Библиотека украинской литературы
жүктеу/скачать 3.72 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Кобзар
- Венгжиновс ь кий
- Голос І брая Алт и нсарина
- Вигуки
- Ф інальна сцена
Кобзар: Радий за Карла Івановича! Буде тепер куди його дружині - Софії Миколаївні та всім її п'ятьом діткам відразу надивлятися! Найблагородніша особа, з вітебських дворян, а жив, досі з родиною мало не по-спартанськи, по-військовому - скромно... Я ж не лукавив, коли з захопленням записав про нього в «Щоденнику»: «Єдина Людина у всьому безлюдному Оренбурзькому краї»... NN-4 (Кобзареві): Так, дорогий Тарасе Григоровичу, портрети у Вас чудові виходять! Особливо чарівною ця гречанка Олена в камзольчику вийшла... NN-5 (Кобзареві): Та вже ж, повернетеся до столиці, не скромничайте надто - пишіть портрети знатних і - небідних осіб... Облиште своє вольтер`янство!... В черги на портрети до такого художника шикуватися будуть! На чарку та хліб - завжди заробите!... Кобзар (голосно, до всіх): Але ж - ні! Тепер вже я - «вольтер`янець» до кінця!!! Та й як, скажіть, не бути ним, чесній совісній людині –у нас, в злиденній і поневоленій Росії?!? Пауза. Деяке замішання серед гостей, що помалу відходять од Кобзаря. У цей момент - луною(!) зі стелі залу лунає голос, із легким казахським акцентом: «І як бути їм, забутим Богом та Цивілізацією народам на околицях імперії, - у злиденній і поневоленій Росії?!?» Втім, посилення колишнього замішання серед гостей немає. Триває звичайне салонне світське спілкування... Кобзар (дивуючись, самому собі і - залу): Хто - це?!... Під стелею зали лунає голос X: Це - Ібрай Алтинсарин, він рік тому, восьмирічним онуком бія –громадського судді, зарахований учнем Оренбурзької школи для казахських дітей. Але світлим розумом вже в другому класі був на голову вище середнього рівня випускників цієї школи-чотирьохрічки! Ці слова Ібрай вимовить через 29 років, вже як Інспектор казахських шкіл Тургайської області, тобто в цивільно-генеральському чині!... Д  о Кобзаря підходить Венгжиновський (чиновник Прикордонної Комісії, добрий знайомий Кобзаря): Тарасе! Я давно хотів розповісти тобі про цього хлопчика! Ібрай - підтвердження моїх слів і дій: «треба шукати серед казахів - світлі голови, і допомагати їм вести вперед свій народ!»...
Він мріє стати першим просвітителем казахів, відправити дітей у казахські школи, інтернати, написати для них підручники рідної та російської мов! Він говорив мені, що йому подобаються байки Крилова, й що хоче перекласти їх казахською мовою, і збирається написати власні, казахські байки... Голос Ібрая Алтинсарина, зі стелі зали, продовжив: «Ми дані один одному Богом, і наше завдання - перейняти і використати собі на благо те краще, що є в наших народів-сусідів!» Кобзар до Венгжиновського: Святі слова! Вони наче запозичені з Біблії та Корану - водночас! Але ж таке може сказати тільки Лідер свого народу! Та й то - через півтора століття!... Під стелею зали звучить голос X: Скільки б не минуло століть і років, усі Лідери казахського народу будуть називати Ібрая Алтинсарина своїм Учителем!... Кобзар і Венгжиновський згідно потискують один одному руки... Д  о Кобзаря підходить NN-3 (і виводить поета зі стану піднесеної задумливості): Слухав я вас минулого року в Кутіної й дивувався... то ж то ви самі - прямий, як палиця для шмагання нижчих чинів... Ні перед жодним старшим офіцером голови не схиляєте, солдатську форму абияк носите, в казармі - не живете (?!?) А навколо всі: «Геній, геній!...» При такому розкладі, за місцевим «поняттями», вам одна дорога — в пекло!...
Кобзар: А ви хто? NN-3: А… - неважливо... Місцевий піїт... З прапорщиків!... Але, зважте, я свій жанр в душі - маю!... І коли, як мені розповіли, майор А. Маєвський, під час гулянки, підійшов до Вас і співчутливо мовив: «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, ообдарував Бог: ти – і поет, і живописець, і скульптор, та ще, як видно, і неабиякий актор... Шкода, пане мій, одного, - що не наділив тебе Господь щастям...» - мене після тих слів наче варом ошпарило! Ось вона - справедливість! Ось він, озвучений вустами шанованої людини, - Вищий Суд!... Кобзар: А з якого приводу скажи, будь ласка, стільки емоцій?... NN-3: Та надто вже гірко мені було, коли я тому ж Маєвському і читав, і - зображав свої пієси у віршах... а він все своє торочить: «Не вірю!»... Не вірив він, що комусь моя «писанина» може сподобатися!... Кобзар (миролюбно): Ну, так треба написати краще, і, дасть Бог, справи підуть на краще… NN-3 (агресивно): Куди краще?!? На мій смак, ваші вірші - анітрохи не ліпші від моїх... Тільки ви читаєте - голосніше... Але треба ж так, кожен раз - зриваєте аплодисменти... І що вони у ваших віршах знаходять?... Розуму не прикладу... Кобзар (іронічно): А ви прикладіть те місце, що розташоване у Вас напроти розуму... І все відразу стане на свої місця, і зробиться - зрозумілим... А до дзеркала зазначеним місцем не притуляйтеся. Впаде ще, лиха не обберешся... NN-3: Та ж лихо - то моя стихія!... Це таке щастя - одним порухом обрушити Світ... Ось ви один - що можете?! Кобзар: Підняти обрушений такими, як Ви, Світ може тільки Товариство борців за велику Ідею! За Щастя всіх людей і народів!.. Один, навіть - Подвижник, навіть Геній, може - небагато... Зрушить Світ тільки резонанс у душах інших людей від його Справ і Творінь!... А Ви, скажіть-но, будь ласка, як вважаєте?... NN-3 (загрозливо): А я - не вважаю! Я пишу! Чорним чорнилом на чвертці паперу черкаю донос і - спороджую Бурю!... Як кажуть південні казахи: «Маленький чорний камінчик, скотившись від лапки сірої миші, з вершини високої гори, може каменепадом перетворити в пил велику білу Скелю!»... Мудра думка, тож я, мабуть, зараз так і вчиню... таки набридло існувати сірою мишкою, полівкою, хочу бути - пофамільно прописаним у анналах Історії!... Час - геростратничати!... N  N-3, з юдиною посмішкою, чиркає «м'яким місцем» по багетній рамі люстра. Дзеркало, з гуркотом, падає і - розлітається «в клуби пилу»... Світло на сцені повільно гасне і починається її черговий оберт.
Вигуки, чхання (в темряві): Що це?! Дзеркало впало! Як воно могло впасти, повісили ж тільки годину тому!?! Біда буде!.. Голос під стелею зали: Закінчився цей етап заслання обшуком і арештом за доносом прапорщика Ісаєва про ходіння "рядового Шевченки " в "партикулярном платье», порушення заборони Государя писати і малювати. Шевченко потрапляє в темницю Орської фортеці, розпочинаються допити. Кобзар з'являється на авансцені з солдатською шапкою на голові і «ліхтарем Діогена» в руці. На нього падає зверху розмите світло софіта і - хитке світло ліхтаря, що його він періодично спрямовує в темну залу під час діалогу з глядачами. Кобзар: Мені почулося – хтось із Вас сказав: «я свідчу»... Чи мені те - примарилося?... Не дивно... Все моє життя, після доносу «прапорщика» перетворилося на суцільний допит!... А побут - у холодний, та - голодний каземат!... Голос із темряви сцени: Тривалий час поет перебував під найсуворішої охороною на Орській гауптвахті, там здійснювали, згідно царських настанов, жорстоке слідство щодо винуватців "предосудительных послаблений относительно этого преступника". На поета падали удар за ударом. Кобзар: Ось, ось тільки вчора записав у захалявній книжечці: «Не життя - огидний спектакль»... Ну, а у вас тут як, з допитами в казематах? Чую - «Скінчився цей час!» То й гарно! А як з правителями? Пішли на вічний спокій ті, для кого головне - Простота? Але ж в управлінні народом «простота – хуже воровства»!... Чую, чую і обурені, і - стурбовані голоси із зали: «Частина - краде, частина - заздрить!»... Чи надовго вистачить?... (до зали, епічно): А чи є серед Вас, добродії, такі, хто не продасть -Честь?... Со-вість?... Свободу?... Кобзар: Чую, чую – є такі! Тільки поки що не вознесли вони гучно свій голос, а до часу «голосують серцем», це про них кажуть - «мовчазна більшість»... (до неба, епічно): І що ж треба було зробити таке, щоб перетворилися добрі, ласкаві, гарні люди в злиднів?!?.. (здивовано-задоволено): О!!! Та ж у вас - нові Тараси підростають!... Всі чули дзвінкий дитячий глас: «Храми вже є, дорогу до них поки що не знаходимо!»... Добре, синку, добре! Так і говори людям всю Правду про «голого короля», та – й про інших!... (піднесено): Шляхи до Храмів поступово віднайдуться, але головне - кожному «жити у згоді із совістю»! Адже Бог завжди з тобою! Він – і є Совість в тобі! (до зали): до речі, у Вас є совість? О!... Чую голоси - «Є! Є!» Але ж, якщо ж ви її маєте, мушу ще дещо запитати: «Чому не завжди користуєтеся нею?»... (піднесено): "Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини" - так я написав автобіографії... Декламує: М Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс між чужими І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру. І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі. І не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: — Молись, Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись. — Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені. (прислухається): Чуєте голос мого друга..? Під стелею зали звучить голос X: “Не гарячкуй дорогий Акин Терези! Пам'ятай - Доля веде тих, хто хоче, і тягне тих, хто не хоче!...” Кобзар: Вирішуйте, люди, самі, як вам далі жити ... Я свій вибір давно зробив! Я хочу, і йду! Йду за Ваше щастя, на свою Голгофу!... Караюсь, мучуся!... Але, не каюсь!!! Робить крок назад у темряву. Через секунду - світло на сцені. Кобзар стоїть біля тину без шапки і ліхтаря. Ф  інальна сцена. Кобзар (зістарілий) стоїть в лівому кутку сцени, тримаючись за плетений тин з горщиками, соняшниковим квітом та калиновою гілкою поруч й іншими прикметами України. Головні герої п'єси групою стоять в іншому кутку сцени (за їх спинами, на екрані видно силуети: мінарету Оренбурзького Караван-Сараю, Орської Яшмової гори, Актюбе, Актау, шевченківські пейзажі інших місць заслання).
За сценою звучить 1-ий голос: «Після десяти років солдатчини, проведених «в степу далекім, за Уралом», Шевченко всім серцем поривався на Батьківщину, в рідну Україну. Майже рік довелося чекати на те жандармського дозволу після повернення до Петербургу… Як сучасник, засвідчую: Кобзар страшно постарів, став похмурим, підозрілим. Колишніх - посмішки, дотепів і взагалі веселого настрою духу в Тараса ніхто вже не бачив до останніх днів його життя...» Зі стелі зали звучить 2-й голос: «Але Кобзар вистояв проти заборони Імператора творити - малювати і писати! За 10 років солдатчини він створив третину всієї своєї літературної спадщини, чудові галереї портретів, прекрасні пейзажі та акварельні малюнки!! Всупереч «высочайшей и строжайшей» забороні поет робив маленькі «захалявні» книжки і дрібно писав у них... Йому було багато дано Богом, і він встиг покласти на папір те про що думав, що відчув серцем і збагнув розумом тут - на цій далекій від «неньки України», землі, серед наших предків!!! Щ І «по справах його» знаємо ми Кобзаря, знають його країни і континенти!» Зі стелі зали звучить голос Кобзаря: Може бути, і є люди, які в житті не робили помилок, але це, напевно, святі. Може бути, є і такі, хто ні про що не жалкує. Але це, мабуть, дурні. А скаржитися на долю, погану або хорошу, нерозумно. Я і в солдатчині боровся за власну гідність, за ваше, люди, Щастя!... Завіса, світло в залі. Глядачі встають, починають рухатися до виходу. Зі стелі зали звучить (пробиваючись крізь час) голос X: “Тобі, Акине Терези, у мене є дарунок. Я бачу твій великий портрет на стіні, за кріслом Президента України! У всіх містах Азії, де ти був, поставлені тобі чудові пам'ятники; вулицями і площами твого імені, люди приходять у спеціальні музеї , де оживають сторінки твого життя. В театрах йдуть вистави , де знов і знов перед нами постає твій незгасний образ!... Тож якщо Пам'ять про тебе - жива, то - жива й поміж нас, із нами твоя Душа, Тарасе!!!” Згори лунає (прощально-примирливо) голос Тараса: I  милосердному молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали. Хоч я вам кривди не робив, Та все-таки меж вами жив, То, може, де що i осталось. Піднесено із “Заповіту”: І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.
Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. Не забудьте… пом’янути Не забудьте… Переклав з російської Віталій Крикуненко На фото: площа Тараса Шевченка в Орську (Росія) з пам`ятником поетові, монументи Кобзареві в Актау та Алма-Аті (Казахстан) . Вгорі: погруддя поета часів солдатчини в експозиції Музеї-гууптвахті ім.. Т.Г. Шевченка (Оренбург) 
 
жүктеу/скачать 3.72 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
ені однаково, чи буду
е чекає належної оцінки експедиційний доробок Шевченка, який залишив вітчизняній науці у своїх численних малюнках та начерках цінні матеріали для вивчення історії та археології, ботаніки і зоології, географії приаральського краю — цієї новітньої атлантиди ХХ століття, колишнього моря, трагічно похованого в пісках рукотворної пустелі…