РОЗДІЛ СЬОМИЙ Вишенька порушує накази синьйора Петрушки

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Вишенька порушує накази синьйора Петрушки

Перший напис був для сільських дітей, щоб їм не заманулося перелізти через ґратчасту огорожу і бігати по парку. Другий напис забороняв Вишеньці бігати гратися до сільських дітей. [38]

І от через ці написи бідолашний Вишенька гуляв по парку сам-самісінький. Він обережно ходив по алеях і весь час думав, коли б не наступити на клумбу і не потоптати квітів.

Його вихователь, синьйор Петрушка, усюди почіпляв дощечки з написом про те, що Вишеньці дозволено і що заборонено.

Біля басейну з золотими рибками висів напис:

«Заборонено Вишеньці занурювати руки в воду».

Був тут іще і такий напис:

«Рибкам заборонено розмовляти з Вишенькою».

А посеред квітів на клумбах стирчали таблички з таким написом: «Заборонено Вишеньці торкати квіти, бо йому не дадуть цукерок».

Або таке: «Вишенько, не бігай по траві, бо за це муситимеш написати дві тисячі разів слова: «Я неслухняний хлопчик».

Всі ці написи придумав синьйор Петрушка, домашній вихователь Вишеньки.

Одного разу Вишенька попрохав у своїх вельмишановних тіточок дозволу ходити до сільської школи. Йому так хотілося бути разом з тими дітьми, які щодня бігли зі школи, весело пустуючи по дорозі.

Синьйора графиня Старша вжахнулася:

- Хіба ж можна, щоб хлопчик графського роду сидів за однією партою з селянськими дітьми?! Ніколи!

А синьйора графиня Менша ще додала:

- Парта сільської школи не гідна, щоб до неї торкалися навіть штанці графського сина!

Тоді для Вишеньки найняли домашнього вчителя - синьйора Петрушку. Його звали так, бо він завжди несподівано вискакував, мов Петрушка у ляльковому театрі. Бувало, Вишенька задивиться на муху, яка залізла до чорнильниці, щоб теж навчитися писати. І вже синьйор Петрушка тут як тут. Висякає свого носяру у величезну картату хустку та й починає нудним голосом:

- Хай начуваються ті хлопчаки, які забувають учити і дивляться на мух! З цього починаються усі злочини! За першою з'явиться друга муха, потім третя... четверта... Потім ці погані хлопчаки витріщають очі на павука, потім на кішку, на всіх інших тварин і зовсім забувають [39] вчити уроки. А хто не вчить уроків, той не може стати добропорядним хлопчиком. А хто не стане добропорядним хлопчиком, той не стане добропорядною людиною, той попаде до тюрми. Отже, Вишенько, якщо не хочеш до тюрми,- не дивися на муху.

Іншого разу, тільки-но Вишенька візьме альбом щось намалювати, аж гульк - синьйор Петрушка. Висякає свого довгого носяру і почне:

- Хай начуваються ті хлопчаки, котрі марнують час на малювання якихось нісенітниць. Що з таких хлопчаків вийде, коли вони повиростають? У кращому випадку з них вийдуть малярі. Тобто ті брудні, кепсько зодягнені бідняки, які день у день мазюкають по стінах і через це кінчають тюрмою, як того і заслуговують! А хіба ти, Вишенько, хочеш кінчити тюрмою?

Боячись тюрми, Вишенька уже й не знав, за що йому треба братись.

На щастя, інколи синьйор Петрушка не вискакував нізвідки, бо любив поспати, а то й посидіти годинку за пляшкою виноградної горілки. Тільки в цей час Вишенька бував вільний. Але й тоді синьйор Петрушка умудрявся нагадувати про себе за допомогою всюди розвішаних написів. Це давало йому змогу зайву годинку поспати. І він був певен, що в цей час його учень смирненько гуляє в парку і засвоює його повчання.

Та коли Вишенька проходив повз ці таблички, він навмисне знімав окуляри, щоб не бачити нудних написів, і міг спокійнісінько думати про що завгодно.

Саме цього дня Вишенька безтурботно і вільно гуляв по парку і раптом почув, що його кличе якийсь тоненький голосочок:

- Синьйоре Вишенько! Синьйоре Вишенько!

Вишенька озирнувся і побачив за огорожею хлопчика одних з ним років. Хоча хлопчик був бідно одягнений, та його личко було дуже веселе і симпатичне. З ним була дівчинка років десяти, з кіскою, що стирчала догори і скидалася на хвостик редиски.

Вишенька чемно вклонився їм і промовив:

- Добридень, синьйори! Не маю честі вас знати, та залюбки з вами познайомлюсь.

- То чого ж не підходите до нас ближче? [40]

- Не можу. Ось цей напис забороняє мені розмовляти з сільськими дітьми.

- То ми ж сільські діти, і ви вже з нами розмовляєте!

- Ну, то я підійду ближче!

Вишенька був боязкий і занадто вихований хлопчик, та у вирішальний момент міг діяти сміливо. Так і тепер: він рішуче пройшов просто по траві до огорожі.

- Мене звуть Редисочка,- сказала дівчинка.- А це - Цибуліно.

- Дуже приємно, синьйорино. Дуже приємно, синьйоре Цибуліно. Про вас я вже чув.

- Від кого?

- Від синьйора Помідора.

- Ну то, напевне, про мене він не сказав нічого хорошого.

- Звичайно. Саме тому я й подумав, що ви дуже милий хлопчик. Бачу, що я не помилився.

Цибуліно усміхнувся:

- От і добре! Тоді навіщо нам так церемонитися і говорити «ви», наче старі дворяни? Давай будемо на «ти».

Вишенька згадав про напис на дверях кухні: «Нікому «ти» не говори!» Цей напис почепив його вчитель, коли застав Вишеньку за дружньою розмовою з служницею Полуничкою. Тепер Вишенька насмілився порушити цей наказ.

- Згода! Будемо на «ти»! - сказав він. Редисочка страшенно зраділа:

- Ну що я тобі казала, Цибуліно? Бачиш, який милий хлопчик Вишенька!

- Дякую вам, синьйорино,- чемно вклонився Вишенька, потім почервонів і просто сказав: - Дякую, Редис очко!

І всі троє весело засміялись. Спершу Вишенька тільки ледве усміхався куточками рота, бо пам'ятав наказ синьйора Петрушки, який забороняв сміятися чемним хлопчикам, а потім побачив, як щиро регочуть Цибуліно й Редисочка, і сам зареготав на все горло.

У замку ніколи не чули такого веселого і щирого сміху. Обидві благородні графині в цей час пили чай на веранді.

Синьйора графиня Старша почула цей сміх і сказала: [41]

- Я чую якісь незрозумілі звуки.

- І я чую! - ствердила синьйора графиня Менша.- То, мабуть, дощ шумить.

- Зауважую вам, що ніякого дощу нема,- повчально промовила графиня Старша.

- Нема, то буде! - рішуче заперечила графиня Менша і подивилася на небо, ніби шукаючи дощу. А небо було таке чисте, ніби його щойно вимили, жодної хмаринки не видно.

- Я думаю, що то водограй шумить,- сказала графиня Старша.

- Наш водограй не може шуміти: він поламаний і в ньому немає води.

- То, може, садівник його полагодив?

А садівник і не знав, що водограй зіпсувався.

Почув цей шум і синьйор Помідор і страшенно стривожився.

«У підземеллі замку сидить стільки арештантів,- подумав він.- Треба пильнувати, щоб чого не сталося».

Він вирішив обійти увесь парк. І от за замком, де проходила стежка до села, наткнувся на трьох дітей, що весело базікали і сміялися.

Коли б розкрилося небо і звідти посипалися ангели, Помідор здивувався б менше. Як? Вишенька ходить по траві? Вишенька по-приятельськи розмовляє з сільськими дітьми?

Мало того! Один із цих негідників був не хто інший, як сам Цибуліно, що примусив його так гірко плакати. Червона пика Помідора так спалахнула від гніву, що коли б її побачили пожежники, то негайно почали б гасити.

- Синьйоре графе! - не своїм голосом зарепетував Помідор.

Вишенька озирнувся, зблід і злякано притулився до огорожі.

- Друзі мої,- прошепотів він,- тікайте мерщій, поки Помідор до вас не добрався. Мені він нічого не зробить. До побачення!

Цибуліно й Редисочка щодуху помчали геть і ще довго чули прокльони Помідора.

- Цього разу наш похід не вдався! - сказала Редисочка. [42]

А Цибуліно тільки усміхнувся.

- Чому ти так думаєш? Сьогодні ми знайшли нового друга, і це дуже добре.

А їхній новий друг чекав великої прочуханки від синьйора Помідора і синьйора Петрушки, від графині Старшої і графині Меншої, від барона Апельсина і герцога Мандарина. Обидва вельмишановні родичі одразу зрозуміли, як догодити графиням: треба мучити Вишеньку. І вони не минали жодної нагоди, щоб скривдити Вишеньку.

Та цього разу Вишеньку так мучила образа, що він ледве стримував сльози. Його вже не лякали всі ці крики, докори, погрози. Йому було байдуже до верещання графинь, нудних повчань Петрушки, ущипливих слів герцога Мандарина. І все ж він почував себе страшенно нещасним. Уперше в житті знайшов він друзів, уперше в житті від усього серця насміявся - і ось тепер він знову самотній.

Цибуліно і Редисочка побігли до села - отже, вони пропали для нього назавжди, і він уже ніколи їх не побачить. Чого б не дав він, щоб жити, як живуть вони, на волі, де немає повчальних написів синьйора Петрушки, де можна бігати по траві і збирати квіти!

Уперше в житті Вишенька відчув у серці той дивний страшенний біль, що зветься стражданням. Для нього це було надто тяжко, і він відчув, що більше не може терпіти. Вишенька упав на землю і гірко заридав.

Помідор підняв його, узяв під пахву, мов якийсь пакунок, і пішов алеєю до замку.