Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с

У скорому часі большевики почали провокаційні напади на наші відділи, що стояли на кордоні. Спочатку малими відділами, а потім сотнями і полка­ми. Найчастіше нападали на 1-й курінь, проти якого стояли "землячки" - Та-ращанці й Богунівці. Ці напади курінь під командою сотника Зілинського, що був одним із найхоробріших старшин у війську, відбивав з великим втратами для ворога. У половині жовтня 2-га чота була приділена до 1-го куреня. По­чалася тяжка служба. Від світа і до вечора чота - на патрулях, а вночі - пос­тійно тривога. Треба признати: Богунівці й Таращанці билися добре.

Одного жовтневого дня пізно ввечері чота повернулася з розвідки, не встигли ще розсідлати і заоброчити (нагодувати. -Ред.) коней, як на схід-ньому краю містечка [залунали] густа стрілянина, розриви гармат і "ура". Впродовж ночі пару разів атакували нашу піхоту, яка всі атаки відбивала. На світанку густі лави ворожої піхоти почали наступ не тільки зі сходу, а й з півдня та півночі. Телефонічний кабель зіпсований. Сполучення зі штабом полку нема. Десь о 9-й годині ранку всі застави відійшли в район церкви й цвинтаря, що на західньому краю містечка. Курінь оточений. Сотник Зі-линський скликав нараду командирів сотень, на яку покликали й мене.

Командири сотень були такої думки, що найкраще пробиватися, зали­шаючи Картушин. Вислухавши командирів сотень, сотник Зілинський за­питав, скільки маємо ранених, яких треба нести на ношах. Таких було по­над 30 люду. Отже, поранених не кинемо, будемо боронитися далі, а про­биватися будуть кіннотники, які спровадять (приведуть. - Ред.) поміч, а ми до того часу протримаємося, набоїв у нас досить.

Завдання кінноти -яром, що починався за цвинтарем, виїхати з оточен­ня, а натрапивши на ворога, шаблями пробити собі дорогу. їхати до штабу німецького полку, що стояв за вісім кілометрів від Картушина, та повідо­мити про бій куреня. Коротка команда - і чота рушила риссю в напрямі яру, а далі галопом. Ворожа піхота вже доходила до виходу з яру, ще па­ру хвилин - і треба було би пробиватись, а так дістали пару сальв із руш­ниць, якими було поранено двоє коней. Залишивши чоту із заступником, аби пантрував і тривожив ворога, я сам із трьома козаками погалопував до німецького штабу. Повідомив німецькому командирові полку про тяжке становище куреня і те саме полковникові Болбочану. Німці мали резерв­ний курінь, який негайно вирушив на Картушин.

Перший раз нам, кіннотникам, довелось оглядати як союзникам наступ німецької піхоти. Ляндштурмісти - діди, а темп маршу як у молодиків. Дій­шовши на лінію нашої чоти, Німці розвернулись у лаву і, не залягаючи та не стріляючи, рушили далі. За піхоту все робили тяжкі кулемети, скерова-

ні вглибину, що давало можливість безперервного вогню. Опір червоних зламався. Німці прискорили ходу. Час від часу було чути "санітет!", а лава все посувалася, не затримуючись, уперед.

Пораненими опікувалися санітари. Ми, з бувшої російської армії, так не вміли. Перший поранений - і все зупинялося, щоб довідатися - хто? А довідавшись, з півдесятка землячків лишалося, щоб винести з поля бою. Не дай Боже поранених із десяток - і вже не було кому наступати.

Використавши відступ червоних, кіннотники проскочили тим же яром до куреня. Прибувши до сотника Зілинського, я попросив дозволу насту­пати разом із Німцями, бо був певний, що наш курінь залишиться і далі не піде. Від командира куреня почув, що його сотні, не чекаючи на Німців, уже переходять у наступ, а кіннотники забезпечать ліве крило. Пару хвилин - і курінь рушив у наступ, і то так бравурно, що ворог на цілій лінії почав від­ходити. Бракувало, правда, співдії вогню з рухом, бо всі кулемети були в першій лінії і не стріляли понад голови власної піхоти.

По виїзді на східній край Картушина побачили ми понад 20 трупів, роз-дітих догола, у страшний спосіб змасакрованих (понівечених. - Ред.). То застава 1-ї сотні билася до останку. Над'їхав сотник Зілинський зі своїм штабом. У тому часі з городів почали виходити в поле ворожі піхотинці, близько 50 люду. Давши їм можливість відійти від тинів, кіннота під про­водом сотника Зілинського заатакувала. Полонених не брали. Помстилися за заставу з першої сотні...

У цій атаці був тяжко поранений у груди сотник Зілинський, а також двоє кіннотників.

У бою під Картушином 1-й курінь втратив понад 50% свого складу - за­битими і раненими. Найболючішою втратою полку було поранення сотни­ка Зілинського, найхоробрішого старшини полку, що свого часу в Криму форсував Сиваш.

Кінна чота відвезла вбитих і поранених до Воронка, де мав відбутися по­хорон, у якому взяв участь німецький генерал дивізії, котрому було підпо­рядковано і наш полк. Під час похорону Німець зробив перегляд залишків 1-го куреня, а також нашої чоти, якій подякував за бій, а для мене знайшов і нашою мовою слова: "Ві кращій офіцер, дякую!"

Після цього бою полковник Болбочан затвердив мене командиром чо­ти, бо до того часу я був на підстаршинській посаді як чотовий.

Наступного дня після похорону мене вислали з патрулем на відтинок 2-го куреня. Виконавши завдання, патруль повернувся десь опівночі до Во­ронка. Дощ, темно, що й не видно кінських вух. їхали трактом, обсадженим і П іл ітніми липами. Коні йшли охоче, як звичайно додому, до теплої стайні. Десь уже поблизу Воронка мій кінь Ізгнанник почав хропіти та відходити


24

25

Зіскочило з коней ще пару козаків і при світлі сірників побачили з півде­сятка повішених та якісь забудови. Здогадалися, що це цегельня, 4 кіломет­ри від Воронка. Вивели коней у руках на тракт і там уже посідали. Не про­йшло і півгодини, як знову опинилися перед повішеними. Пробував пуска­ти інших коней, але блукання повторювалось. Так блукали ми до світанку. В'їхавши у Воронок, спробував пожартувати з козаків, що вони не висіли на перекладині, а виглядають мов з неї зняті, але котрийсь огризнувся, по­радивши самому заглянути у дзеркало... Заборонив я оповідати про наше блукання, аби козачим звичаєм нас не висміяли, бо хто ж повірить у щось подібне? Пополудні з тими ж козаками вибрався я до цегельні, аби похова­ти повішених. Виявилося, що ми блукали одним слідом і зробили коло, мов циркулем креслили.

У перших днях листопада 2-й Запорозький полк був спозований (знятий з позиції. -Ред.) німцями і розмістився в районі Воронка на відпочинок.

Протигетьманське повстання

12 листопада 1918 р. посідали в поїзд і через Харків мали їхати на Воро-ніжчину, щоб з'єднатись із рештою бригади [Зураба] Натієва.

У Харкові полк затримався. Оголошено бойову готовність. Просто­яли два дні. Вечором 17 листопада до нашого поїзда прибув полковник Болбочан, коротко поінформував старшин про необхідність зміни режи­му і видав накази: 1-ша і 3-тя чоти патрулюють у місті, а 2-га чота має заарештувати генерала [Олександра] Ліґнау, командувача Харківським корпусом. Даючи цей наказ, полковник Болбочан двічі підкреслив, щоб арешт відбувся в "білих рукавичках", бо, можливо, генерал Ліґнау захо­че співпрацювати з нами.

Вивантаживши чоту з вагонів, попровадив її до штабу корпусу, що його охороняв рій піхоти із двома вартівниками на брамі. Роззброєння пішло легко, бо нас прийняли за своїх. Викликаний ординансовий (тут і далі: чер­говий, вартовий. -Ред.) старшина з пістолем на грудях підвів нас до дверей кабінету генерала. Залишивши старшину під вартою козаків, що ввійшли до штабу, постукав у двері, а перед тим сховав пістоля та поправив на собі одяг, бо пригадав про "білі рукавички".

Почувши дозвіл, увійшов, став струнко і промовив:

- Пане генерале, полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вір­
ність Директорії.

Генерал хвилину застановився і відповів:

- Я присягав ясновельможному пану Гетьманові і йому служу - робіть,
що вам наказано!

[Тоді я] сказав увійти двом козакам, які з голими шаблями стали при дверях. Попросив дозволу генерала зателефонувати до полковника Бол-бочана та доповісти про відповідь генерала. Дістав новий наказ - по зміні чоти піхотою, яка мала надійти, роззброїти московський відділ, розквар­тирований на тій же вулиці у школі. Полковник попередив, що там майже самі офіцери, яких можна взяти тільки зненацька. Прийшла зміна, котрій передав охорону. Взяв одного підстаршину з охорони генерала Ліґнау, який допровадив спішену чоту до казарм. З вартою обійшлося без жодного пострі­лу хоч командир варти пробував тікати, та хлопці зловили його.

Командир варти провів до казарм, і від нього довідалися, що офіцери мають зброю в залах. Увійшовши в один із них, де спало до тридцяти офі­церів, без попередження відкрили вогонь із ручного кулемета у стелю... Офіцери, зірвавшись із ліжок, ганяли по залу в одній білизні, а деякі й без неї. Заскочення було цілковите. В решті залів залишилася зброя, а офіцери повтікали через вікна, без одягу.

Впродовж ночі майже без втрат із нашого боку було роззброєно кор­пус, а точніше, його кадри. Передавши зброю і полонених піхоті, що пі-доспіла, чота отримала наказ патрулювати місто, а також приготуватися до маршу на Полтаву.

20 листопада рушили ми разом із 2-м куренем сотника [Івана] Дубово­го на Полтаву, яку й опанували разом з повстанцями.

Наступного дня прибув полковник [Петро] Болбочан разом зі своїм штабом і рештою сотні. Вночі мене викликали до штабу, де отримав наказ арештувати комуністичний штаб, який містився в одній із шкіл на околи­ці Полтави.

По тривозі підняв чоту і риссю під'їхав до школи. Силою увірвались усе­редину і знайшли там близько 20 люду - штаб із [Миколою] Шинкарем на чолі. Перевели трус, знайшлося багато короткої зброї та велика кількість грошей. Серед арештованих було дві жінки, які пробували агітувати коза­ків, намовляючи їх звернути зброю проти своїх старшин, які є "панськи­ми прихвоснями".

Відпровадили всіх до штабу, де і здали гроші. По короткому часі - новий наказ: пустити по Ворсклі - під лід - комуністичних проводирів, а в тому числі й Шинкаря. Посадовивши всіх разом, 5 чоловік, на штабовий віз, ру­шили до річки. В дорозі Шинкар зіскочив з воза і кинувся тікати вздовж ву-

Повернувшись до штабу, доповів, що завдання виконано не цілковито, бо Шинкар утік. Довелось від полковника Болбочана вислухати: "Як від вас утік над Ворсклою, то у другого зробив би те ще біля штабу".

25 листопада чота отримала наказ іти на Решетилівку, Білоцерківку і Миргород, де вступити в розпорядження командира 2-го куреня, який 'ще ту­ди залізницею. Цей наказ дуже нас втішив, бо майже вся чота складалась із Миргороддів і була надія побувати вдома. В Решетилівці до чоти приєднались повстанці, близько 50 люду, всі на добрих конях, більшість кіннотники з був­шої Російської армії. Чота була однаково одягнута, всі в черкесках, а повстан­ці - від селянських кожухів і до панських хутер з єнотовими комірами.

Ранку другого дня рушив на Білоцерківку. Під час маршу поділив своє військо на три чоти і призначив командирів. Своїх козаків, яких було 34, поділив поміж чотами. Проїхали ми з десяток кілометрів, як від сотні із 3-ї чоти виїхало троє їздців і галопом помчали до поблизького хутора. Всі троє в хутрах - повстанці. На голосне "назад" двоє вернулось, а третій, махнувши рукою, галопував далі. Пустив і я свого коня навперейми пов­станцеві й, догнавши, звалив коня разом з їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни...

У міжчасі сотня поділилась на дві частини, які стояли одна проти другої з руш­ницями, готовими до стрільби. Повернувшись до сотні, розпочав із питання:

-Хто дозволив виступати зі строю? Всі на свої місця!

Далі по черзі, кожну трійку, з пістолем у руках:

- Кому і що не подобається?

Усі були задоволені, всім подобалось...

- Бунчужний підбере на сотенний віз побитого!

Як виявилось, був то "отаман" повстанців, а в сотні чотовий 3-ї чоти.

Сотня з піснями рушила в дальший марш. Заночували на хуторах побли­

Зайняли Білоцерківку, в якій до нас прилучилося ще 12 кінних повстанців. Від селян довідалися, що близько двох сотень білих Москалів прямує із Кре­менчука на Білоцерківку, на вечір, правдоподібно, будуть тут. Кортіло прий­няти бій. Але сотня ще не в руках, не зіграна. Відійшли на поблизькі хутори, залишивши в Білоцерківці заставу з хорунжим [Михайлом] Бензиком.

Перед світанком Москалі атакували та примусили хорунжого Бензика відійти до сотні, залишивши двох козаків пораненими. Сотня в повній го­товності чекала світанку. Розвиднілося. Вислані патрулі на Білоцерківку були обстріляні й відійшли. Наказав спішитися 1-й чоті, яку зміцнив трьо­ма ручними кулеметами, та наступати чолом на Білоцерківку, а сам із ре­штою сотні пішов в обхід. Москалі не прийняли бою і відійшли на Мирго­род, залишивши наших двох поранених козаків повішеними на стовпах. З того часу не щадили й ми Москалів. Надвечір під'їхав патруль із Полтави з наказом штабу полковника Болбочана вертатися до Полтави.

Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової

Після боїв із біло-Москалями в районі Миргорода у другій половині груд­ня 1918 р. кінну сотню було відкликано до Полтави, де у штабі полковни­ка [Петра] Болбочана отримали наказ завантажитись у вагони і негайно вирушити на Костянтиноград - Лозову. Подальші накази - вже в Лозовій. У дорозі (одна станція перед Костянтиноградом) до мене прибув старши­на, який доповів, що піший полк, сформований у Ромнах, під командою полковника [Михайла] Крата, мітингує і не хоче битись проти Махновців, які, мовляв, теж за революцію (тут і далі йдеться про 33-й Охтирський пі­ший полк. - Ред.).

Зв'язавшись із полковником Болбочаном телеграфом, я запитав, що маю робити. Відповідь була короткою: "Зробити порядок, а як - вам там видніше". Від старшини, що за дорученням полковника Крата просив до­помоги, було відомо, що Роменський піший полк має понад 1000 багнетів, 12 важких кулеметів, бронепотяг і свою кінну сотню. Наші сили - понад 80 шабель, а спішившись - 60 люду при трьох легких кулеметах...

Викликав командирів чот і наказав вивантажуватися. За 15 хвилин сотня вже стояла готова до маршу. План мій був такий: підійти до станції, спішитись, одною чотою зайти на другий бік ешелонів і там зайняти по­зицію, а самому із двома кулеметами опанувати вокзал, а потім обеззбро­їти піхоту у вагонах. Ручні кулемети - вздовж перону - на перший постріл иідкривають вогонь по вагонах. У чотах було по дві ракетниці з великим запасом ракет.


28

29

ПЕТРО ДЯЧВНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


Десь по 3-й годині ночі підійшли під станцію, і, як сподівався, - жодної охорони з боку мітингуючого полку. Вислав патрулі в напрямі міста і Ло­зової. Сотня спішилася. Чота рушила на оточення, а решту попровадив до вокзалу. Почекальні виявилися порожніми. В кімнаті телеграфіста на під­лозі спало близько десятка піхотинців і, сидячи в кріслі, старшина. На ко­манду піднесли руки догори і віддали зброю. Старшина згодився показати вагони кулеметної сотні, бо кулеметники правили цілим полком і, мабуть, були комуністами.

Вийшли на перон. Тихе доручення:

- Від середини в лаву, кулемети на становища!

Чоти бігом виконали наказ і залягли вздовж перону. З десятком козаків і зі старшиною з піхоти пішли до вагона кулеметників, щоб у першу чергу обеззброїти їх.

Коли я проходив повз особовий вагон, хтось із нього вистрілив і лег­ко, по шкірі, поранив мене в ногу. Цей постріл став сигналом для від­криття вогню з нашого боку. Затріскотіли кулемети, рушничні сальви і десятки ракет у повітрі. Видно мов удень. У вагонах - метушня і дикий рев переляку... Потрібно було аж три червоні ракети, щоб кіннотники зупинили вогонь. По хвилині заграли важкі кулемети бронепотяга, вид­но спросоння.

Старшина з піхоти, що був нашим провідником, взявся піти до панцер-ки, щоб припровадити її командира. В супроводі кіннотників по хвилині привів командира панцерки, який, довідавшись, що болбочанівці роблять порядок, дуже тим утішився і попрохав у нас пару наших козаків про всяк випадок... Оточивши старшинський вагон, взялись ми за кулеметників, але їхні вагони вже були порожні, залишилися зброя та пару убитих і по­ранених. Прихильники комунізму повтікали. З решти загонів зібрали до 300 чоловік піхоти, а інші зникли. Наказав замкнути мітингуючих симпа-тиків Махна у вагони і виставити варту.

Вислав дві чоти в кінному шику до казарми Костянтиноградського пол­ку, який налічував до 500 багнетів і теж мітингував та не виконував наказів полковника Болбочана. Наказав стягнути чоту, що оточувала бронепотяг, аби мати хоч щось під руками. Невдовзі почувся регіт. Це кіннотники по­бачили піших - мокрих і в болоті. Бідолах мало не затоптали сотні втікачів. Не диво, що їх зустріли реготом.

На світанку повернулися чоти з казарм Костянтиноградського полку і доповіли, що казарми порожні - військо розбіглося. Підстаршина, що пильнував обеззброєних, прохав дозволу відчинити хоч люки у вагонах, бо обеззброєні подушаться. Справді, передав куті меду, бо замкнув і люки, і двері, маючи по 100 людей у вагоні.

Наказав випровадити з вагонів і вишикувати в ряди. По короткій про­мові запитав, хто хоче служити Директорії. Виступило щось із ЗО люду, а решта мовчали. Наказав кожного десятого вивести вперед. Не знаючи, що їх чекає далі, з рядів почулися голоси, що "будемо вірою і правдою служити у війську, аби на цей раз дарувати"... По-батьківськи покарав і відпустив їх на всі чотири сторони.

Діставши телеграфічне сполучення, доповів про все полковникові Бол-бочанові, який на кінець розмови, жартуючи, сказав: "Як так будете вою­вати і з Махном, як з цими двома полками, то напевно по пару днях і Мах­на привезете в клітці. Старшин Роменського полку відішліть до Полтави, а також і зброю".

Після наведення порядку наші сили значно збільшилися, до нас прилу­чилась кінна сотня Роменського (33-го Охтирського. -Ред.) пішого полку, яка мала до 50 шабель, із досить добрими кіньми, панцерний потяг, що­правда імпровізований, але мав гармату і шість важких кулеметів, усі з об­слугою, та 30 піхотинців, що добровільно до нас перейшли, - їх приділив до панцерки як десант.

Командиром панцерки призначено чотового [Гриця] Бурбу, а його по­мічником став бувший командир панцерки хорунжий [Іван] Дерев'янко. Сотня по прилученню Роменців зросла до 150 шабель. За наказом полков­ника Болбочана сотня мала розгорнутися у дивізіон і негайно вирушати до Лозової та підпорядкувати собі всі частини, які там перебувають. Втрима­ти Лозову до прибуття [Омеляна] Волоха з гайдамаками. Того ж таки дня ще перед полуднем рушили на Лозову. В дорозі поділив я військо на дві сотні: 1-ша сотня - хорунжий [Олександр] Богаєвський з Роменського полку; 2-га сотня - хорунжий Недригайло; ординансовий старшина - хорунжий [Василь] М'якота з Роменського полку.

Попереду валки їхав наш панцерний потяг, на який я пересів, бо ще на панцерці не воював.

Вранці прибули до Лозової. Виставивши забезпечення, скликав на­раду командирів частин, які прибули з великим запізненням. Майже всі були кадрові старшини бувшої Російської армії. Чисельний стан їхніх відділів -до 3000 багнетів, 4 гармати і понад 200 шабель. На всі мої пи­тання відповідали з усмішкою і нехотя. Я їх розумів, бо на командира їм накинули хлопчину- 23-літнього поручника, і то військового часу. Сидів мов на голках. Раптом від гуку посипались шибки з вікон, і всі коман­дири почали вискакувати із залу, в якій була нарада. Пішов і я слідом, дякуючи в душі Махнові, що виручив мене з дурного становища. Наша панцерка била по ворожому бронепотягу. Вислав хорунжого М'якоту до сотень, аби вивантажилися з вагонів та чекали наказів.

- А потім повною парою - назустріч Махновцям!

Спосіб виявився добрий. По кількох пострілах махновський бронепотяг дав "задній хід" і почав тікати, -як видно, прийняв нас за порожній паротяг. Відігнавши [махновців] без жодного пострілу на другу станцію в напрямі на Павлоград, повернулися до Лозової. На станції - тільки наші кіннотники, а кадрові командири зі своїми полками відступили в невідомому напрямі. По виході з Лозової вислав патрулі, щоб умісцевити ворога (з'ясувати, де він. -Ред.), бо на нараді нічого про ворога не довідався.

Пройшовши з 15 кілометрів, затримались на хуторах поблизу ст. Юрі-ївка, де, за відомостями селян, мав бути ворог. Надійшла наша панцер-ка. Повернулися патрулі, які повідомили, що Юріївка зайнята ворожою піхотою і там же броньовик. Вислав нову серію патрулів із завданням вийти на тили ворога. По здобуттю зазначених пунктів - ракетами дати знати про це.

Дивізіон має рушити, як стемніє. Не доходячи до Юріївки, наша перед­ня сторожа була обстріляна кулеметним та рушничним вогнем. Сотні спі­шились і почали наступ. У тому часі на тилах ворога зблиснули ракети, на які ми відповіли.

Ворог перервав вогонь і почав тікати, кидаючи зброю. Полонені зізна­лися, що не варто було битись, бо і так оточені з усіх сторін. Майже кожен Махновець мав дороге хутро, а також багато грошей, які рахував на фунти. Признавалися відверто, що награбували в Катеринославі.

Наказав кінноті залишити Юріївку і відійти на хутір, де було легше за­безпечитись і меншими силами, а сам - на панцерку і повернув до Лозо­вої. Від хорунжого М'якоти довідався, що частини, які були зникли, вер­нулись і розташувалися на старих місцях. Скликав нову нараду, хоч була вже третя ніч без сну.

Тільки сів, щоб з'їсти вечерю, як приходить хорунжий М'якота з допо­віддю, що начальник депо відмовляється робити дрібний ремонт нашого паротяга.

• 
  Заарештувати!
  
• 
  Вже арештований, чекає за дверима.
  
• 
  Привести сюди!
  

На цій нараді командири відповідали вже без усмішки і навіть вставали при моїх запитаннях. З недовір'ям слухали, що мої кіннотники рвуться в бій. Одноголосно твердили про поганий моральний стан своїх людей. Та­ємниці, чому мої рвуться в бій, я не зрадив, бо сам довідався пізніше, що охоти додавали ті фунти грошей, що їх мали Махновці.

Вночі повернувся на панцерці до дивізіону та знову скликав нараду старшин. Подальший наступ - у напрямі Павлограда. Перед світом піш­ли патрулі, а вслід за ними сотні. Так провоювали ми три дні, майже без втрат з нашого боку, застосовуючи тактику оточення, беручи полонених і військову здобич.

До Павлограда лишилося неповних 15 кілометрів. У Лозову прибули пе­редові частини гайдамаків. Від них довідалися, що отаман Волох має прибу­ти на другий день. Того ж дня поїхав і я до Лозової, щоб передати відтинок. З нас, Болбочанівців, ще ніхто Волоха не бачив. Не хотілось вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем нашого уряду... Ми звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорозького полку та до джентль­мена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.

Привітавшись, доповів про ситуацію на нашому відтинку та що фронт тримаю до ранку. Хто нас змінить? Волох відразу заявив, що він скасовує наказ полковника Болбочана і затримує нас при собі. На моє питання, хто ж нас змінить, відповіді не дочекався...

Підтягнувши ешелони ближче до фронту та стягнувши піхотинців з де­санту, що патрулювали на станції і в місті, посадовив усіх на панцерку і на­казав вирушати до дивізіону.

Вечором сотні, повантажившись, відійшли до Лозової. Я лишився з пан-церкою, щоб прикрити відхід піхоти.

Удосвіта вже мали гостя - махновський броньовик, який прилип до нас і не давав спокійно відійти. Довелося знову застосувати тактику "пус­того паротяга". У "махновця" здали нерви, і він почав відходити. Перед станцією почав ревіти мов несамовитий: жадав, щоб нам перед носом пе­реставили віхи (стрілки) та скерували на запасний тор. Майже на повно­му ходу вдарили в потяг, що стояв на нашій дорозі. На станції було повно махновської піхоти, котра відкрила по нас вогонь, на який і ми відповіли з обох бортів...

Чотовий [Гриць] Бурба запропонував причепитися до валки та відір­вати від неї пару вагонів і подивитися, що в неї всередині. Не встиг я дати згоди, як Бурба вже маніпулював при буферах. По хвилі доповів, що все готове...

Задній хід, але в'язання тримали, другий раз - те саме. Що буде, як не витримають при нашому паротязі? От Махновці натішаться...