Бенно фелькнер

— Якусь годину поспимо під деревом, поки напасуться наші шкапи, — буркнув Кед.

Товариш його кивнув головою, і обидва підострожили коней, більше не перемовившись ані словом. Нарешті вони досягли перших буків. Раптом Кедів товариш показав ліворуч:

— Глянь-но, там хтось отаборився. Може, спробуємо?

— Ні, ще, мабуть, надто рано. Коли там не новачки, то вони відразу зметикують, що з нами скоїлось. Але можна проїхати повз них.

У таборі поралося троє чоловіків. Четвертий ще лежав, загорнувшись у ковдру. Що ближче під’їжджав Кед, то пильніше приглядався до людей.

— Хай мене дідько вхопить, коли я не знаю тих двох довготелесих, — мовив він. — А третій… гм…

— Знаєш чи не знаєш, а дідько тебе так чи інак ухопить колись, — зауважив його товариш у біді.

Тієї миті визирнуло сонце, освітило табір і заграло в бі­лявих чубах двох здоровил.

— Це таки вони, техасці Берт і Гай Джілберти! — ви­гукнув Кед і погнав швидше коня.

Вони чвалом поскакали просто до табору. Загледівши їх, брати випросталися. Кудлань, що роздмухував огонь, теж підвівся. Зустрілися вони дуже тепло, як і годиться давнім знайомим, що довго не бачилися.

— Здоров, Кеде! — гукнув Берт Джілберт. — Чудово, що ми здибалися тут, у горах. Куди ти вибрався?

Вони поручкалися. Кудлань теж підійшов ближче. Чоло­вік у ковдрі перевернувся на другий бік і почав дивитися на прибулих. Радісно привітавши і поплескавши по плечі прибулих, Гай раптом здивовано витріщив очі: він завважив порожню ладівницю. Тоді пильно глянув на коней — ти ба, тільки сідла і пласкенькі в’юки. Так у пустелі не мандру­ють. На такі речі Гай мав добрий нюх.

— Ну? — допитувався Берт у Кеда. — Куди ти, горлорі­зе, зібрався? Долина ж десь тут недалеко, га?

— Нам довелося накивати п’ятами, Берте, — понуро ска­зав Кед. Берт вражено відступив крок назад, пильно приглядаючись до нього. — Ми вчинили дурницю, і я змарнував найкращу в житті нагоду.

Поки вони розмовляли, Гай підійшов до Кеда, витяг у нього з піхов револьвера, оглянув порожній барабан і мовч­ки показав його братові. Той свиснув крізь зуби і співчут­ливо кивнув головою.

— Вас вигнали з табору?

— Так, Берте.

— А може, ти б спробував приткнутися десь в околиці?

Кед похитав головою. Він уже змирився з своєю долею, бо не мав сумніву, що в цих краях тепер земля горітиме йому під ногами.

— Надто добре тут знають мене в лице, — промурмотів він і злісно зиркнув на носаки своїх чобіт. — Поїду на пів­день, тут для мене все пропало. Годі й думати. Ви можете нам допомогти?

— Авжеж, Кеде. А з ким ви були там, у долині?

Кед хвильку дивився на братів: його меткі очі так і бі­гали. Тоді сказав тихо:

— З Біллі.

— Сто чортів його мамі! — вигукнув Берт. — Біллі-Корабель теж у долині? І він не міг нічого вдіяти?

Кед похитав головою.

— Дійшлося б до різанини, і ми б живі не вискочили. Та й усе пропало б. А так Біллі їм ще насолить, ми його знаємо. Вони й не раді будуть.

— Ходи сядь, — сказав Берт. — Шкода, що з тобою така біда скоїлася. Зате нам пощастило: ти розкажеш, що там робиться. Краще знати про долину все, перш ніж ми добу­демось до неї. Варто туди їхати?

— Ще б пак! — майже люто вигукнув Кед. — Такої здобичі ще ніколи не траплялося. Треба тільки спритно заки­нути сіть. О, там є чим поживитися, згадаєте моє слово!

Троє подорожніх прикипіли поглядом до Кедових уст і, слухаючи його розповідь, примружували очі, мов коти, які чатують на здобич. Кудлань облизав губи і прицмокнув язиком. Поки гості сиділи біля багаття й чекали окропу на каву, Кудлань подався до клунків і приніс повні жмені на­боїв. Кед і його приятель полегшено відітхнули.

Тим часом чоловік, що лежав загорнений у ковдру, під­вівся й почав умиватися над шкуратяним відром. Він був у вузеньких, з тонкого сукна штанях до верхової їзди. Надягаючи чоботи, він спершу виглянсував їх м’якою ганчір­кою. Потім заходився голитись.

Кед аж очі витріщив.

— Що то за дженджик? — стиха запитав він. — Де ви його викопали? Щоб оце голитися в дорозі?

Берт підморгнув йому.

— Він хлопець той, що треба. Вже давно купує наш крам. Завжди добре платить і не цікавиться, де ми його бе­ремо. Тертий чоловік.

— Як же його звуть?

— Що тобі скаже його ім’я? Велів, щоб ми звали його Боєром. Тепер він збирається вкупі з нами залагодити одне велике діло.

Кед аж застогнав:

— А я, хай йому дідько, мушу вшиватися через паршиву, дурну історію, що не дала мені ані крихти зиску! Може, ви подумали б і про мене, Берте, коли вам добрячий шмат перепаде, га?

— Хто може сказати наперед, як воно буде, Кеде! Але ми побалакаємо з Біллі. Як ти гадаєш, він захоче з нами працювати?

— Ще б пак! — відповів Кед. — Аж руки потре з радо­щів, як вас побачить. їх лишилося тільки четверо. А з Біллі добре працювати. Правда, він до лиха загонистий, пре нав­простець, зате ділить усе по-справедливому.

— Он як. Ми його ще добре не знаємо.

Боєр поголився, чепурно зав’язав на шиї кремову хустку й надів довгого, в попелясту кратку сурдута та жовтавого капелюха. Тоді підійшов до багаття і подав прибульцям кістляву руку. Кудлань запопадливо приніс скриню, і Боєр сів. Він мав років тридцять п’ять. Кожен рух його був доб­ре виважений.

Розмова точилася далі.

— Хто такий той Семюел Мур? — запитав Гай. — Розка­жи нам.

— Старий шукач, ще давньої школи.

— Небезпечний? Кед стиснув плечима.

— Хтозна. Принаймні він дуже спритний і вміє підійти до людей. Він має опору — привіз із собою цілу ватагу, хит­рий лис. Але всі вони нічого не варті, крім одного. Зате вже той, здається мені, на сьогодні найнебезпечніший у долині, хоч Біллі, звісно, його переважить. У ньому щось є, ти ро­зумієш, що я маю на оці. Звати його Слейтером.

— Ми його не знаємо, Берте?

Його брат похитав головою, але не зовсім упевнено.

— А шерифом там хто?

— Шериф ще тільки повинен десь оце прибути. Немає там ще й жодного шинку. Як з’явиться, тоді буде легше.

Досі Боєр лише прислухався, а тепер запитав тихим приємним голосом:

— На скільки ви оцінюєте поклади золота в долині? Ви можете щось про це сказати?

Кед задумався. Хто їх годен оцінити?

— Скажімо інакше: чи там його копатимуть ціле літо?

— Ще б пак! — відповів Кед. — Добрих десять літ! Те­пер його добуватимуть із грунту, а потім напевне доберу­ться й до скель. По-моєму, в тій улоговині є що шу­кати.

Боєр випнув губи і вдоволено кивнув головою.

— Тоді треба планувати на довший час, — сказав він, звертаючись до Берта й Гая. — Я чув, ви говорили про яко­гось Біллі, мені незнайомого, — знову озвався він до Кеда. — І зробив з ваших слів висновок, що він дуже необачний, еге ж? У такій ситуації, як там у долині, навряд чи це доб­ре. Квапитись належить тільки тоді, коли раптом трапиться нагода поживитися і є загроза, що пожива може вислиз­нути з рук. Тоді, звісно, іншої ради нема. Але тут? Ну, побачимо.

Брати мовчали. Та Боєр, видно, й не чекав на відповідь. Він витяг срібну цигарницю, узяв з неї тонкими пальцями цигарку й закурив. Кед чимраз дужче дивувався: ото сноб! Але Джілберти, либонь, мають коло нього добрий зиск. Вид­но, головатий чоловік, петрає, що й до чого.

Інакший був Кудлань. Він сидів мовчки, лупав очима, як мавпа, і не озивався ні словом. їхня розмова була для нього надто мудра. Він тільки робив те, що йому наказували. Тепер Кудлань думав — а то вже був великий поступ, — що в долині кепсько, бо там немає ще жодного шинку. Оце тіль­ки він і второпав з Кедової оповіді.

Гай кивнув йому, і Кудлань став вантажити речі на трьох в’ючаків, яких він дорогою мав вести за повіддя. По­тім осідлав верхових коней. Подорожні розлучилися. Кед зі своїм приятелем, невдоволені й сердиті на самих себе, ру­шили вниз, а брати Джілберти з Боєром та Кудланем по­далися до золотої долини. Крім Кудланя, що куняв у сідлі та часом лаяв в’ючаків, яких вів за повіддя, решта троє мандрівників їхали замислені. Хоч кожен із них міркував про своє, але була одна річ, до якої раз по раз зверталися думки всіх трьох: золото.

Того дня, що якраз заповідався на обрії яскраво-черво­ною загравою, у Долині Гнівного потоку нікому не довелося труснути ситом. Та вранці цього ще ніхто не передчував. Шукачі сонні вилазили з наметів, дехто підводився просто з землі, невдоволено буркочучи, аби щось перекусити та братися до діла. Небо вже заясніло, хмари пливли по ньо­му, як по зеленаво-синьому морі, а в долині й досі клубочився туман. Він саме почав повзти вгору скелями, коли в таборі пролунав страшний крик і тремтячою луною роз­котився в горах. Потім розлігся ще раз. Долиняни кинулися на крик, і весь табір заворушився. Люди перегукувалися, щось питали, але в тому шарварку ніхто не знав, що ста­лося. Тоді раптом запала тиша, тільки одне слово пошепки передавалося з уст в уста: вбивство.

У долині лежав перший убитий. Людей ця звістка опа­ла, мов липка запона. Багатьох посів жах: вони ходили по табору, підозрюючи один одного. Ті, що в перші дні швидко заприятелювали, тепер ззиралися недовірливо. Від цієї хвилини більшість їх замкнулися в собі.

Коли надійшов Жаба, коло намету забитого вже зібрався гурт розгублених і схвильованих шукачів. Вони перевер­нули вбитого, і його осклілі очі дивилися тепер у сонячне небо. То був молодик, який учора виступав свідком проти Кеда. Дужий, сповнений надії на краще, радий, що мав свою займанку, він хотів шукати золота, а знайшов собі смерть. У таборі були вбивці!

— Хто його знайшов? — запитав Жаба, оглядаючись дов­кола.

— Я, — озвався глухим голосом один шукач із гурту.

То був молодший за вбитого юнак. Він стояв коло тру­па, блідий, з переляканими очима.

— Розкажи, як ти його знайшов, — звелів Жаба.

Юнак переповів те, що вже кілька разів оповідав іншим. Говорячи, він розгублено озирався навколо, ніби сподівався від людей допомоги своєму вбитому приятелеві.

— Ми спимо в одному наметі, себто… спали досі. Ось тут. — Він кивнув головою на кілька мізерних жердин, на­пнутих шматтям, що правили їм за притулок. — Учора ми з Фредом після зборів, нікуди не заходячи, вернулися до­дому. Ми обидва з однієї місцевості в Канзасі. У Фреда там мати й сестра. Ми були втомлені і відразу полягали, а нао­станці він ще сказав: “Цього літа попрацюємо і заживемо краще”. Уже дрімаючи, я почув крізь дощ, як Фред підвівся і, здається, сказав: “Я підставлю казанок і миски, щоб уран­ці не бігти до потоку по воду”. Далі я нічого не чув, бо міцно заснув, а як сьогодні прокинувся, то подумав, що Фред уже встав. Потім знайшов його тут… він лежав долілиць.

Двоє чоловіків ще раз приклякнули коло вбитого, але помогти вже нічим не можна було. Труп давно задубів. Жаба задумано стояв і не озивався й словом.

Від того краю долини, де був до неї вхід, над’їхав ступою самітній вершник, ведучи за собою ще одного коня з по­клажею. Він завважив гурт людей, глянув, коло чого вони стовпились, і зупинився. Повагавшись хвильку, вершник зліз додолу. Коня він не припнув — певне, той був добре навчений, бо стояв на місці. Вершник підійшов ближче, пе­рехиляючись на кривих ногах: видно, він у своєму житті більше сидів на коні, аніж ходив пішки. Не озиваючись ні до кого, чужинець проштовхався всередину й став над тру­пом. Хвилину він мовчки дивився йому в обличчя, тоді ска­зав:

— Покладіть його як слід.

Люди мовчки, обережно поклали небіжчика на ковдру. Чужинець нахилився і затулив йому очі. Потім скинув ка­пелюха, склав руки й почав голосно молитися. То була смут­на й трохи дивна картина: труп, коло нього ревно молиться старий ковбой у шкуратяних штанях і червоній картатій сорочці, а навкруг суворі, неголені шукачі з непокритими головами.

Помолившись, чужинець відступив і запитав:

— Це перший?

Хтось із чоловіків кивнув.

— Після обіду поховаємо його, — сказав чужинець. Він роззирнувся по людях навколо, ніби когось шукаю­чи, і в очах його блиснуло розчарування.

Аж тепер шукачі придивилися до нього пильніше, одначе він не справив на них великого враження. Тільки декому впали в око його чорні, рідкі зуби.

— Я Тед Бол, — знову сказав чужинець, — але мої хлоп­ці завжди прозивали мене Пастором. Я оце шукаю їх, вони мають бути десь тут, з корктаунцями. Де мені їх…

— Їдьте до потоку, — перебили шукачі, — і там знайдете Семюела Мура. Але він, мабуть, уже йде сюди.

— То я поїду йому назустріч,— сказав Тед Бол і подав­ся до своїх коней.

Жаба також пішов по коня: надумав пошукати Сема.

Біля потоку Тед Бол натрапив на своїх ковбоїв. Вони радісно загомоніли, оточили його, зсадили додолу.

— Таки приїхав, Пасторе? — запитав котрийсь. — Отже, й тебе звабив золотий пил? А твоєї займанки вже нема.

