Найдавніші часи київська русь



бет19/45
Дата14.06.2016
өлшемі3.03 Mb.
#134939
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45

Тарас Шевченко

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла своєрідна
ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, що захопили більшість країн Схід-
ної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї Фран-
цузької революції були широко представлені на Україні декабристами та україн-
ськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас філософські концепції націо-
нальної культури Гердера, без сумніву, надихали творчість харківських романти-
ків. Проте на Україні політична активність не поєднувалася з культурною націо-
нальне орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися «безнаціональни-
ми» й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час як про-
пагандисти української національної культури були далекими від політики консерва-
торами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей поділ шкодив обом ідеологічним
течіям і згодом перетворився на хронічну хворобу української інтелігенції, та, зда-
валося, він не так вже турбував покоління 1820-х років. Проте для наступного по-
коління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання національної культури з по-
літичною ідеологією стане першочерговим завданням.

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як істо-


рик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків,
а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї генерації походили
як із Правобережної, так і з Лівобережної України і за своєю соціальною належністю
були більш різнорідними, ніж їхні попередники — вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Та-


раса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив
на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу,
який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не
було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені
держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль
«будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти ін-
ший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила на-
ціональний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу. Шевченко на-


родився у 1814 р. в селі Моринцях на Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком.
Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярські обдарування юнака приверну-
ли увагу кількох провідних митців, які у 1838 р. допомогли викупити його з кріпацтва.

Тоді Шевченко вступив до Імператорської Академії мистецтв, де здобув першокласну


освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно розширилися завдяки інтенсив-
ним контактам із багатьма українськими та російськими художниками й письмен-
никами столиці. Незабаром ним оволоділа потреба висловити свої переживання
в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша збірка українських поезій під назвою
«Кобзар». Ці ліричні, щирі та сповнені музики вірші, переважно присвячені історії
України, одразу ж привітали як українські, так і російські критики, назвавши
їх геніальними творами.

Тарас Шевченко після повернення із заслання

Вихід «Кобзаря» був, як зауважує Юрій Луцький, подією унікального значення
в історії української літератури, позаяк у ньому українська мова досягла літератур-
ної неперевершеності. Поет подолав одновимірність і обмеженість ролі, що її до тих
пір відігравала українська література, спростувавши переконання таких, як, зокрема,
знаменитий російський критик Віссаріон Бєлінський, котрі вважали, що мова укра-
їнських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Відповідаючи на
принизливі для української мови погляди Бєлінського, Шевченко писав:

Теплий кожух, тілько шкода —


Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.

Досягненнями Шевченка були спростовані погляди його сучасника — українця


Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці можуть зажити літературної
слави лише в контексті російської літератури.

Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості й ресурси української


мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і міську говірки, а також
елементи церковнослов'янської мови. Тим самим він продемонстрував своїм спів-
вітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почут-
тів і думок, довів, що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову
як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням
літературної та інтелектуальної незалежності українців. Колишній кріпак не за-
бував про своїх «знедолених братів» і, наче біблійний пророк, громогласно тавру-
вав гнобителів закріпаченого селянства. На відміну від більшості інших представни-
ків інтелігенції Шевченко не вірив у ліберальні проекти поступових реформ. У його
віршах відкрито пропагувалися радикальні, революційні методи знищення несправед-
ливості в суспільстві. У знаменитому «Заповіті» він закликав своїх земляків:

Поховайте, та вставайте,


Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте)
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

Обурення Шевченка соціальною несправеддивістю нероздільно переплітаєть-


ся з його ненавистю до національного гноблення на Україні, на цій «нашій не-
своїй землі», як він про неї писав. Непримиренний ворог царського самодер-
жавства, він закликає до самовизначення України задовго до того як цю ідею під-
тримали його помірковані колеги-інтелігенти. Така спрямованість з усією очевид-
ністю проступає в його тлумаченні історії України, цієї найулюбленішої з його тем.
Хмельницький для Шевченка — і «геніальний бунтар», і людина, відповідальна за
фатальний союз України з Росією, внаслідок чого Україна втратила своє само-
врядування. Його симпатії на боці таких козацьких ватажків, як Полуботок, що
повставали проти царів: тих же, хто потурав Москві, він нещадно засуджував. Шев-
ченко не приховує ненависті до Петра 1, називаючи його «тираном» і «катом», та й
до Катерини II він ставиться не краще. Полемізуючи з найвидатнішим росій-
ським поетом Олександром Пушкіним, який вихваляв цих монархів, Шевченко
писав:

Тепер же я знаю:

Це той Перви й, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову-сиротину.
Катиі кати! Людоїди)

Але націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим, він вважає прагнен-


ня України до свободи складовою всезагальної боротьби за справедливість. Як свід-
чать поема «Єретик», присвячена знаменитому чеському великомученику Янові
Гусу, та поема «Кавказ», поет симпатизує пригнобленим народам усього світу.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх


не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі
думки й почуття. Історик Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови,
що закривали від нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко,
боляче й п'янко».

Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його


страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть
до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Ро-
сійської імперії, а край, що може й має стати незалежним.

 

Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс цар-
ським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж
арештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у Петербург. У результаті
посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського това-
риства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широ-


кого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з де-
сятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді
представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдаро-
ваним істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (ви-
хідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновни-
ком) . Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон
Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не
дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисель-
ним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існу-
вання «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні диску-
сії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд
положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились


у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний
в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цін-
ностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу поль-
ських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості,
рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були
скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність
освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбіль-
шу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'ян-
ські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони
повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогіч-
ними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров


та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалі-
тарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблій-


ному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не
змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її за-
клик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'ян-
ському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна,
і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем».
Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося
на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалеж-
ності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох,
сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати не-
залежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися


в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова В і
це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й націо-
нального звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку україн-
ської культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись,
що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть
властям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них
Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево-
люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати.
Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що най-
характерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну
долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили пока-


рати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою.
Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо легкі вироки, що передба-
чали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити по-
передні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було
покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого
учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до
вироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать».
Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевчен-
ка у 1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.


Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурниць-
кого до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського
уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських куль-
турних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної сві-
домості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської
політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелі-
генції з російським царатом.

 

Зростання національної свідомості


на Західній Україні

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобе-


режжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах
Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народ-
ною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Паду-
ра, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі ба-
чили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, за-
бувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у від-
новлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню
польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених
причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак украї-
нофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію
початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовен-
ство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої
освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала си-
нонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-
українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той

час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також вхо-


дили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелі-
генції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою,
40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане


світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім,
не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовен-
ства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем
ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена
в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що
мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у куль-
турному житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере-


шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів.
Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінцій-
них і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, при-
множуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і
гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих
небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи
взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася
у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих укра-
їнських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися
за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледве
більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть


для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції,
що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно-
української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові:
чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він
користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися


польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свід-
ченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини
місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле-
ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче-
них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум»
у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не по-
ляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада-
лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що
їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української
німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також


народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не
чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку-
валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної
свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрій-
ської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого се-
редовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі
ближче сприймати нову ідею української нації.

«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними
аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному міс-

ті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книго-


збірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовен-
ства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто віді-
граватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогіч-
ну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків,
розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що
перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при-
клад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могиль-


ницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової
освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла
Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство»,
що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти
українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий
крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його одно-
думці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важли-
вим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни
могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та буква-


рів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги,
оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так
і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути
увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною
справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місце-
вий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними
церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб-
рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови
для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра-


їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з істо-
рії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи
були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етно-
графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин-
ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження
національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді
ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був
Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський та-
лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви-
чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий
«Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила
перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських
та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум-
ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його
долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою


селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони
прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто
розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської Ук-
раїни, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл
Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав

приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелі-


гента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Го-
ловацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями на-
роду» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець
Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах


«Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місце-
вому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам,
вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас
начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту
з одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно
мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький
священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в
1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда-
пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли-
ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре-
акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шаш-
кевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по-
слідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно ста-


новило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може
вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але не-
відворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління
західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів
із народу.

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було проце-


сом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення
невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві скла-
дові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу,
належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, тра-
диціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств,
чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий
народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед
самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре-
стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені
прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре-
бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й


Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще
зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спря-
мована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте
жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки
український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі
царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині про-
грес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька
верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зрос-
тання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралель-
ний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після сто-
літь обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений
взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

 



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет