Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с



бет3/23
Дата12.07.2016
өлшемі6.43 Mb.
#194837
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

32

33

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

Виручив "дядя Ваня": відштовхнувши машиніста, вів дав такий задній хід, що ми попадали. Поволі панцерка рушила з негостинної станції.

Усім було цікаво, що нам Бог послав. За кілька кілометрів затримались і козаки, мов груші, посипалися за здобиччю до вагонів, яких виявилося вісім, усі запломбовані.

Мов на замовлення дістали те, чого найбільше потребували. Удвох ва­гонах - сукно. Ясно-сіре - на черкески, а чорне - на штани. У трьох ваго­нах - цукор, один вагон із цукерками "Жорж Борман" відомої перед війною фабрики в Харкові, а в решті вагонів - якісь машини і щось із піввагона пудри "Лебяжий пух", яку наказав викинути як непотріб, але козаки за­протестували. З їхніх слів виходило, що дівчата на селі вже віддавна ви­користовують звичайну крейду, а за "Лебяжим пухом" пропадають. Пе­реконали мене, і пудра залишилася.

Виставивши забезпечення, переночували на ст. Юріївка. Вночі повер­нувся хорунжий Недригайло, який з кіннотою побував на першій станції за Лозовою. Вдосвіта нас розбудили вибухи гранат. Два махновських бро-непотяги атакували нас. Відстрілюючись, рушили на Лозову. Перед вхо­довими віхами затрималися, щоб дати змогу гайдамакам приготуватися зустріти гостей.

Ворожі гранати рвалися поруч з нашою панцеркою. Треба було відхо­дити, щоб не стати ціллю для махновських гармашів. На ходу бачили, як Волох у розхристаному кожусі виводив своїх гайдамаків назустріч ворого­ві. Не попрощавшись, рушили і ми доганяти нашу кінноту.

За цих майже два тижні, що ми провели в боях з Махновцями, а до то­го ж майже без втрат з нашого боку, стерлася будь-яка різниця між коза­ками. Вже не було повстанців з Решетилівки чи Білоцерківки, вже не було Роменців чи регулярних, були тільки Болбочанівці. Правда, ми ще різни­лися одягом, але була надія, завдяки махновському сукну, що і ця різниця зітреться невдовзі. Вдалий добір старшин, насамперед командирів сотень, спаяв в одне ціле ще донедавна таких різних людей.

Дивізіон ім. Петра Болбочана

У Полтаві, у штабі отримали наказ переїхати до Кременчука, де й за­кінчити формування. Полковник Болбочан виїхав до Києва, викликаний урядом.

Повернувшись, у перший же день вирішив одноманітно одягти весь дивізіон. Наказав вишукати найкращих кравців, яких привели до канце­лярії.

- Скільки заробляєте в день? У нас дістанете подвійно - плачу цукром.

У той час це була найкраща валюта.

До обіду вже понад двадцять кравців зі своїми машинами працювали у спеціально відведеній для них залі.

Решетилівка зі своїми каракулем і смушками була під боком. Зголоси­лися також і шевці, які виправляли брак взуття в сотнях.

По десяти днях сотні були одягнені та взуті. Махновський цукор зро­бив своє.

До Кременчука прибув полковник Болбочан зі своїм штабом, другого дня хотів оглянути дивізіон. Постій у Кременчуці використав я для форсо­ваних навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до фор­мальної муштри.

28 січня (в цей день Петро Болбочан вже перебував під арештом у Ки­


єві. - Ред.) дивізіон вишикувався до інспекції. Чорні каракулеві шапки у
старшин і підстарший, смушкові - в козакш, усі з чорними шликами. Ясно-
сірі черкески, підсподом - чорні жупани і чорні штани, майже всі в нових
чоботях.

Оглядаючи сотні, в душі дякував Махнові за сукно і за цукор. Пару хви­лин страху, заки відчепились, - насправді дешева ціна, коли подумати про такий вигляд дивізіону. З піснями рушили перед штабом полковника Бол­бочана.

За пару хвилин вийшов полковник Болбочан, якому сподобався вигляд дивізіону, але він хотів докладно знати, де взяли сукно, чим платили крав­цям та шевцям.

Я відповів, що одягнув і взув "батько" Махно, а за роботу платили мах­новським цукром. Оглянувши сотні, полковник зазначив, що царська гвар­дій не виглядала краще. Подякував козакам за бої під Лозовою і дозволив дивізіону носити його ім'я. На прощання наказав бути готовими до скоро­го ниїзду на фронт.

29 січня 1919 р. дивізіон імені полковника Петра Болбочана вирушив на
фронту напрямі Харкова. Склад дивізіону: командир - поручник [Петро]


35

ПЕТРО ДЯЧННКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


Дяченко; ординансовий старшина - хорунжий М'якота; штабний сурмач та 5 козаків почту; 1-ша сотня - хорунжий [Олександр] Богаєвський; 2-га сотня - хорунжий Недригайло; кулеметна чота - хорунжий Щербина; господарська чота -хорунжий Черняїв (2 польових кухні і 6 возів); молодші старшини в сотнях - хорунжий [Євген] Нестеренко, хорунжий [Іван] Зуб, хорунжий [Гриць] Плужник і хорунжий [Гнат] Стеценко. "Дядя Ваня" [Іван Дерев'янко] перебував при господарському відділі, чекаючи на гармати, що ми мали здобути в бою. Його панцерка залишилася в Полтаві...

Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення порядку в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а нев-довзі й командира полку.

Прибувши на ст. Люботин під Харковом, я зголосився до командира пі­шого Мазепинського полку, який наказав відіслати наші ешелони до Кре­менчука та стримувати ворога на шляху Люботин - Коломак - Полтава.

Змінивши курінь Мазепинського полку, ми в безперервних боях з во­рожою піхотою відходили на Полтаву.

Билися в дуже несприятливих умовах. Великі сніги, примерзлі на по­верхні, не витримували коня з вершником. Коні западались і ранили ноги до крові, що примушувало нас триматись доріг і вести чолові бої без можли­вості вільно маневрувати. Навпаки, ворожа піхота нас виманевровувала.

"Петлюрівська гвардія"

Так дійшли ми до Полтави. Тут застали наші ешелони і наказ, пованта­жившись, їхати до Кременчука, де до нас прилучили 3-тю і 4-ту сотні на­шого полку, з якими ми мали негайно вирушити на Кобеляки, зайняті міс­цевими повстанцями. Звідтіль вони загрожували Кременчукові.

Командир полку Римський-Корсаків хворий. Полк доручено провадити мені. Під вечір були недалеко Кобеляків. Повернулися вислані патрулі, від яких довідалися, що місто в руках повстанців, а під містом - курінь Доро-шенківців і батарея полковника [Олекси] Алмазова. Довелося заночувати за 6 км від міста. Вдосвіта рушили. 3-тя сотня з хорунжим Плужником піш­ла в обхід міста, щоб відтяти відступ повстанцям на схід.

Затрималися при штабі пішого куреня, який примістився на невелич­кім хуторі, за 2 кілометри від міста. Я наказав кіннотникам попустити

попруги, а кому треба, пересідлати. Сам з командирами сотень пішов до курінного, щоб узгодити спільний наступ. Дорошенківці були гостинні, запросили до столу, на якому вже шкварчала яєшня та стояла пляшка з горілкою. Не встигли ще розміститися за столом, як Алмазівська бата­рея, що стояла тут же, біля хутора, відкрила вогонь. Старшина, що був при конях, доповів, що ворожа піхота в 300 метрах від хутора, а наша ба­тарея б'є картачами...

У сотнях багато коней розсідлані, а всі мають попущені попруги. Про кінну атаку нема що й думати. Треба витягнути ворожу піхоту з горбків, бо, як підтягнуть кулемети, впадуть наші коні. Залишився єдиний вихід -піша атака: "Москалі, геть! Слава!"

Атака наша була така бравурна і несподівана для ворогів, вони майже без пострілів скотилися з горбків. Коні врятовані. Ми окопалися на горбах. Усе передпілля покрито втікаючою повстанською піхотою.

Мало кому з ворожої піхоти, що брала участь у наступі, вдалося спасти­ся, добігши до міста. Більшість лягли трупом. Ми здобули 4 важкі кулемети і понад 100 рушниць. Обійшлось без утрат у людях. Місто в наших руках. Повстанці розбіглися.

2 лютого полк отримав наказ залишити Дорошенківський курінь гарні­зоном у м. Кобеляки, а самому перейти до Потоків, обсадити їх і сильними патрулями провадити розвідку в напрямі Катеринослава.

Вже в Кобеляках у мене був поганий настрій. Місцевий лікар виявив поворотний тиф. Погоня за повстанцями не пройшла даром. Непритом­ного, поклали на сани, прикрили махновським кожухом і під опікою вете­ринарного фельдшера та моєї "дванадцятки", з якою я прибув до 2-го За­порозького полку, повезли до наших ешелонів у Кременчук, де вже мною заопікувався шпиталь.

Полк перейняв сотник Божко, який від Люботина був моїм заступни­ком. Із Кременчука наші частини відходили під вогнем робітників під про­водом Крюкова (Крюків - робітнича околиця Кременчука, де мали вплив більшовики. -Ред.).

По арешті полковника Болбочана за наказом Головного отамана Симо- на| Петлюри настав час експериментів у Запорозькому корпусі... [Омелян] ВОЛОХ, [Олександр] Данченко та кілька австрійських цуґсфірерів (коман­дирів чот. - Ред.) - всі з виразним наміром розкласти і знищити цю поза­партійну частину, якою був Запорозький корпус.

У лютому полк без набоїв прямував на Єлисаветград - Первомайське -Криве Озеро - Бірзулу, куди і прибув 7 березня.

10 березня полк отримав наказ вивантажитись і переїхати в район І (віткового.


36

37

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


На станції Іскрене, яких 3 станції перед Цвітковим, чоловий ешелон з 1-ю і 2-ю сотнею потрапив під обстріл ворожого бронепотяга. При моїх сотнях по двох поворотах тифу був і я, сподіваючись третього. Наказав­ши сотням вивантажитися, вислав патрулі з підривним матеріалом на тили панцерки. Галопом пішли патрулі, а сотні, розвернувшись у лаву, рушили вперед, обходячи ворога. Невдовзі панцерка почала відходити на Цвіткове.

А Римський-Корсаків? Хворий, від'їхав ешелоном. Полк більше цього кадрового старшини не бачив. Незабаром після арешту полковника Бол-бочана він разом зі своїми приятелями втік до Денікіна.

Довелося мені, зовсім ще слабому, взяти на себе тягар командуван­ня полком. Порозсилав я патрулі, щоб відшукати сусідів та умісцевити (з'ясувати місце розташування. -Ред.) ворога, бо зі штабу корпусу про та­кі "дрібниці" забули проінформувати. Надвечір уже було відомо, що ба­тальйон ворожої піхоти з панцеркою втримує Цвіткове, а піхота, яка себе називає "Петлюрівською гвардією", - в с. Стецівка, що за 5 км на захід від ст. Іскрене. Командир патруля, який вишукав цю частину, звітував, що в ній не все в порядку - мітингують і не хочуть битися з большевиками... Добра гвардія! Мусів я сам поїхати до Стецівки з наміром домовитися про подальшу спільну дію.

У Стецівці, на майдані біля церкви, - купа солдатні (пару сотень люду) мітингувала. Жодного забезпечення - приходь і бери голими руками. Від старшин, що стояли збоку і в мітингу не брали участі, я довідався, що це 1-й полк піхоти ім. С. Петлюри, сформований із повстанців проти гетьма­на. Командиром полку був Шаповал, якого більше цікавили партійні спра­ви, ніж полк. У той час його теж не було - виїхав до Києва, до уряду. Полк цей мав понад 2000 люду, але вже половина розбіглася, а решта вимагає, аби їх відправили до Києва. Прекрасно одягнуті та взуті. Аякже: гвардія! Запровадили мене до заступника командира полку. Кадровий старшина, але якийсь переляканий, і слухати не хотів, щоб я йому підпорядкувався, а прохав наказів від мене. Домовилися, що ще перед світанком він приве­де свою піхоту на станцію Іскрене, обсадить її, а моя кіннота виконає рейд на Цвіткове.

Наступного дня із тригодинним запізненням нарешті підійшла до ст. Іск­рене піхота - неповних 300 люду; решта не виконала наказу і лишилась у Стецівці. Показав у терені на горби на південний захід від ст. Іскрене, що їх вони мають осідлати, а кіннота розпочне свій марш на Цвіткове. Піхота почала виконувати наказ, але надійшов ворожий броньовик і відкрив по піп гарматний і кулеметний вогонь. Піхота скотилась у паніці з горбів, ки­даючи псе, що заважало тікати, і зброю теж.

Наказав я моїй 4-й сотні з двома важкими кулеметами зайняти по­зиції на тилах власної піхоти, яку попереджено, що наші кулемети ске­ровані на них і що вони мусять зайняти горби. Кіннота рушила і над­вечір опанувала ст. Даріївку, в якій нікого не було, бо броньовик відій­шов на Цвіткове.

Вночі від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що наша "гвардій­ська піхота", використавши темноту, розбіглася та що він був змушений відкрити по ній вогонь. Серед "гвардійців" є убиті й поранені.

Трофеї 4-ї сотні - 6 важких кулеметів, багато рушниць і понад 200 на­плічників. Наші кіннотники довго згадували цих "гвардійців", бо майже в кожному наплічнику було по 5 - 6 пар білизни, якої нам бракувало.

"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки"

Чергового дня ми отримали наказ відходити на Звенигородку - Таль-не. Без зв'язку з ворогом дійшли до Тального, де зустріли піхоту Мазепин-ського полку.

Розташувалися в с. Білашки на південь від Тального, щоб забезпечити нашу піхоту, бо були відомості, що в Умані повстали робітники проти Ди­ректорії. Стежний відділ, висланий до Умані, повідомив, що наша піхота залишила місто, яке нині в руках повстанців. Щоб не втратити зв'язку зі своєю піхотою, почали і ми марш на Легедзине - Умань. У щоденних мар­шах, майже не сходячи з коня, я так і не дочекався нової атаки тифу, а по-волі почав видужувати.

Не доходячи до Умані, заночували в с. Гережанівка, за 5 км на схід від міста, щоб удосвіта пробувати атакувати місто. Вислані вранці патрулі до­повіли, що майже всі повстанці подалися на Христинівку, а в Умані зали­шилася невелика кількість озброєних робітників, які засіли на фабриці "Сльворті". Наші патрулі перекрили всі виходи з міста і перестрілюються з повстанцями. Із двома сотнями підійшов я до фабрики, а решту з табором і керував на західний край міста. Сотні спішились і під заслоною кулеметів пішли в наступ. Опір був слабкий, і по хвилині ми його цілком зламали.

Зробивши порядок на фабриці, дивізіон оволодів станцією. На телегра­фі був наш чоловік. Він повідомив, що із Христинівки вийшов спецпотяг і скоро має бути в нас. Я видав накази, щоб у сотнях приготувалися зустрі-чати"гостей". Нарешті надійшов потяг, що складався з п'яти вагонів, в то­му числі один особовий. З нього вийшов незорієнтований чолов'яга, обві-шаний зброєю, аза ним з десяток червоноармійців. Комісар привіз багато


38

39

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

грошей для повстанців. Червоноармійців я наказав відпустити, бо всі були місцеві, а комісара віддав козакам на "товариську розмову". Від нього до­відалися, що наші залишили Христинівку і відійшли на Теплик.

Заночували в с. Паланка, маючи свої стежі в Умані. Тут до полку при­лучилося близько ЗО хлопців із Софіївської господарської школи. Сирий матеріал, але з часом виробився. На другий день рушили на Теплик. У до­розі від селян довідалися, що в Теплику був бій, хто з ким бився - не знали. Не доходячи до містечка, я зі своїми ординарцями рушив вперед, щоб наз­догнати патруль і самому розвідати, що і хто в Теплику. Це було по годині 10-й вечора. На східнім краю містечка мене затримав оклик:

- Стой, кто єдєт?
Відповідь відома:
-Своі!

Висипався з десяток осіб у цивільному нам назустріч, всі озброєні. Во­ни прийняли нас, видно, за большевиків, бо почали вітати нас як Червону армію. Видно, всі були місцевими шишками, бо один поперед одного хва­лилися, що і хто з них зробив...



  • А хто ж із вас був організатором повстання? - питаю.

  • Не хвалясь, ето бил я! - ствердив один.

Я вже мав досить розмови, а для козаків блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки...

Надійшли наші сотні. Наказав 3-й і 4-й сотням оточити містечко, що було легко виконати, бо було тільки два мости і виходи греблями: річка і ставок розлилися. З рештою сотень увійшов до Теплика. Від селян уже знали, хто робив повстання. Село залишилось нейтральним. На майдані й вулиці лежало 20 убитих козаків Мазепинського полку. Забрали із собою вбитих, перейшли на другий день до села Соболівка і там поховали їх за козацьким звичаєм.

По короткому відпочинку в Соболівці полк отримав наказ йти в наступ на Теплик, а потім виконати рейд на Умань. Після короткого бою з ворожою заставою на краю Теплика спішений полк увірвався в містечко. В Теплику перебував приблизно батальйон ворожої піхоти, яка, не сподіваючись не­безпеки, відпочивала і купалася в лазні. Заскочення було цілковите. Серед ворожої піхоти, яка дісталась у полон, багато виявилося у спідній білизні. Полк рушив на Умань. Потім ще наші патрулі виловлювали червоноармій­ців, що втекли з Теплика.

Умань зайняли без бою. Простояли там три дні. Цей час використали, щоб у місцевого населення придбати для козаків взуття.

У Румунії

Почався відступ у напрямі Румунії. Як старшини, так і козаки досить часто питали, перед ким і як довго маємо відступати. Справді, від Умані і до румунського кордону наш полк не мав ні одного бою, як не рахувати повстанців Дячишина, що атакували наш табір, не знаючи, що зразу ж за табором іде полк. Кінною атакою відбили наступ.

Властиво, ворога ми майже не бачили. Десь хтось когось змусив до від­ступу, і весь фронт відходив. Полк тижнями не отримував жодних наказів, і ми відходили, щоб не згубити власної піхоти.

Перед Дністром наша піхота залишила силу військового майна, бо хтось зірвав міст і понад сотня вагонів лишилася на цьому боці. Селяни вже гос­подарювали у вагонах, але лишилося і для нас. Вільні вози і тачанки на­вантажили цукром, який нам пригодився в пізніших часах.

12 квітня 1919 р. ми перейшли Дністер. Розташувались на полі біля Бендер. Побудували коновози замкнутим колом; усередині був справжній табір. Вкопали важкі кулемети і виставили варту, бо не дуже довіряли Ру­мунам, знаючи їхню циганську вдачу.

Переночували спокійно. Вранці одержали наказ взяти участь у похоро­ні вбитих старшин і козаків Богданівського полку.

Наш полк у повному складі зі своїми сурмачами, залишивши при ко­нях посилену варту, вирушив на збірний пункт. Румуни теж припровадили свою почесну варту. З українського боку якийсь штабівець узгодив з Руму­нами порядок маршу. Полк мав іти за Румунами. Довелось мені запротесту­вати: або йдемо зараз же за своїми сурмачами, або не беремо участі в похо­роні. По довгій нараді Румуни погодилися пустити нас як гостей уперед.

Віддавши останню пошану Богданівцям, полк із піснями вертався до свого місця постою. Румунська комендатура поставила своїх жандармів, які мали вказувати нам дальшу дорогу бічними шляхами, натомість головний шлях замкнули заставою, навіть із кулеметом. Не допомогли протести ко­мандира застави, який хотів нас затримати. Ми пішли головним шляхом. Там нам стало зрозумілим, чому нас так охороняли. Місцева людність за­гинала нас квітами, не бракувало і протирумунських закликів.

По двох днях постою коні наші вже не мали сіна. Вівса було на 5 - 6 днів. Але мали гроші й цукор, відтак з'явилися місцеві Жидки, але румунські застави, що оточили нас, не допускали фуражу, і навіть селянок з молоком і

КЛІбОМ.


Треба було шукати виходу. Становище могли врятувати або дозвіл міще­ною коменданта на закуп фуражу, або марш на Заліщики вздовж Дністра. З цим вислав я сотника Гончаріва до румунської комендатури. По кількох го-

41



ПЕТРО ДЯЧЕНКО

динах сотник Гончарів повернувся і повідомив, що нічого не виторгував "у Циган", тільки довідався, що сьогодні увечері до нас приїде командант ру­мунського гарнізону. І справді, невдовзі приїхало румунське авто із двома старшинами, яких перед нашими конов'язами затримала застава. Надійшов я із сотником Гончарівим у ролі перекладача. Познайомились. Румун просив дозволу оглянути наших коней і вже по дорозі хвалив наші порядки.

Дійшовши на терен 2-ї сотні, побачив двох муциків (тут: маленькі коні. -Ред.), яких сотня мала ще з Полтави. Полковник Стратилеску, так звався цей комендант, почав пестити цих коненят і просто не міг від них відірва­тись. При наших оглядинах сподобав мого "араба" Зуха.

Я наказав цих трьох коней прив'язати біля авта полковника Стратилес­ку. Яке ж було його здивування, коли сотник Гончарів пояснив, що у зви­чаю козаків є дарувати гостеві все, що він похвалить.

Ще того самого дня румунські застави зникли і біля самого розташуван­ня завирував базар. Жиди та селяни доставили все, що нам бракувало, а до того за наказом мого нового приятеля полковника Стратилеску місцевий банк поміняв на дуже корисних умовах наші гроші на румунські.

Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не діставав грошей, до­велося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках.

Треба було зробити більші запаси фуражу та проса, щоб не забракло в дорозі, як повантажимося до вагонів. Полкова каса була майже пуста. Довелося зичити гроші у козаків... Наказав я збірку 1-ї і 2-ї сотень, що свого часу билися з Махнов­цями. Вистроїлись, маючи свої сідла перед собою. Короткий перегляд подушок і в'юків - і полкова скарбниця збагатилась, а козаки тільки чухали потилиці.

Нарешті підігнали вагони, в які ми посідати, але паротягів не було. Мішок цукру - і паротяги знайшлись. Майже всю дорогу довелося "солодити", щоб їхати далі. В Чернівцях була спроба обеззброїти полк, що мала виконати ру­мунська піхотна сотня, і який же сором - у лаптях. Командир компанії гостро взявся за нас, наробив крику на все місто. Через перекладача я проводив з ним розмову в жартівливому тоні, але Румун, як видно, на жартах не знався, бо дав нам 5 хвилин часу на приготування до здачі зброї, після чого його солдати си­лою відберуть її у нас. Він уже обеззброював нашу піхоту. Тоді, знову жартом, запитав я Румуна, чи його вже хто обеззброював. Румун знову в крик, що вже минуло 5 хвилин, а зброї не виносять. Я потішив його, що зараз винесуть...

На мій знак сурмач заграв "сполох", і з вагонів вискочили козаки з руш­
ницями, готовими до стрільби, оточили лапотників. Із вагонів виглядали
наші важкі кулемети, теж готові до бою. Бідний командир сотні цілковито
розгубився і вже без крику просив, щоб не робили йому кривди, бо пропа­
жа іі кар'єра Над'їхав і сотник Божко із другим ешелоном, якому я ще

раз наказав, щоб їхам у повній готовності.

Галичани дивуються

Нарешті Заліщики. Велике було наше здивування, коли ми там дізнали­ся, що весь Запорозький корпус здав зброю і був пограбований Румунами. Виходило, що тільки ми, Чорношличники, не здали зброї і майже нормаль­но відбули подорож. Сміливі завжди мають щастя...

Вперше за довгі місяці наша господарська сотня фасувала все в упоряд­кованих магазинах. Заімпонувала нам своєю господаркою Галицька армія. Нічого на око, як у нас, а все як належиться, на вагу.

Простояли в Заліщиках три дні. За той час і ми заімпонували місцево­му населенню, бо платили, не рахуючи грошей, все на око і залежно від наст-рою, аж місцевий комендант гарнізону Галицької армії мусів скли­кати нараду командирів частин і прохав вплинути на козаків і старшин, щоб не розкидалися грішми, бо в цей спосіб вони знецінюють їх і демора­лізують населення.

Після трьох днів похідним порядком рушили ми через Радивилів - По-чаїв - Вишнівець, наспівши в Ланівці 2 червня 1919 року.

Із Заліщиків полк вирушив у такому складі: командир полку - поруч­ник Петро Дяченко, заступник командира полку - сотник Божко; коман­дир 1-го куреня - поручник [Левко] Балицький, командир 1-ї сотні - хо­рунжий [Олександр] Богаєвський; командир 2-ї сотні - хорунжий Недри-гайло; командир 3-ї сотні - хорунжий [Іван] Зуб; командир 4-ї сотні - хо­рунжий [Гриць] Бурба; командир кулеметної сотні - хорунжий Щербина; командир господарської сотні - поручник [Михайло] Токар; ад'ютант -сотник Бугарін; ординансові старшини - сотник Гончарів і хорунжий [Ва­силь] М'якота; молодші старшини в сотнях - хорунжий [Юрій] Артюшен-ко, хорунжий [Михайло] Бензик, хорунжий [Хведір] Гаєвський, хорунжий І Михайло] Ключко, хорунжий [Борис] Насонів, хорунжий [Петро] Наза-ревський, хорунжий Поворозняк, поручник Мі... (?), хорунжий Андрій Отрешко-Арський, хорунжий [Федір] Редька, хорунжий [Кость] Ромен-ський; командир пластунської сотні - хорунжий [Гриць] Плужник і його заступник-хорунжий [Гнат] Стеценко.

Полк мав понад 250 шабель, 8 важких кулеметів з обслугою, з того 4 на ижах і 4 на тачанках. У пластунській сотні - 60 багнетів. Разом понад 500 лю­ду. До Ланівців дійшли без зв'язку з ворогом і там дістали наказ забезпечити південне крило 7-ї Запорозької дивізії. На південь від Ланівців наші патру­лі виявили ворожу піхоту. Вимацавши її крила, виправив я сотника Божка із 2-м куренем, щоб в'язав ворога, а сам із 1-м куренем обійшов їх з півдня і атакував у кінному шику.


42

43

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


Нарешті маємо свою артилерію. Здобули 2 гармати, 2 важких кулемети, з півсотні полонених, від яких довідалися, що маємо перед собою наших старих знайомих, Таращанців, але вже не тих, що билися з нами на Черні­гівщині. Лишилася назва, а склад - самі кацапчуки.

Після арешту полковника Болбочана нашому полку було заборонено но­сити його ім'я... Полк мав називатись Республіканським, але ми цю назву від­кинули. Найчастіше нас називали Чорношличниками. Після Румунії, ніби в нагороду, що не здали зброї, дозволено нам зватись Кінним полком Чорних за­порожців. Назва прийнялася, козаки з гордістю звали себе просто Чорними.

Трагедія полковника Болбочана

Прорвавши фронт на лінії Ланівці - Горинь, 7-ма [Запорозька] дивізія корпусу форсованими маршами осягнула лінію Миколаїв - Чорний Острів, а полк Чорних запорожців 4 червня вийшов до Проскурова. Як на долоні було видно місто з десятками ешелонів.

- Гармата вперед!

По хвилині наша гармата, про яку віддавна мріяли, заїхала на позицію. Заїзд був такий бравурний, що можна було бити "браво" (аплодувати. -Ред.). Коротка команда - перший постріл - і то вдалий, у гущу вагонів. Ще зо два десятки гранат пішло туди ж, і ми бачили паніку, яка здійнялася на вокзалі.

Настав момент для кінної атаки, але над'їхав старшина зі штабу 7-ї [За­порозької] дивізії з наказом, щоб полк відійшов до Миколаєва.


  1. червня полк обійшов Проскурів з північного сходу і ввірвався до міста майже одночасно із власною піхотою, яка наступала з півночі. Большевики за цей час встигли евакуювати місто, здобичі не залишилось майже жодної, якщо порівняти з тим, що ми могли здобути два дні тому.

  2. червня 7-ма [Запорозька] дивізія - в корпусному резерві, а разом з нею і Чорні запорожці.

  3. червня в ранніх годинах викликали мене на нараду до штабу 7-ї За­порозької дивізії. На нараді були присутні всі командири полків. Політич­ний інспектор корпусу [Микола] Гавришко (політінспекторів уведено на взірець большевицьких комісарів) поінформував нас, що в уряді Головного отамана носяться з думкою ліквідувати Запорозький корпус і для тої "мі­сії" [послано] полковника [Володимира] Сальського. Щоб запобігти цьому, нін (Гавришко. - Ред.) призначає командиром корпусу полковника Болбо-ч.ііііі, а Чорний полк має арештувати полковника Сальського, штаб якого міститі.оі у Проскурові.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет