про нього, заслуговує на довіру. Принаймні я мушу побачити вашого… гм… вашого гостя.

Господар ранчо вже трохи заспокоївся.

— Шерифе, — сказав він розважно, — уявімо, що це прав­да. Невже ви гадаєте, що він дасть себе повести, як кінь за вуздечку?

Шериф наморщив носа й суворо глянув на Велза.

— Я ж не сам. Я так собі прикидаю, що нас тут біль­ше десятка чоловік набереться.

— Авжеж. Тільки все виходить не так, як ви гадаєте. Ніхто з моїх людей і пальцем не кивне вам помагати! Я їх добре знаю. Вони прожили цілу зиму з Білом… еге ж, так він сам себе назвав… і заприязнилися.

— Я побалакаю з ними.

— Бачите… Мало що може статися під час тієї балачки. Коли він справді ватажок розбишак…— Велз не докінчив і почав ходити по кімнаті.

Шериф почухав потилицю; йому стало трохи моторошно.

— Я теж не того сюди забився, щоб саме у вашому маєт­ку зі світом розпрощатися.

— Боронь боже нас від такого! — поважно урвав його Велз.

— Отже, треба шукати іншого способу. Дурницю я зро­бив, так просто сюди приїхавши. Коли нас бачив хто-не-будь із пастухів, то навіть згадка про мене могла вже по­передити вашого гостя. Та й не впораємося Ми з ним удвох, якщо це таки він.

Хвилин за десять шериф із помічником швидко і якомога непомітніше виїхали з ранчо. Побачили вони тільки хлопця-стайничого, що вештався біля комори.

Велз і далі міряв з кутка в куток кімнату. І щоб таке сталося саме на його ранчо! Він тепер майже не сумнівав­ся, що це справді Біл Лік. А що тут може зчинитися завт­ра, коли шериф з’явиться з ордером на арешт! І чи не ви­йде, що він зрадить свого гостя, давши поліції арештувати його? А що скажуть пастухи? І поголоска про його ранчо піде по всіх усюдах! Він прикинув: так, завтра вранці ше­риф напевне буде тут.

За годину Велз покликав до себе управителя. Вони ра­дилися недовго. Мак вийшов від свого господаря з байду­жим виразом на обличчі. А ввечері, ніби випадково, завів біля загороди розмову з Білом. Над прерією здіймався гус­тий сірий туман.

— Погода міняється, — байдужим тоном озвався Мак. — Скоро можна буде знову сісти в сідло. За зиму твій рудий погладшав, треба його трохи об’їздити.

— Еге ж, десь найближчими днями я почну його об’ї­жджати.

— Гм… найближчими днями… Бувши тобою, я б почав цієї ночі… Біле.

Біл Лік повільно обернувся до управителя. Мак стояв лицем до нього. Якусь мить вони дивилися один на одного. Старий управитель побачив у непевному вечірньому світлі, як у Біла гірко, майже скорботно скривилися вуста, і до­дав ледь захриплим голосом:

— Ти, Біле, маєш, либонь, надто багато знайомих, що цікавляться, де ти обертаєшся… У нашого господаря були сьогодні гості.

Біл зрозумів останні слова.

— Подякуйте від мене господареві, Маку. А також ві­тайте всіх хлопців.

Він довго й міцно тиснув управителеві обидві руки.

Тоді повільно пішов до своєї кімнати.

За годину він був уже в сідлі, і його поглинула нічна темрява. Вершника й коня огортала тиша, холод і самота, тільки цокотіли копита й порипувала збруя. Біл їхав не­швидким клусом, звісивши голову на груди й похитуючись у лад коневій ході. Аж як минуло півночі, він раптом стре­пенувся, люто вилаявсь і підострожив коня. Зляканий кінь став дибки, а тоді помчав учвал.

Коли зазоріло, Біла відділяло від ранчо вже багато миль. Аж третього дня він досяг знайомої місцевості в го­рах і завернув туди. Ще два дні йому довелося долати снігові замети. Нарешті він добувся до яру, де отаборили­ся пасинки закону. Вартовий упізнав його.

— Агов! — гукнув він. — А ми гадали, що хтось уже одержав винагороду за твою голову!

— І, певне, пошкодували, що гроші дісталися не вам, га? — огризнувся Віл.

— Не будь такий колючий, Біле.

Віл Лік ще раз переможно в’їхав до яру. Приятелі зу­стріли його радісними вигуками і пострілами. Поміж скель покотилася луна.