Найдавніші часи київська русь



бет43/45
Дата14.06.2016
өлшемі3.03 Mb.
#134939
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   45

Дисидентський рух

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику
уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей,
яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релі-
гійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого
контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний
подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з
послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття
страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм від-
носно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію ви-
кликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Зав-


дяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський
правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників
російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олек-
сандр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромад-
ської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських рес-
публіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й грома-
дянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове


плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали
Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк,
Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися
Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.
Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт
радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі бу-
ли переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові,
вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте
багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи
працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в сво-
їх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси
й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. За-
галом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На
Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало
й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти?


Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у
поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, одна-
ково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко ви-
словив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публіч-
ного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу
національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути сво-
бода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіж-
ність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, то-
му він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і україн-
ського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелекту-
альні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою
відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські диси-
денти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення,
й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в
СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність


щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль до-
водить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі вза-
галі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо
хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїн-
ська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову
спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко
підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-
економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив
на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привіле-
йованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла ос-
танніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи
інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового проти-
стояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Прояви дисидентства. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—
на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька не-
великих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з
адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права
України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників
на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

Але інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтеліген-


ції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань
культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на від-
криту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтеліген-
ція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки
для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну
політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукопи-
сів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів
літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив
ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї
політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто
протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити диси-
дентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викли-
кавши ще сильніші протести й опозицію.
Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вя-

чеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали


свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій про-
мові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав
Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий,
ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після сво-
го арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз напи-
сав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спря-
мована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого інди-
віда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного
й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у
1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український віс-
ник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому
не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських
емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських влас-
тей замішання й переляк.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Фе-


дорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної
інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж
у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів,
редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» погля-
дах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, трав-
мувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу,
покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Українська Гельсінкська група. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості.
дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську уго-
ду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши
Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санк-
ціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням
громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсінкський комітет було засновано
в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Ук-
раїнська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві, Грузії та Вір-
менії.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — по-


літичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у пись-
менницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії
Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у від-
ставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут
були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь
Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл,
такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських
концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина
Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Ро-
мана Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Ро-
манюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важ-


ливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську ор-
ганізацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на
існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу вста-
новлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з анало-
гічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадян-
ських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголо-


шували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем
у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи
часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-
Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної
ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася укра-
їнська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української по-
літичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на


позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає
такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і
націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюр-
мах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так
і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян ви-
словлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість
контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови
про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опо-
зиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демокра-
тії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і
вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів
донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського га-


тунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав воро-
жості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося:
«Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що
народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, еконо-
мічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних мен-
шостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських по-
глядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до
незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права
на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радян-
ського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні
вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися


зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не перешкодили
радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До .1980 р. приблизно
три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від
10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову гро-
мадську думку, дозволили емігрувати.

К 1)
Релігійне дисидентство. Окремий різновид дисидентства на Україні базувався д ^

на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але ре- Ц <
жим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та Ц ц
практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей Ц д
релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище Ц ^
священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування Ц д
до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можли- д д
вості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, Ц д
та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу 1 д
до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих, д

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у ка- д ц


такомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для ц д

віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків


на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкар-
ні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької
церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим
став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість
своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православ-


ною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський
уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування
перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, пошири-
лися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок
релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зок-
рема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних
зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Україні в 60—


70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, ад-
вентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних кон-
грегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєстру-
ватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. їхні фунда-
менталістські погляди, організація, що спирається на простих віруючих, палка від-
даність вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній
Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в
СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор
Георгій Вінс.

Придушення дисидентства. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм
дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої
підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження ре-
жиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політич-
ної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя,
що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали
вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи,


що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської систе-
ми й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, ре-
жим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громад-
ськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотво-
реною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпоряд-
женні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, Ьув
усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду
будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна по-
ліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних су-
противників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, засто-
совуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися аоо замовкнути.
Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття
освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до три-
валих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм да-
вали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успіш-
но вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у


Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не ма-
ли захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські

колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході вели-


кого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив
на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію най-
брутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських
«в'язнів совісті».

 

Русифікація

З точки зору Кремля, національне питання в СРСР — це до гнітючості складна
проблема. В суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, кожен з яких зай-
має власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цін-
ності та економічні інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформу-
вати відчуття спільної тотожності й мети. Для цього радянські ідеологи постсталін-
ської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із націо-
нальних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Серед них найважли-
вішими були чотири поняття: розквіт — твердження, що за радянської влади всі
народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між на-
родами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних
установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спіль-
ності — радянського народу.

За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний:


русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили біль-
шовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих
посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розгля-
дали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Тому радянське керівництво вважало,
що чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим
ставатиме почуття взаємної солідарності. Але багато західних учених і неросій-
ських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття і радян-
ський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі означають русифікацію
неросіян.

Як ми переконалися, саме русифікація України викликала найбільші протести


українських дисидентів. Вони відкидали твердження про те, що переважання росій-
ської мови й культури виступає обов'язковим побічним продуктом прогресивного й
надихаючого завдання створення нового типу «соціальної та інтернаціональної
спільності — радянського народу». На їхню думку, підкреслення ролі російської
мови просто було старим вином у нових міхах. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи
русифікація?» Дзюба доводив, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм
і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. «Колоніалізм,— писав
він,— може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у
формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Широко ци-
туючи Леніна, він намагався показати, що в марксистсько-ленінській ідеології немає
положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль віддає російській мові.

В останні десятиліття асиміляторські заходи проводилися на Україні особливо


інтенсивно, частково через мовну й культурну близькість українців до росіян, що
значно прискорювало процес їхньої русифікації. До того ж економічне значення
України для СРСР вимагало запобігати посиленню в її народі «сепаратистських»
тенденцій. Завдяки своїй відносно великій кількості українці потенційно могли
стати «вирішальним голосом» у національних взаєминах: тримайся вони росіян,
етнічно-політична ситуація в СРСР скоріше за все лишатиметься стабільною. Але
стань вони на бік неросіян, це підірвало б панування росіян і в радянській політичній
системі відбулися б докорінні зміни.

Мовне питання. В боротьбі між радянським керівництвом, що плекало ідею ство-
рення нового радянського народу, та українцями, котрі виступали за 'збереження
власної національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через питання
мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанію рочііпірення вживан-
ня російської мови на Україні та обмеження української. У здійсненні своїх цілей
радянське керівництво могло розраховувати на енергійну підтримку, зокрема,
10 млн росіян, що проживали на Україні, та ще й мільйонів «малоросів» — україн-
ців за походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно мало також перекон-
ливі аргументи: російська мова — це мова найбільшого й найважливііпого народу в
СРСР, єдиний засіб спілкування між різними національностями, а також мова науки
й міжнародних взаємин.

Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб


змусити людей користуватися російською мовою. Швидко зростало використання її
в українських школах, а успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго
володіння російською мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зробити кар'є-
ру. Найцікавіші й найважливіші публікації на Україні виходили російською мовою.
в той час як українські журнали нерідко переповідали нудні й нецікаві теми. З па-
дінням тиражу цих видань власті (стримували зручний привід для їх закриття. Так,
між 196^ і 1980 рр. частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з
46 "о до 19 °о: між 1958 та 19^0 рр. відсоток книжок, що публікувалися україн-
ською мовою, впав з ()0 до 24.

Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання


російської мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної
культури та мови режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцін-
ності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто інший, як самі українці, часто
вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських школах. «Який толк у тій українській?
Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою»,— можна було
часто почути від колишніх селян, які (почуваючи себе ще не зовсім комфортно в но-
вому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до життя в зрусифіко-
ваних містах. Деякі представники інтелігенції жартували, що якби тоді стали про-
водити політику українізації, то євреї змогли б українізуватися за один рік, росіяни
на Україні підтримали б цю політику десь через три роки, але знадобилося би при-
наймні десять років, аби переконати честолюбного українського «хохла» користува-
тися рідною мовою.

Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло


поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі ор-
гани надали великого значення такій заяві свідка звинувачення проти поета Васи-
ля Стуса: «Я одразу зрозумів, що С'тус — націоналіст, бо він весь час розмовляв ук-
оаїнською мовою».

Наскільки ефективною виявилася мовна русифікація? Між 1959 і 1979 рр. чи-


сельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 "о. Сьо-
годні понад 2 млн українців вважають російську мову рідною. Водночас лише один із
кожних трьох росіян, що мешкають на Україні, потрудився вивчити українську мо-
ву, Чи означає це, що зникнення української є лише справою часу? Якщо такі тен-
денції продовжуватимуться, на українську мову. звісно, чекає похмуре майбутнє.
Песимісти передбачали зникнення української мови протягом цього століття. Опти-
місти ж казали, що, коли попри постійні намагання викорінення мова не вмерла, то
вона вже й не умре ніколи. Вони зауважували, що становище української мови не
таке погане, як здається. Щоправда, у певних регіонах, таких як Донецький промис-
ловий пояс. Харківська область, Причорноморське узбережжя, українською послу-
говуються в мінімальному масштабі. Однак останніми роками вживання української
мови, зокрема в Києві, помітно зросло. На Західній же Україні українська мова набу-

ла куди більшого поширення, ніж перед другою світовою війною. Проте мовне пи-


тання, що в історії України завжди мало величезне значення, ще далеко не вирішене.

росіяни на Україні. Інший метод, що його використовував режим для проведення
русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні
українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну спеціалістами»
між республіками. Відтак коли на Україну прибували величезні маси росіян, які
мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж великі маси освічених українців виряд-
жалися на роботу в інші частини СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росія-
нами). Ці гігантські демографічні зрушення мали за мету перемішувати народи
СРСР і сприяти зростанню серед них спільної ідентичності. Варто зауважити, що
росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки. Експер-
ти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно поширеним пере-
конанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило, отримують найкращі
призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян є Україна: тут добрий клімат,
порівняно високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку, знайома
культура та мова.

Неважко передбачити, що міграційні процеси спричинилися до значного збіль-


шення числа росіян, котрі мешкають на Україні. В 1923 р. в республіці налічувалося
^ млн росіян, у 1959 р. їхнє число зросло до 7 млн, а в 1970 р.— до 10 млн. Як завжди,
росіяни мають тенденцію зосереджуватися на Україні у великих містах, особливо
в Донецькому промисловому районі та на Півдні. Сьогодні вони складають близь-
ко 21 "/о мешканців України, а за впливом набагато переважають свою частку в
населенні.

Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком пересе-


лення. Такі меншості України, як євреї, греки й болгари, асимілювалися з російською
національністю. Як ми вже бачили, подібне відбувалося й з українцями. Цей процес
підсилює високий відсоток змішаних українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на
етнічно мішані припадало близько 20 % усіх шлюбів, з них ЗО % У містах і 8 % у
селах. Для порівняння, на початку XX ст., коли більшість українців ще жили в ізо-
льованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між представниками різних етніч-
них груп.

З огляду на швидко зростаючу російську присутність у республіці можна вслід


за Романом Шпорлюком говорити про наявність двох Україн: одної інтенсивно ро-
сійської, а другої все ще переважно української. З точки зору географії, «зрусифіко-
вана Україна» охоплює промисловий Донбас і міста Півдня — території, що ніколи
не були складовими історичної України. Водночас у таких регіонах, як Правобе-
режжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що їх завжди залюднювали пере-
важно українці, мова й культура лишаються, особливо на селі, в основному україн-
ськими. Лінію між російською й українською культурою та мовою на Україні можна
також провести й на іншому рівні. Світ великих міст — політичної, економічної,
наукової еліти, світ модерності в цілому — є в основному російським. Світ села —
колгоспників, народних звичаїв — переважно український. Таке становище існувало
за царів. Такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво
потурало й до недавнього часу.

Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації. Два


покоління тому більшість східних українців ще називали себе «малоросами», «хох-
лами» чи «місцевими», одне покоління тому багато західних українців визначали себе
лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термінах регіональної культури. Сьогодні ж
їхні діти й онуки самі проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не
являють собою різнобарвну етнічну масу, якою були на світанку століття. На-
віть неукраїнці стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на Україні,

виявляють тенденцію до асиміляції з українцями. Багато росіян, які прожили тут


протягом кількох поколінь, також розвинули в собі сильне почуття територіального
патріотизму.

Та й урбанізацію вже не можна розглядати як шлях з одностороннім рухом у


напрямі денаціоналізації. Радянський учений В. В. Покшишевський доводить, що,
хоч у місті новоприбулець потрапляє в асиміляційні (русифікаторські) течії, воно
й стимулює «загострення в нього етнічної свідомості». Стосовно зростання україн-
ської присутності в Києві він стверджує, що причиною цього є привабливість міста
для всіх українців, а також «дальша консолідація української нації та посилення ет-
нічної свідомості». Покшишевський зауважує: «Можна допустити, що деякі кияни
після деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом саме так і робили з абсо-
лютним переконанням; українцями також оголошували себе все більше дітей від змі-
шаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови, остаточний успіх Кремля в прове-
денні політики гомогенізації на Україні у 60-х — на початку 80-х років лишався
під знаком запитання.

 



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   45




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет