ОБ’ЄКТ ДІЇ ПРИНЦИПУ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ДІЇ ПРИНЦИПІВ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Механізм дії принципів земельного права, виходячи з механізму дії досліджуваних раніше загального та родового понять та враховуючи особливості земельного права, включає в себе:

1. 
   об’єкти – це відносини з приводу землі в межах території України, земельних ділянок та прав на них, у тому числі прав на земельні частки (паї), що випливає з ч.3 статті 2 Земельного кодексу України;
   
2. 
   суб’єкти – учасники земельних відносин, які підпадають під дію конкретного принципу земельного права. Відповідно до ч.2 статті 2 Земельного кодексу України, до них належать громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади;
   
3. 
   зміст – це суть вимог, закономірностей, правомочностей, втілених у принципах земельного права;
   
4. 
   форма – це зовнішній вираз, спосіб відображення принципів земельного права у правових нормах, спосіб звернення до суб’єктів земельних відносин. За способом відображення форма може бути текстуальна (принципи земельного права буквально відображаються у земельно-правових нормах, наприклад, стаття 5 Земельного кодексу України) та змістова (принципи земельного права виводяться зі змісту земельно-правових норм). Залежно від способу звернення до суб’єктів форма виразу є категорична (у вигляді юридичного обов’язку) та рекомендаційно-стимулююча або диспозитивна (принципи земельного права можуть пропонувати альтернативні варіанти вибору певної поведінки, стимулювати вчинення певних дій).
   

1) земельні відносини регулюються земельним правом;

2) одним із засобів правового регулювання, за допомогою якого земельне право впливає на ці відносини, є принципи земельного права;

3) отже, земельні відносини є об’єктом дії принципів земельного права, які, як зазначалось при дослідженні ознак цих принципів, врегульовують їх з вищих позицій, ніж звичайні норми.

Враховуючи той факт, що правовідносини, які виступають об’єктом дії принципів, відзначаються різноманітністю, то виникає потреба у класифікації об’єктів. На нашу думку, класифікація об’єктів дії принципів може бути здійснена за наступними критеріями:

1) за колом відносин – загальний, родовий або безпосередній. Загальним об’єктом, на нашу думку, виступають, відповідно до ч.3 ст. 2 ЗК України, відносини з приводу землі в межах території України, земельних ділянок та прав на них, у тому числі прав на земельні частки (паї). У даному випадку об’єкт дії принципів та предмет регулювання земельного права в основному співпадають у повному обсязі. Родовим об’єктом виступає той чи інший тип земельних відносин, на які впливають принципи земельного права. У порівнянні із загальним об’єктом родовий об’єкт має більший ступінь конкретизації. І, нарешті, безпосереднім об’єктом дії принципу виступає певна група земельних відносин, що належить до того чи іншого типу однорідних відносин. Це, на наш погляд, найвищий ступінь конкретизації об’єкта. Наприклад, загальним об’єктом дії принципу забезпечення рівноправності суб’єктів земельних відносин є усі земельні відносини, пов’язані із забезпеченням паритетного правового статусу цих суб’єктів. Родовими об’єктами виступатимуть, по-перше, регулятивні земельні відносини з приводу забезпечення рівноправності цих суб’єктів, як у процесі набуття прав на землю, так і у процесі реалізації земельних прав, а, по-друге, охоронні земельні відносини з приводу забезпечення рівноправності у процесі захисту земельних прав. Тобто тут мова йде про вищий ступінь конкретизації об’єктів. У свою чергу, регулятивні відносини з приводу набуття прав на землю, при яких мають бути забезпечені паритетні умови для суб’єктів, можна диференціювати на відносини з приводу набуття права власності на землю (земельну ділянку) та відносини з приводу набуття права користування землею (земельною ділянкою). Регулятивні відносини з приводу реалізації прав на землю можна поділити на відносини по здійсненню каталогу своїх правомочностей власниками земельних ділянок та землекористувачами; відносини з приводу припинення прав на землю та ін. Охоронні земельні відносини з приводу забезпечення рівноправності у процесі захисту земельних прав поділяються, на нашу думку, на відносини по встановленню і використанню загальнодоступних способів та меж захисту земельних прав та відносини по встановленню ефективної процедури захисту земельних прав. Це безпосередні об’єкти дії принципу забезпечення рівноправності суб’єктів земель відносин, які володіють найвищим ступенем конкретизації;

2) за територіальною спрямованістю – загальний, регіональний та локальний (місцевий). За цим критерієм загальним об’єктом дії принципів виступають земельні відносини у загальнодержавному масштабі, регіональним об’єктом – земельні відносини на рівні областей, Автономної Республіки Крим та на рівні районів, локальним (місцевим) об’єктом – земельні відносини на рівні сіл, селищ, міст. Наприклад, загальним об’єктом принципу забезпечення пріоритету вимог екобезпеки є відносини по забезпеченню екобезпеки у використанні земель на загальнодержавному рівні, регіональним об’єктом –відносини по забезпеченню екобезпеки в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, локальним (місцевим) об’єктом – відносини по забезпеченню екобезпеки на рівні сіл, селищ та міст.

В цілому, диференціація об’єктів дії принципів земельного права має значення для забезпечення системного впливу цих принципів на регулювання земельних відносин.

Віддаючи належне наведеним сентенціям різних авторів, гадаємо, що наразі слід керуватися передовсім тим, що структура будь-якого суспільного явища являє собою внутрішню будову, закономірну організацію змістовних компонентів (елементів) системного цілого. Система трудового законодавства загалом та про службу працівників органів внутрішніх справ України зокрема, на відміну від системи тієї чи іншої галузі права, що містить правові норми, становить собою сукупність нормативно-правових актів, у яких означені норми закріплені. А тому первинним елементом системи законодавства слід уважати саме акти трудового законодавства. «Норма права», «нормативний припис», «нормативне розпорядження», «стаття нормативного акту» тощо, безумовно, у той чи інший спосіб характеризують систему законодавства, але опосередковано – крізь призму обов’язкового включення їх до змісту нормативно-правового акту. Законодавство, його система структурно складається з відповідних нормативно-правових актів (актів законодавства), а перелічені поняття апріорі охоплюються змістом такого акту. Як відомо, не існує законодавчого чи підзаконного акту без відповідних норм права, нормативних приписів (розпоряджень) чи, скажімо, статей, пунктів, частин тощо. Змістовно значущими компонентом (елементом) структури системи законодавства узагальнено є нормативно-правовий акт, незалежно від його юридичної сили, а його ті чи інші іманентні складові (норми права, статті, пункти, нормативні приписи тощо), як на нас, наразі не мають принципово значення. Перелічені поняття слід використовувати під час характеристики не системи законодавства в тій чи іншій сфері правового регулювання, а насамперед «системи права» загалом та, відповідно, системи тієї чи іншої галузі права зокрема. З такого розуміння, на наш погляд – цілком обґрунтовано виходять сучасні правники (М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, А.А. Снєгур та ін.) у своїх наукових розробках, у тому числі під час дослідження структури системи спеціального трудового законодавства про порядок та умови проходження служби в органах внутрішніх справ, а також особливостей реалізації службово-трудових відносин працівників міліції.

Переважна більшість нормативно-правових актів вказують на необхідність раціонального використання природних ресурсів, але, на жаль, в них не наводиться законодавче визначення поняття раціонального природокористування. Через це раціональне використання природних ресурсів, як і раніше, має оцінювальний характер, що ускладнює забезпечення реальної раціоналізації. Наукові дослідження юридичних аспектів раціонального природокористування ведуться давно. Насамперед до них слід віднести наукові праці фундаторів української еколого-правової науки професора І. Каракаша, В. Мунтяна, академіка Ю. Шемшученка та інших відомих вчених-юристів.

Гостра потреба в раціоналізації природокористування у нашій країні виникла у зв’язку з розширенням екстенсивного способу використання природних ресурсів для відновлення зруйнованого війною народного господарства. Раціональне використання природних ресурсів водночас є засобом заощадження природних об’єктів. Чим менше природних компонентів споживається в процесі виробничо-господарської діяльності, тим більше природних багатств зберігається. Крім того, раціональне природокористування забезпечує природне відновлення відтворюваних природних об’єктів.

Нормативно-правовими актами водного законодавства має забезпечуватися комплексна реалізація основних принципів водогосподарської діяльності (раціональне використання, відтворення і охорона водних об’єктів) та економічного механізму водокористування. У концептуальному плані раціональне й ефективне природокористування розглядається як природоохоронна і середовище захисна діяльність. Раціональне й ефективне водокористування означає економічно необхідне й екологічно обґрунтоване водокористування, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства. Раціональне водокористування слід розуміти як максимально ефективне використання водних об’єктів та їх ресурсів у процесі виробничо-господарських та інших видів діяльності з урахуванням закономірностей функціонування взаємозалежних природних систем, забезпечення охорони вод та відтворення водних ресурсів. Використання водних ресурсів повинно носити водоохоронний характер і бути направленим на відтворення водних ресурсів. Це дає підстави розглядати раціональне використання водних ресурсів як засіб їх ефективної охорони.

Як відновлюваний природний ресурс води України потребують збереження, науково обґрунтованого раціонального використання, поліпшення їх стану, охорони від забруднення, засмічення та вичерпання. За умов нарощування антропогенних навантажень на природне середовище, зокрема на водні ресурси, виникає необхідність розробки і додержання особливих правил користування водними ресурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямованого захисту. З метою забезпеченню екологічної безпеки населення в Україні необхідно, щоб водне законодавство, яке в комплексі із заходами організаційного, економічного та правового характеру було б здатне забезпечувати ефективне використання вод, їх відтворення та охорону. Праву водокористування притаманні загальні принципи: економне використання водних ресурсів; цільове використання вод; дотримання встановлених нормативів скидання забруднюючих речовин та встановлення лімітів забору води; платність спеціального водокористування та безоплатність загального водокористування; недопущення засмічення, забруднення та вичерпання водних об’єктів; обов’язкове відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення водного законодавства та ін.

З метою раціонального використання і охорони водних ресурсів від забруднення і виснаження необхідно: широко впроваджувати заходи щодо економного використання води, створення замкнутих (безстічних) систем водозабезпечення; запроваджувати ефективні й економічні методи очищення стічних вод; запобігати забрудненню поверхневих водойм і підземних вод відходами виробництва, мінеральними та органічними добривами, пестицидами, іншими речовинами; науково обґрунтовувати раціональне використання води для меліорації; передбачати здійснення комплексних заходів по відтворенню водності річок, включаючи малі річки і джерела, та по захисту ресурсів підземних вод від виснаження; розробляти інженерні заходи для попередження аварійних скидів неочищених стічних вод, досягнення екологічно безпечної експлуатації водозабірних споруд і водосховищ.

Дотримання принципу раціонального й ефективного в цілому природокористування забезпечує максимальний економічний результат при одержанні корисних властивостей природних об’єктів. Критерієм раціонального й ефективного використання природних ресурсів є забезпечення їх невичерпності при споживанні. Раціональне й ефективне природокористування означає економічно необхідне й екологічно обґрунтоване природокористування, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства.

Таким чином, раціональне використання водних ресурсів слід визначити як використання водних ресурсів, що має водоохоронний характер і є направленим на відтворення водних ресурсів, а також є екологічно, економічно, соціально та технологічно виправданим.

Із зростанням темпів залучення природних ресурсів у сферу виробництва, посиленням використання навколишнього природного середовища для задоволення різноманітних потреб суспільства та забезпечення життєдіяльності людини, виникає необхідність збереження окремих ділянок природи в їх первинному вигляді.

Аналіз чинного екологічного законодавства України дозволяє говорити про пріоритетність заповідної охорони навколишнього природного середовища, як найжорсткішої моделі консервативної охорони природи. Однак поняття «заповідання», слід відносити виключно до тих особливо охоронюваних територій та об’єктів, на які поширюється абсолютно-заповідний режим, і не варто трактувати його більш широко та застосовувати щодо всіх категорій особливо охоронюваних територій і об’єктів. Відповідно, доцільніше використовувати загальне поняття «охоронний режим», який залежно від ступеня заповідності поділяється на три види: абсолютно-заповідний, відносно-заповідний, змішаний.

Встановленням змішаного режиму охорони забезпечується найоптимальніша організація території національних природних парків, збереження та відтворення їх природних комплексів і об’єктів, а також цільове використання таких територій. Адже згідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України», національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

Національні природні парки виконують з одного боку функцію екологічного (природоохоронного) характеру, а з іншого – соціального характеру. Враховуючи те, що національні природні парки покликані поєднувати дві протилежні функції – охорону природних комплексів і рекреаційну діяльність, їх режиму повинна бути властива певна гнучкість. Зокрема такий диференційований підхід щодо охорони, збереження та відтворення згідно з функціональним зонуванням території національних природних парків, допускає рекреаційне та господарське використання частини природних територій та об’єктів національних природних парків в обсязі, який не шкодить охоронюваним територіям і об’єктам. Відповідно, на заповідну зону національних природних парків поширюється абсолютно-заповідний режим і ті вимоги та правила, які встановлені для природних заповідників. Зокрема, забороняється господарська та будь-яка інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на природні комплекси та об’єкти. Зони відносного спокою – зона регульованої рекреації, зона стаціонарної рекреації та господарська зона знаходяться у заказному режимі. При цьому, на території зони регульованої рекреації, стаціонарної рекреації і господарської зони забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку. Що стосується господарської, рекреаційної та іншої діяльності, що не суперечить цільовому призначенню, то вона проводиться з дотриманням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.

Додержання режиму охорони природних комплексів та об’єктів, що знаходяться на території національних природних парків проявляється також у встановленні охоронних зон. Згідно чинного екологічного законодавства України, в разі необхідності, на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, можуть установлюватись охоронні зони для забезпечення необхідного режиму охорони природних комплексів та об’єктів, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях. В охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об’єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на територію та об’єкти національного природного парку. Розміри охоронних зон визначаються відповідно до їх цільового призначення на основі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.

Положення закріплене у частині 2 статті 39 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» щодо встановлення охоронних зон на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків є досить спірним і потребує уточнення. Оскільки в охоронній зоні не допускається будівництво промислових та інших об’єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на національний природний парк, відповідно вона може встановлюватись лише навколо заповідної зони чи зони регульованої рекреації, які також не допускають ці види діяльності. Не доцільно всановлювати охоронну зону навколо зони стаціонарної рекреації чи господарської зони в межах яких проводиться і будівництво, і господарська діяльність.

Дане положення також слід доповнити, а саме законодавчо закріпити створення охоронних зон навколо особливо-цінних об’єктів та комплексів, що знаходяться на території національних природних парків, і на які поширюється абсолютно-заповідний режим всередині інших функціональних зон.

Таким чином, охоронний режим національних природних парків – це сукупність науково обґрунтованих вимог та правил, що закріплені в правових нормах і які визначають умови та порядок цільового, раціонального використання, збереження і відтворення територій та об’єктів національних природних парків. Охоронний режим національних природних парків певною мірою повинен бути єдиним для всіх парків. Інша справа функціональне зонування, тут навпаки підхід повинен бути диференційований, при цьому треба враховувати різноманітні фактори, такі як природоохоронні, оздоровчі, наукові, рекреаційні, історико-культурні та інші особливості природних комплексів та об’єктів національних природних парків, а також географічне розташування та сусідство з великими промисловими і сільськогосподарськими районами тощо.

Павлов О.І.

канд. істор. наук, доцент кафедри філософських та соціально-політичних наук

Одеського регіонального інституту державного управління

НАДУ при Президентові України

РОЛЬ ОРЕНДНИХ ВІДНОСИН У СТАНОВЛЕННІ РИНКУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Ринок земель – це система земельних відносин, яка забезпечує землевласнику ринковий ефект при використанні земельної ділянки: для товарного виробництва; для здачі в оренду; для продажу або застави. Тобто оренда виступає однією з форм земельного ринку.

Законодавчим актом, що регулює орендні відносини в Україні, є Закон України «Про оренду землі», у якому оренда землі визначена як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Основою орендних відносин є договір оренди землі, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передавати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

В Україні третина земель сільськогосподарського призначення використовується власниками земельних ділянок для підприємницької діяльності. В оренді перебуває майже 21 млн га, 16 млн га з них орендують великі сільськогосподарські підприємства, 3 млн га – фермерські господарства, 2 млн га – господарства населення та інші суб’єкти господарювання. За даними Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» в Україні переважаючою є короткострокова оренда (термін до 5 років) і лише 27% договорів припадає на довгострокову оренду.

Останнім часом посилилась конкуренція на ринку оренди та суборенди земель. Якщо держава законодавчо регламентує нижню межу орендної плати на рівні 3,0%, то великі агропромислові формування пропонують до 8%.

У середньому по Україні орендна плата у 2007 р. становила 140 грн за 1 га або 560 грн за пай, в той же час агропромислові формування пропонували за умови укладання договорів оренди на термін понад 5 років плату в межах 746 грн за 1 га.

Питання не в тому, наскільки економічно обґрунтованими є вказані 3 та 8 відсотків ставки орендної плати як показник частки земельної ренти, головне, що продаж права оренди земельної ділянки став реальністю. Ця практика перетворилася на певний різновид бізнесу, яким займаються фірми, що не мають ніякого відношення до агровиробництва. Володіючи значним фінансовим капіталом зазначені фірми-посередники концентрують у своїх руках значні земельні масиви з метою перепродажу права оренди, заробляючи на цій операції значні кошти. Вартість права оренди земельних ділянок залежить від їх місцерозташування, родючості, розміру за площею, терміну укладання договору. За різними оцінками ця вартість коливається від 200 дол. США за 1 га ріллі у Миколаївській області до 550 дол. США – у Київській та Черкаській областях.

З метою запобігання здійсненню операцій спекулятивного характеру з землею доцільно посилити роль держави щодо обмеження правомочності землевласників та землекористувачів у розпорядженні земельними ділянками. Наприклад, можна скористатися досвідом Польщі та Росії, де органи державної влади здійснюють викуп у сільських господарств сільгоспугіддя з наступним їх продажем чи здачею в оренду. Тобто мова йде про соціалізацію земельної ренти, коли остання стає переважно доходом виробника і держави.

Серед інших засобів посилення державного регулювання земельного обороту є розроблення механізму застави права оренди земельної ділянки, що потребує удосконалення законодавчої бази та створення спеціальних інститутів для здійснення заставних операцій з землею.

З запровадженням земельного ринку сільськогосподарські виробники будуть мати можливість одержати довгострокові кредити під заставу земельних ділянок.

В економічній літературі земельна іпотека визначається як вид забезпечення виконання зобов`язання сільськогосподарськими угіддями й речовими правами на них з відповідним страховим забезпеченням. Однак ці речові права не закріплені в Земельному кодексі України, хоча про них йдеться у Цивільному кодексі України. В його ст. 407 прописано обопільне право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб та право її передачі власником іншій особі в тих ж самих цілях. Причому право власника обмежує землекористувач, оскільки за законом тільки він може припинити договірні стосунки.

Існують й інші правові колізії, що стримують розвиток орендних відносин як форми та засобу становлення ринку земель сільськогосподарського призначення.

Чинним законодавством не передбачена така підстава припинення договору оренди земельної ділянки як зміна особи орендаря шляхом реорганізації юридичної особи. Не виділені особливості припинення договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення. Наприклад, при випадковому пошкодженні об’єкта оренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, нераціональне використання земельної ділянки, використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки, використання землі не за цільовим призначенням, невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, смерть орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у ст.8 Закону України «Про оренду землі», від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки. Ці підстави повинні бути окремо виділені та конкретизовані саме стосовно земель сільськогосподарського призначення.

Удосконалення орендних земельних відносин потребує встановлення оптимального розміру орендної плати, підвищення її грошової частки, збільшення середнього терміну оренди до 10 років, дотримання обома сторонами договірних зобов’язань, охорони та раціонального використання орендованих земельних ділянок.