«european quality» держава І право


СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ГЕОГРАФІЧНИХ ЗАЗНАЧЕНЬ



бет32/60
Дата24.07.2016
өлшемі4.65 Mb.
#218668
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   60

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ГЕОГРАФІЧНИХ ЗАЗНАЧЕНЬ

Серед об’єктів права інтелектуальної власності, що належать до інституту правових засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, особливе місце посідає надзвичайно цікавий об’єкт, який навіть не отримав єдиного визначення, поняття, єдиної термінології – це географічне зазначення, зазначення про походження товару, найменування місця походження товару. В системі права інтелектуальної власності України цей об’єкт є досить новим, оскільки ще донедавна українське законодавство цей об’єкт не згадувало. Проте в країнах з розвинутою ринковою економікою він існує вже досить давно, однак тривалий час не знаходив і до сьогодні не знаходить спеціальної правової регламентації, хоча у належній правовій охороні географічних зазначень зацікавлені виробники товарів, споживачі та держава.



Географічне зазначення для позначення товарів як соціальна реальність з’явилась з появою поділу праці, є історично найбільш ранньою формою зазначень виробів, що дозволяє вирізняти вироби одного і того самого виду, які походять із різних місцевостей. Завжди існували певні райони, регіони, місцевості, що вирізнялися своїми природними багатствами серед інших місцевостей. З появою товарообміну поглибився процес поділу праці, почали формуватися певні традиції виробництва, певні секрети виготовлення товарів, що передаються із покоління в покоління. Масовий випуск однорідних товарів, розвиток торгівлі та посилення конкуренції призвели до посилення ролі найменувань місць походження, як засобів індивідуалізації та реклами, що вказують на особливі властивості товарів. Україна здавна славиться географічним місцями, з яких походять або виробляються товари з особливими властивостями.

Система захищених назв місця походження виникла з усвідомлення потреби в забезпеченні правового захисту проти шахрайської комерційної практики, пов’язаної з походженням сільськогосподарських продуктів, зокрема продуктів виноробства. Хоча ця практика, можливо, є такою поширювалася у періоди дефіциту певних продуктів, як це було з деякими винами під час криз, пов’язаних з філоксерою на виноградниках частини Європи в XIX столітті.

Такий засіб індивідуалізації як зазначення походження товару виник ще в період античності. Його появу можна пояснити загальним процесом розвитку торгівлі давніх народів та особливостями географічних місць їх розташування. Вироби та природні ресурси, яких не існувало на інших територіях, становили основний предмет торгівлі. Товари для посвідчення її походження з відповідної території таврувалися спеціальним позначенням. Так, ще 3000 років тому індійські ремісники мали звичай ставити свої підписи на художніх творіннях перед їх відправленням до Ірану. Промисловці з Китаю збували товари із зображенням своїх клейм у райони Середземномор’я понад 2000 років тому.

Незважаючи на виникнення та широке застосування зазначень походження товару вже у період античності, надання їм правової охорони відбулося пізніше інших засобів індивідуалізації. Причиною достатньо пізнього закріплення за ними статусу самостійного об’єкту права стала їх схожість з торговельними марками та, як наслідок, використання єдиного правового режиму для регулювання обох засобів індивідуалізації законодавством про фабричні та торгові клейма.

Правова охорона зазначень походження товару періоду Середньовіччя забезпечувалася системою регламентації таврування продукції цеховими клеймами. У подальшому правове регулювання зазначень походження товару здійснювалося законодавством про фабричні та торгові клейма. Вперше зазначення походження товару, як самостійний об’єкт права, на міжнародному рівні розглядається Паризькою конвенцією про охорону промислової власності 1883 р.

У Російській імперії зазначення походження товару не отримало самостійного правового регулювання. Його правова охорона забезпечувалася загальними положеннями законодавства про фабричні та торгові клейма. Вже перший російський указ 1744 р., що стосувався таврування матерій індивідуальними клеймами, містив обов’язок «вытыкать по всякой штуки на обоихъ концахъ литеры Россійскія, чьей именно фабрики и въ которомъ городъ дъланы». Указ Катерини ІІ 1783 р. також передбачав позначення дорогих матерій особливим штемпелем, «дабы по оному узнать можно было, что тъ товары суть рукодълія Россійскаго и на чьей именно фабрикъ сдъланы». Обов’язкові вимоги до змісту фабричного клейма містив указ 1830 р. На ньому мало зазначатися ім’я та прізвище фабриканта, принаймні початковими літерами та місце знаходження фабрики. Тому, слід підкреслити, що аналіз нормативних джерел ХVIII-XIX ст. про таврування продукції свідчить, що охорона зазначень походження товару здійснювалася через систему правового регулювання товарних знаків шляхом позначення у формі торгових та фабричних клейм місця виготовлення продукції на виробах російських промисловців. Але вже російській Закон 1896 р. через систему диференціації процедурного оформлення виникнення виключних прав на товарні знаки та позначення місцезнаходження виробника, створив нормативні передумови для законодавчого виокремлення зазначення походження як самостійного правоохоронного об’єкту.

Як і в дореволюційному законодавстві, правова охорона зазначення походження товарів у Радянському Союзі здійснювалася через систему правової регламентації товарних знаків. Вже перші нормативні акти, що стосувалися маркування виробленої продукції націоналізованими підприємствами містили правило про зазначення найменування та місцезнаходження виробника на виготовленому виробі. Так, Інструкція ВРНГ 1919 р. «Про товарні знаки державних підприємств» зазначала, що останні повинні містити найменування підприємства, позначення відповідного державного органу у підпорядкуванні якого воно перебуває та зображення державного герба. Зберігається це правило і в Декреті СРСР від 18 липня 1923 р. Лише приєднання Радянського Союзу до міжнародних угод про охорону промислової власності, зокрема, до Паризької конвенції 1 липня 1965 р. стало причиною виокремлення серед інших засобів індивідуалізації «вказівок про походження товару» та «найменування місця походження», які відповідно до ст. 1 конвенції визнаються об’єктами промислової власності. Проте внаслідок відсутності економічної потреби у розвитку правового регулювання засобів індивідуалізації, нормативний механізм їх охорони не був розроблений.

Після проголошення Україною незалежності, набула актуальності проблема створення національної системи законодавства про охорону інтелектуальної власності. В Україні правове регулювання відносин, пов’язаних з охороною географічного зазначення передбачено Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. (глава 45, статті 501-504) та Законом України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р. Крім того, правове регулювання відносин в цій сфері передбачено законами України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про рекламу», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про захист прав споживачів» тощо.



Колобродова О.В.

аспірантка Інституту держави і права ім. В.М. Корецького при НАН України

СТАН ІНСТИТУТУ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ АКТІВ У ЗВ’ЯЗКУ З НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Згідно із ч. 1 ст. 361 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПКУ) рішення або ухвала суду, яким закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами. Даний перегляд є самостійним видом перевірки законності та обґрунтованості судових рішень.

Цей спосіб перевірки вводить в орбіту судового розгляду нововиявлені обставини, які не були його предметом з незалежних від суду та осіб, які брали участь у справі, причин для встановлення можливого впливу на результати розгляду справи і скасування судових рішень, що не відповідають об’єктивній істині, правам і обов’язкам сторін.

Виявлені обставини мають бути не просто нововиявленими, а повинні мати таке значення, що якби вони були подані суду, який розглядав справу по суті, то він, вірогідно, виніс би інше рішення. Інакшими словами, очевидність помилковості прийнятого рішення має бути достатньо високою.

Підстави перегляду судових постанов у зв’язку з нововиявленими обставинами закріплені в систематизованому вигляді в ч. 2 ст. 361 ЦПКУ. Однак в чинному законодавстві відсутнє узагальнене визначення нововиявлених обставин, що викликає їх різне тлумачення в теорії і практиці цивільного процесу і призводить до помилок при їх застосуванні, а, отже, й до порушення прав осіб, які брали участь у справі. Тому, автор вважає необхідним нормативно закріпити таке визначення нововиявлених обставин – юридичні факти, які існували на момент розгляду справи та які мають важливе значення для їх вирішення, що не були і не могли бути відомі ні заявнику, ні суду.

Слід звернути увагу на те, що нововиявлені обставини повинні бути наявними в об’єктивній дійсності під час розгляду і вирішення справи. Якщо вони виявляються після розгляду справи, то це вже будуть нові або змінені обставини, які не є підставами для перегляду рішення суду вказаним способом.

У практиці і теорії цивільного процесу відсутня єдина думка з приводу необхідності включення до складу нововиявлених обставин, перелічених у п. 2 ч. 2 ст. 361 ЦПКУ, перекручення або неправильності фактичних даних, які сталися внаслідок добросовісної помилки свідка, експерта, неумисної помилки в тексті документа, неумисного пошкодження їх, підміни тощо, оскільки вони не встановлюються вироком суду, який набрав законної сили. Постає питання, як належить діяти коли вирок не міг бути постановлений через відсутність складу злочину в діях зазначених осіб, коли факт суспільно-небезпечного діяння не може бути встановлений вироком суду через закінчення строків давності, внаслідок акту амністії, помилування, недосягнення віку кримінальної відповідальності, у зв’язку зі смертю? В законодавстві відповіді на те, як діяти в такій ситуації, немає. Є міркування, що вказівка закону на вирок повинна підлягати розширенню і охоплювати не тільки вирок, а й інші судові та прокурорсько-слідчі акти. Крім того до п. 2 ч. 2 ст. 361 ЦПКУ слід додати, ще одну підставу – злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді справи, встановлені вироком суду, що набрав законної сили.

Ч. 2 ст. 365 передбачено, що розглянувши заяву про перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами суд своєю ухвалою або задовольняє заяву і скасовує рішення, ухвалу суду чи судовий наказ, або відмовляє у її задоволенні у разі необґрунтованості. Вважається, що така практика не є припустимою, оскільки при постановленні такої ухвали суд має враховувати ті процесуальні наслідки, які породжуватиме відповідна ухвала. Тобто не повинна взагалі виноситися будь-яка ухвала, що скасовуватиме рішення до вирішення справи по суті.

Згідно ч. 1 ст. 366 ЦПКУ ухвала суду про задоволення заяви про перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв’язку з нововиявленими обставинами оскарженню не підлягає.

Виходить, що така ухвала стає остаточною і ні суд апеляційної, ні касаційної інстанцій не можуть переглядати зміст цієї ухвали на предмет її відповідності закону. Навіть Верховний Суд України не може надалі скасувати ухвалу судді першої інстанції про задоволення заяви та скасування рішення. Але від цього вона не повинна бути такою, що не може бути ніколи оскаржена. Таке положення може на практиці призводити до порушення прав осіб, а також не відповідати загальному праву особи на звернення до суду, коли діями судді порушуються її права. А оскільки такий вид перегляду покликаний бути додатковою гарантією законності та обґрунтованості судового рішення, така практика є неприпустимою. Автор вважає за доцільне надати можливість оскаржувати таку ухвал та визначити нормативно порядок такого оскарження.

Надаючи істотні повноваження судам першої інстанції, законодавець ніяк не враховує складність таких справ, тобто такі справи розглядаються суддею одноосібно, якщо ним було постановлено рішення одноосібно, хоча відповідне порівняння зі складом апеляційної та касаційної інстанції повинно було б вплинути на цю категорію справ. Отже, існує думка, що дана категорія справ повинна розглядатись колегіально.

Крім того, вважається, що справи цього виду провадження мають переглядатися іншим судом, а не тим, що постановив первісне рішення і буде зацікавлений у «приховуванні власних помилок».

З вищезазначеного вбачається, що стан вітчизняного цивільного законодавства, а саме інституту перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами потребує вдосконалення та більш детального врегулювання.

На думку автора є позитивним факт існування інституту перегляду судових актів у зв’язку з нововиявленими обставинами у вітчизняному цивільному процесі, оскільки у багатьох розвинених Європейських країнах існує такий спосіб перегляду судових рішень з метою забезпечення законності та обґрунтованості судових актів.

Але не зважаючи на певний досвід існування такого інституту в нашій державі, законодавцю є над чим працювати.

Закон повинен бути викладений так, щоб його не потрібно було тлумачити, він повинен однозначно сприйматися усіма суб’єктами його застосування.



Кравцов С.О.

аспірант кафедри цивільного процесу

Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ АРБІТРАЖ»

Практика міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва свідчить про те, що більшість розбіжностей і спорів, які виникають при виконанні зовнішньоекономічних договорів, вирішуються міжнародним комерційним арбітражем, який отримав широке визнання не тільки на теренах Європи, а й у всьому світі.



Міжнародний комерційний арбітраж (далі – арбітраж, МКА) – це приватний, зазвичай конфіденційний, процес вирішення суперечок між сторонами, які обирають його за взаємною згодою до виникнення суперечки або після такої, письмово або шляхом обміну письмовими повідомленнями з метою отримання остаточного зобов’язального вирішення спору.

Термін «міжнародний» у цьому сенсі має відносне значення. Адже арбітражний трибунал створюється у відповідності з національним правом і послуговується в своїй діяльності національним процесуальним правом.

Термін «міжнародний» у визначенні арбітражу завжди використовується у широкому значенні, а саме для того щоб звернутися до будь – якого арбітражу з іноземним елементом. Для прикладу, сторони можуть мати місця бізнесу в різноманітних державах і хочуть винести рішення в одній із цих держав чи третій державі, чи вони можуть проживати в ті й же самій державі, але хочуть щоб рішення було винесено в іншому місці.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі - Закон) від 24.02.1994 р. застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. В окремих випадках існують інше розуміння визначення «міжнародний». Це спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України, якщо сторона має більше ніж одне комерційне підприємство, комерційним підприємством вважається те, яке має найбільше відношення до арбітражної угоди та коли сторона не має комерційного підприємства, береться до уваги її постійне місце проживання (ст..2 Закону).

Щодо тлумачення поняття «комерційний» в юридичній теорії та практиці значний час не було чіткого визначення та ставала реально серйозною проблемою. В одних правових системах термін «комерційний» - суто технічне визначення в загальному значенні. В інших правових системах даний термін не має ніякого юридичного значення. Не дивлячись на намагання регламентувати дане визначення на рівні національного законодавства, вперше згадування цього терміну було при ратифікації Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року. Хоча «комерційний» не був визначений, але було зазначено, що: «конвенція застосовується до арбітражних угод як фізичних так юридичних осіб про вирішення в порядку арбітражу спорів, які виникають при здійсненні операцій по зовнішній торгівлі». Не залежно від широкої інтерпретації «зовнішньої торгівлі», значна кількість економічної діяльності здавалось би не було включені. Перед питанням того, що саме повинно охоплювати визначення «комерційний» вперше стояли на протязі підготовки Типового закону про міжнародний комерційний арбітраж, який був прийнятий 11 грудня 1985 року. В той час були значні суперечності делегацій певних держав відносно типів угод які повинні охоплюватись визначенням «комерційний» з метою значного розширення його визначення. Компроміс був досягнутий у вигляді окремого рішення, де було зазначено, що: «Терміну «комерційний» потрібно дати більш широку інтерпретацію, для того щоб охопити всі питання, які є результатом всіх відносин комерційного характеру чи договірного. Відносини комерційного характеру включають, але не обмежують наступні угоди: будь-які торговельні угоди про поставку товарів, або надання послуг, чи обмін товарами або послугами; угоди про розподіл, торгове представництво; факторні операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об’єктів; надання консультативних послуг; купівлю-продаж ліцензій; інвестування; фінансування; банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесії; спільні підприємства та інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів та пасажирів повітрям, морем, залізничними та автомобільними шляхами та ін.».

Термін «арбітраж» - будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України (додатки № 1 і № 2 до цього Закону). Згідно Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року термін «арбітраж» тлумачиться як розгляд спорів як арбітрами, які призначені по кожній окремій справі (арбітраж ad hoc) так і постійними арбітражними органами.

Проаналізувавши вищевикладене, можна дійти до висновку, що терміном «міжнародний комерційний арбітраж» визначається три взаємопозв’язанних поняття, які відображають різноманітні аспекти єдиного соціального явища.

Кузьменко Т.С.

здобувач кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права ОНЮА

ДОДАТКОВІ КОМПОНЕНТИ БРЕНДУ

На сьогодні у юридичній літературі не сформовано поняття «бренд», не визначено його зміст та значення для учасників цивільного обороту товарів та послуг. Різноманітні точки зору та, зокрема, твердження що це не юридичний термін, а маркетинговий, який з правової точки зору не має смислового навантаження, вносять плутанину у юридичну теорію. Незважаючи на відсутність цього терміну у законодавстві України, слід звернути увагу, що це поняття зі сфери маркетингу означає «засіб індивідуалізації конкретного товару чи послуги».

Питання визначення сутності бренду, успішного позиціонування товару на ринку відображені у окремих працях відомих маркетологів, економістів та юристів, таких як: Ф. Котлер, С. Бредбері, Ч.Р. Петтіс, Д. Огілві, Г. Андрощук, В. Базилевич, О. Власенко, Т. Коташевська, Н. Норіцина, М. Римаренко, В. Сахаров, Є. Тіллінг. Більшість з вказаних вчених визначали цей термін з позиції маркетингу чи економіки, що підтверджує актуальність визначення даної категорії у теорії права інтелектуальної власності.

Розглядаючи бренд як складний засіб індивідуалізації, слід звернути увагу на його структурні компоненти та режим їх правової охорони. Метою даного дослідження є визначення компонентів бренду, їх класифікації та визначення режиму правової охорони.

У юридичній літературі існують чисельні погляду на визначення структурних компонентів бренду. Як правило перераховуються різноманітні об’єкти інтелектуальної власності: торговельні марки, найменування, зображення, рекламні салогани, оригінальні форми упаковок, пляшок та інш.

Серед цих компонентів доцільно розрізняти основні та додаткові компоненти бренду.

Особливість основних компонентів бренду полягає в тому, що вони безпосередньо визначені законодавцем та визнані у юридичній практиці як засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів та послуг: це торговельні марки, комерційні найменування та географічні зазначення. Їх охорона передбачається нормами міжнародного законодавства, Цивільного кодексу України та спеціальних законів.

Крім торговельних марок, комерційних найменувань, важливе місце у структурі бренду також належить додатковим компонентам: слогану (девізу), фірмовому персонажу (корпоративному герою), музичним творам, кольоровим поєднанням, та інших об’єктів права інтелектуальної власності.

Інші компоненти бренду є додатковими. Їх значення для індивідуалізації підприємців не менше, ніж основних компонентів. Різниця полягає тільки в тому, що для них існує певна специфіка режиму правової охорони. Їх охорона може перебувати одночасно в декількох правових режимах як об’єкту авторського права та як засобу індивідуалізації, чи як промислового зразка та як засобу індивідуалізації.

Як відомо, при створенні нового бренду, найчастіше, одним з його компонентів є слоган. Лаконічні фрази, що відображають сутність діяльності компанії чи переваги тих чи інших товарів, товарних лінії позитивно впливають на сприйняття людиною рекламної інформації. На сучасному ринку товарів та послуг використовують слогани у рекламних кампаніях різноманітних товарів та послуг.

Кожен з них відображає певні якості товару, робіт (послуг) та ставлення компанії до споживачів. Створення слоганів, вимоги, яким вони повинні відповідати, оформлення та передання прав, недопущення неправомірного використання слоганів конкурентами чи перешкоджання застосування порівняльної методики у слоганах є одними з актуальних питань, що виникають у в процесі використання слоганів для просування товарів, робіт (послуг) на споживчому ринку.

Одним з додаткових атрибутів бренду у сучасних рекламних кампаніях виступають корпоративні герої. Як правило, вони є їх «обличчям», втілюють індивідуальність бренда, зближують його на емоційному рівні зі споживачами. Значення використання корпоративних героїв у брендах важко переоцінити, адже саме ці герої заманливо обіцяють «веселе свято у фаст-фуді», манять з собою «в світ пригод, в дивовижну країну мужніх ковбоїв» або «сяючої блиском квартири», гарантують «білосніжність білизни без виварювання» та інш. Такі герої символізують собою турботу компанії про споживачів, втілюють імідж компанії, відтворюють відчуття клієнтів у випадку вибору певних товарів чи послуг або втілюють мрії, які ніби-то можна досягнути при споживанні такої продукції. Як правило корпоративні герої можуть просто привертати до себе увагу споживача своїми якостями або створювати образи, досягти які так прагнуть споживачі.

Метою створення корпоративних героїв та включення їх до складових бренду є необхідність додаткової персоніфікації товару. Якщо мова йде про дітей чи емоційно чутливих осіб виробники реклами, товарів, робіт (послуг) звертають увагу на емоційний асоціативний зв’язок, що виникає у споживача. Завдяки корпоративному герою споживач стає більш прихильним до продукції, йому подобається не власне продукція, а безпосередній зв’язок, ідентифікація героя та продукції. Застосування корпоративного героя у складі бренду може суттєво вплинути на імідж товару та відповідно на рівень його продажу.

Розглядаючи додаткові компоненти бренду слід визнати, що їх перелік не є вичерпним та визначається власне самою компанією, як власне і режим охорони цих корпоративних героїв.



Куценко А.О.

аспірантка кафедри господарського права

Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

РИНОК М’ЯСО-МОЛОЧНОЇ ПРОДУКЦІЇ: ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОГО ВИЗНАЧЕННЯ

Ринок є найважливішою складовою частиною економічної сфери кожної держави, а також світового господарства, у зв’язку з чим дослідження ринку та ринкових відносин у різноманітних аспектах стає нагальною потребою. Ці питання мають не лише абстрактно-теоретичне, скільки практичне значення для формування розвиненого ринку в Україні, тому що це є необхідною передумовою для виходу нашої країни з сьогоднішнього кризового стану. Прагнення України стати благополучною державою передбачає необхідність побудови економіки ринкового типу. Розвинена ринкова економіка, створення якої стало метою проведених у країні реформ, передбачає наявність всеохоплюючого товарного ринку, у тому числі ринку продовольства, від ефективності функціонування якого залежить рівень добробуту населення. Важливою складовою частиною продовольчого ринку є ринок м’ясо-молочної продукції, розвиток якого залежить від його кон’юнктури та безпосередньо пов’язаний з рівнем життя населення. На сьогодні можна говорити лише про початок формування повноцінного ринку м’ясо-молочної продукції в Україні. Даний етап характеризується насамперед стихійністю процесів, що відбуваються. По-перше, це пов’язано з тим, що при переході до нових економічних умов господарювання держава відмовилася від ретельного правового регулювання товарних потоків продовольства (хоча й досить далеких від досконалості), система забезпечення населення продовольством була зруйнована, а нова система, механізм її функціонування, що дозволив би згладити труднощі перехідного періоду, не були створені. Ситуація ускладнилася тим, що перехід до ринкової економіки став періодом різкого спаду виробництва продукції, у результаті формування ринку м’ясо-молочної продукції почалося в умовах зниження товарної пропозиції з боку вітчизняних виробників. Одним з основних напрямків розвитку ринку м’ясо-молочної продукції у країні є формування конкурентного середовища.



Протягом останніх десятиліть забезпечення населення країни м’ясо-молочною продукцією здійснювалося в рамках системи централізованого формування й розподілу продовольчих фондів, строго регламентованого державного ціноутворення на продукти харчування. У цих умовах не могло бути мови про серйозну конкуренцію виробника на ринку. На сьогодні для розвитку ринку м’ясо-молочної продукції необхідно, в першу чергу, створити міцну правову основу господарської діяльності на ринку м’ясо-молочної продукції, підтримати національного товаровиробника за допомогою різноманітних програм державної підтримки галузі, провести технічне переоснащення підприємств цієї галузі, запровадити прогресивні інноваційні технології, вдосконалити засоби захисту національного товаровиробника в цій сфері, тощо.

Створення міцної правової бази для регулювання ринкових відносин є дуже складним завданням, яке потребує виваженого підходу з поетапним визначенням на законодавчому рівні, в першу чергу, загальних ринкових категорій, а потім на основі цього – спеціальних, галузевих. Так, у сучасному вітчизняному законодавстві взагалі відсутнє уніфіковане визначення поняття «ринок», без якого навряд чи можливо привести до ладу та усунути прогалини у спеціалізованому галузевому законодавстві. Тому, як вже пропонувалося деякими вченими, які досліджували різноманітні галузі національної економіки, доцільним і навіть необхідним є закріплення на законодавчому рівні, а для найбільшої ефективності з точки зору усунення розбіжностей у тлумаченні, в першу чергу, - у Господарському кодексі України, загального визначення поняття терміну «ринок», що дасть змогу на базі цього поняття визначати та тлумачити вже галузеві ринки та ринкові сектори, зокрема, визначити поняття ринку м’ясо-молочної продукції, оскільки воно на сьогоднішній день також не закріплено в жодному нормативно-правовому акті, що ніяк не може сприяти розвитку правового регулювання даного ринкового сектору. І якщо у молочному підкомплексі поряд з іншими нормативними актами, які регулюють відносини у молочному секторі ринку та вітальну безпеку у цій сфері, діє загальний закон, який визначає відносини, що виникають на ринку молока та молочних продуктів, визначає правові та організаційні основи забезпечення якості та безпеки молока і молочних продуктів для життя та здоров’я населення і довкілля під час іх виробництва, транспортування, переробки, зберігання і реалізації, ввезення на митну територію та вивезення з митної території України, тощо (Закон України «Про молоко та молочні продукти» від 24.06.2004 р. №1870-IV), то на м’ясному ринку такий загальний законодавчий акт відсутній. Законодавство України у сфері виробництва і реалізації м’яса і м’ясопродуктів складається із законів України «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції», «Про підтвердження відповідності», «Про ціни і ціноутворення», «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про ветеринарну медицину», «Про захист прав споживачів», «Про стандартизацію», тощо. Існує лише проект закону «Про м’ясо та м’ясні продукти», який покликаний впорядкувати м’ясний сегмент ринку. Він був внесений народним депутатом Баранівським О.П. ще 15.03.2007 р. на третій сесії Верховної Ради V скликання, але був прийнятий лише в першому читанні і до сих пір залишається законопроектом та потребує доопрацювання та змін. Так, цей законопроект необхідно узгодити з іншими законами, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом, переробкою, зберіганням, транспортуванням та реалізацією м’яса та м’ясних продуктів, зокрема, із тими, які були перелічені вище. І саме у цьому законі доцільно закріпити поняття ринку м’яса та м’ясної продукції. Це ж саме доцільно зробити у Законі України «Про молоко та молочну продукцію» щодо визначення поняття ринку молока та молочної продукції шляхом внесення змін та доповнень до цього закону. Або ж можна об’єднати ці поняття у єдиному законі, який регулював би загалом ринок м’ясо-молочної продукції.

В.С. Ломака

здобувачка НДІ приватного права і підприємництва,

Вищий Господарський суд України

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕВІЗНИКА ЗА ПОРУШЕННЯ СТРОКІВ ДОСТАВКИ ЗА ДОГОВОРОМ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ ЗАЛІЗНИЦЕЮ

Відповідно до ст. 919 ЦК України, перевізник зобов’язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків - у розумний строк.

Вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим. Одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами).

Згідно зі ст. 923 ЦК України, у разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов’язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами).

Відповідно до ст. 313 ГК України, перевізник зобов’язаний доставити вантаж до пункту призначення у строк, передбачений транспортними кодексами, статутами чи правилами.

Спеціальним законодавством, зокрема ст. 41 Статуту залізниць Україні (далі – СЗ України), встановлюється, що залізниці зобов’язані доставити вантажі за призначенням в установлені терміни. Терміни доставки вантажів і правила обчислення термінів доставки вантажів встановлюються Правилами, виходячи з технічних можливостей залізниць. Обчислення терміну доставки починається з 24-ої години дати приймання вантажу до перевезення. Вантаж вважається доставленим вчасно, якщо на станції призначення він вивантажений засобами залізниці, про що повідомлено одержувача, або якщо вагон (контейнер) з вантажем подано під вивантаження засобами одержувача до закінчення встановленого терміну доставки. У разі затримки подачі вагонів (контейнерів) під вивантаження внаслідок зайнятості вантажного фронту або з інших причин, залежних від одержувачів, вантаж вважається доставленим вчасно, якщо він прибув на станцію призначення до закінчення встановленого терміну доставки.

Таким чином, зміст договору перевезення вантажу становить обов’язок перевізника доставити вантаж до пункту призначення у встановлений строк.

Строк доставки вантажу – це строк, протягом якого вантаж, прийнятий до перевезення, повинен бути доставлений перевізником до пункту призначення. Вказаний строк визначається з урахуванням швидкості руху транспортного засобу, його технічних характеристик, маршруту руху тощо. Своєчасна доставка вантажу – умова належного виконання перевізником свого основного обов’язку. Порушення даного строку призводить до прострочення доставки вантажу і відповідальності перевізника.

Загальне правило доставки вантажу визначає обов’язок перевізника доставляти вантаж до пункту призначення у строк, передбачений транспортними кодексами, статутами чи правилами, а якщо такі не встановлені, то сторони вправі встановити цей строк у договорі. Відповідно до ст. 23 СЗ України дата приймання і видачі вантажу засвідчується на накладній календарним штемпелем станції. В разі проведення митного контролю дата видачі вантажу ставиться після закінчення митних операцій.

Прострочення доставки свідчить про неналежне виконання перевізником свого обов’язку за договором перевезення вантажу, а тому є підставою господарсько-правової відповідальності перевізника.

Згідно з п. «в» ст. 130 СЗ України належним доказом прострочення доставки вантажу залізницею є накладна. Доказом затримки, яка трапилася з вини відправника чи одержувача, що дає право залізниці на збільшення терміну доставки вантажу відповідно до пункту 2.9 Правил обчислення термінів доставки вантажів, є відмітка у перевізних документах, яка завіряється підписом працівника станції і календарним штемпелем. Тому відсутність такої відмітки на накладній позбавляє залізницю права на збільшення терміну доставки вантажу.

Характерною ознакою відповідальності перевізника за прострочення у доставці вантажу є презумпція його вини. Вона полягає у тому, що перевізника може бути звільнено від відповідальності, якщо він доведе: прострочення доставки вантажу сталося не з його вини. У транспортних кодексах, статутах і правилах перевезення наводиться перелік підстав, які звільняють перевізника від відповідальності. Зокрема, СЗ України визначає, що залізниця не несе відповідальності за порушення термінів доставки, якщо воно сталося внаслідок стихійного лиха або з інших, не залежних від залізниці обставин, а також, якщо вантаж не було вивезено одержувачем із станції протягом доби після одержання повідомлення про його прибуття або якщо у цей же строк одержувач не розкредитує перевізні документи на вантаж, який прибув (ст. 116).

За прострочення у доставці вантажу до перевізника застосовуються штрафні санкції як вид господарсько-правової відповідальності. Видом вказаних санкцій є штраф, який перевізник зобов’язаний сплатити внаслідок неналежного виконання свого обов’язку за договором перевезення вантажу. Розміри штрафу встановлюються транспортними кодексами, статутами й іншими нормативно-правовими актами.

Так, згідно зі ст. 116 СЗ України за несвоєчасну доставку вантажів і порожніх вагонів, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадянам – суб’єктам підприємницької діяльності або орендовані ними, залізниця сплачує одержувачу в розмірі: а) 10 відсотків провізної плати - за прострочення на дві доби; б) 20 відсотків такої плати – за прострочення на три доби; в) 30 відсотків провізної плати - за прострочення на чотири і більше діб.

Прострочення доставки вантажу під час перевезення може бути причиною його втрати, нестачі або пошкодження. У цьому разі, поряд із сплатою штрафних санкцій за прострочення у доставці вантажу, перевізник зобов’язаний відшкодувати збитки, що виникли внаслідок втрати, нестачі або пошкодження вантажу під час прострочення. Таким чином, законодавець передбачає стягнення збитків понад застосування до перевізника штрафних санкцій. Тим самим пояснюється можливість застосування на практиці водночас двох видів господарських санкцій.

Луцик М.Л.

аспірантка кафедри цивільного права та процесу

Львівського національного університету ім. І. Франка

ДОГОВІР ТРАНСПОРТНОГО ЕКСПЕДИРУВАННЯ: ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ

З розвитком вантажопотоків, розширенням торговельних зв’язків та появою нових схем доставки товарів від виробників до одержувачів виникла і на сьогоднішній день успішно розвивається нова галузь господарства – транспортно-експедиторська діяльність. Як і кожна нова галузь, вона потребує належного регулювання, яке повинно насамперед, враховувати специфіку цієї діяльності. Саме тому самостійність договору транспортного експедирування отримала закріплення в ЦК України та ГК України, окремі норми яких присвячені регулюванню відносин за цим договором. Тільки в рамках даного договору можна з достатньою повнотою врегулювати складні і багатоаспектні відносини, що виникають в процесі організації та забезпечення перевезення конкретного вантажу.

В літературі переважна більшість авторів відносять договір транспортного експедирування до самостійного договірного типу. Водночас необхідно з’ясувати, який договір можна і потрібно кваліфікувати як договір транспортного експедирування.

Згідно статті 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 01.07.2004р. за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу. Таке визначення дозволяє вважати договором транспортного експедирування договір, предметом якого є будь-які послуги, пов’язані з перевезенням. Однак, в транспортній сфері можуть надаватися і інші послуги, які пов’язані з перевезенням, проте не належать до транспортно-експедиторських. Основним призначенням цих послуг є те, що вони спрямовані на обслуговування транспортного процесу в цілому, забезпечення його безпеки, сприяння перевізникам. На відміну від цих послуг транспортно-експедиторські послуги надаються в інтересах клієнта і спрямовані на організацію чи забезпечення перевезення визначеного вантажу.

Для того, щоб належним чином організувати перевезення вантажу необхідно здійснити значну кількість операцій як юридичного (укладення договорів з перевізниками, страховиками, виконання митних формальностей і ін.) так і фактичного змісту (завантаження та вивантаження вантажу, перевірка кількості та стану, сортування, зберігання вантажу). Тому, враховуючи роль і завдання експедитора, специфіку транспортно-експедиторської діяльності, в процесі якої експедитор вчиняє широке коло дій як юридичного так і фактичного характеру, ми вважаємо, що характерною ознакою договору транспортного експедирування слід вважати поєднання в його предметі юридичних і фактичних дій, спрямованих на організацію чи забезпечення перевезення визначеного вантажу. Отже, на нашу думку, договір транспортного експедирування завжди повинен передбачати повноваження експедитора щодо вчинення як юридичних так і фактичних дій, пов’язаних з перевезенням визначеного вантажу на всьому етапі перевезення або на окремій його частині.

В окремих випадках експедитори можуть надавати клієнтам послуги лише юридичного чи лише фактичного характеру, однак в таких випадках їхня діяльність охоплюватиметься предметом інших договорів. Так, для того, щоб експедитор мав право укласти договір з перевізником від імені і в інтересах клієнта, достатньо укласти договір доручення. Експедитор-власник терміналу, може зберігати вантаж клієнта на цьому терміналі, однак якщо його послуги обмежуватимуться лише зберіганням, ці відносини регулюватимуться в рамках договору зберігання. Однак, в тих випадках, коли клієнт уповноважує експедитора вчинити як юридичні, так і фактичні дії, пов’язані з організацією чи забезпеченням перевезення вантажу на всьому етапі перевезення чи на окремій частині, необхідно укладати договір транспортного експедирування, оскільки такі відносини можна врегулювати лише в рамках цього договору.

Враховуючи наведені вище міркування, пропонуємо викласти ч.1 статті 929 ЦК України, ч.1 статті 316 ГК України, ч.1 статті 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» в наступній редакції: «За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується від свого імені або від імені другої сторони (клієнта) і за її рахунок вчинити протягом певного строку юридичні та фактичні дії, спрямовані на організацію чи забезпечення перевезення визначеного вантажу, а клієнт зобов’язується надати документи та іншу інформацію щодо умов перевезення та оплатити надані послуги».

Маліновська І. М.

аспірантка каф. цивільного права

Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА «SUI GENERIS» НА БАЗИ ДАНИХ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

В наш час в умовах стрімкого розвитку сучасного інформаційного суспільства та ринку України зріс попит на інформаційні продукти, а саме на бази даних. Та на жаль сучасна правова охорона баз даних авторським правом не повністю задовольняє інтереси їх створювачів(укладачів), адже вона не надає їм правомочності щодо захисту бази даних від вилучення деякої частини змісту та її повторного використання, що призводить до появи на ринку аналогічного продукту як перший, але за меншою ціною.

Директивою 96/9/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про правовий захист баз даних» від 11 березня 1996р. передбачено захист баз даних за допомогою правового режиму «sui generis», який застосовується незалежно від авторсько-правової охорони бази даних або його охорони іншими правами та спрямований на захист саме змісту баз даних, реалізується шляхом надання розробникам прав, які необхідні для запобігання від несанкціонованого використання баз даних. У статті 10 закону України «Про авторське право і суміжні права» згадується про цю форму охорони та зазначається, що авторським правом не охороняються ті бази даних, які не відповідають критеріям оригінальності й на які поширюється право «sui generis». Але детальна регламентація змісту цього права, механізму його охорони, сукупності прав особливого роду, які надаються створювачу (укладачу) бази даних, у нашому законодавстві відсутня.

Відповідно до положень названої Директиви охорона баз даних особливим правом «sui generis» надається в разі внесення її створювачем значного внеску в одержання, перевірку чи представлення змісту бази даних. Причому, значущість цього внеску може визначатись як якісними так і кількісними показниками, та полягати у фінансових, організаційних, професійних чи інших зусиллях, і/або витраті часу, зусиль і енергії на збирання, підбір, упорядкування матеріалу. Пункт 1 статті 7 Директиви «Про правовий захист баз даних» визначає зміст особливого права «sui generis», та встановлює, що в разі внесення значного внеску створювачу (упоряднику) бази даних надається право забороняти витягнення і/або повторне використання всього або значної частини (у якісному і/або кількісному вимірі), змісту цієї бази даних. Під «витягненням» потрібно розуміти постійне або тимчасове перенесення всього або значної частини змісту бази даних на інший носій будь-якими засобами або у будь якій формі. Витягнення аналогічне відтворенню у вузькому значенні. Воно охоплює також істотне «тимчасове» перенесення даних: «Якщо відтворення на екрані змісту бази даних вимагає постійного або тимчасового перенесення всієї сукупності або істотної частини цього змісту на інший носій інформації, така дія повинна узгоджуватися з правовласником» (п. 44 Преамбули Директиви). Вилучення і/або неодноразове повторне і систематичне використання неістотних частин змісту баз даних, яке передбачало б дії, що суперечать нормальному використанню даної бази даних або яке завдало невиправданої шкоди законним інтересам виробника бази даних, не допускається. Під «повторним використанням» розуміють будь-яку форму оприлюднення всього або значної частини змісту баз даних шляхом поширення копій, прокату, передачі по мережі Інтернет або за допомогою інших способів передачі. Офіційний відкритий прокат не є актом витягнення або повторного використання. В п.2 ст. 7 зазначається, що перший продаж копії бази даних у Співтоваристві власником прав або за його згодою вичерпує право на контроль за перепродажем цієї копії. Тобто, якщо перший продаж її копії або оригіналу бази даних було здійснено самим створювачем (укладачем) або з його дозволу, подальший перепродаж даного примірнику бази даних новим її власником не потребує дозволу створювача.

У Директиві наводяться і винятки з права «sui generis». Вони стосуються баз даних, наданих у користування невизначеному колу осіб; права законного користувача вилучати і/або повторно використовувати частину змісту неелектронної бази даних; використання даних у процесі навчання або з науково-дослідною метою з зазначенням джерела і в обсязі, що виправдовується некомерційною метою зазначених дій; вилучення і/або повторного використання в інтересах суспільної безпеки або адміністративного чи судового процесу. Зазначені дії не повинні завдавати шкоди виключним правам створювача (укладача) на використання бази даних і їх мета не повинна бути комерційною.

Отже, згідно з Директивою, правовий режим «sui generis» наділяє виробника бази даних необхідними для нього майновими правами, які забезпечують йому монополію на використання. Таким чином вся база даних та її значні частини захищаються від незаконного привласнення з боку користувача або конкурента, а створювач бази даних отримує впевненість у захисті інвестицій, вкладених у базу даних та стимул для створення нових інформаційних продуктів та їх продажу на ринку. Все це свідчить про необхідність імплементування положеннь Директиви 96/9/ЄС «Про охорону прав на бази даних» у законодавство України, адже її положення щодо правової охорони баз даних, здатні суттєво доповнити і вдосконалити національне законодавство, а права sui-generis - забезпечити ефективний захист змісту баз даних.



Михайлюк Г.О.

аспірантка кафедри цивільного права ОНЮА

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФОРФЕЙТИНГУ, ЯК РІЗНОВИДУ НЕТРАДИЦІЙНОЇ БАНКІВСЬКОЇ ОПЕРАЦІЇ

Серед банківських операцій, поряд з тими, що традиційно здійснюються банками, особливе місце займають нетрадиційні, наприклад, такі як форфейтинг. Ця операція ще не отримала широкого практичного застосування на Україні через відсутність стабільної і досить стійкої нормативної бази. Але, враховуючи досвід і результати застосування форфейтингу зарубіжними банками і фінансовими компаніями, а також економічну ситуацію, що склалася в нашій державі, така операція могла б ефективно використовуватися вітчизняними банками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.



Форфейтинг – це придбання у кредитора боргу, вираженого в оборотному документі, на безповоротній основі. Це означає, що покупець боргу (форфейтер) бере на себе зобов’язання відмовитися – форфейтинге – від свого права регресної вимоги до кредитора у разі неможливості одержання грошових коштів від боржника. Фактично форфейтер (комерційний банк або спеціалізована компанія) бере на себе такі ризики, як ризик неплатежу, ризик переказування коштів, валютний, процентний ризик та ін.

Слід зазначити, що банківський форфейтинг – це операція банку, яка передбачає придбання банком у клієнта прав по цінному паперу, такому як переказний або простий вексель, і при цьому банк бере на себе ризик виконання зобов’язання по цьому цінному паперу.

Суттєвість форфейтингового правочину зводиться до того, що зобов’язання боржника, термін виконання по якому не настав, кредитором може бути відразу перетворене в готівку шляхом продажу зобов’язання форфейтеру, який погоджується купити зобов’язання на безобіговій основі лише за умови надання забезпечення третьою особою. Механізм форфейтингу використовується в двох видах правочинів: в фінансовому правочині з метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов’язань, і в експортному правочині, щоб сприяти надходженню готівки експортеру, що надав кредит іноземному покупцю. Але частіше ця операція використовується в експортних правовідносинах.

Основними документами, які застосовуються при форфейтингу, є векселі. Однак об’єктом форфейтингу можуть бути інші види цінних паперів (але вони обов’язково повинні містити абстрактне зобов’язання) або рахунки дебіторів та розстрочки платежів, що є наслідком використання акредитивної форми розрахунків. Пріоритетне використання векселів пов’язане з простотою їх оформлення, а також із давнім використанням як інструментів фінансування міжнародної торгівлі.

Ініціатором форфейтингової операції є, як правило, експортер чи його банк. Це пов’язано з тим, що для дисконтування подаються або переказні векселі, виписані експортером, або прості векселі, одержувачем коштів за якими він є.

Характерною особливістю форфейтингу є середньострокове обслуговування (від 6 місяців і до 5-6 років), або навіть довгострокове кредитування на достатньо великі суми. Ще одна характерна особливість форфейтингу – наявність вторинного ринку, на якому можлива купівля-продаж придбаних векселів.

Слід зазначити, що договір банківського форфейтингу є двостороннім (права та обов’язки покладено на обидві сторони зобов’язання, що виникло з цього договору) та оплатним (кожна із сторін отримує майнове задоволення). На розсуд сторін договір банківського форфейтингу може бути як реальним, так і консенсуальним. Реальним договір банківського форфейтингу буде в разі, коли банк передає кошти або клієнт передає форфейтеру своє право по цінному паперу до третьої особи, а консенсуальний у разі, коли банк зобов’язується передати кошти або клієнт зобов’язується передати форфейтеру своє право по цінному паперу до третьої особи.

Удаючись до форфейтингу, експортер отримує можливість додатково мобілізувати кошти та скоротити дебіторську заборгованість.

Форфейтингова операція здійснюється тільки в тих валютах, які мають високу ліквідність: долари США, євро і швейцарські франки. Використання вільноконвертованої валюти як валюти платежу дозволяє форфейтору уникнути труднощів під час рефінансування угоди, а також зменшити ризики втрат, пов’язаних зі зміною валютних курсів.

Однак вартість кредитування на умовах форфейтингу нерідко виявляється відносно високою для експортера. Але негайне отримання готівки в результаті укладання таких правочинів і автоматичне прийняття на себе ризиків форфейтером робить його надто привабливим для експортера, хоча і трохи дорогим. Висока вартість таких угод пояснюється тим, що при їхньому здійсненні у банків можуть виникнути додаткові види ризиків.

Враховуючи незначний досвід судів при застосуванні законодавчих актів та правові колізії, що виникають у процесі розгляду справ з питань урегулювання правовідносин між учасниками договору форфейтингу, можна зробити висновок, що ці правовідносини не врегульовані законодавством України. Потрібні значні доповнення до глави 73 ЦК України у частині окремих видів зобов’язань, де поряд з факторингом треба вказати порядок складання договору форфейтингу з метою захисту інтересів учасників цього процесу та поширеного застосування цього виду комерційного зобов’язання в Україні. Відсутність законодавчого акта, який регулював би правовідносини форфейтування, ставить під загрозу розвиток, в першу чергу, вітчизняного виробника, який є суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності. При виникненні прецедентів спірних питань у господарських судах та перевірках правоохоронними органами банківських установ постає проблема порядку укладання договору форфейтингу, його правового регулювання, зокрема загальних міжнародних нормативних актів.

Підбиваючи підсумок викладеному, слід констатувати, що чинні нормативно-правові акти України, як і відповідні правовідносини за договором банківського форфейтингу, знаходяться сьогодні на стадії розвитку. Окремі, найбільш важливі положення вже уклалися. Інші – лише починають знаходити своє місце в діловій практиці й правосвідомості. Доцільність і ефективність застосування договору банківського форфейтингу в сучасних умовах визначається можливістю підвищення рентабельності операцій банків.



Піцик Х.З.

аспірантка Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника

МІСЦЕ СПАДКОВОГО ПРАВА В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ДОСТАТНЬОГО РІВНЯ ЖИТТЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Право людини на гідний рівень життя є одним із основних та визначальних конституційних прав. Конституція України проголошує: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст.48).

Безперечно, і в забезпеченні, і в підтримці достатнього рівня життя людини суттєву роль відіграє спадщина. Кожне нове покоління не починає життя з нуля, а продовжує започатковане, прагне до його примноження, вдосконалення.

Дослідження правових питань спадкування зумовлена зростаючим значенням приватної власності громадян і порядку її спадкування, необхідністю розроблення правового механізму, який належним чином міг би захистити права та інтереси громадян України.

Інтереси науковців до питань спадкування природний, адже у процесі свого життя людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби своїх близьких. Спадкове право покликане захищати власність фізичних осіб, стимулює їх матеріальну заінтересованість у результатах праці, зміцнює відносини, оскільки закон відносить до спадкоємців осіб, пов’язаних із спадкодавцем кровним походженням, шлюбними відносинами, усиновленням. Нормами спадкового права передбачено захист прав неповнолітніх, а також непрацездатних осіб.

Можна повністю погодитись з науковими висновками Н. Коров’янської та Є. Рябоконя, згідно з якими норми спадкового права покликані врегулювати перехід належних особі прав та обов’язків у випадку її смерті. Крім того, спадкове право, особливо у наш час, стало актуальним не лише для фізичних, а й для юридичних осіб, оскільки воно істотно впливає на формування та склад їх вищих органів, їх діяльність (перш за все це стосується питань спадкування акцій, паїв у статутному фонді).

Аналізуючи розвиток спадкового права з часу діяльності видатного цивіліста Г.Шершеневича, не можна не помітити принципової зміни в концепції спадкування, пов’язаної із значним підвищенням його забезпечувальної ролі. Доки держава не може належним чином забезпечити осіб достатніми засобами до існування, особливе значення має матеріально-забезпечувальна функція спадкового права.

При спадкуванні майна в Україні застосовуються два основних порядки визначення спадкоємців та розподілу спадкового майна: спадкування за заповітом і спадкування за законом. Вживаючи термін «спадкування за законом» законодавець не протиставляє йому «спадкування за заповітом» як «незаконне спадкування». Оперуючи цією термінологію, законодавець акцентує увагу на підставах спадкування.

При спадкуванні за заповітом – підставою спадкування є заповіт і до спадкування закликаються ті особи, яких заповідач називає як спадкоємців. Громадяни не завжди використовують надані їм можливості приватної рекомендації персоніфікованих відносин щодо конкретної ситуації з метою попередження можливих конфліктів у сфері спадкових і шлюбно-сімейних відносин, покладаючи правове регулювання проблем в одній із найважливіших сфер свого життя на законодавця. Тому характерною ознакою спадкування за законом є втручання держави у приватну сферу.

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. У цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які названі у числі спадкоємців у відповідних статтях ЦК України. Такі особи називаються законними спадкоємцями або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом зустрічається в реальному житті значно частіше, ніж спадкування за заповітом. Причин на це кілька. По-перше, багатьох громадян влаштовує саме такий порядок поділу їхнього майна після смерті, який встановлений відповідними нормами спадкового права. Друга причина, напевно, в тому, що смерть завжди несподівана і не всі встигають скласти заповіт. Третя причина – суто психологічна. Для деяких громадян скласти заповіт означає заглянути за «межу», що іноді зробити не так легко.

Об’єктивними обставинами для того, щоб мало місце спадкування за законом, є: 1) смерть спадкодавця; 2) наявність спадкового майна; 3) наявність спадкоємців за законом. До суб’єктивних умов, які спричиняють спадкування за законом, можна віднести:1) належність конкретного спадкоємця до певної черги спадкоємців за законом, оскільки їх право на спадкування за законом залежить від того фактору, до якої черги за законом віднесено спадкоємця; 2) можливість документально підтвердити свої родинні або шлюбні відносини із спадкодавцем; 3) фактичний вступ в управління або володіння спадщиною у встановлені законом строки.

Отже, можна зробити висновок про те, що спадкування в Україні покликане підвищувати рівень життя її громадян.

Дрішлюк Олена Павлівна,

адвокат,

здобувач інституту приватного права та підприємництва АПрН України



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   60




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет