Історія Йована Лествичника

Звичайно, це ім’я другого героя оповідання також аж ніяк не випадкове. Так звали теж видатного діяча православної церкви монаха Іоанна (бл. 525–бл. 600), прозваного за своєю головною працею “Лествичником” (“Клімаком”). “Лествиця”, тобто “драбина”, – наскрізний, символ важкого духовного сходження, що проходить через усю книгу. Понад усе цінує Іоанн сáме напружене зусилля боротьби із самим собою... Суворі приписи подвижницької моралі викладені в “Лествиці” дуже простою і невимушеною мовою... Велику роль відіграють сентенції, прислів'я і приказки фольклорного кшталту. Переклад “Лествиці” відомий на Русі з XI ст. і користувався величезною популярністю”

У передмові до його книги “Лествиця, що веде на небеса. Слово до пастиря” сказано, що Іоанн Лествичник рано (“Будучи 16 років тілесним віком, досконалістю ж розуму тисячолітнім”) став послушником, а через чотири роки постригся в монахи на Синаї, і, буцімто, тоді ж один із синайських монахів, авва Стратигій, провістив, що новопострижений “стане великим світильником Церкви Христової”. Після смерті свого наставника, авви Мартирія, Іоанн усамітнився в пустелі Фола, де провів 40 років, не проронивши за цей час жодного слова (у “Лествиці” 11-та сходинка названа – “Про мовчання”, а 27-ма – “Про безмовність”). У житії Лествичника сказано, що він вирішив мовчати ще одного разу , коли його заздрісники стали кпити з його гаданого багатослів’я, яке, мовляв, було обумовлене марнославством. Після цілого року мовчання Іоанна Лествичника вони самі засоромилися і попросили його не позбавляти їх великої радості й користі спілкування з ними.
Отже, як було зазначено, два Йовани були запрошені паном Николичем для будівництва (причому синхронного!) двох споруд: церкви і будинку для Атилії: “...– Все має бути готове одночасно, ...храм без палацу нічого не вартий, та й палац нічого не вар­тий без храму. Обидві споруди мусять бути завершені в строк. А строком є вінчання... Атилія вже має нареченого”. Справу залагоджено, майстри повинні показати замовникові креслення майбутніх споруд. І тут з’явилася інтрига.

Чомусь старший Йован приніс Николичу креслення не одного, а відразу аж трьох храмів: “Пан Николич... раптом мовив: – Та тут же, Йоване, намальовано три церкви, до того ж точнісінько од­накові, а я замовляв лише одну! – Так, креслення для трьох церков, проте ви, пане Николич, платити­мете тільки за одну. Оця перша церква, яку бачите намальованою зеленим кольором, буде у вашому саду перед вашими очима й не будуватиметься, а зростатиме сама по собі. – Та годі вже, Йоване, плести нісенітниці! Як це може церква рости са­ма по собі? – Може, і ви швидко самі побачите, що може, пане Николич... – Чудово й гарно. Та скажіть мені, Йоване, для чого оця третя церква, намальована бузковим чорнилом? – Еге, це таємниця, яка відкриється лише наприкінці. Бо немає вдало­го будівництва без таємниць, ані справжнього храму без дива. Так почав Йован будувати над Тисою церкву Введення Богородиці, а пан Николич показав Атилії у вікно, як у їхньому саду зійшов самшит”.

Далі починається начебто суцільна містика: для чогось Лествичник планує зведення аж трьох церков, одну з яких будує, друга росте сама собою, а третьої взагалі ніде не видно; Дамаскин будує палац, але рівно настільки, наскільки просувається будівництво в старшого Йована тощо. Спробуймо підійти до цієї містики як до художнього твору, який має концепцію.

В оповіданні “Дамаскин” мотив будівництва не просто присутній, на ньому фактично тримається сюжет, зокрема, головний конфлікт твору ґрунтується саме на подіях, пов’язаних із будівництвом храму і палацу для Атилії.

Отже, два Йовани, Лествичник і Дамаскин, будують для Атилії церкву і палац. Із вікна будинку Николича можна спостерігати за тим, як будується та, далека, церква з каменю, якої з цього вікна не побачиш, адже Лествичник наказав своїм робітникам посадити “фундамент” точної самшитової копії згаданої кам’яної церкви прямо перед вікнами: “Самшит ростиме приблизно з тією ж швидкістю, з якою я там, на визначеному місці вашого маєтку біля Тиси, муруватиму другу церкву з каменю”. Але “тут трапилось несподіване. Одного ранку Ягода доповів панові Николичу: – Самшит перестав рости!”. Це значило, що й будівництво кам’яного храму теж зупинилося. Але чому?

Тут ми торкнулися ще однієї силової лінії оповідання – лінії духовності й необхідності “сходження драбиною” духовного самовдосконалення людини, проблеми гріха і спокути за нього. Адже, оповідання починається тим, що пан Николич брутально вигнав чудового зодчого Шуваковича, дуже образивши його: “Одному із своїх замовників Шувакович запропонував побудувати в маєтку штучну печеру з кам’яною статуєю якогось грецького бога всередині, а ...Николичу створив навколо палацику в новому стилі модний парк із античними мармуровими урнами вздовж доріжок. – Для чого вони? – спитав замовник Шуваковича. – Щоб збирати до них сльози. – Сльози? – обурився Николич і прогнав Шуваковича” (Д).

Здавалося б, жодного логічного обґрунтування появі в оповіданні цих урн для сліз немає, що це черговий типовий постмодерністський симулякр. Але статуя (кам’яна дівчина з відбитою рукою, яка покличе Атилію в дорогу) і урни (в які плакатиме Атилія, спокутуючи, змиваючи сльозами гріхи свого батька) свою роль ще відіграють. І роль важливу, концептуальну. Згадаймо, що були вони саме античними. А що таке Візантія, як не спадкоємиця Античності, Еллади й Риму, і далі – що таке Сербія, як не спадкоємиця Візантії? Чи не тому “палацик у новому стилі” і новомодна штучна печера оздоблювалися саме античними прикрасами, такий собі синтез “модерну” й “ретро”? А чи це своєрідне нагадування сербові Николичу фон Рудна (sic!) про те, що треба і сьогодні не забувати своїх витоків? Хтось колись влучно зауважив: у того, хто вистрілить у Минуле з пістолета, Майбутнє вистрілить із пушки.

Гріхи Николича на виганянні Шуваковича не закінчилися. Передовсім, побачивши, що храм не будується, він навіть не став шукати Лествичника, щоб поговорити з ним і поцікавитися причинами припинення роботи. А вчинив досить підступно, десь навіть підло, “за своєю старою й перевіреною звичкою. Він не викликав стар­шого майстра храму Йована Лествичника, щоб довідатися в нього про хід речей, а наказав Ягоді, щоб, коли знадобиться, з-під землі дістав йому Лествичникового суперника – Дамаскина. Пан і уявити собі не міг двох май­стрів-десятників, які не були б заклятими ворогами”. Що ж, у Николича, як то кажуть, свій аршин. Дамаскин, хоч і був поранений, прийшов-таки до Николича, і між ними відбулася принципово важлива бесіда.

Коли він спитав у майстра, чому будівництво церкви припинилося, то почув несподівану і дивну відповідь: “– Що сталося з церквою? – знервовано спитав пан Николич. – Ви й самі бачите: її вже перестали мурувати. – Як це перестали? Чому? – Щось заважає Йованові закінчити церкву, – мовив Дамаскин, – сам­шит перестав рости. – Яке мені діло до того самши­ту! – вигукнув пан Николич. – Я Йованові заплатив, щоб він мурував з каменю, й він мусить мурувати з каменю. Хіба не може добудувати того, що ще лишилося? – Йован може легко продовжити мурувати із каменю, та коли самшит не росте, це означає: не росте й той, третій храм, що ви його бачили намальованим бузковою фарбою. А цей камінний храм му­рується лише на стільки п’ядей, на скільки п’ядей просувається будівниц­тво на третьому храмі... – І що тепер? – Десь ви согрішили, пане Николич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм. – Господи, Дамаскине, та де ж Йован будує той третій храм? – На небі. Третій храм Йован завжди будує на небі”.

Та й цього мало, адже недаремно вище йшлося про те, що оповідання Павича є гіпертекстом. Якщо на його перехресті ми підемо другою дорогою, то побачимо б майже дзеркальну ситуацію. Дамаскина було поранено, а його робітники захотіли отримати гроші за виконану роботу, на що Николич грубо відповів: “Слухайте мене уважно та плюньте в очі, якщо збрешу! Ані шеляга ви не одержите, поки не закінчиться будівництво! І подався додому. У таких випадках пан Николич ніколи не розмовляв з людьми, якими був невдоволений. Він не став шукати свого пораненого будівничого Да­маскина, натомість покликав до себе його суперника Йована Лествичника, головного майстра храму, з проханням пояснити докладніше, хто й що він, отой Дамаскин. – Як і святий отець Дамаскин, його тезоіменинник, ваш майстер Йован, послуговується небесною математикою, а вона різниться від земної. Ну, бодай настільки ж, наскільки Оригенова свята лінгвістика різниться від граматики на цій землі...”(Д).

Звичайно, храм (дім Божий) і палац (дім людський), споруджувані для Атилії, перебували в взаємозв’язках, жоден із них не міг бути завершеним, поки не буде завершеним віртуальний бузковий храм Лествичника на небі і – як результат – самшитовий храм під вікном у Николича (тобто їхній взаємозв’язок), підкреслено Павичем однозначно.

Те, що у останній цитаті Павич, від імені пана Николича, називає Йована Лествичника “суперником” Йована Дамаскина свідчить не про те, що так воно й було насправді, а про те, що особисто Николич бачив світ і взаємини людей у ньому саме такими. Це не єдиний штришок до особистісного портрета батька Атилії, чого вартий хоча б такий пасаж: “...Розпочата й незакінчена будівля була в жалюгідному стані. Камінь порозкрадали геть до підмурків, що ледь про­глядали крізь чагарник, бур’яни та занедбаність панували там, де колись бу­ло будівництво. Оскаженілий Николич хотів був копнути ногою хорта, який крутився по­ряд, але згадав, що хорт укусить його за ногу, й стримавсь”. Отже, собаку бити не можна не тому, що йому буде боляче, а тому, що у відповідь собака може вкусити, і тоді боляче буде самому Николичеві, а це значно неприємніше. Це чергове порушення християнських норм і приписів, адже існує “золоте правило”: стався до інших так, як хотів би, щоб інші ставилися до тебе. Перелік негативних рис батька Атилії можна продовжити, але для певних висновків про його образ і концепцію твору досить і сказаного.

Отже, будівництво припинилося, будівельні матеріали розкрадалися, обидві споруди стояли незавершеними, а Атилія мала усе менше шансів на щасливе одруження і сімейне життя. Хоча, справедливості заради, згадаймо, що вона особисто була проти і негідного вчинку із Шуваковичем, і ігнорування статуї кам’яної дівчини, і особливо несправедливості щодо Дамаскина й Лествичника, але батько в неї не питав і чинив гріх за гріхом.

Істинний шлях Атилії
Але Павич дає героїні шанс, яким та негайно скористалася. Згадаймо, що на початку оповіді вона сказала батькові, що всі його справи має закінчувати сама. І вона таки спокутує гріхи батька. Передовсім, дівчина щиро плаче, а сльози, за “Лествицею”, є найкращим очищаючим засобом. Недаремно і богослови, і світські дослідники відзначають особливий пафос і відточеність її розділу “Про плач” (7-ма із 30-ти сходинок “драбини”), де преподобний Іоанн так говорить про сльози покаяння: "Як вогонь спалює і знищує хмиз, так чиста сльоза змиває усі нечистоти, зовнішні і внутрішні”.

Отут і знадобилися античні урни, які встановив Шувакович): “Атилія плакала над урнами, встановленими колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз, час минав, спливали місяці. Атилія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли”. І сльози Атилії почали змивати батькові провини.

Але найголовнішим її кроком було повернення будівельникам батькового боргу і покаянний лист Йованові Лествичнику, в якому, зокрема, значилося: “Мій батько прогнав, не сплативши їм грошей, Дамаскина та йо­го робітників. Мовляв, не хоче платити за недобудовану хату. Неначе вони винні. І вам батько більше не буде платити, бо “самшит не росте” – так він каже. Я через це відчуваю докори сумління, оскільки в усьому винний мій батько. Хто знає, де і перед ким він завинив. Тому я сама Вам відшкодовую збитки, яких Ви зазнали, а також надсилаю гроші для Дамаскина та його робітників – батьків борг перед ними... Коли щось залишиться, скористайтеся для будівництва церкви тому, в кого церква з самшиту ростиме. Мені дуже прикро, що все навколо мого майбутнього вінчання так недобре закінчилось. Але погляньте ввечері: зоряне небо, а над ним у всесвіті величезна всеохопна думка... Ваша як донька. Атилія”.

Відтак, справдилися слова Дамаскина, сказані на прощання Николичу: “Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм”. Правда, покаявся не він, а його донька, але ж вона його рідна кров. Недаремно ж два листа Атилії, до батька і Лествичника, закінчуються майже однаково: 1) “Ваша донька Атилія” і 2) “Ваша як донька Атилія”. Отже, якщо хочеш щасливо жити, будувати й володіти храмом (домом, палацом) на землі, то треба прагнути до моральної чистоти – будувати храм на небі.

Тож не дивно, що все закінчилося добре: самшит під вікнами Николичів знову став рости, “церква головного майстра Йована, присвячена Введенню Пресвя­тої Богородиці до Храму” була збудована, і її хазяйку, Атилію, там чекали два подарунки від двох Йованів: два перстені (кожен з літерою “А”) для неї та її нареченого Александара.
♥ Роздуми над темою любові ♥

Поясніть своє розуміння слів Атилії: «Любов - це щось, чого вчишся й у чому тренуєшся. До того ж любов — це те, що потрібно вкрасти. Якщо ти кожного дня не вкра­деш у себе трохи снаги й часу для любови, то від неї нічого не лишиться». Знайдіть експресію цих слів. Порівняйте їх зі словами св. апостола Павла в посланні до коринтян: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться не­чемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» [11, 1416].

• 
  Чому зодчий Йован Лествичник приніс креслення не одної церкви, а трьох? Розшифруйте символи цих трьох церков.
  

2 храм кам'яний — храм, який є сходинкою до духовного самовдосконалення.

Зхрам на небі — досягнення духовного, чистота і підне­сення буття існування людської екзистенції; таємниця (істинного «я» людини і композиційна таємниця).

• 
  Творча робота.
  

- Риси постмодернізму в цьому оповіданні.

- Образи Николича та його доньки Атилії.

ПАТРІК ЗЮСКІНД (народився 1949 року)


«Твори постмодерну не просто пародії. А

спроби збагнути «виворіт і підспід» світу.

свого внутрішнього світу.

Патрік Зюскінд народився 26 березня 1949 року в Амбасі біля Штарнберзького озера в Німеччині. Був другим сином відомого публіциста Вільгельма Еммануеля Зюскінда. Дитинство майбутнього письменника минало у баварському містечку Холцхаузен, де спочатку він відвідував сільську школу, а потім гімназію. По закінченні школи й альтернативної служби в армії Зюскінд почав вивчати історію в Мюнхені й заробляв гроші будь-якою роботою, що траплялась йому (працював у патентному відділі фірми «Сіменс», тапером у танцзалі, тренером з настільного тенісу).

Протягом 1974 року Зюскінд відвідував лекції «Aix-En-Provопсе» й удосконалював свої знання з французької мови, літератури й культури. Після цього він заробляв собі на життя написанням сценаріїв. Разом з режисером Гельмутом Дітлем було написано сценарії до двох успішних телевізійних фільмів «Кір Рояль і Монако Франц» і «Россіні, або Питання хто з ким спав».
Перший успіх на театральній сцені прийшов з написанням «Контрабаса» (1980). Через п'ять років (1985) з романом «Парфумері» (що вийшов у видавництві «Діоген») до Зюскінда приходить світова слава. Після виходу роману «Парфумер. Історія одного вбивці», що був перекладений 33 мовами й більше восьми років тримався в списку бестселерів, ім'я Патріка Зюскінда стало культовим.

Написанню передувала кропітка підготовча робота: автор об'їхав місця дії майбутнього роману, досить довгий час вникав у секрети парфумерії на фірмі «Фрагонард», і, нарешті, вивчав велику кількість літературних і культурологічних джерел, які він щедро використав у романі.

Зюскінд мав не тільки природний нахил до літературної творчості, але й генетичну схильність: його батько був знайомий з родиною Томаса Манна, писав літературні тексти й працював у різних газетах, останньою була «Sueddeutsche Zeitung». Крім того, батько Патріка Зюскінда вів добропорядний спосіб життя і був відомий своєю гостинністю та своїми «чайними вечорами», на яких малий Патрік, розважаючи гостей, мав демонструвати своє вміння грати на піаніно.

Взагалі, музична освіта відіграла, очевидно, неабияку роль у розвитку хлопчика, але залишила й травмуючі спогади. Не лише твір-монолог «Контрабас», а й автобіографічна «Історія пана Зоммера» є прикладом подібного щемкого досвіду в його житті. Якщо П. Зюскінд у своїх творах знову й знову повертається до теми мистецтва, становлення генія і його катастрофи, то виникає припущення, що так само як його ранній досвід невдач у мистецтві, так і протест проти батька знайшли своє відбиття в його книгах. Коли Зюскінд в «Історії пана Зоммера» через свого головного героя вимовляє знамените «Та облиште ж ви мене, нарешті, у спокої!», стає ясно, що це говориться так само палко й самим автором. Зюскінд охарактеризував своє письменство як відмову від «нещадного примусу до глибини», чого вимагала літературна критика. Щодо свого найуспішнішого роману «Парфумер» Зюскінд також продемонстрував своє ставлення. «Написати такий роман жахливо. Я не думаю, що зроблю це ще раз»,— зізнався він у 1985 році. Його скромність і потайність мають свої принципи.
Співробітники видавництва, що випустило книгу «Голубка. Три історії і одне спостереження» , дійшли висновку, що автор — тонкий психолог, котрий наділений тонким гумором. Патрік Зюскінд у своїх творах малює ситуації, які не могли б статися з пересічними людьми: старий боїться голуба, тому не може піти додому, й все його налагоджене життя руйнується; людина, яка вважає себе вченим, пише передсмертну записку, у якій говорить про кінець світу, що настає з остаточним закриттям стулок мушлі над світом... Цей твір спрямований на розкриття складностей людської душі. А можливо, просто історії хворих людей. Більшість героїв Зюскінда — люди з відхиленнями від загальноприйнятої норми, чи це розумова неповноцінність чи фізична вада.

В особистому житті Патрік Зюскінд дуже своєрідна людина. Він дуже сором'язливий, ніколи не дає інтерв'ю, зовсім закрита людина. Отже, «Контрабас» написаний ним «із себе самого». Цим не вичерпується «оригінальність» письменника: він дотримується відлюдненого способу життя, живе то в Німеччині (Мюнхен, Штутгардт), то у Франції, переважно в Мансардані, а нині постійно проживає в Кельні.