З досвіду роботи районної творчої групи

Н. Кузьма

Серед інших мистецтв художня література була й залишається засобом морального та естетичного виховання.

Література - могутній засіб впливу на підростаюче покоління. Вона може допомогти зрозуміти життя, людей, те, чим вони живуть, чим дихають, навчити розбиратися в людях, зрозуміти, що їх хвилює. Література може навчити підходу до людей, впливу на них; формувати мораль та поведінку людини, її світогляд.

Література це вид мистецтва. Мистецтво слова це творчість, яка розкриває естетичну суть життя, дає людині справжню радість, підносить її духовно. Національні та загальнолюдські цінності, відтворені в мистецтві слова, допомагають формуванню духовно багатої особистості, громадянина, що має високі естетичні і моральні чесноти, шанує своє минуле і дбає про майбутнє своє, свого народу, своєї держави.

У чому ж завдання вчителя-філолога?:

- прищеплювати любов до книжки, навчити думати, а не тільки запам'ятовувати;

- аналізувати і зіставляти прочитане;

- робити висновки;

- виховувати потребу в читанні;

- виховувати культуру читання;

- розвивати естетичне сприймання художньої літератури;

- уявляти епоху, описану в художньому творі або коли створювався сам твір;

- прищепити активне ставлення до життя;

- розкривати людинознавчий зміст, поетичність, художню красу твору;

- уміння сприймати не окремі сторінки чи епізоди твору, а бачити все «полотно» в цілому.

Література рідного краю
Тема: В. Густі "Зерно в ріллі."

Благословенні, мов зерно,

Слова, якщо в них правда,

мов зерно, жива.

Мета: ознайомити учнів зі збіркою поета - земляка В. Густі "Зерно в ріллі"; навчити учнів аналізувати поетичні твори, спонукати до розкриття внутрішнього світу ліричного героя, до осмислення глибини поетичних образів; виховувати високу моральність людських почуттів; любов до поетичного слова.

Обладнання: портрет поета, поетична збірка "Зерно в ріллі", статті газет, грамзапис.

Тип уроку: урок - спілкування за прочитаними поезіями.

Форма уроку: бесіда за змістом.

Методи: бесіда, спостереження, дослідницько-пошукова робота в бібліотеці; робота з текстом.
Хід уроку
Звучить пісня "Коли я стану перед Богом" у виконанні земляка Івана Козаря (с. Ільниця) на слова В. Густі.

Коли я стану перед Богом,

То запитає Бог мене:

- Ти що в житті зробив такого,

Що з плином часу не мине?

Вступне слово вчителя про поезію та автора.

Саме ця пісня увійшла до збірки поезій з чудовою назвою "Зерно в ріллі". Вийшла ця збірка в м. Ужгороді в 1996 році і присвячена батькам поета – матері Марії Михайлівні та батьку Петрові Васильовичу. У збірці вміщені поезії про сенс людського життя, буття, вірність принципам моралі, яку нинішнє покоління успадкувало від своїх попередників. Окремий розділ – притчі, в яких теж простежуються саме ці принципи.

Крім цієї пісні, чимало ліричних віршів покладено на музику. До репертуару державного Закарпатського народного хору ввійшли вокально хореографічні композиції на слова В. Густі "Шовкова косиця", "Подаруй мені берізку", "Червона калина".

З яких життєдайних джерел бере свій початок життя і творчість поета? Де народився, навчався, служив і працював? Що вплинуло на формування поетичних смаків?

Запитання і доповнення:

• 
  Який епізод біографії привернув вашу увагу? Чому?
  
• 
  Чи помітили ви філософське спрямування деяких поезій?
  
• 
  Якими нагородами відзначено творчі здобутки поета?
  

* * *

1. 
   Як ви розумієте поняття "щастя"?
   
2. 
   У чому вбачає щастя поет?
   
3. 
   У яких поезіях оспівано любов до батька й матері, до рідної домівки?
   
4. 
   Які поетичні образи ви зустріли в прочитаних поезіях?
   

1. 
   Що таке притча? Які ви знаєте притчі з Біблії? ("Перстень царя Соломона")
   
2. 
   Які почуття і думки викликають у вас поетичні твори?
   

Учениця читає поезію, яка дала назву всій збірці "Зерно в ріллі."

1. 
   Які образи ви побачили? (Образ маленької зернини, що продовжує життя.)
   
2. 
   Якими повинні бути слова людини? (Говорити правду, бо вона є мірилом людської совісті.)
   
3. 
   Інколи слова можуть "пробудити" людину і спонукати до активної життєвої позиції. Чи погоджуєтесь ви з цим твердженням?
   

4. 
   Зернина мала, але дає життя. Сама людина слабка і беззахисна. Але коли в неї є друзі, вона може здолати все. У якій поезії стверджується дана думка?
   
5. 
   Сила людини – в її правдивості, чесності – найбільших християнських чеснотах.
   

** *

Вона, краса природи й рідної землі, лягає на спраглу душу, мов цілющий бальзам на рану. І вже забуваються негаразди й печалі, бо світиться над долею щемливе сяйво краси, сповиваючи почуття тихим серпанком ніжності...

1. 
   Пошуковий аспект: В. Густі та обласна організація Спілки
   письменників України.
   
2. 
   Творчий аспект: знайти поезії з циклу "Із картотеки
   листопаду" або іншу пейзажну лірику поета.
   
3. 
   Один вірш вивчити напам'ять (за вибором учня).
   

Матеріал дослідницько-пошукової роботи

Василь Петрович Густі народився 21 березня 1951 року в с.Королево Виноградівського району Закарпатської області, в родині робітника-залізничника. Закінчив філологічний факультет Ужгородського Державного університету в 1977 році.

Свою трудову діяльність розпочав 1971 року кореспондентом Великоберезнянської районної газети "Карпатська зірка". Після перебування на службі в армії знову повернувся в редакцію.

З 1975-го до 1980 року працював в комсомолі. З 1980 року – літературний редактор республіканського ордена "Дружби народів" видавництва "Карпати", потім – обласна рада профспілок. Нині – на державній роботі.

Перший друкований вірш Василя Густі "Привіт весни" з’явився в обласній газеті "Закарпатська правда" в 1976 році. Відтоді В. Густі часто виступав зі своїми поетичними творами не тільки в обласній, але й у республіканській та всесоюзній (на той час) пресі.

В. Густі – автор поетичних збірок "Перон" (1977), "Жадання дороги" (1982), "Обличчя" (1985), "Простеліть мені, мамо, рушник" (1991). Спільно з В.Попом упорядкував антологію закарпатської новели та оповідання "Сонце над Карпатами" (1985), яка вийшла словацькою мовою в Східнословацькому видавництві в м.Кошице. Був упорядником збірок творів молодих авторів Закарпатської, Івано - Франківської та Чернівецької областей - "Дзвінке джерело" (1983), "Відлуння" (1985). Під рубрикою "Кого я знав, кого люблю..." Василь Густі опублікував серію документальних образків – портретів відомих поетів і прозаїків Закарпатської області, з якими звела його доля, - Ю.Боршоша-Кум'ятського, Й. Жупана. У періодичній пресі витупає як публіцист. Написав цілу низку рецензій на книги
Л. Дем'яна, В. Ігната, В. Вовчка, С. Жупанина та багатьох інших. Опублікував нариси у збірниках "І хліб, і пісня" (1983).

Чимало ліричних віршів поета покладено на музику. До репертуару державного заслуженого Закарпатського народного хору ввійшли вокально-хореографічні композиції на слова В. Густі - "Шовкова косиця", "Подаруй мені берізку", "Червона калина" (музика С. Мартона, М. Попенка, П. Готвані). На його твори написали пісні композитори П. Рак,

Поезії В. Густі актуальні за проблематикою, пройняті болем за втрати в минулому, тривогами за завтрашній день людини і всього людства. У них узагальнення життєвих вражень, відгуки чутливої душі поета за пережите, та те, що його хвилює.

Часом автор підноситься до цікавих філософських роздумів, співзвучних з віковічною народною мудрістю. Ліричний герой збірки стривожено шукає правду, істину. Його багатий духовний світ немислимий без любові до України, її народних джерел, рідної мови.

Федір Потушняк - відомий і невідомий

Сценарій літературного вечора
На святково прибраній сцені - портрет Федора Михайловича Потушняка в обрамленні вишитого рушника. На великому аркуші паперу написані роки життя письменника: 1910 - 1960. Оформлена книжкова виставка творів Ф.М. Потушняка «Чоловік - легенда», на якій представленні окремі видання автора - «Мати - земля», повість «Честь роду», поезії «Хвилини вічності», «Кристал», «На білих снігах» та інші.

/Виходять двоє ведучих./

Угору линув сокіл дужий.

Землі він теплої не знав.

У вишині, у синій стужі,

Гарячі крила гартував.

А гнівна пісня у долині

Про сокола, що в небі жив, Співала так: «У сяйвах синіх Теплом землі не дорожив!»

Та хто його в польоті бачив,

Той поривався в синь не раз, Земним лишаючись, одначе,

Не падав духом в лютий час.

Поезія, написана більше півстоліття тому, відбиває не тільки той лютий час, але говорить багато і про автора, який не падав духом.

ІІ-а ведуча:

Самородок... Так називають великий шматок чистого золота, знайденого в природі. Але часом це слово звучить і в іншому значенні. «Самородок» - говоримо ми про людей з вродженим великим талантом. Якби не самородки, то і музика, і малярство, і скульптура були б бідними. Так само і література була б неможлива, якби її не зрошували «самородки», не засівали чистим, справді золотим зерном своїх образів, не зігрівали глибокими почуттями своїх сердець.

Закарпатська земля щедра на таланти, на щирих і задушевних людей. Серед цих самородків непогасною зіркою сяє ім'я Ф.Потушняка.

Учень:

Ф.Потушняк прожив коротке, але славне, насичене подіями життя. Він любив рідну землю і народ, оспівував у своїх творах, які залишив нам у спадок. Це збірки «Далекі вогні»(1934)- дебют поета, «Оповідання» (1942), «Земля» (1938), «Гріх» (1944), «В долині синьої ріки» (1957), «Честь роду» (1973), «Мати - земля» (1962), роман «Повінь» (1959), праці з етнографії і фольклору, монографія «Археологічні знахідки бронзового та залізного віків на Закарпатті» (1958). Наука була його другою стихією.

Він любив добро і вірив у його силу, схилявся перед усім прекрасним, був ніжним і чутливим до людей, до краси, але був гнівним і непримиренним до всякого зла, до кривди і підлоти.

У своїй творчості Ф. Потушняк ніколи не був холодним спостерігачем, безстороннім літописцем.

Героям своїх творів віддавав полум'яне серце, був серед них, болів їх болями, жив їх радощами.

У мальовничому куточку Закарпаття розмістилося село з великою історією. Це - Осій. Саме ця земля дала нашому краю талановитих людей. Там, серед шуму дубів, яворів, смерек і ніжної пісні гірських струмочків, у тихій задумі предковічних гір, уперше побачив небо Ф. Потушняк. Було це 27 лютого 1910 року… У 1930 році закінчив Берегівську гімназію і цього ж року вступив на філософський факультет Карлового університету у Празі.

Тут вивчає латинську, французьку, німецьку, угорську, румунську та слов'янську мови. Читає твори Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника та інших. Захоплюється також зарубіжною літературою та філософією.

II-а ведуча:

Сьогодні Ф. Потушняк міг би бути серед нас, міг би радуватися знищенню «імперії зла» та відродженню нашої держави - Соборної України. Але цього не сталося, бо заздрісники і недруги постійно здійснювали на нього політико-ідеологічний і психологічний тиск. І він не витримав чергової провокації. Не доживши 15 днів до свого 50-ліття, пішов із життя у 1960 році назавжди, та залишив після себе своє чесне ім'я і свої твори.

На наше свято запрошені шанувальники творчості Ф. Потушняка

У багатющій творчій спадщині Ф. Потушняка одне з численних місць посідає справжній сковородинський жанр - поезії в прозі. Одну з груп становлять прозові поезії, в яких осмислюється покликання людини до творчості: «Сад», «Старі речі», «Виноградар», «Поет», «Співак і Мудрець». Ще одна група творів, у яких автор художньо розмежовує прояви добра і зла в людині і в людському житті - «Лицар і квітка», «Дві душі», «Криниця», «Дві долі» та інші.

Любов

Дороги без кінця

Зелені змії в даль пливуть

Тінь твоя мою зловить тінь

На грудь її схились

Студені днів падуть вітри

Палає свіча дум

Ясніє факел уст

На морі десь корабель наш примерз

Упала в дні твоїх глибина

Зелені думи танцюючі діти

Упали вділ нараз

А срібні птиці

З них канули мов кров

Перед нами книжкова виставка, що розкриває багатогранне життя ювіляра. Тут збірки оповідань, поезій, збірки новел, закарпатський фольклор. Багато років ті, хто хотів докладніше вивчати недалеке минуле нашого краю, читали і перечитували роман «Повінь». Він і до нині сприймається як своєрідна енциклопедія народного життя. І в кожен період часу то одні, то інші сторінки роману просяться до рук, навчають, застерігають, провіщають.

Як своєрідне застереження сьогодні звучать ті сторінки «Повені», де описана обурена зміною влади народна стихія. Відтворити таке могло відважитися тільки правдиве перо, яке хотіло допомогти рідному народу, а не вкотре обманути його

Читець:

Уривок з роману „ПОВІНЬ"

Зима закінчила своє панування. Вчора ще вона снігом вкривала землю, а сьогодні веселе радісне сонце глянуло на сніги по широких просторах. Задзюрчали малі потічки на замерзлій поверхні лук. Зашуміли по-весняному води в неглибоких річищах і потекли далеко, далеко.

Повітря стало ясним, теплим і затрепетало радісно, животворно, в промінні сонця. Весна велика, давня, радісна весна йшла знову з далечини землі. Це стало видно і по дубах на горбах, і по кущах на межі, і по старій вербі над поточиною...

Василь ішов по ще засніженому полю. Йому хотілося сьогодні пройтись селом. Ніколи природа не була для нього такою ясною, як у цей день. Тепле проміння гріло в плечі, повітря дрижало перед ним, мов живе. Сонце, розлиті в безмежну далечінь світів, оживляло: земля дихала привітним материним віддихом...

Так хотілося думати тільки про теперішнє, забути про все минуле! Весна, перша весна після війни кликала до нової праці. А вона була безконечна і така бажана!

Село стоїть на зелених горбках, які чимдалі стають все вищими й вищими За ним високий гребінь, вкритий пралісом, що далеко тягнеться синьою стрічкою. Ліси такі старі, що, як зайдеш у них, думаєш, наче входиш на багато тисяч років у глибінь віків. Старезні дерева лежать і гниють під молодняком, або, розбиті громом, стирчать на горбках, як велетні з розпростертими руками. А скільки дива в тих лісах! Серед повної тиші тут можна зустріти оленя, вовка, ба і ведмедя.

Село все в густих садах. Там багато старих дерев. Навесні вони вкриваються квітами, як одна китиця. Восени сади багаті на сливки, яблука, грушки, горіхи; взимку з них роблять добрі сушениці. Малі хатки з білими стінами і синіми віконцями, високими солом'яними стріхами стоять на горбках по дві, по три - це звичайно поселення одного роду. Хати, як і хліви біля них, обнесені розваленими, плотами. Просто так, щоб не потрібно міцно обгороджуватись. Старі дерева на обійстях говорять про те, котрий рід давніший.

Життя на розгорнутих крилах літало в повітрі і було приманливе, радісне, як колись…

„Яке диво - людина, - розмірковував Василь, - коли і по такій війні може думати про життя. Залізо війни не скорило її...

І він думав про майбутнє: думка пливла вільно, весело, забувши про інше..

II-а ведуча:

У березневу ніч над синіми Карпатами гуляла снігова буря, а на ранок притихла, засумувала і розплакалася теплою зливою. Зашуміли потічки. Загомоніли міжгір'я. Прокинулася від зимового сну в'юнка річка Уж, несучи бурхливі потоки води вниз, до своєї матері - Тиси. Надвечір вона вже ревла і плескотіла, намагаючись вирватися з берегів, затопити і змести все на своєму шляху.

З шаленою швидкістю мчали величезні брили льоду, наздоганяючи одна одну, з гуркотом тріскалися і знов поспішали. Під ними виринали на поверхню почорнілі за зиму, зрубані і виламані бурями стовбури дерев, корчі, тини, навіть зірвані листки.

Серед натовпу стояла середнього зросту людина і захоплено дивилась на Уж зрідка, пригладжуючи, акуратно підстрижені вуса, сяючи розумними і добрими очима, вона повторювала: «Повінь. Чудова повінь». То був Ф.Потушняк - відомий Закарпатський письменник і вчений. Може, саме у той весняний день 1953 року зароджувалася його лебедина пісня - роман «Повінь», що разом з кращими новелами письменника увійшов у скарбницю нашої культури.

Талант - це рідкість. Кожна обдарована людина збагачує світ тільки їй властивими скарбами розуму і серця. Таким талантом був і Федір Потушняк. Саме тому, щоб вшанувати його ім'я, зібрались ми сьогодні в цьому залі.

Зізнаюсь, що кожна зустріч з героями його творів приносить задоволення і сповнює душу чимось теплим, радісним і рідним.

Повінь... Як часто звучало це слово з наших вуст зовсім недавно. Історія не стоїть на місці, час від часу вона повторюється. Повінь 98 р., як і повінь 53 р. (а саме її описує автор) показала, що людина непідвладна законам природи, і в цій нерівній боротьбі із стихією не завжди виходить переможцем.

Вихід у світ роману "Повінь" засвідчив не тільки ріст Ф.Потушняка як письменника, а водночас і його вихід на широкі жанрові різновиди. Своїм художнім рівнем твір гідно вписався в здобутки загальноукраїнського літературного процесу. Через увесь твір простежується тема місця людини у житті, змісту її життя, що є надзвичайно актуальним сьогодні.

Письменник прагнув з позиції сьогодення показати далеке гірке минуле нашого народу, краю, подивитися на нього очима сучасника і побачити те, чого не бачили і не могли бачити його колеги по перу.

На мою думку, Федір Потушняк вперше в українській літературі зобразив повінь не тільки як явище природи. Він показав ті струмочки, які, стікаючи в річку, утворюють повінь - могутню повінь народного гніву, що у стрімкому бігові вперед знищує на своєму шляху все негативне.

Показав себе Ф.Потушняк і неперевершеним майстром пейзажу. Природа у його творах невіддільна від життя героїв, адже мова, йде про верховинців - дітей чудових Карпатських гір і лісів. На жаль, передчасна смерть вирвала цю людину з життя, і він не закінчив роман остаточно.

Минає час, і несе разом з собою, як та повінь все, над чим владний. Та влада його не всеохоплююча. Є те, що не під силу ні повені, ні часові, чого не зупинити і не перекреслити. Це — пам'ять прийдешніх поколінь.

I-а ведуча.

Ф. Потушняк часто звертався до такого нині рідкісного жанру, як поезія в прозі. Здебільшого це мініатюри, в яких у поетичній формі висловлюється та чи інша філософська думка. Яка б тема не лежала в основі цих мініатюр, вони завжди утверджують добро, вони вічні, як скарб народного слова, як рідна земля, яку так по-синівськи любив Ф.Потушняк. Зараз вслухаємося в рядки таких поезій, де відтворюється картина вічного страху в людині. яку може на кожному кроці підстерігати смерть. Поезія в прозі «Павук» написана в роки окупації Закарпаття.

Поезія «Павук»

Про багатогранну творчість Ф. Потушняка як письменника краще за нас може розповісти людина, яка присутня на нашому вечорі і якій із задоволенням надаємо слово …..

Наукова спадщина Ф.Потушняка, як і весь його літературний доробок, ще неповністю зібрана, вивчена і видана. Як дослідник Федір Михайлович опублікував близько трьохсот статей, видав монографію «Археологічні знахідки бронзового та залізного віків на Закарпатті», чимало матеріалу, особливо етнографічного характеру, залишилося в архіві письменника.

Я тримаю в руках книгу нашого земляка, відомого закарпатського поета Івана Петровція. Саме поезію «Гірський потік» він присвячує своєму побратимові по перу Федору Потушняку.

Сьогодні, в день відзначення свята Ф.Потушняка, нам хочеться, щоб якомога більше читачів звернулося до його спадщини і може по-новому відкрили собі його слово.

Мешканцем чудової літературної країни був Ф. Потушняк. Рік за роком народжувалися його твори. Саме вони, крок за кроком, як сходинки, вели його на високу гору, що зветься людською вдячністю і пам'яттю. Багатолітня і натхненна праця дала свої щедрі плоди.

Житимуть на землі інші люди, нові імена прикрашатимуть наш Карпатський край, але серед них, вимитими чистими росами, як світанкова зоря, світитиме і зігріватиме душу ім'я Федора Потушняка.

Щиро дякуємо гостям, що завітали у нашу літературну світлицю на вечір вшанування нашого земляка. Всього вам найкращого.

Лагідна та спокійна атмосфера на уроці суттєво впливають на протікання навчальної діяльності, вони відіграють роль внутрішньої спонукальної сили.

Другий принцип - повага і любов до дітей як до неповторних особистостей. Бо сьогодні, коли багато дітей виховуються бабусями, сусідами, вулицею, особливо важливою є орієнтація саме на спілкування, коли вчитель не просто розповідає, пояснює, викладає, розкриваючи ідейно-художній зміст літературного твору, а спілкується з учнем як з особистістю.

Я вважаю, що чим багатший і різноманітніший контакт учителя з учнями, тим більше впевненості, що діти зацікавляться твором зокрема і літературою взагалі. У живому спілкуванні художня правда для учня стає правдою життєвою, а літературний герой - живою фігурою, а не типізованою ілюстрацією.

Урок будую як цілісну систему взаємодії, творчої співпраці вчителя і учнів. Тому, визначивши тип уроку, серйозно розмірковую над формами його проведення. Проводячи уроки на одну і ту ж тему в паралельних класах, помітила, що виходять вони зовсім по різному. Тому стараюся бути максимально гнучкою, підтасовуючись до настроїв, прагнень вихованців для досягнення кінцевої мети, поставленої на тому чи іншому уроці. Так «народжуються» нестандартні уроки - це диспути, репортажі, конференції, дослідження, інсценізації, вікторини, ігри. Неабиякої уваги приділяю розвитку творчої особистості дітей. Вважаю, що навчити дітей писати твори - це не тільки виробити в них здатність викладати на письмі думки стосовно того чи іншого питання, а навчити бачити, сприймати, відчувати й аналізувати, а ще долати психологічний бар'єр який виникає в процесі матеріалізації на папері образів їхньої уяви. Цей бар'єр інколи породжує страх, але моє завдання вселити в дитину впевненість у своїх можливостях. Тоді діти талановито творять навколо себе світ за законами гармонії і правди і так прагнуть, аби світ побачив їхню неординарність, довести комусь, що вони не сірі мишки, яких безліч, а особистості, яких мало.

Дві свічки на одному підсвічнику
Тема: Дві свічки на одному підсвічнику.

Урок літератури рідного краю. Огляд життя і творчості емігрантів із Закарпаття.

Мета: ознайомити учнів із життям, творчістю, громадською, політичною і просвітницькою діяльністю українських емігрантів В.Ґренджою-Донським та Зореславом; розкрити особливість їхніх поезій; розвивати вміння виразно читати поезії; виховувати почуття патріотизму, національної гордості.

Обладнання: портрети Зореслава, В.Ґренджі-Донського, книжкова виставка, підсвічник із двома свічками, засоби прослуховування музичного супроводу.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Ні не трава ми - віття,

яке було порубано,

проте одну співали пісню.
ХІД УРОКУ
І. Організація класу.

II. Актуалізація опорних знань.

На попередніх уроках ми ознайомилися із цілою плеядою митців-емігрантів, які дуже сумували за своєю Вітчизною і "одну співали пісню". Сьогодні ми познайомимося ще з двома постатями - свічками, воскові сльози яких пролилися не в рідну срібну землю, а далеко на чужині. Ці обидва світила вважатимемо двома свічками одного підсвічника - Закарпатської землі. Це Василь Ґренджа-Донський та отець Севастіян, він же Степан Сабол, він же Зореслав. Євген Маланюк так висловився:” Умови, серед яких зродились поезії обох авторів належить окреслити, як квінтесенцію історичних недомагань цілого етнографічного обшару українського, скупчених на найдальшій його західній окраїні.” Мабуть, мало хто з вас знає ці імена. Це і не дивно, бо довгий час про них не можна було і згадувати, не те що вивчати їх твори. Отже, на сьогоднішньому уроці ми познайомимося із життєвим, творчим шляхом, послухаємо окремі поезії патріотів нашої землі. На вашу думку, для чого засвічують свічку?

(Учні висловлюють свої думки).

Так, у більшості випадків це роблять, щоб освітити темне приміщення, або засвічують у пам'ять про померлих. Тому я ставлю вам запитання, а відповідь на нього ви сформуєте самостійно вкінці уроку. (На дошці запитання: «Свічки – пам'ять про померлих чи світло для живих?»)

Василь Ґренджа-Донський, визначний громадський і політичний діяч, народився на Закарпатті в с. Воловому (тепер Міжгір'я) у бідній селянській родині, в якій було дев'ятеро дітей. Він, Василь, - найстарший.

Прізвище письменника просто - Ґренджа. Літературний псевдонім - Донський - він обрав з тією метою, щоб висловити свою віру в неподільність українських земель, які сягають від Карпат - його колиски — до самого Дону.

Школу хлопець дуже любив. Та вдалося закінчити лише 6 класів. Далі почалися тяжкі часи. Захворів батько на туберкульоз, нужда і злидні настали в сім'ї. Довелося 12-річному Василеві йти на заробітки. Був помічником дяка, листоношею.

Під кінець 1915 року заочно склав іспит за повну середню школу. І того ж року його посилають на фронт. 8 місяців пролежав у окопах першої світової війни, був поранений у груди, лікувався два роки в Будапешті. Тоді, щоб не марнувати час, пройшов самотужки матеріал за 2 класи торгівельної школи, успішно склав екзамен. А потім - знову мобілізація, спочатку - на румунський, далі - на італійський фронт. Після війни працював деякий час бухгалтером у банку в Будапешті, а в 1921 році повертається на Закарпаття. Уже на той час він привіз із собою цілу добірку власних віршів, які на заохоту західноукраїнського поета-модерніста молодомузівця Василя Пачовського вислав на літературний конкурс Шкільного Реферату Підкарпатської Русі, де поезії були відзначені другою премією. Невдовзі, в 1923 році, вони побачили світ окремою книжкою, що називалася «Квіти з терньом». У передмові Василь Пачовський зауважував, що «сесі «Квіти з терньом» виросли з крові і з болю». А чеський критик Антонін Гартл відзначав, що цією збіркою започаткувалась нова ера в літературі Закарпаття, а її автор став основоположником новітньої української літератури свого народу по цей бік Карпат. Євген Маланюк теж високо оцінив збірку, назвавши її правдивою поезією. Уся збірка справді сповнена глибокого патріотизму. Зіткана з крови і з болю, вона промовляє до самої душі читача, коли автор розповідає про горе й нужду верховинців, коли закликає їх пам'ятати, що вони належать до великого українського народу, що батьківщина їхня - Україна, і мова їхня рідна - українська.

Учень читає вірш «Люби рідну мову».

Любити й не забути рідну мову, матір-Україну. Наскільки сучасними є ці слова й сьогодні. Вони неначе звернені до нас із вами як до розбудовників нашої незалежної України. То ж пам'ятаймо їх.

Наступні збірки поезій: «Золоті ключі» (1923), «Шляхом терновим» (1924). Ця третя збірка має особливе значення в історії закарпатоукраїнської літератури. Це перша книга закарпатського автора, що написана сучасною українською літературною мовою і видана загальноукраїнським фонетичним правописом. Провідний мотив цієї збірки - заклик до соціальних перемін, до рішучої боротьби з окупантами.

Не дивно, що окупаційна чеська влада називає письменника «русинським бунтарем», а його твори забороняє друкувати і виголошувати публічно. Так сталося з поезією «Пророкові - великому Кобзареві», яку заборонили декламувати на святкуванні 67-ї річниці з дня смерті Т.Шевченка.

За вірш «Розділили Україну поміж ворогів» письменника засудили на три місяці тюрми. Чому ж? Бо це поезія про світлу мрію поета - бачити Закарпаття в складі єдиної соборної України, а не підневільним.

Учень читає вірш «Розділили Україну поміж ворогів»

Та не тільки поезії писав Ґренджа-Донський.

У 1926 році виходить перше прозове видання письменника - збірка «Оповідання Карпатських полонин», яку через 2 роки було перевидано у Харкові - тодішній столиці України. Твори, вміщені в ній, адресувалися молоді. Завдяки безпосередності, незвичайності та простоті художнього втілення вони користувалися великим успіхом.

Поетичний образ «терня» простежуємо і у наступній збірці поезій, яка вийшла у 1928 році в Харкові, «Тернові квіти полонин». Це перша книжка закарпатського автора, що вийшла поза межами краю. Величезне її значення в тому, що Україна змогла побачити справжню літературу із Закарпаття, де також живе український народ. «Тернові квіти полонин» вважаються найкращою поетичною збіркою Василя Ґренджі-Донського.

Окрім цього, у Харкові в 1930 році вийшов альманах «Ґруні - степам», в якому твори Ґренджі-Донського займають провідне місце.

Окремо слід сказати про роки 1938 - 1939 у житті Василя Ґренджі-Донського, бо це була вершина його публіцистичної і суспільно-політичної діяльності. Щирим серцем привітав він народження незалежної держави - Карпатської України.

Виступає хронікером цих незабутніх подій. «Щастя і горе Карпатської України» - так називається його хроніка.

Він був присутнім на Соймі Карпатської України і подав з нього ґрунтовний репортаж. А через три дні угорські фашисти арештували письмен­ника і ув'язнили у Тячівській тюрмі. Як найнебезпечнішого злочинця запроторили в окрему камеру. Його засудили до страти. І про це не велено було знати нікому, навіть рідним...

Все передумав він у ті передсмертні хвилини, але й тоді не зрікся своїх священних ідеалів.

Звучить уривок із «Щоденника»

Скільки ж то треба було мати громадянської мужності в собі, щоб і на порозі смерті писати такі слова. На клаптиках паперу видуманим шифром, що складався із назв чисел, кількома мовами писався той «Щоденник», а ще -вірші, які склали цикл «В тюрмі». Вони відтворюють мученицькі терпіння, переживання з приводу баченого і відчутого та глибоку ненависть до окупантів.

Поета й справді вже вважали замордованим. Але доля, Господь Бог судили йому вижити. Вороги побоялися, мабуть, знищити добре відомого на той час письменника, на захист якого виступила літературна громадськість Словаччини, Югославії, Румунії. Його переводять етапами з Тячівської тюрми у Криву під Хустом, а далі - в концтабір Варюлопош. Мук було доволі. Згодом його звільняють під суворий поліційний нагляд. Загроза смерті чекала на нього щомиті. Єдиним рятунком було нелегально покинути батьківщину.

Місцем прихистку стала Словаччина - місто Братислава. Тут він прожив другу половину життя - 35 років. І вже серце ні на мить не покидали туга і смуток за покинутим отчим краєм.

25 листопада 1974 року працюючого над переписуванням роману «Сини Верховини» застала його смерть. Сталося так, як не раз повторював сам письменник: «Тільки Страшна Косарка зможе вирвати з рук моїх перо...»

Похований Василь Ґренджа-Донський в Братиславі на цвинтарі Солов'їна Долина. У чужій, не своїй землі.

Отже, учні, ми з Вами перегорнули сторінки життєвого і творчого шляху видат­ного українського письменника Василя Ґренджі-Донського і переконалися, що це воістину велична постать в нашій літературі, що це визначний громадський і суспільно-політичний діяч, який своїм подвижництвом заслуговує на те, щоб його ім'я було вписане золотими літерами в пантеон найвизначніших діячів Ук­раїни, що столітній ювілей Василя Ґренджі-Донського мусить бути гідно відзначений на державному рівні в усій Україні.

А зараз учні творчо-пошукової групи ознайомлять нас із біографією іншої яскравої постаті нашої Закарпатської землі Степана Сабола - у житті, о. Севастіяна з духовним ім’ям та Зореславом – літературним псевдонімом.

Книжка поезій «Сонце і блакить» побачила світ також в Ужгороді в 1936 роді. Цього ж року з'явилася «Укрита фіалка» - життєпис монахині-сестри

Василії Глібовецької ЧСВВ, святе життя якої є справді гідним наслідування. Отець Севастіян Сабол редагує «Благовісник Пресвятого Серця Христового». У 1938 році деякий час працює у Великому Березному, а потім - у Хусті - директором єпархіального інтернату.

У 1939 році, коли молоду Українську Державу потопили в крові угорські загарбники, Зореслава ув'язнено, але внаслідок неможливості фізичної розправи над греко-католицьким священиком, ім'я якого на той час було досить відоме - його видворено на довічно поза межі Карпатської України. Зореслав продовжує свою духовну та літературну діяльність у Словаччині. На цей час уже готова третя збірка поезій «Блакитні ескадри», рукопис якої, на жаль, мусили знищити сестри-монахині перед загрозою терору з боку НКВД, яке полювало за Зореславом.

У 1955 році у видавництві «Слово доброго пастиря» у Нью-Йорку видає наукову працю «Католицтво і православ'я» з нагоди 900-х роковин поділу Христової церкви, а в 1978 - дослідження «Голгота греко-католицької церкви у Чехословаччині» - науковий розгляд подій і їх аналіз в історичній перспективі, спогади живого свідка приготувань до ліквідації греко-католицької церкви в Чехословаччині і, зрозуміло, в Закарпатті.

Зореслав - автор гімну до 1000-ліття хрещення Русі, ініціатор відзначення Неділі всіх українських святих. Останній раз побував на Закарпатті влітку 1991 року.

Бачимо, що Зореслав, Степан Сабол, о. Севастіян - відомий український поет, місіонер і громадський діяч, представник української діаспори в США, який починав свою творчість у нас на Закарпатті, чимало зробив для розвитку української закарпатської літератури, для збагачення її новими темами і формами, щоб вивести Поезію на вершини художньої майстерності.

Другу групу поезій цієї збірки становить духовна лірика, хоч годі вважати ці вірші чисто релігійними. У них - і глибока віра в Бога, і чітка громадянська позиція як автора, так і ліричного героя, і високий патріотизм.

Слід виділити ще одну групу віршів цієї збірки - це описові вірші або пейзажна лірика. У поезіях «Листок», «Восени», «Сніжок», «Буря», «Над ставком», «Вечірнє» та ін. автор не тільки уважно спостерігає за природою, але ніби добрий маляр вдалими мазками домальовує її картини.

У збірці «Зі серцем у руках» є кілька творів на соціальну тему (поезія «Голод»), написаних під враженням важких злиднів і голоду по селах Закарпаття. Автор «шукає Месії у вбогих хатах свого народу».

Офіційна радянська критика 50-80 років називала Зореслава «типовим представником українського буржуазного націоналістичного напрямку в літературі Закарпаття».

Вчитель. Сьогодні логічні акценти розставляються по-іншому, ми оцінюємо літературний доробок Зореслава так, як він того вартий. Отже, поезія Зореслава - глибоко чуттєва лірика, філософські імпресії, грізні, закличні, заклинальні вірші - це, по суті, ті твори, які лякали, відлякували, а, може, й продовжують насторожувати сучасних літературознавців, і в яких звучить та правда, до якої ми потроху наближаємося, і, хоч душі наші стомлені, прийшли. Тож настала доба творення. Зореслав з нами.

Виразне читання учнями окремих поезій Зореслава.
IV. Підсумок

Вчитель. А тепер, як ми і домовлялися, спробуємо дати відповідь на поставлене перед нами запитання ще на початку уроку. Ви зрозуміли символічність наших свічок. Це Василь Ґренджа-Донський та Зореслав. А зробимо ми це таким чином. Прихильники твердження, що свічки – пам'ять про померлих групуються за одним кріслом, прихильники твердження, що свічки – це світло для живих, групуються за протилежним кріслом. Хтось може мати свою, інакшу думку. Ці учні шикуються за кріслом із знаком запитання. Навпроти цього крісла буде порожнє крісло яке ми назвемо» гарячим». Учні кожної групи радяться і висувають (cадять на крісло) свого представника для участі у дискусії (відстоюванні своєї думки). На порожнє крісло може сідати той, хто хоче задати своє запитання до дискутуючи. Запитання повинно бути лаконічним, коротким, адже крісло «гаряче» і може обпекти. (Учні роблять свої висновки).

Вчитель. Отже, згоріли свічки, але тепло їх постійно зігріває наші душі. А, можливо, згоріли і не залишилось нічого?

Домашнє завдання.

Спробуйте вдома викласти свої роздуми на папір у вигляді твору-роздуму на тему: «Жити - горіти чи жити - тліти».
Звучить пісня «Не стидайся, то твоя земля» у виконанні Скрябіна:

На твоїх джинсах американський прапор,

На твоїй майці канадське кленове листя.

У твоїх очах видно тільки одне питання: -

Хто мені скаже, чому я тут народився?

Не твоя вина, що ти батька свого син,

Не твоя біда не вміти бути ним.

Не стидайся, то твоя земля,

Не стидайся, то Україна.

Добре там, де нас нема.

Стань для батька нормальним сином.

Репортаж із неіснуючої країни
Тема: Репортаж із неіснуючої країни

Мета: ознайомити учнів із романом І. Багряного «Тигролови». Розкрити образи героїв твору як людей могутньої волі і незламного духу. Формувати в учнів активну життєву позицію; виховувати «сильних і твердих людей української нації».

Тип уроку: подача нового матеріалу

Крізь століття

У древа роду від вогню і зрад

Ми берегли не віття, а коріння,

Тому й живі

П. Скунць
Хід уроку
I. Організаційний момент.
II. Вивчення нового матеріалу.

На сьогоднішньому уроці ми спробуємо перенестись у інший часовий простір. А допоможуть нам у цьому журналісти, герої роману «Тигролови», які у своїх репортажах розкажуть нам про жорстокий режим неіснуючої на сьогоднішній день країни - СРСР. Спробуємо зрозуміти як вдалося героям твору не тільки не загинути фізіологічно, а й зберегти духовність та ментальність. Репортажі будуть розміщені під такими рубриками: «Літературознавство», «Сторінки історії», «Економіка і господарство», «Культурний потенціал», «Паралельні світи».

Роман «Тигролови» — один з найцікавіших в українській літературі. Роман перекладався німецькою, голландською, англійською мовами. Книга була написана за 14 днів, і на закритому літературному конкурсі 1944 року у Львові автор здобув першу премію.

Роман «Тигролови» — це ще одна болюча сторінка історії України, її народу, який перетворювався поступово з вільних козаків на цілі армії каторжників. «Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, баюри і провалля... А тепер ось стояли як на параді. Полтавці... Чернігівці... Херсонці... Кубанці... Нащадки Многогрішного і нащадки того Авакума вільнодумного... Каторжники». Минуло понад два століття. Йшли 30-ті роки XX століття. Відродження, яке тільки почалося, але заявило про себе переконливо, розстрілювалося. Україна перетворювалася на концтабір, де випробовувалися найвишуканіші методи масових репресій. Відбувається знищення інтелектуальної еліти нації. А далі — геноцид цілого народу. Поряд з цими проблемами І. Багряний піднімає ще одну, найболючішу, це — еміграція за кордон як засіб захисту, як протест проти зла і сваволі, як засіб прислужитися своєму народові, а не залишитися знищеним, нулем, діркою від бублика. Роман закінчується перемогою Григорія Многогрішного, який переходить кордон з метою знову повернутися, але вже не як в'язень, а як людина з великої літери. Так сталося і в житті самого І. Багряного. Він повернувся до нас, і Батьківщина приймає його радо, як свого сина, що тяжко карався, несучи по чужих світах хрест за її долю.

Рубрика «Паралельні світи»

Перший розділ свого роману І. Багряний називає «Дракон». «Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Не з китайських казок і не з пагод Тибету — він знявся десь з громохкого центру країни «чудес», вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами...» Автор починає роман символом («дракон»), втілюючи в ньому трагічно-драматичну розв'язку. Це символічна картина паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. «Поїзди у Багряного перетворюються у багатозначні символи. Це і народ з підтятим корінням, якого доля несе у безвість, І узагальнення божевільної системи, яка розчахнула суспільство на класове ворожі сили, і те психологічне середовище, в якому людина або божеволіє, або шукає вихід, втікаючи, щоб стати «гордим соколом», «безумним сміливцем, щоб довести, що утримувати волелюбність і нескореність духу неможливо.

У ці ешелони Іван Багряний помістив спецзагін ОГПУ-НКВС, себе, свою долю, вивищуючи її до образу — символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України. Йому єдиному з українських письменників вдалося підібрати найхарактерніший образ для показу життя в режимі через зображення ешелону. «Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось негаразд, що щось в світі чудне діється, щось з ними коїться. Вдень хочеться спати, а вночі — їсти. В обіді нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм. Призвичаєні до певного укладу, вони відчувають, що зійшли з рейок. Створився хаос...» Всі, хто в ньому знаходиться, підвладні йому і мусять терпіти весь шлях і виконувати чітко закони, диктовані стихійно «життям на колесах». Той, хто більше не витримує, мусить або повільно божеволіти, не противлячись, або стрибнути в безвість на всій швидкості без надії залишитися живим.

Саме другий вибір робить головний герой роману Григорій Многогрішний. Він утікає од смерті, усвідомивши головне для себе: ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи.

Микола Костомаров у своїй книзі «Галерея портретів» розповідає нам, що «...Многогрішний Дем'ян Гнатович — гетьман Лівобережної України (1668-1672 рр.), ставши спільником Дорошенка, почав неприязні дії проти Москви. Сам висловив великоруському гінцю Танєєву намір нізащо не віддавати Києва полякам і разом з Дорошенком воювати з Польщею. Перш ніж московський уряд вирішив, як вчинити з доносами на Многогрішного, проти останнього

було організовано змову... 13 березня, вночі, змовники схопили Многогрішного і відправили до Москви, де гетьмана було катовано, Дем'ян відкидав звинувачення у зраді, але зізнався, що в п'яному стані говорив «несамовиті промови». Старшини від імені всього малоросійського народу просили стра­тити колишнього гетьмана і його брата Василя. 28 травня 1672 року засуджених вивели на страту у Москві, однак цар вислав гінця з повідомленням, що він «на прохання своїх дітей замінює смертну кару засланням у Сибір».

Минули роки і на зміну царському ладу приходить інший режим, але за свій «гріх» - любов до рідної землі платить вже правнук - Григорій Многогрішний. Але про це краще розкаже він сам у зверненнях до винищувального режиму.

Ти ніколи мене не знищиш, бо я дух, який живе в кожній вільній людині. Бо я — народ, якого чим нижче гнеш, тим у ньому більше спротиву. Ти думав, відбиваючи мені печінки, ламаючи кості, розчавлюючи мою молодість у катівнях два роки, що видряпаєш з грудей серце? Мріяв у божевільні упокорити мене, примусити забути, хто я, вирвати з розумом любов до батьківщини? Але я втік з божевільні. І тоді, я поклявся іменем матері моєї відірвати тобі голову. Ти думав, що присудивши мені 25 років каторги за те, що я любив свій нещасний край, ти похоронив мене? Ти був переконаний, що стрибок з ешелону — смерть, але помилився. Ти думав, тайга — це нетрі, де панує світ хижих звірів, і випадково врятований там неминуче загине, але і тут ти прорахувався. Я знайшов у тайзі земляків, друзів і навіть кохання. Згодься, що я переміг, не визнавши себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, як ти, а зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і вірити, що людина може І повинна кинути виклик цілій системі, яку ти представляєш, і вистояти.

Другу сторінку трагічної долі українців відкриває рід Сірків, до яких після втечі потрапляє Григорій.

Життя навчило мене бути мудрим і щиросердним. Втративши старшого сина, я безмежно зрадів Григорієві, назвав його сином, подарував коня, гвинтівку. Бо

хто, як не батько, навчить сина виживати в будь-яких умовах, залишаючись при цьому людиною.

Успадкувавши від батьків найкращі риси, а Потім ще загартувавши їх у диких і жорстоких умовах сибірської тайги, Сірко не втратив природної делікатності, яка притаманна характеру нашого народу. Тому не розпитував він Григорія ні про що, здогадуючись, яка доля могла занести хлопця в такі нетрі. Він вперто боровся за життя Григорія. Як потім сказала Наталка, що ніякі б лікарі не врятували, коли б не батькові ліки. Знався й на цьому ремеслі старий Сірко, бо в жорстоких умовах треба самому вміти себе рятувати і від хвороб, і від ран, і всіх напастей, які щедро посилала їм доля.

Спочатку ми поселилися в селі, тепер це містечко Києвом зветься. Хати білили, як на Україні. З нас тут за це сміялися, що от, мовляв, скільки лісу, а «хохли» хати з глини ліплять та білять. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ наш робочий. То й ми жили колись! А сім'я у нашого діда була велика... Понад 50 чоловік сімейка! Синів сім мав, женив, не відділяв. Дочок заміж віддавав — на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Двір у нього був не двір, «економія». Сірків куток — то ціле село. Весело жилося. Трудилися щиро, то й мали. Хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, звіра живцем, «пантували». Ми хліба сірого не їли. Жили ми тут ліпше, ніж вдома. Це була наша друга Україна, але щасливіша. І назви тут люди подавали свої, сумуючи за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка... По всій Уссурі і по всьому Амуру, як вдома... Жили! Ну, а потім пішло все шкереберть... Нові часи, нові порядки. Перевелись люди, і звелось життя нінащо... Вже немає Сіркової держави, гай-гай... А ми плюнули на все те та й перебрались сюди, щоб і не бачити, І не чути та щоб по-своєму таки віку доживати

Дотримуються у родині «Сірків» звичаїв та обрядів українського народу: люблять пісню, вишиті рушники, святкування Різдва, Святої вечері. Це все свідчить, що у 30-ті роки українці Зеленого Клину, ще зберігали свою ментальність, власне обличчя навіть в умовах Сибіру, тобто вберегли своє коріння, тому й лишилися живими.

Домашнє завдання.

На наступний урок підготуйтесь до дискусії за такими питаннями:

1. 
   «Ловля тигрів - бажання будь-що вижити, чи жага крові, задоволення своїх амбіцій».
   
2. 
   «Григорій Многогрішний - герой чи злочинець».