Тед Бол махнув рукою.

— Блаженства не купиш за золото, — сказав він. — Не­хай займанку бере собі хто хоче. Я не шукатиму золота. Але що мені там робити без вас? Думаю, що тут я буду потрібніший. А коли весь цей шарварок скінчиться, ми зно­ву пастимемо разом худобу в якогось господаря.

— Ото влучив пальцем у небо! — вигукнув Джім. — Ко­ли ми вже спакуємо тут свої манатки, то купимо свої влас­ні череди або помандруємо на схід.

— Тільки пророки можуть провіщати прийдешнє, Джіме, —дорікнув йому Тед Бол.

— Він тут зробиться ще причинніший, — стиха зауважив один ковбой і підморгнув товаришеві. — Як-бо він житиме, не чуючи ослячого ревіння, не приглядаючись до тавра на худобі, не дихаючи смородом кізяків?

Тед Бол мав добрий, вигострений у преріях слух.

— Усе те замінить мені піклування про ваші душі, — солодко мовив він.

Над табором ніби промчала буря. Ніхто не пішов пра­цювати.

Семюел Мур, Жаба, Гол Слейтер, Джім та ще кілька шу­качів подалися на місце злочину. Гол Слейтер обшукав за­битого, але, крім великого складаного ножа, нічого в його кишенях не знайшов.

— У твого приятеля було золото? — запитав Гол Слей­тер Фредового товариша. — І де він його тримав?

— Ми копали разом, але кожного вечора ділилися, і Фред носив свою пайку при собі в невеличкій бляшанці. Небагато, може, зо три унції, і серед того чотири самородки, такі завбільшки, як горошини. Я маю стільки ж.

Хлопець витяг з пазухи полотняну торбинку й хотів її розв’язати. Гол Слейтер махнув рукою.

— Не треба. Його вбито на помсту, щоб залякати людей у долині, — сказав він. — А одночасно й пограбовано. Ти не шукав бляшанки в наметі?

Хлопець похитав головою і відразу подався шукати.

— Нічого він не знайде, — буркнув Жаба і не помилився.

Гол Слейтер звернувся до шукачів, що з’юрмилися нав­коло:

— Розходьтеся, люди добрі, ми хочемо порадитись. По­тім скличемо весь табір на збори.

Шукачі послухались. Багато з них навіть раділи, що можна лишитись осторонь такої справи.

— Тут нема про що довго радитись, — озвався Гол Слей­тер, коли вони зосталися самі. — Одначе треба щось зробити, аби надалі вберегти себе від таких випадків.

Він ще раз перевернув убитого й оглянув рану. Смер­тельне вістря втрапило між лопатки просто в серце. Гол Слейтер заскреготів зубами. Тоді здавленим голосом сказав:

— Той, хто його заколов, має на своєму сумлінні не перше вбивство.

— Ви думаєте про Кеда? — запитав Джім. Гол Слейтер похитав головою.

— Це сталося пізно ввечері, Джіме, як ішов дощ. Това­ришеві вбитого можна вірити. Я навіть думаю, що йому по­щастило. Якби цей Фред не вийшов надвір, то тепер вони обидва вже не дихали б. Кед напевне не зважився б відразу повернутися в долину: хай би но хто побачив його тут! Крім того, вбивство нічого б йому не дало. А вбивати тільки на помсту? Ні… Я швидше думаю на тих чотирьох Кедових спільників, що тут лишилися. От вони з цього злочину ма­ють користь! Більшість тутешніх шукачів тепер залякані, а їм цього й треба. Хто поткнувся в їхнє лігво, той і став першою жертвою.

Людей його слова переконали. Гол звернувся до Жаби:

— Ти був, як ми судили Кеда. А також сходив на своє­му віку не одні гори й долини. Ти знаєш кого-небудь з них в обличчя?

Жаба похитав головою.

— Ні, я ніколи ні з ким із них не здибався.

— Тоді нам треба добре взятися до тих шибайголів, Семе, — сказав Гол Слейтер.

— Отак відразу, Голе? Це нічого не дасть. Хіба що ви­никне небезпечна сутичка! Ми ж не маємо таких повнова­жень. Та й як ти їх звинуватиш?

— Повноваження Слейтерові можуть дати збори, — запе­речив Жаба. — Ми на це маємо право. А потім його офіційно затвердять шерифом.

Гол похитав головою.

— Я мав на думці не те, Семе. Треба стежити за ними. — Слейтер скинув капелюха і помахав ним, як віялом: гнів клекотів у ньому й обсипав лице жаром. Він знав, коли слід було напасти на злочинців і якій біді той напад запобіг би — та ба, не можна так… — Перебити б їх, та й годі! — раптом просичав Гол.

Мур краєчком ока зирнув на приятеля, і йому аж мо­торошно стало. Шаба добре вкмітив, які шалені думки тлу­мить у собі Слейтер, і сухо сказав:

— На це є рада. їдьмо туди, спровокуймо їх і пострі­ляймо на місці. Тоді в долині запанує спокій. Навіть як ще хтось залишиться, то неодмінно принишкне і скоро сам ушиється звідси. Про такі речі швидко лине поголоска, і ця наволоч зійде з нашої дороги. — Говорив він з такою бай­дужою міною, ніби йшлося про склянку води.

Семюел Мур застережно підняв руки, проте не встиг ні­чого заперечити, бо Гол Слейтер мовив:

— Авжеж, ти маєш рацію, Жабо. Але таке можна було робити на золотих копальнях тридцять років тому. Тепер настали інші часи.

— Інші? Оглянься навколо! — вигукнув Жаба. — Навіть мерзотники такі самі! Невже ми повинні підставляти їм шию, щоб нас порізали?

Семюел Мур насилу заспокоїв його. Решта, молодші, мовчали. В таких справах старші переважали їх досвідом.

— Одначе ми таки можемо вдатися до давніх звичаїв, Жабо, — сказав Мур. — Утворимо в долині комітет добро­вільної охорони, і він…

— Справді! — перебив Гол Слейтер. — Оце те, що треба: і негідникам буде пересторога, і чесним додамо відваги. Ко­мітет можна буде залишити, коли навіть приїде шериф. — Раптом Гол вилаявся: — На таку сволоту давно вже треба було б шерифа! Влада нас кинула напризволяще!

Вони повернулися до своїх наметів обмірковувати план на сьогодні. За годину Гол та ще четверо шукачів подалися до другого виходу з долини, відгородженого глибокою і ши­рокою ущелиною, що зяяла, ніби чорна паща. Один із них обережно перехилився через край. Унизу залягла темінь, дна не було видно. Вони кинули камінь і з того, скільки він летів, визначили, що глибина тут метрів з тридцять.

— Як страшно, — мовив котрийсь, — стіни гладенькі й прямовисні! Якби тут було дерево, то не завадило б зробити скраю поруччя. Та хто схоче гаяти на це час? А в нас теж є своя робота.

Товариші погодилися з ним. Тут було так страшно й не­безпечно, що кожен обминав це місце.

Семюел Мур догнав їх зі своєю ослицею Лізі. В долині їй добре велося, вона погладшала, покруглішала і стала ще впертіша. Часто вона, мов той пес, тинялася по всьому та­бору.

Шукачі взяли інструмент і стесали камінь на розі — йо­го треба було обминати, щоб вийти на стежку, якою Семюел уперше втрапив до цієї долини. Незабаром вихід до стежки став трохи просторіший, і Лізі першій довелося ступити на неї, щоб перевірити, чи міцно тримається каміння. За осли­цею рушив Мур, позначаючи крейдою місця, де треба було видовбати приступки. То Слейтерові спало таке на думку — влаштувати собі ще один, хоч і не дуже зручний вихід з до­лини. Він хотів застерегтися від усякої несподіванки. Шу­качі поприв’язувалися мотузками й узялись до роботи.

Зразу після обіду забовкало калатало — скликати всіх на похорон. Шукачі пообтрушували своє вбрання і трохи при­бралися. Хоч більшість їх мала тільки одну куцину та одні штани, ті, в яких вони працювали, а все ж були трохи че­пурніші, ніж звичайно, бо знайшли час хто підстригти бо­роду, а хто поголитися.

Могилу завбачливо викопано в такому місці, де ніхто не сподівався знайти золота. Земля тут була масна й чорна, навколо росли колись ліщинові кущі, але їх ще в перші дні вирубали на паливо.

Всі прийшли пішки. Молодий Фред за життя ніколи не повірив би, що його проводжатимуть в останню путь сотні людей. Тіло його лежало край могили, загорнене в саван з цупких мішків і обв’язане мотузкою. Там же стояла скриня, з якої промовляв учора Семюел Мур. Тепер на неї вибрався Тед Бол.

Він скинув крислатого капелюха й поклав його біля ніг. Люди навколо й собі поскидали капелюхи. Стало тихо. Шум потоку позад них бринів, немов далекий приглушений спів. Високо в небі пливли срібні хмарини.

Тед Бол вимовно пересунув наперед кобуру, і люди по­бачили, що там немає револьвера. Та все ж він сягнув у неї рукою і витяг старого, пошарпаного псалтиря. Тоді заходив­ся надсадно співати рипучим голосом. Люди слухали його мовчки, з повагою. Нарешті Тод Бол сховав псалтиря назад у кобуру й почав казання,

Він так закричав над юрбою, що дехто аж здриг­нувся.

— Прокляте золото, жадоба, брутальне насиль­ство, порок — ось що зве­ло цього молодого хлопця в могилу! Я бачу звідси цілу долину і всіх вас, от­же, бачу і вбивцю! Горе його грішній руці! Бо є господь на небі, що на все дивиться згори…

Болове казання було суцільним звинуваченням убивці і прокляттям золо­ту. Тієї миті всі призна­вали його правду, хоч він, кленучи їхнє золото, тим самим кляв і їх. Хвилин за десять Бол охрип і сто­мився; він раптово урвав мову, знову витяг псалти­ря і заспівав рипучим го­лосом. Але цей псалом уже чули тільки ті, що стояли спереду.

Та ось Тед Бол скочив зі скрині, і шукачі спус­тили тіло на мотузці в могилу. Коли її засипали землею, не один, хто вже добув кілька унцій золота, думав собі, що може й ко­ло нього десь близько шастає смерть.

Четверо шукачів по­несли скриню до місця зборів. Решта поволі пі­шла за ними, розмовляю­чи дорогою. Більшість їх вважали, що казання Теда Бола справді було гарне, такого вони ще зроду не чули. Він здобув загальну повагу. Пастухи вже не знали, чи їм пишатися сво­їм ватагом, а чи глузувати з нього.

Поки шукачі збиралися навколо Семюела Мура, в долині з’явилися четверо вершників із трьома нав’юченими кіньми. Шукачі повитягали шиї, як завше, коли приїздив хтось но­вий. Прибульці зупинилися на дорозі недалеко від того міс­ця, де відбувалися збори. Кудлань залишився з кіньми, а Боєр та брати Джілберти підійшли до юрби, привіталися й почали повільно проштовхуватись наперед, туди, де стоя­ли Мур і Слейтер.

Шукачі виступали й домагалися виборів шерифа. Семюел Мур повідомив їх, що сліду вбивці не знайдено, є тільки певні підозри. Тоді з усіх боків загукали:

— Візьми на себе обов’язки шерифа, Муре! Зроби лад у таборі і створи табірну поліцію!

Семюел Мур похитав головою, чекаючи, поки стане ти­хіше. Дехто вигукував ім’я Гола Слейтера, були й такі, що пропонували на шерифа Жабу. Як завжди, коли люди разом щось обмірковують, шукачі хвилювалися, гарячкували. Спе­речалися дедалі роздратованіше, нетерплячіше. Узявши на­решті слово, Мур сказав майже сердито:

— Ми з корктаунцями не того сюди приїхали, щоб гра­тися в поліцію. Ми хочемо добувати золото, як і всі. Про лад у долині має подбати уряд…

— А тим часом наше життя в небезпеці!

— Хто зареєструє наші ліцензії?

— Ми хочемо мати поштовий зв’язок! Треба, щоб було якесь місце, куди ми могли б віддавати на збереження зо­лото!

— Тут навіть один негр вештається із зброєю! І то в Мура перед очима!

— Кажуть, що уряд хоче конфіскувати для себе долину й укласти з Муром угоду на пай. Це правда? Ти ведеш тор­ги за нашою спиною, а ми ні про що й гадки не маємо?

Вигуки й запитання так і сипалися з усіх боків. Мур не міг більше говорити. Якийсь моторний чоловічок вискочив до нього на скриню.

— Товариство, не робіть ґвалту, як на ярмарку! — за­кричав він. Присоромлені чоловіки замовкли, і він повів да­лі: — Семюелові нема за що дорікати. І за свої займанки теж не бійтеся. Де таке чувано, щоб у шукачів відбирали ліцензії? Не зчиняйте в таборі ще більшого заколоту дур­ними поголосками. Що нам справді потрібне, то це добре керівництво. Багато чого треба залагодити. Ось люди вже кілька днів сперечаються між собою за межі своїх займанок, бо взаємно порушили їх. Там знову ж таки дорога йде че­рез піщані місця, напевне золотодайні, а люди з сусідніх займанок не можуть на них копати. То чому б нам не пере­нести дорогу? Хіба вона неодмінно має бути рівною? Далі, кожному потрібна вода промивати пісок, але багатьом до потоку теліпати такий світ, що, поки донесуть, сито руки пообтягує. Купімо в місті великі баки, щоб можна було роз­возити воду. Та й дамо заробити тим, хто не має займанок. Ось про що треба порадитися, люди, тож не перебивайте більше Мурові.

Шукачі трохи охололи, і Мур знову взяв слово. Найпер­ше він спростував поголоски, а тоді провів вибори табірної управи. Тепер він мав чотирьох помічників, серед них і Слейтера.

— У цих п’ятьох, яких ви щойно вибрали, є свої зав­дання. А коли доведеться вирішувати щось важливіше, ми скличемо вас усіх. Але є ще одна справа: треба подбати про нашу безпеку. Я пропоную заснувати комітет добровільної охорони.

Він замовк, очікуючи. На мить запала тиша. Більшість шукачів знали про такі комітети тільки з чуток. З ними пов’язували не одну криваву історію. Нарешті хтось гукнув:

— Так буде найкраще, Муре! Браво! Поясни тим, хто не знає, що це таке!

— Це річ проста, товариство, — сказав Мур. — До комі­тету належать тільки добровольці, люди тверді, що вміють обходитися зі зброєю і готові беззастережно захищати спо­кій та лад. Хто саме належить до комітету, лишається в таємниці, щоб уберегти його членів від помсти, а судитиме вія за законами пустелі. Тепер кажіть свою думку.

Юрба загомоніла, загула. Нарешті більшість шукачів піднесли руки.

Тоді наперед виступив Боєр і промовив:

— Дайте мені слово. Мене звати Боєр.

Семюел Мур швидко скинув оком на новака, тоді подав йому руку й допоміг вилізти на скриню. Боєр трохи цере­монно подякував, і його водяві очі з білими віями на мить допитливо спинилися на Мурові. Тільки на мить — і зра­зу ж звернулися до зборів. Знизу зацікавлено дивилися на нього і складали йому ціну: тут, у долині, його ошатне вбрання привернуло до себе увагу.

Боєр зняв дорогого капелюха й сказав:

— Мене звати Боєр.

І — диво дивне — легенько вклонився. Першу хвилю шу­качі не знали, чи можна ставитись поважно до цього джен­джика, що, мов павич, пишався перед ними. Вони помітили на пальці в нього перстень з великим самоцвітом, побачили грубий золотий ланцюжок від годинника, коли Боєр розстеб­нув картатого сурдута. Що ж, треба послухати, що він па­тякатиме… Боєр говорив холодно, спокійно, але дуже ввіч­ливо. І відразу ж піймав слухачів на гачок, звернув їхні думки, котрі добре вгадував, у інше річище.

— Я хотів би вам дещо сказати про три речі, з яких дві напевне вас зацікавлять. Дуже добре склалося, що я втра­пив саме на збори. Хоч я тут новак, проте вважаю, що маю право виступати ось на якій підставі. Я купець і дістав від уряду концесію на торгівлю в долині. Отже, я також належу до вашої громади. П’ять моїх підвід з крамом уже в дорозі і днів за три мають бути тут. Я залишив їх…

Боєрові слова потонули в радісних вигуках і гучних оплесках. Він прихилив до себе шукачів, як завжди буває, коли людям щось обіцяєш. Тільки-но гомін ущух і слухачі знову наставили вуха, Боєр докінчив:

— Я залишив їх у підгір’ї. Там є все: харчі, одяг, зна­ряддя.

Люди знову заплескали. Та Боєр був незворушний, усім своїм виглядом показуючи, що між ним і юрбою — відстань, яку годі переступити. Але шукачів уже не вражала його пиха — адже він іншого тіста книш. Він гендляр, а їхній брат кожен на свій лад кирпу гне.

Боєр тим часом повів далі:

— По-друге, у тій валці, до якої належать і мої підво­ди, є представники влади, а з ними також писар і межовик. Вони їдуть поштаркою, тому загаялися в дорозі. До валки пристало ще чимало всякого люду. Охороняє її окружний шериф Бренкер, що досі був на службі в Новому Тендерні. Тепер він чинитиме в долині суд. От я й гадаю, що не одна справа, про яку ви тут радилися, найближчими днями роз­в’яжеться сама собою.

Оце-то новини! Прийдешнє шукачів миттю постало в зо­всім іншому світлі.

— А тепер останнє, що я хотів сказати, — провадив Бо­єр. — Табірна управа має бути, це добра думка. — Він скинув оком на долину, на довколишні скелі, ніби оцінюючи все. — Треба ще чимало зробити, щоб кожен міг швидко добувати своє золото й ніхто йому не стояв на заваді. Літо коротке. Управі буде до чого рук докласти. Але навіщо комітет доб­ровільної охорони? Шериф Бренкер не новачок, багато хто спізнає це на собі, порушники закону при ньому не нагрі­ють тут собі місця. А комітету добровільної охорони влада не визнає. Тому я гадаю, що слід добре зважити, перше ніж давати згоду на нього, тим паче, що той комітет дуже не­безпечний. Одначе це тільки моя власна думка, і я нікому не хочу її накидати.

Боєр знову легенько вклонився, зіскочив додолу й вер­нувся до Джілбертів. Шукачі загомоніли: одні були за, ін­ші проти. Семюел Мур очікував. Він сам вагався, хоч не давав того взнаки. Раптом на скрині коло нього опинився Гол Слейтер.

— Друзі! — крикнув він, і юрба затихла. — Ми почули добрі звістки. Боєрова діяльність розв’яже чимало наших труднощів. Цей чоловік у своєму ділі, певне, щось тямить і говорив він до пуття, та в одному помиляється. І не дивно. Він купець, а ми шукачі. Небезпеку табірного життя ми знаємо краще за нього, а мертвий там у могилі під скелею застерігає нас! Комітет забезпечить у таборі спокій, він складатиметься з найкращих людей і завжди буде насторо­жі. Якщо тільки ми утворимо його, негідники добре поду­мають, перш ніж зважаться ще на який злочин. Голосуйте за комітет!

Гол чекав, стоячи коло Мура. Усі здогадалися, що той комітет очолить він сам, і піднесли руки.

— Отже, вирішено, — сказав Гол.

На обличчі в нього не ворухнувся жодний м’яз.

Люди почали розходитись. До вечора було ще далеко, але працювати ніхто вже не брався. Шукачі мали про що поговорити. Корктаунці повернулися до своїх наметів, і Мур запитав Слейтера:

— Як тобі сподобався той Боєр?

Слейтер здвигнув плечима:

— Треба буде до нього краще придивитися… але шкуру він із нас злупить.

— Кожному своє, Голе.

— Як на мене, він трохи пихатий… і надто холодний. Надто, Семе, розважний.

Гол Слейтер і Боєр мали того дня ще багато роботи. Ко­жен своєї. Боєр шукав місця, де поставити крамницю, і ви­брав його при дорозі майже посеред долини. Він довго ди­вився на печеру вгорі і на кам’яного носа, що нависав над нею. Брати Джілберти знайшли власника тієї займанки, і Боєр заходився вести з ним переговори.

— Я хотів би побудуватися тут, на вашій ділянці, — ска­зав він, — але так, щоб не завдати вам збитків. Може, скла­демо умову?

Старий почухав потилицю.

— Золота тут майже нема, дуже тверда земля. Я вже трохи пробував, самі бачите. — Він показав на кілька не­давно викопаних ям. — Правда, піщаний грунт теж трапляє­ться, бо в цій долині все так перемішане, що ніколи не знаєш, на що натрапиш. Он учора нібито один шукач у чорно­земі наткнувся на піщану смугу і знайшов у ній самородок, такий завбільшки, як палець, і завтовшки, як два. Але хто-зна, чи це правда. Люди всього накажуть. Крім того, як кот­рий що й знайде, то інший про те не довідається.

Боєр дав балакучому дідові виговоритися й багато чого довідався про долину. Тоді запропонував йому:

— Отже, я будуюсь. Зате ви надалі не матимете ніяких турбот. Мій дім буде до ваших послуг, ваш кінь стоятиме в моїй стайні, ви їстимете й питимете на мій кошт, навіть, про мене, щовечора впивайтесь. Дістанете також робоче вбрання. Все це за те, що я поставлю на вашій займанці свій будинок. То як?

Старий не міг вийти з дива.

— Ну добре… добре. — І недовірливо запитав: — А ви до­тримаєте свого слова?

— Я Боєр, — мовив крамар.

— І побудуєте дім?

— Авжеж.

Вони перебили руки, і то була вся угода. Боєр сказав шукачеві почекати й загадав Кудланеві розв’язати одну па­ку. Старому дали кави, тютюну, цукру, дві бляшанки м’яса и пляшку віскі. Ущасливлений завдатком, він подався геть, на всі боки вихваляючи крамаря, доки не спорожнив пляш­ки; тоді ліг і захропів.

Боєр нашукав собі робітників з-поміж тих людей, що не мали займанок, і з ними також повівся щедро. Робітники мали за його вказівками спорудити барак. Домовилися швид­ко. Боєр добре платив, одначе й дуже квапив.

— Нині ж таки ввечері вам треба рушати в дорогу, — за­явив він. — Уранці ви вже будете в підгір’ї і почнете руба­ти дерева. Інструмент у мене є всякий, пилки, сокири, є і цвяхи.

Їм він теж не пошкодував завдатку — дав харчів та кіль­ка пляшок віскі.

Тим часом Берт і Гай Джілберти тинялися по табо­ру. Вони шукали Біллі, проте знайти його було важко. Долина тяглася далеко і була повна-повнісінька наметів та людей.

— Тут можна так поживитися, що вистачить на ціле життя, Гаю, — мовив Берт. Він задоволено вдихав запашне повітря, а очима так і нишпорив навкруги. — Досі ми пере­бивалися мізерією, власне, мізерією порівняно з тим, що на нас тут чекає. Тут нам стільки перепаде, що ми станемо шанованими громадянами.

Брат криво усміхнувся.

— Аякже, ти — і шанований громадянин… Навіть коли б нам пощастило, ти б за який тиждень усе пропив. — В голосі його бриніла гіркота. Він викинув недокурка й додав: — Коли Боєр візьметься до діла, я знаю, він розбагатіє. Але Що нам дістанеться? І як він нас хоче використати?

— Не будь дурнем, — презирливо мовив Берт. — Це зо­всім інша річ. Ми в Боєра працюємо, і ніхто не спитає, з чо­го ми живемо. А я вважаю, що він усього доможеться, Гаю, всього! Тоді муситиме поділитися з нами.

Гай Джілберт спинився, начебто байдуже озирнувся довкола і суворо сказав:

— Берте, ми обидва дещо вже маємо на своєму рахун­ку, навіть кілька застрелених, та це сталося в чесній бійці, і вони були одного з нами коріння. В тяжкому злочині нас ніхто не звинуватить, я б і сам на таке не пустився. Нас усі знають як забіяк, проте ім’я свого ми ще не заплямили. І так має бути й надалі.

Брат люто сплюнув. Вони пленталися далі, вдаючи бай­дужих, ніби розмовляли про погоду.

— Тобі що, нагнав страху комітет добровільної охорони із тим Голом Слейтером? — злісно запитав Берт.

Гай зневажливо махнув рукою, проте нічого не сказав.

— Хочеш скласти зброю? І саме тут? — напосідався на нього Берг. — Ми працюватимемо з Боєром, але, крім того, владнаємо не одне вигідне дільце за власним розсудом. Та й, врешті, тут є ще Біллі.

— Слухай, Берте, я добре все обміркував, коли ми під’­їздили сюди і коли я побачив їхні збори. Май розум! З Біл­лі нам краще вже не мати справи. Боєр сьогодні вранці коло багаття правду казав. Тут не можна перти наосліп, як бугай. Я ще не знаю…

Гай Джілберт замовк, зсунув капелюха на потилицю так, що він повис на самій шворці, й сердито почухав жовтого чуба.

З лівого боку до них простував якийсь чоловік.

— Здорові були, Джілберти! — привітався він. — Один ваш знайомий залюбки перемовився б із вами словом. Пі­дете зі мною?

Вони не знали того чоловіка, одначе здогадалися, хто його послав, і пішли з ним. У чотирикутному наметі вони побачили Біллі, що сидів на сідлі й щирив зуби їм назу­стріч.

— Вас, здоровил, за милю впізнаєш, — сказав він, — і це ваша найбільша вада! — Його широке червоне обличчя зно­ву скривилося в усмішці, показалися жовті вовчі ікла. Бла­китна запорошена сорочка напиналася на його широких грудях, і видно було, як під нею грають на руках м’язи. Шиї в нього майже не було, а коли він рухався, то здавалось, що одежа ось-ось трісне по швах. Усмішка його згасла, очі хит­ро заблищали: — У вас такий спокійний вираз, наче ми тіль­ки вчора розлучилися, а не кілька років тому, га? Ми ще ніколи разом не працювали, проте…

— Ми сьогодні вранці зустріли Кеда, — спокійно перебив мову йому Гай і вмостився на ковдрі.

Білі склав губи, наче хотів свиснути.

— Ага, тому ви й не здивувалися, побачивши мене тут. Ви йому допомогли?

— Звісно.

— Шкода, що так вийшло, він серед нас один з най­кращих, але не хотів слухатися. Щастя, що рука йому схиб­нула, а то б теліпався вже на мотузці, вони б його нізащо не випустили звідси. І ми б нічого не могли зробити.

Біллі-Корабель, як його прозвано, давно колись утік з матросів і дуже швидко здобув славу серед бандитів краї­ни. Він добре стріляв, і за це його найдужче цінували.

— Отже, Кед вам уже розповів дещо. Ви теж захотіли тут поживитися? А хто той чоловік, чи пак шляхетний пан, що так гарно зарекомендував себе нині? Він з наших? Та вам що, рота ліньки розтулити, слупи довготелесі?

Гай мовчки здвигнув плечима, а Берт відповів:

— А як ти гадаєш, ми до звіздаря пристали?

Біллі-Корабель примружив очі і знов усміхнувся. Тон­кі, жорстокі губи його витяглися від вуха до вуха. Розмо­ва точилася далі, та Біллі мало що зміг дізнатися від братів Джілбертів. Нарешті він запитав:

— Ваш дженджик не привіз часом горілки, щоб трохи мені продав? Нашу останню видудлив Кед, а вона йому на добро й не пішла.

— Запитай сам Боєра, — відповів Берт. — Матимеш на­году познайомитися з ним. Скажеш, що вже розмовляв з нами.

— Оце діло! — Біллі підвівся з сідла. Аж тепер стало видно, який він кремезний і дужий. — Ти балакучіший за Гая, а йому, либонь, спершу треба тут розворушитися, — додав він. Тоді пристебнув до пояса револьвера і звернувся до своїх двох поплічників, що досі мовчали: — Я піду сам. Той джентльмен матиме більше довіри, розмовляючи віч-на-віч. Такі лобурі, як ви, можуть його налякати.

— Мабуть, ти помиляєшся, Біллі, — сказав Берт, значу­ще глянувши на Біллі примруженими очима. — Він холод­ний, як собачий ніс.

Біллі на мить завагався, подивився на Берта і раптом, уже біля виходу, глухо сказав:

— Що вони тут наміряються робити, ви самі чули. І як­що ми хочемо поживитися, треба створити якусь противагу. Я можу на вас покладатися, га?

Біллі не дістав відповіді, та, очевидно, й не прагнув по­чути її негайно, бо відразу вийшов з намету. Надворі він попрощався з братами. Хто бачив, як Біллі ходить, той ро­зумів, чому його прозвали Кораблем. Він так хилитався всім своїм могутнім тілом, наче ступав по хисткій палубі.

Найперше з табору корктаунців відлучився Джім з ков­боями. Тоді ще кілька чоловіків, по двоє, по троє, серед них Джо Слейтер та Едвард Фінні. їхали всі не кваплячись, щоб нікому не впасти в око, і простували до другого вихо­ду з долини, до Пекельної пащі, як прозвали те місце. Не­помітно для решти шукачів вони один по одному підійма­лися вгору вузькою стежкою і зібралися докупи аж тоді, як табір лишився ген позаду.

Останній прибув Гол Слейтер. Виїжджаючи з табору, він щось сказав Томові й ще двом чоловікам, і ті троє по­далися до купи дров, вибрали з неї три стовбури й узялися їх обпилювати та обтісувати.

А тим часом Гол зі своїми людьми заглиблювався в го­ри. Далеко від долини, в одному ярку, що видався йому зручним, він зібрав їх у коло й заходився навчати, як по­водитись зі зброєю. Найперше Гол оглянув у кожного ко­буру, перевірив, як хто носить револьвера, чи правильно ле­жить зброя в кобурі і чи легко її діставати. Він дав чимало порад, шукачі послухались їх, і невдовзі так усі прилашту­вали свої револьвери, що як опускали руку, попадали до­лонею просто на руків’я. Далі майже цілу годину вони вчи­лися витягати зброю. Слейтерові важко було догодити.

— Все залежить від тренування, — сказав він. — Секрет будь-якої майстерності — в науці й тренуванні. Те, чого ви тут навчитеся, може колись урятувати вам життя. До то­го ж ви здатні будете й самі напасти, як доведеться захи­щати інших. Треба при найменшій нагоді вправлятися.

Потім Гол оглянув кожен револьвер, зважив у руці, ви­стрілив з нього. Луна котилася серед скель, а камінці, в які він влучав, підскакували або розколювалися. Чотири ре­вольвери Гол забракував.

— З такої гармати можна влучити, хіба як дуже по­щастить або як приставиш її супротивникові до пупа, — сказав він.

Отже, декому треба було замінити зброю. Найшвидше й найкраще стріляли ковбої: цього вимагала їхня робота. Во­ни вміли влучати у вовків з коня на скаку. Гол був задо­волений наслідками першого дня.

Настав вечір, теплий, безвітряний. Шукачі поверталися до табору, й не одного мучили думки, що їх ще жде най­ближчими тижнями та місяцями. Між небом і землею при­гасало світло. В проваллях уже залягали тіні. В останньому сонячному промінні вперто здіймали свої верховіття гори, і вони видиралися на них, мов комашня.

Треба було квапитися, щоб завидна здолати вузеньку стежечку в долину. Обережному Голові це було не до впо­доби: доводилось гуртом вертатися додому.

Надвечір Боєр подався оглядати табір. Берта не було, тож він узяв із собою тільки Гая. Вони клусом проїхали вздовж скель, роздивилися зблизька на кам’яного носа, за­йшли також до печери. Потім Боєр завітав до Семюела Му­ра. Той сидів разом з іншими корктаунцями у великому наметі, що правив їм за їдальню. Боєр дістав із кишені при сідлі пляшку старого шотландського віскі й почастував Мура.

— Це не віскі, а справжній скарб, вартий того, щоб його випити за ваше щастя й за успіхи всіх шукачів у долині, — сказав він. — Мені здається, що звідси не один поїде додо­му багатим, а дехто навіть дуже багатим. І все завдяки вам, Муре! Тож за ваше здоров’я!

Вони цокнулися і ще трохи посиділи. Розмова точилася навколо золота.

— Досі ви насівали й намивали тільки пил і дрібні зер­нята, — зауважив Боєр, — але кажуть, що вже знайдено й більші самородки. Це правда?

Мур кивнув головою.

— Я сам знайшов три, то й іншим також могло по­щас­тити.

— Гм. — Боер випустив дим з рота і задумливо додав: — Коли так, то десь тут має пролягати велика жила?

— Тільки одна? — засміявся Мур, щиро потішений. — Ви теж першого ж таки дня купилися на ці чутки, Боере? Шу­качі тут ще й не таке балакають, як завжди на золотих ко­пальнях. Кожен сподівається знайти грубу жилу. Коли ві­рити всім казкам, які розповідають про цю долину, то тут мають бути такі скарби, що їх не годні вивезти цілі валки.

Боєр не сміявся. Він покрутив худими пальцями пляш­ку й сказав:

— Але ж ви шукаєте тільки в долині, Муре, ніхто не знає, що заховано в горах. Якби… — Зненацька він урвав мову, глянув у незасклене віконце й раптом вигукнув: — Які ж у вас тут є красуні!

Матуся Фінні з дочками саме зайшли до намету, щоб поставити вечерю на плиту, коло якої вже порався Том.

Мур познайомив Боєра з жінками, але розмови не ви­йшло. Гай Джілберт теж подав руку всім трьом. Тендітна, маленька Бетті не могла приховати свого подиву: таких здоровил вона ще й не бачила. Гай засміявся і майже не­самохіть запитав:

— А чи безпечно вам жити в цьому таборі?

Дівчина засоромлено потакнула. Сємюел Мур теж почув його слова.

— У нас є кому захистити її від усякої біди. А крім того, вона має тут нареченого.

Гай поважно кивнув головою. Він не приховував, як йо­му сподобалася Бетті.

— Шкода, — сказав він з лукавою усмішкою, що дуже йому личила. — Я завжди спізнююсь на кілька днів.

Він подав Бетті свою лапу, обережно, мов рідкісну ко­маху, взяв її дівочу руку й попрощався. Бетті була рада новому знайомству.

Рут мовчки стояла поруч. Виходячи, Гай потис і їй руку.

Боєр уклонився жінкам і сів на коня. Корктаунці ще хвилю дивилися вслід вершникам, тоді вернулися до на­мету.

— Той виглянсуваний дженджик мені не подобається, — зухвало заявила Бетті. — Надто він масноязикий. А здоро­вань, мабуть, його охоронець?

Чоловіки засміялися. Матуся Фінні накинулась на дочку:

— Ти, доню, бачу, теж тут здичавіла, зовсім звичай за­була!

Бетті вибігла геть, така сама весела, як і була.

Гай з Боєром доїхали до Пекельної пащі й страшенно здивувалися, заглянувши в неї. Коні харапудилися й заки­дали голови. Боєрів кінь рвонувся назад, і вершник насилу його стримав. Нарешті вони злізли додолу й пішки піді­йшли до ущелини.

Поки вони роздивлялися її, наспів Берт.

— Он ви де, — мовив він, — я шукаю вас, бо мені Куд­лань сказав…

— Щось сталося? — запитав Боєр.

— Ні, тільки що… я ніде вас не міг знайти.

— Ми були в Семюела Мура, — пояснив йому брат.

Берт теж зіскочив з сідла, приліг на краю ущелини й зазирнув униз.

— Хай йому грець, чого тільки в цих горах не буває, — промурмотів він, підводячись. — Не хотів би я туди звали­тися п’яний. Там, либонь, кожному буде край. Чи туди вхід якийсь є? — Він плюнув через край і відступив назад.

Боєр дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Бертові слова вивели його з глибокої задуми. Він байдуже сказав:

— Так, Берте, коли вже хто опиниться в цій ущелині, його ніхто не знайде, він пропав навіки. А чи є до неї вхід? Навряд, принаймні не тут, але це не важко перевірити. Хоч вона може тягтися на цілі милі.

— Мене б ніяка біда не присилувала оглядати цю чор­тову дірку, — сказав Гай і скочив на свого дужого, струн­кого жеребця. — Вже вечоріє, їдьмо назад.

Та Боєр забажав ще проїхатися над ущелиною вздовж усієї долини. Брати подалися з ним, хоч і не розуміли, на­віщо йому ті оглядини. А втім, у нього часто були дивні примхи. Доїхавши майже до кінця, вони вже хотіли верта­тися, коли це перед ними один по одному почали з’являтися Слейтерові люди, немов вигулькували з самої гори. Наос­танці показався й він сам. Боєр нарахував одинадцять чо­ловік.

Берт не міг стримати подиву і вже хотів щось гукнути їм, але Боєр просичав крізь зуби:

— Тримайте себе в руках, Берте!

Той проковтнув слова, що були вже йому на язиці, і миттю прибрав невинну міну. Вони спокійно посувалися на­зустріч тим одинадцятьом.

— Ці нам якраз потрібні, як колька в боці, — буркнув Гол Слейтер.

Боєр під’їхав ближче і торкнув пальцями крисів капе­люха, вдаючи приємно враженого:

— Ото несподіванка! Невже в тій симпатичній ущелині ходить ліфт?

— Тільки вниз, — відповів йому в тон Слейтер.

— Ми оглядали долину, і, крім нас, тут не було жодної живої душі, аж раптом вас наче хто вичарував з гори.

— Там є стежка, — мовив Слейтер. — Хто має добрі нер­ви, може скористатися нею. Ми надумали подивитися на го­ри по той бік ущелини.

Вони разом доїхали до табору корктаунців, тоді розді­лилися, і Боєр з Джілбертами пустили коней чвалом.

— Ми, певне, втрапили на невеличкі збори, га? — хитро запитав Берт.

Боєр промовчав. Аж як вони спинилися коло намету, що його тим часом поставив Кудлань, Боєр сказав, злазячи з коня:

— Сподіваюсь, ви маєте добру пам’ять на обличчя? Це може нам знадобитися.

Коли стемніло, у таборі корктаунців з’явилися Жаба і ще троє шукачів. Вони зайшли до Слейтерового намету, при­віталися, і Жаба значуще глянув господареві у вічі. Гол сказав дружині:

— Ми підемо до великого намету, однаково тут тісно. Джо теж піде з нами. Ми можемо забаритися, тож не че­кай на нас.

Дружина мовчки кивнула.

Джо повідомив про збори решту членів комітету. Його батько й Жаба йшли попереду. Жабині приятелі вели ззаду коней.

— Ти за них певний? — запитав Гол.

— Ми вже багато років знаємо один одного.

Цим було все сказане. Слейтер засвітив ліхтаря. До на­мету поволі сходилися люди. Мур прийшов з Томом. Нареш­ті зібралося сімнадцятеро чоловіків, старих і молодих. Вони посідали коло довгого, грубого столу, поклавши на нього спрацьовані руки й тихо перемовляючись. Дехто курив люльку або цигарку. Гол сидів на покуті. Ліхтар коло ньо­го ледве блимав, освітлюючи його й Мурове обличчя: все ін­ше тонуло в мороці.

— Джо, вийди й скажи охоронцям, хай не від’їздять да­леко від намету, — звелів синові Гол Слейтер.

Шукачі замовкли, чекаючи на Джо. Нарешті той вернув­ся, кивнув батькові й сів. У наметі стало так тихо, що чут­но було, як надворі ходить вартовий. Слово взяв Гол Слей­тер. Він спокійно, діловито виклав свій план:

— Ми не можемо чекати, поки вони приголомшать нас новим мерзенством. Наше основне завдання — за­по­бі­га­ти злочинам. Дехто з присутніх тут знає життя в таких табо­рах. Заздрощі, недоброзичливість і жадоба дрімають у душі багатьох шукачів і з кожною знахідкою дедалі більшати­муть. Починається з крадіжки, а кінчається грабунком і вбивством. Це один бік справи. А другий ще небезпечніший. Відразу піс­ля нас сюди напевне приїхали бандити, й мета в них одна — грабунок. Про це свідчить напад на француза та вбивство його свідка. І їх наїде ще більше. Між цими двома групами — чесними шукачами й бандитами — стоять великі й дрібні шахраї та люди, що не гребують випадко­вою крадіжкою. Всі вони хочуть збагатитися, відбираючи золото в шукачів, власників займанок,— кожен на свій лад. Отже, слід добре пильнувати табір: налагодити варту, сте­жити, прислухатися. Чим краще ми з цим ділом упораємо­ся, тим більше буде певності, що не дійде до відвертої су­тички. А як часом таки дійшло б, то один має помагати другому, а крім того, треба, щоб нас завжди була більшість. Не зашкодить, коли ми додамо собі трохи таємничості й на­женемо страху: чесні люди нас не злякаються. Почнемо сьогодні увечері. Та про це потім…

Вони радились більш як дві години. Всі дістали якесь завдання. Наостанці Гол Слейтер роздав чорні пов’язки, які загодя приготував із сином, порізавши дві ковдри. Тоді всі вийшли надвір, і десятеро з них осідлали коней, а шестеро, по двоє, взяли обтесані вдень стовпи. Негр Том залишився в наметі.

Була тепла, зоряна ніч. Від тупоту кінських копит на таборовій вулиці багато шукачів, що спали надворі, зразу прокинулись. Вони вражено й недовірливо дивилися на той незвичайний похід, але не важились підійти ближче. Визи­рав також дехто й з наметів. Люди почали збиратися куп­ками й шепотітися.

Процесія рушила на могилу вбитого. Там вершники по­злазили з коней і швидко взялися до роботи. Замигтіли кайла, увігнані в землю заступи. Аж тепер надійшли кілька шукачів і відразу зметикували, що тут діється. Крім Семюела Мура і Гола Слейтера, що не затулили обличчя, вони в скупому місячному світлі нікого не впізнали: чорні хустки були пов’язані аж по самі очі. То було моторошне видови­ще: тиха ніч, люди не говорять ні слова, тільки чути шур­хіт лопат. Мовчки й задумливо розійшлися шукачі до своїх наметів.

Ось кілька разів стукнув молоток: то в дерево забивали цвяхи. Скоро все було готове. Зарипіла збруя. Шестеро пі­ших чоловіків попримощувалися ззаду за сідлами, і коні рушили чвалом до табору. Вершники роз’їхалися по долині, і над самітною могилою знову залягла тиша.

А коли вранці сонце позолотило гори й табір прокинув­ся, від намету до намету, від вогнища до вогнища покоти­лася звістка про нічну подію. З обох кінців долини люди йшли подивитися, чи правда, що поряд з могилою стоїть шибениця: два стовпи, вкопані в землю, а на них по­перечка.

— Вони щось задумали, — спроквола сказав один худий шукач і зсунув шапку на потилицю. — На шибениці стане місця чотирьом.

Люди розійшлися до своєї роботи. Скоро вони вже наля­гали на лопати, пітніли в ядучій пилюці, насипали землю в сита й сіяли її, лаялися з розчарування або сяяли з ра­дощів, їм знову на думці було тільки золото. Та іноді вони згадували могилу нагорі й шибеницю.