ИНСТИТУТ ПРИСЯЖНЫХ ЗАСЕДАТЕЛЕЙ: ИСТОРИКО-ПРАВОВОЙ АСПЕКТ

Одной из форм реализации суверенитета народа выступает участие представителей народа в отправлении правосудия, что нашло закрепление в ст.124 Конституции Украины. Вопрос введения данного института в Украине сегодня достаточно дискуссионный. Как противники, так и защитники данного института ссылаются на практику деятельности суда присяжных в России и неоднозначной ее оценки в обществе, а также мировой тенденции сокращения рассмотрения дел судами присяжных.

Действительно, на протяжении ХIХ-ХХ веков от суда присяжных отказались практически во всех европейских странах, за исключением Бельгии и Норвегии. Однако, в 1993г. суд присяжных был возрожден в России, а в 1994г. – в Испании. В Украине институт присяжных заседателей не функционирует, поскольку нет соответствующей нормативно-правовой базы, хотя введение института присяжных заседателей предусматривалось проектом Уголовно-процессуального кодекса Украины.

С точки зрения обоснования необходимости введения данного института в Украине актуальным является проведение его историко-правового исследования.

Возникновение суда присяжных связано с судебной реформой 1864г. в России. Первым, кто предложил еще в 1858г. в крестьянском комитете в числе других реформ и суд присяжных был А.М. Унковский.

Также на необходимости создания в России суда присяжных настаивал Д.А. Ровенский, который вместе с С.И. Зарудным занялись разработкой института присяжных заседателей. Они подготовили записки о суде присяжных, в которых всесторонне обосновали целесообразность его введения.

В октябре 1861 года, при Государственной канцелярии была создана специальная комиссия, в состав которой вошли К. Победоносцев, Н. Стояновский, С. Зарудный Н.А. Буцковский, Д.А. Ровинский и другие. Результатом работы комиссии стали «Основные положения реформы судебной части в России», которые 29 сентября 1862 года были переданы императором для опубликования. В этих положениях фиксировались такие новые институты и принципы, как отделение суда от администрации, выборный мировой суд, присяжные заседатели в окружном суде.

В конце 1862 г. в судебные инстанции был разослан проект «Основных положений судоустройства». Одновременно дискутировался вопрос о моделях суда присяжных. Какую выбрать – континентальную или английскую. Была выбрана первая модель. Суд присяжных был построен по образцу французского суда ассизов. Коронный состав его складывался из трех членов суда, один из которых председательствовал в судебном заседании. Скамья присяжных заседателей состояла из 12 очередных присяжных и двух запасных, которые могли заменить выбывших ввиду болезни очередных присяжных.

На основании данных положений со временем был подготовлен Устав уголовного судопроизводства, где в делах связанных с тяжкими обвинениями, вводился суд присяжных. В мае-июле 1864 г. проекты судебных уставов были внесены на обсуждение в Государственный совет, одобрены им и 20 ноября утверждены императором Александром II.

Необходимо отметить особенность становления суда присяжных в России, обусловленную тем, что реально деятельность суда присяжных началась с 1866г. С 20 ноября 1864г. проходила лишь подготовительная работа: открывались окружные суды (в том числе, Харьковский и Одесский), создавались Временные комиссии, которые составляли и публиковали в «Губернских ведомостях» общие, очередные и запасные списки присяжных заседателей. Сфера компетенции суда присяжных согласно «Уложению о наказаниях уголовных и исправительных» 1845г. была значительной и регламентировалась более чем 400 статьями.

На долю присяжных заседателей в окружных судах в 1873-78г. в среднем по стране приходилось 75,8 % всех решенных дел, коронные суды разбирали 24,2 %. Репрессивность суда присяжных составляла в 1873-1978г. – 64,3 %, репрессивность коронного суда – 72,6%. В дальнейшем данные цифры постепенно сравнивались. Однако, по делам о преступлениях служебных и против порядка управления оправдательные приговоры составляли 58%, что можно было объяснить сложностью и запутанностью служебных преступлений, невысоким уровнем грамотности состава присяжных (особенно в провинциях), небрежностью деятельности временных комиссий по составлению списков присяжных заседателей, куда нередко заносились сумасшедшие, умершие, слепые, состоящие под судом и т.д.

Необходимо отметить, что законодатель, разрабатывая Уставы уголовного судопроизводства, допускал возможность существования судебных ошибок в суде присяжных, в связи с чем в соответствии со ст.818 УУС устанавливалось «Если Суд единогласно признает, что решением присяжных заседателей осужден невиновный, то постановляет определение о передаче дела на рассмотрение нового состава присяжных, решение которых почитается уже во всяком случае окончательным». Более того, это право не подлежало кассационному обжалованию. Согласно статистике ст. 818 применялась судами в 1867г.- 937 раз; в 1870.г – 2633 раза; в 1881г. - 5578 раз. Данные факты свидетельствуют, что суду присяжных отнюдь не был свойственен оправдательный уклон и не дает повода для утверждения, что «преступники остаются на свободе».

К концу 1870-х годов накопленный практический материал диктовал необходимость реорганизации суда присяжных с целью улучшения его деятельности. Ситуация усугублялась и несовершенством российского законодательства – несоответствия «Уложения о наказаниях уголовных и исполнительных 1845г. Судебным уставам 1864г. Немаловажную роль в судебных преобразованиях 1870-1880г. сыграли и политические факторы. Это, прежде всего общеизвестные судебные процессы политического характера, в которых суд присяжных выносил обвиняемым оправдательный вердикт (дело Веры Засулич 1878г.). После чего был принят закон «О временном изменении подсудности и порядка производства дел по некоторым преступлениям» от 9мая 1878г., временно изъявший из ведения суда присяжных с передачей в судебные палаты с сословными представителями все дела «о явном восстании против власти». Наряду с данными преступлениями были изъяты дела по ряду преступлений, с которыми суд присяжных просто не справлялся. Значительные изменения были связаны с формированием состава присяжных, устанавливался ценз грамотности, изменен порядок составления списков. Необходимо отметить, что грамотные в составе присяжных в 1883г. в столичных и губернских уездах составляли более 86%, в остальных уездах более 50%. После 1889г. присяжным заседателям остаются только чисто уголовные дела. В целом в середине 1890г. суд присяжных в России функционировал аналогично судам присяжных других стран.

Анализ исторического опыта функционирования суда присяжных позволяет сделать вывод об определенных недостатках данного института, но этих недостатков не лишены и профессиональные суды. Сегодня, по нашему мнению, оптимальным является сочетание в судебной системе профессионального (коронного) суда и суда с участием присяжных заседателей. На наш взгляд, институт народных заседателей может оказаться целесообразным при внедрении ювенальной юстиции. Народные заседатели при рассмотрении уголовных дел относительно несовершеннолетних могли бы обеспечить оценку обстоятельств по делу с точки зрения их жизненного опыта, что обеспечило бы справедливость принятого решения.

Право має три образи, в якому воно виступає перед людьми. По-перше, у вигляді загальнообов’язкових норм, законів, діяльності судових та інших юридичних установ – юридичних реалій, з якими стикається кожна людина у своїй практичній діяльності. По-друге, у вигляді особливого, складного соціального утворення – своєрідного і великого підрозділу, підсистеми в суспільстві, яка має свою особливу природу і логіку. По-третє, у вигляді явища всесвітнього порядку – одного з основ і проявів життя розумних істот, людей. Юридичні реалії, з якими зустрічається людина у своїй практичній діяльності отримали назву «догми права».

У юриспруденції прийнято говорити про те, що практикуючі юристи й вчені правознавці мають справу з «догмою права». У поняттях «догма права», «догматична юриспруденція» виражений специфічний предмет юридичних знань, особливий сектор соціальної дійсності – юридичні норми, закони, прецеденти, правові звичаї, відособлені відповідно до потреб юридичної практики в якості основи вирішення юридичних справ.

Питаннями догми права в різний час займалося багато вчених юристів і філософів. Так у Давньому Римі на основі приватного права одержала розвиток юридична догматика. Її досягнення знайшли відображення в Кодексі Юстиніана (VI ст.н.е.), особливо в основній частині, тобто Дигестах або Пандектах.

Надалі досягнення аналітичної юриспруденції Риму, що одержали в Кодексі Юстиніана систематизоване законодавче закріплення, стали основою для інтерпретаційної роботи середньовічних юристів, а в сучасну епоху знайшли узагальнене вираження в законодавстві, стали основою для розгортання юридико-аналітичних проробок, необхідних для потреб юридичної практики і правового навчання, а також наукових досліджень.

Дослідженню догматичної юриспруденції, юридичного позитивізму присвятили свої роботи такі відомі вітчизняні та зарубіжні науковці, як С. Муромцев, Г. Шершеневич, Б. Чічерін, Й. Покровський, А. Венедиктов, Б. Черепахін, М. Райхер, О. Йоффе, О. Міцкевич, Д. Гримм, Р. Ієрінг, С. Алексєєв, М. Козюбра, О. Скакун та ін.

Основні концепції догми права були закладені Дж. Остіном (Великобританія), Меркелем, Берлінгом і Зомло (Німеччина), для яких визначальним об’єктом вивчення виступали правові норми. Правова норма, на їх погляд, є засобом регулювання, яке односторонньо впливає на суб’єктів засобами примусу. Великий внесок у розробку цього питання внесли відомий правознавець Й. Покровський, а також такі цивілісти й фахівці в області теорії юридичної догматики як А. Венедиктов, М. Райхер, Б. Черепахін та інші. У ХХІ сторіччі цією проблемою займалися О. Міцкевич, П. Рабінович, Б. Шейндлін.

В умовах глобалізації та інтегративних процесів для юриспруденції ця тема залишається актуальною, оскільки в сучасному світі швидка зміна подій накладає відбиток на розвиток правової сфери життя і суспільства.

У юридичній літературі науковці поняття «догми права» визначають по-різному.

Згідно із концепцією С. Муромцева догма права це дослідження будь-якого діючого права з метою застосування його на практиці та вважається мистецтвом. Погодитися з С. Муромцевим щодо того, що догма права це – дослідження, діяльність, досить складно. Тому, що будь-яка діяльність це – динамічний процес, а догма права є статичною.

У роботі Д. Гримма «Лекции по догме римского права» автор зазначає, що в основі догматичного курсу повинно бути закладено сучасне право. Дійсно, який інтерес і яку користь може подати детальне догматичне вивчення таких інститутів, які давно віджили (наприклад, інститут рабства).

Науковець В. Нерсесянц визначає догму права як загальноприйняті в юриспруденції (правовій доктрині чи юридичній школі) вихідні основні положення про позитивне право, його встановленні і дії.

Професор Ю.М. Оборотов вказує, що догма права – правова цінність, що втілює властивості права, основа юридичного навчання і юридичної практики, що виражена в правових нормах, правових актах, правових відносинах. У контексті даного визначення вважаємо, що правові відносини не можуть вважатися складовим елементом догми, так як правові відносини є найменш стійким елементом догми права, вони також динамічні.

Р. Ромашов доводить, що догма права об’єднує в рамках даної правової системи юридичні поняття, принципи, технології що характеризують право як інструмент регулятивно-охоронного впливу. Технології теж складно віднести до догми права, так як це теж динамічний компонент правової реальності.

Російські науковці М. Сальников та В. Румянцева, зазначають, що використовуючи методи формальної логіки, догма права здійснює завдання діючого законодавства, правового порядку, систематизації принципів права тощо.

У юридичній енциклопедії вказується, що догма права (від грецьк. δόγμα – думка, вчення) – положення правового характеру, що приймається без доказів, на віру. Але, все те що приймається без доказів на віру є правовою аксіомою.

У спробі надати власне визначення догми права необхідно звернути увагу на те, що догма відповідає за стабільність права, але вона не повинна гальмувати правовий розвиток. Таким чином, догма права це – основа юридичного навчання і юридичної практики (ядром якої є норма права), що встановлює стабільність, усталеність, впорядкованість, ефективність правового розвитку (правової системи). Саме істотне в тім, що термін «догма права» визначає твердість і незаперечність самої основи, відповідно до якої вирішуються всі юридичні питання, тому що право, виражене в законі, інших джерелах з’являється перед людьми і перед державою в якості твердої, незаперечної підстави для поводження людей і дій держави.

Бєлкіна Ю.Л.

асистент кафедри теорії та історії держави і права

університету економіки і права «Крок»,

Лауреат премії Академіка П.П.Михайленка

УДОСКОНАЛЕННЯ СТРУКТУРИ КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН

Загальна декларації прав людини та Конституція України визначають культурні права людини і громадянина як складову загальних прав людини. Культурні права та свободи віднесені до найменш систематизованих, хоча і надзвичайно багатогранних за суттю, змістом, формами і гарантами. У доповіді Всесвітньої комісії культурного розвитку (ВККР) при ЮНЕСКО «Наша творча різноманітність» (1996р.) поставлено завдання - створити перелік (invеntorу) культурних прав. Але і дотепер воно не реалізовано.

Структура культурних прав на законодавчому рівні в цілому в Україні визначена статтею 5 Основ законодавства України про культуру (далі – «Основи»): громадяни у сфері культури мають право на свободу творчості; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури; об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури; збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти.

Крім того, згідно ст. 54 Конституції України, яка розміщена в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», культурна спадщина охороняється законом. Як вказано в згаданій вище доповіді ВККР при ЮНЕСКО «Наша творча різноманітність», доступ до культурної спадщини є культурним правом. Таким чином, Конституція України додатково визнає таке право людини і громадянина, як охорона культурної спадщини.

Стаття 5 Закону України «Про захист суспільної моралі» гарантує право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення. Авторка відносить це право до культурних прав, оскільки його порушення суперечить такому принципу культурної політики в Україні, проголошеному в ст. 2 «Основ…», як естетичне виховання громадян.

Окремо в якості культурного права пропонується визнати право власності в галузі культури. Таке право окремо виділене, наприклад, в «Основах законодавства Російської Федерації (РФ) про культуру». В Україні зазначене право перетинається між статтями 41 та 54 Конституції України: стаття 54, гарантуючи свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, одночасно гарантує і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Одночасно стаття 41, спеціально присвячена реалізації прав власності, передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

В закордонній літературі та нормативно-правових актах виділяється такий вид культурних прав, як академічні свободи. Згідно сайту http://dic.academic.ru/dic.nsf/lower/12836, академічні свободи – загальноприйнята назва групи специфічних прав і свобод особи, що реалізовуються в області освіти і наукових досліджень. В українських правових джерелах на рівні закону поняття «академічні свободи» не використовується. Відомо тільки згадування про це право в Рішенні Колегії Міністерства освіти i науки України від 01.02.2008р. «Про впорядкування діяльності відокремлених структурних підрозділів вищих навчальних закладів».

Проголошення будь-яких прав виглядало б ефемерним, якщо б користувач цими правами не мав прав і можливостей захистити свої права. Отже, сама концепція правової держави закладає об’єктивні передумови для конструювання й аналізу специфічного права людини на ефективний державний захист її культурних прав. Крім того, дане право людини гарантується низкою міжнародно-правових документів, які формулюють його, зазвичай, як право людини на ефективний національний юридичний засіб захисту.

Зведена таблиця культурних прав наведена в таблиці, де звичайним шрифтом наведені права із ст.. 5 «Основ…», а напівжирним – доповнення.

Літ.	Культурне право
a	свобода творчості
b	вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів
c	здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва
d	створення закладів, підприємств і організацій культури
e	об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури
f	збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв
g	доступ до культурних цінностей
h	охорона культурної спадщини
i	захист інтелектуальної власності
j	здобуття спеціальної освіти
k	сприятливий інформаційний простір
l	право власності в галузі культури
m	академічні свободи
n	право на захист культурних прав

Багаточисельні випадки зараження інфекційними хворобами, які забирали життя мільйонів людей, змушували владу Російської імперії розробляти комплексні заходи боротьби з епідеміями. На перших порах це була лише систематизація обрядів та звичаїв народної медицини, та наукові праці видатних вчених-медиків, але на початку ХVIII ст. ці заходи набувають законодавчого характеру. Боротьба з епідеміями виходить на державний рівень, про що свідчать укази та розпорядження уряду в цій галузі.

У першій половині XIX ст. комісія, за участю М.М. Сперанського, здійснила кодифікацію законодавства, результатом якої стало створення Повного зібрання законів і Зводу законів Російської імперії. Кодифікація допомогла побудувати систему нормативно-правових актів, що регулювали санітарно-епідеміологічну та санітарно-гігієнічну діяльність. Ці нормативно-правові акти являли собою велику кількість законів, указів, постанов, правил, які досить часто суперечили один одному, що становило труднощі їхнього застосування.

«Свод Учреждений и Уставов врачебных по гражданской части», який увійшов до т. ХІІІ Зводу законів Російської імперії 1832 року, був першим систематизованим джерелом правового регулювання лікувальної та санітарно-епідеміологічної діяльності в Російській імперії у другій третині ХІХ ст.

Доповнював, а деякою мірою дублював цей акт «Свод Учреждений и Уставов о общественном призрениии», норми якого регламентували діяльність лікарень відомства «Приказов общественного призрения», який також увійшов до т. ХІІІ Зводу законів Російської імперії. Отже, існування двох Зводів, які регулювали одне й те саме питання, ускладнювало процес гармонізації лікувального та санітарно-епідеміологічного законодавства та його застосування.

Процес систематизації лікувального та санітарно-епідеміологічного законодавства продовжувався, і два вище згадуваних Зводи були трансформовані у 1857 р. в «Устав врачебный». Його редакції 1857, 1892, 1905 рр. відображали зміни, які проходили в системі державного управління в цілому (земська реформа 1864 р., введення нового Положення про губернські та повітові земські установи 1890 р.) та, звісно, у сфері організації лікувальної та санітарно-епідеміологічної справи.

Устав передбачав: 1)Загальні заходи з охорони народного здоров’я, такі як охорона чистоти повітря та безпечність продуктів харчування, обмеження вживання отруйних речовин, захоронення померлих за встановленими правилами; 2) Спеціальні заходи, які передбачали віспо прищеплювання як профілактичний захід, вказані в законі дії місцевого начальства, лікарів, хазяїв готелів, трактирів, постоялих дворів у випадках виникнення захворювань; 3) Карантинні заходи, які вживалися для охорони кордонів імперії від проникнення інфекцій, а також у випадках виникнення епідемій.

Перша пандемія холери (1817-1823 рр.) та багаточисельні випадки зараження цією інфекцією з-за кордону, примусили законодавчі установи звернути увагу на побудову прикордонних карантинів, які підрозділялися на центральні та приватні карантини, сухопутні та берегові застави.

У Карантинному Уставі від 20 жовтня 1832 р., який містив спеціальний розділ «О мерах к прекращению чумной заразы при появлении оной вне карантинных мест внутри государства», викладалися заходи, які слід було приймати у випадку виникнення чуми в межах Російської імперії. Уряд розглядав прикордонні карантини не тільки як установи, передбачені для попередження проникнення особливо небезпечних хвороб та інфекцій через державні кордони, але й як організації, зобов’язані приймати участь в боротьбі з епідеміями в середині країни. Разом з Карантинним Уставом в 1832 р. було видано «Положение о карантинной службе» - перше в законах Російської імперії згадування про прикордонні війська. В Карантинному Уставі 1841 р. питання управління карантинами, порядок проведення карантинних заходів, правове положення службовців карантинів регламентувалися більш повніше.

У другій половині ХІХ ст. санітарно-епідеміологічна охорона кордонів імперії перейшла на новий рівень і з урахуванням міжнародних договорів в цій сфері, почала регулюватися міжнародними конвенціями. У 1866 р. було прийнято «Устав о карантинах», в якому були враховані рекомендації Міжнародних санітарних конференцій. Карантинні установи мали тепер стежити не лише за проникненням чуми, але й за проникненням інших особливо небезпечних для здоров’я людини хвороб та інфекцій. У випадках епідемій запроваджувалося керівництво однієї особи – керівника, замість колегіального управління. Згідно з Уставом усі прикордонні карантини були поділені на морські та сухопутні. До морських відносилися карантини та карантинні агенції, які в свою чергу складалися з карантинного порту та карантинного дому. До сухопутних належали карантини та карантинні застави.

Таким чином можна константувати, що у ХІХ ст. в Російській імперії відбулося становлення санітарно-епідеміологічного законодавства, яке досить успішно сприяло боротьбі з епідеміями чуми та холери.

Дмитришин Юрій

здобувач кафедри історії держави, права та політико-правових учень

Львівського національного університету ім. Івана Франка

ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ НА ОСНОВІ ХЕЛМІНСЬКОГО (КУЛЬМЕНСЬКОГО ПРАВА)

Хелмінське право є одним з різновидів магдебурзького права. Правовою основою для його створення стала Кульменська (Хелмінська) локаційна грамота 1233 року, надана містам Хелмно і Торунь.

Важливу роль у діяльності органів міського самоврядування у Торуні відігравала міська рада. На відміну від міст, що володіли магдебурзьким правом, міська рада міста Торуня була вищим апеляційним судом для міст Прусії, що володіли хелмінським правом. Хелмінська (Кульменська) грамота 1233р. надала місту хелмінське право, з певними особливостями для поселенців. На функціонування хелмінського права мало вплив фламандське право.

До компетенції міської ради відносилось адміністративно-поліцейські та судові повноваження. Міська рада брала участь у виборах міських службовців - солтиса, бургомістра та інших. Міська рада видавала міські статути, які регулювали різні сфери міського життя.

До компетенції міської ради також відносились повноваження у галузі судочинства. Поступово до юрисдикції міської ради почали відноситися найважливіші цивільні і кримінальні справи. За ухвалою (вількером) 1480р. міська рада розглядала судові справи щосереди. Засідання міської ради відбувались у міській ратуші.

Важливу роль у функціонуванні апарату міської ради та у її діяльності відігравала канцелярія, основна роль в якій належала міському писарю. Окрім ведення протоколів засідань міської ради, до його компетенції входило також ведення міської кореспонденції з органами державної влади, інших держав та інших міст.

Міський писар, який обіймав найважливішу посаду в структурі органів міського самоуправління призначався міською радою та виконував свої повноваження пожиттєво. Писар був присутній на кожному засіданні міської ради, де володів правом додаткового голосу. Писар виконував повноваження керівника канцелярії та був наділений урядово-представницькими повноваженнями. Окрім ведення протоколів міської ради вносив записи до міських книг у судових справах, що вела міська рада.

Поряд із судочинством, яке здійснювала міська рада, судові справи розглядались лавниками. Перші згадки про лавників Старого міста Торуня відносяться до 1258р. На перших порах лавників дообирали інші лавники, а з кінця XIIІст. початку ХІVст. їх обирала міська рада. Спочатку до її складу входило 7 лавників, потім 12. Керівником колегії лавників був солтис-суддя. Після надання Торуню хелмінського права до солтис отримав також і адміністративні повноваження. Спочатку солтиса обирали мешканці міста, погоджуючи його кандидатуру з представниками Тевтонського Ордену.

Окрім солтиса до складу суду входив старший лавник, який серед складу міської лави згадувався на першому місці. Старшого лавника обирали інші лавники. Старший лавник зберігав ключі від приміщень засідань міської лави, та шафи, у якій зберігалися міські книги і привілеї. До повноважень старшого лавника відносилось також підготовка засідань лавничого суду, надавав дозвіл на виїзд лавників за межі міста, працював разом з іншими лавниками над питаннями правильного тлумачення і використання норм хелмінського та магдебурзького права.

У складі лавничого суду перебували допоміжні судові службовці, важливе місце серед яких відігравав возний. Возного призначала міська рада і до його компетенції відносилось запрошення лавників і солтиса на судові засідання, та повідомлення інших учасників судового процесу про початок розгляду справи. Возний також мав забезпечувати таємницю під час розгляду судової справи. Поряд з возними у судових засіданнях брали участь судові захисники, які називалися «прокуратор» і «адвокатус». Судовий захисник (прокуратор) брав участь у судових засіданнях за рішенням суду або на прохання однієї із сторін.

До допоміжних судових службовців міста Торунь відносився кат. Кат виконував судові рішення та здійснював тортури під час досудового розгляду справи і під час судових засідань. Особисто кат виконував смертні вироки через відрубування голови, колесування, четвертування, та спалення засудженої особи. Кат забезпечував примусову явку сторін до суду.

У хелмінському праві, як і в магдебурзькому передбачався колегіальний розгляд справи і не існувало єдиного міського суду. Тут діяв цілий ряд судів, що володіли різною компетенцією. До них відносились бурграбський суд, потрібний суд, гостинний суд та кримінальний суд. Бурграбський або звичайний суд відбувався кожні 14 днів, до його складу входили солтис та не менше 6 лавників. У випадку коли суд не міг зібратися в повному складі, засідання могло проводитися за наявності трьох, а у виняткових випадках двох лавників. До компетенції даного суду належала основна кількість цивільних та кримінальних справ. В окремих випадках, що вимагали негайного розгляду справи відбувались так звані надзвичайні суди. До них належали потрібний, гостинний та кримінальний суди. Потрібний суд відбувався у надзвичайних випадках.

До юрисдикції потрібного суду відносилися злочинці, затримані на місці вчинення злочину.

У випадках, коли стороною процесу були мешканці інших населених пунктів, то дані справи розглядав гостинний суд. З юрисдикції гостинного суду були вилучені справи, що стосувалися нерухомості міщан. До компетенції кримінального суду входили кримінальні справи міщан.

Рішення бурграбського, потрібного, гостинного та кримінального суду можна було оскаржити до міської ради Торуня, яка була судом апеляційної інстанції.

На перших порах до компетенції міських лавничих судів відносилися лише цивільні справи, а кримінальні справи розглядалися загальнодержавні суди Тевтонського Ордену. З кінця 1346р. великий магістр Тевтонського Ордену надав місту Торунь право на створення Великих і Малих міських судів, що могли розглядати і кримінальні справи.

За привілеєм Великого магістра Тевтонського Ордену Г. Тузмера 1346р. було створено окремий лавничий суд для передміщан. З апеляцією на рішення даного суду можна було звертатися до міської ради міста Торуня.

Житарєв Є.В.

асистент кафедри державно-правових дисциплін

Нікопольського факультетк ОНЮА,

аспірант ОНЮА

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МОДЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК ЗАСОБУ ГАРМОНІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО ПОЛЯ

Відомо, що основною метою існування модельного законодавства є його втілення в національних нормах тієї або іншої країни, що входить до складу співдружності, у рамках якої й існує модельне законодавство. Багато вчених на сьогоднішній день критикують модельне законодавство й називають його малоефективною або зовсім неефективною формою гармонізації законодавства країн учасниць. Виникає питання - у чому ж неефективність даної форми? Сам по собі модельний акт не може через якісь причини служити для втілення зазначених цілей (те середовище, у якому він намагається «вижити» і принести користь є недосконалим) або складність у процесі трансформації модельного законодавства в національне. Обидві точки зору знаходять своє відображення в юридичній доктрині й мають свою аргументацію, а значить і контраргументацію.

Ні в кого на сьогоднішній день не виникає сумніву, що процес глобалізації не зупинити й подальша ефективність розвитку людства прямо залежить від того наскільки згуртованими будуть зусилля різних країн і націй. Процес гармонізації й уніфікації правового поля різних країн є однією з площин, у якій необхідне вироблення діючого механізму їхньої реалізації. Однією з декількох форм гармонізації законодавства і є модельне законодавство, тому що уніфіковані акти служать для іншої мети - уніфікації законодавства.

У результаті аналізу модельних нормативних актів створюваних Генеральною Асамблеєю СНД, Парламентською Асамблеєю Ради Європи, Загальнонаціональною комісією представників всіх штатів США розроблених разом з Американським інститутом права й Американською асоціацією адвокатів можна зробити наступні висновки: модельні нормативні акти носять рекомендаційний характер (є «м’яким» правом), є «передправом» по своїй суті й головна їх ціль - відбиття їхніх положень у національному законодавстві; модельні нормативні акти містять нормативні рекомендації а також варіанти можливих правових рішень тих або інших питань певної сфери суспільних відносин. Але модельні акти, наприклад, США й СНД якісно відрізняються між собою рівнем юридичної техніки й змістом. Модельні акти СНД найчастіше не регулюють відносини, а лише містять норми-дефініції й норми-принципи, до того ж дублюють по предмету регулювання національні нормативні акти, суперечать один одному, не відповідають міжнародній практиці й т.і.

Які ж перспективи розвитку модельного законодавства як засобу гармонізації законодавства на міжнародній арені?

На імплементацію в національне законодавство модельних норм у різних сферах регулювання впливає безліч факторів. В економічній області впливають такі фактори, як: внутрішнє політичне протистояння еліт (Грузія, Україна, Киргизія); різний економічний рівень розвитку країн СНД; велика непогашена заборгованість перед міжнародними кредиторами (Молдавія, Грузія). Розглядаючи тексти модельних документів, можна відзначити, що вони складалися виходячи із цих позицій для задоволення всіх учасників Співдружності й копіювалися з іноземних зразків. У результаті цього вони виходили розпливчастими, неясними, якого-небудь діючого правового регулювання від них очікувати було важко. Ще однією істотною перешкодою на шляху модельної законотворчості як основи економічної інтеграції є відсутність обов’язкової чинності й прямої дії модельних актів. Це дає підставу деяким авторам стверджувати, що вони не є правовими актами. Однак інші дослідники вважають, що відсутність обов’язкової чинності таких актів не позбавляє їх юридичної характеристики, а лише виключає застосування прямих санкцій за їх невиконання. На теперішній час можна сказати, що модельне законодавство не виправдало себе як засіб гармонізації законодавства в економічній сфері. Цьому є чимало причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних. Так, імплементація модельних законів передбачує вирішення комплексу міждержавних проблем, що вимагають, як показує світовий досвід, тривалих строків, великих фінансових витрат, нормальних умов функціонування національних економік, налагодженої, постійно діючої системи міждержавного спостереження за виконанням прийнятих зобов’язань. У цілому можна сказати, що імплементація норм модельного законодавства знайшла своє відбиття тільки у вузькоспеціалізованих програмах співробітництва. У цьому зв’язку можна констатувати, що рішення існуючих економічних і політичних проблем не вбачається через призму модельних законів.

Для правової науки може становити чималий інтерес вивчення досвіду Європейського співтовариства. Інструментом уніфікації економічного законодавства в ЄС служать регламенти й рішення - акти, подібні з федеральними законами. Інструментами гармонізації права служить директива, а в сфері кримінального права й кримінально-процесуального - рамкове рішення. Пряма дія є також важливим фактором. Якби у відношенні згаданих вище актів ЄС, які видаються тисячами, застосовувалася б така громіздка процедура, яка застосовується в країнах СНД, необхідність самостійної імплементації кожного з них у національні правові системи викликала б повний параліч співтовариства.

Незважаючи на всі перераховані недоліки модельного акту як інструмента гармонізації, іншої форми, що була б настільки універсальна поки ще немає. Що стосується недосконалості юридичної техніки модельних актів, те це скоріше питання правотворчого суб’єкта, а не форми законодавства. Можливо необхідне залучення вузьких фахівців, юристів-теоретиків і практиків і т.д. До того ж сам процес трансформації модельного законодавства в національне непростий.

У результаті можна зробити висновок, що в першу чергу недостатнє теоретичне обґрунтування такої форми законодавства, як модельне і є головною причиною повільної динаміки розвитку цього засобу гармонізації законодавства.

О.М. Іванченко

асистент кафедри теорії держави та права ОНЮА

ВПЛИВ СУЧАСНИХ ЗАРУБІЖНИХ ПРАВОВИХ ДОКТРИН НА НАЦІОНАЛЬНЕ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Нове тисячоліття характеризується складністю існуючих проблем. Процеси ідентифікації сучасних держав у світовому співтоваристві актуалізують звернення до аналізу закономірностей та проявів їх політико-правового розвитку, до тенденцій функціонування права в умовах інтеграції та глобалізації. Сучасну правову реальність досить важко відобразити за допомогою дуже вузьких конструкцій. Необхідні більш широкі конструкції, що дозволять здійснювати відповідно і більш гнучкі та адекватні наукові операції, досягати більш високих рівнів узагальнення, абстракції.

Масштабні інтеграційні процеси у сучасному світі додають особливу актуальність дослідженням концепцій правової системи.

Термін «правова система» набув широкого поширення як у вітчизняній, так і в зарубіжній правовій доктрині у другій половині ХХ ст. Аналіз досліджень, присвячених проблематиці системності у праві, демонструють, що правова категорія «правова система» використовується інтенсивно і представляє собою неоднозначне та багатофункціональне явище, яке відноситься, як й інші підсистеми універсальної соціальної системи у цілому, до складних утворень.

Необхідно зазначити, у юридичній науці відсутня єдність поглядів щодо поняття правової системи. І це пояснюється не тільки відмінністю індивідуальних підходів до даної проблематики, а й їх приналежністю до різних напрямків у юриспруденції. Об’єднуючою рисою цих підходів майже до кінця ХХ ст. є використання категорії «правова система» для характеристики правових явищ, засобів та процесів, що існують усередині конкретної держави та для груп держав. Правова система переважно розглядається в контексті зв’язку із державою як основним носієм публічної влади.

Американські професори М. Каплан і Н. Катценбах, які одні з перших застосували в своїх дослідженнях метод системного аналізу міжнародного права, стверджують, наприклад, що «міжнародно-правова система відрізняється від інших систем відносин між державами своєю горизонтальною організацією, тобто відсутністю ієрархії через розподіл влади між формально рівними елементами системи – суверенними державами».

Погляди прихильників «мінімізації» ролі міжнародного права в міжнародній системі отримали втілення в теоріях політичного і юридичного реалізму, що виникли в США в другій половині XX століття. Свого часу вони були піддані аргументованій критиці ученими.

Основи концепції «політичного реалізму» були закладені американським вченим Г. Моргентау. «Визнання того факту, що міжнародне право існує, – стверджував він, – не означає, проте, що воно є такою ж ефективною правовою системою, як національні правові системи, і, особливо, що воно є ефективним інструментом регулювання і заборони процесу боротьби за владу на міжнародній арені... Міжнародне право – це примітивний тип права тому, перш за все, що воно є майже повністю децентралізованим правом.

Проте було б неправильним вважати, що західна міжнародно-правова доктрина другої половини XX століття розвивалася тільки в рамках реалістичних шкіл. В цей же період в її рамках розвивався цілий ряд теорій більш ліберального спрямування. Так, наприклад, американський професор О. Шахтар, наголошуючи на значному впливі, який сила здійснює на відносини між державами і на формування міжнародно-правових норм, визнає також існування цілісного міжнародного співтовариства, і підкреслює, що «держави могутні і менш могутні, в цілому дотримуються міжнародного права».

Значного розповсюдження в зарубіжній міжнародно-правовій доктрині отримала інституційна теорія, прихильники якої, як і «реалісти», вважають, що первинними і визначаючими відносинами на міжнародній арені є відносини між державами. Проте, на відміну від «реалістів», вони вважають, що ефективна співпраця держав в рамках міжнародного співтовариства можлива і що значну допомогу в цій співпраці державам покликані надавати міжнародні інституційні структури.

Прихильники «ліберальної теорії», що набула найбільшого поширення e 90-х роках ХХ ст. в Європі, також відзначали, що ключовими суб’єктами в системі міжнародних відносин є не держави, а індивіди і приватні групи. На їх думку, прихильність держав розпорядженням міжнародного права визначається перш за все ступенем їх «ліберальності». Тому чим вище рівень захисту прав приватних осіб в тій або іншій державі, чим демократичніший характер регулювання відносин, що виникають з участю цих суб’єктів, тим більше законослухняною в міжнародно-правовому плані буде така держава.

Початок ХХІ століття характеризується складними та суперечливими процесами суспільного розвитку, що носять комплексний характер та охоплюють майже всі сторони життя держав та світового співтовариства у цілому. Це обумовлює інтенсифікацією процесів взаємодії національної правової системи з міжнародною. Процес глобалізації впливає на розвиток вчення про правову систему як в рамках загальної теорії права, так і в рамках міжнародно-правової доктрини. Саме тому відмінною рисою багатьох розробок зарубіжних учених останніх років є більш зважене відношення до поняття і змісту термінів «правова система держави» і «міжнародно-правова система».

Значний вплив глобалізаційних процесів на зміст концепцій як в нашій країні, так і за межами, проявився у тенденціях світового суспільного розвитку, що привели до розпаду системи міжнародних відносин, що склалася після Другої світової війни, заснованої на протистоянні блоків соціалістичних і капіталістичних держав. На зміну біполярному світу часів «холодної війни» прийшла нова, динамічна, складна світова система, що розвивається, що характеризується багато полярністю і багатовимірністю всіх її складових.

Вказані зміни відродили надії багатьох зарубіжних політичних і наукових діячів на суттєве зближення Сходу і Заходу і, як наслідок, побудову єдиної світової спільноти, заснованої на універсальних цінностях, принципах взаємодопомоги і співпраці всіх держав світу.

Фундаментальні трансформації 90-х років ХХ ст. докорінно змінили політичні системи посткомуністичних країн. На всьому пострадянському просторі відбувається активний пошук нових моделей політичних, економічних і соціальних стосунків у суспільстві. Одним із важливих напрямків цих реформ стала модернізація системи місцевого самоврядування.

Процеси реформування місцевого самоврядування протікають досить нерівномірно в різних країнах, що відображає загальний рівень демократичного розвитку кожного суспільства.

У процесі реформування місцевого самоврядування в Україні може бути корисним досвід не тільки західних демократій, а й досвід найближчих сусідів - держав Східної Європи.

У країнах Східної Європи питання децентралізації і розвитку системи місцевого самоврядування вирішувалося спочатку в перехідний період, що було обумовлене прагненням країн колишнього соціалістичного табору до швидкого вступу до Європейського Союзу. В зв’язку з цим протягом першого десятиліття політичних трансформацій були реструктуровані політичні механізми, економічні системи, інститути і практика управління. При цьому реформування місцевої влади розглядалося як базовий компонент політичних змін, а також як важлива умова, чинник економічного розвитку. В ході цих реформ були розроблені різні моделі устрою місцевих органів влади, причому процес становлення систем місцевого самоврядування регулювався безпосередньо центральними органами влади.

Вже у 1990 році парламенти Польщі, Угорщини та Чехії ухвалили закони або спеціальні акти про розвиток місцевого самоврядування на самоврядування дозволили їм вже на початку 90-х років ХХ ст. приєднатися до Європейської хартії з місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування складає одну із засад конституційного ладу. «Принцип місцевого самоврядування визнається в національному законодавстві і, у міру можливості, в конституції» – зазначено в ст. 2 Хартії. Сьогодні конституційне закріплення інститутів місцевого самоврядування є загальною практикою. Якщо так звані «старі» конституції з об’єктивних причин майже ігнорували відповідну сферу суспільних відносин, то вона стала об’єктом досить детальної регламентації у нових і новітніх конституціях. Але найбільшою мірою остання теза стосується основних законів, прийнятих у першій половині 90-х років минулого століття в так званих постсоціалістичних і пострадянських країнах. Переважна більшість з них містить досить великі за обсягом відповідні структурні частини. Як приклад можна навести конституції Угорщини (глава ІХ «Місцеве самоврядування»), Словаччини (частина четверта «Органи місцевого самоврядування») тощо.

У Чехії закон «Про муніципальні органи влади» був прийнятий в 1990 році. Згідно цьому закону органи місцевого самоврядування отримали повноваження не тільки політичних, але і економічних суб’єктів. У конституції 1992 року як одиниця місцевого самоврядування закріплений муніципалітет, якому законами гарантуються право власності і фінансова самостійність. На сьогоднішній день в Чехії функціонує більше 6000 муніципалітетів. У 2001 році уряд Чехії прийняв закони про проведення другої фази децентралізації. На цьому етапі створюються 14 регіональних органів місцевого самоврядування, для чого приймається спеціальний конституційний закон про вищі територіальні самоврядні одиниці.

Реформа місцевого самоврядування в Польщі розпочалася після 1989 р. Першим її етапом стало прийняття 8 березня 1990 р. Закону про місцеве самоврядування. Наступними кроками були прийняття Конституції Республіки Польща У 1997 р. і Закону про самоврядування повітів і воєводств У 1998 р. Були ухвалені також інші закони, які регулюють правову систему місцевого самоврядування, основними з яких є Закон про громадські фінанси, Закон про вибори до рад гмін, повітів і сеймиків та Закон про референдум у гміні.

Реформування системи самоврядування в Угорщині здійснювалося протягом 90-х років ХХ ст. і проходило в два етапи. Перший етап почався з ухвалення в 1990 році парламентського закону «Про місцеве самоврядування», який створив правову основу для здійснення процесу демократизації і реформи політичної системи. Ця система почала діяти з ухвалення і реалізації в тому ж році закону «Про місцеві вибори».

В Угорщині діють два базових рівня місцевої влади - муніципалітети та графства (області), кожний з яких має власні незалежні сфери обов’язків та повноважень. Муніципалітети є основною одиницею системи самоврядування. Столиця Будапешт має особливий правовий статус. Між двома рівнями самоврядування не існує ієрархічних відносин. Згідно Конституції Угорщини, всі органи місцевого самоврядування мають рівні основні права.

Таким чином, в процесі реформування та інституалізації місцевого самоврядування в постсоціалістичних країнах виділяються основні напрями: створення нормативно-правової бази, формування територіальною, фінансовою, організаційною основ місцевого самоврядування, вироблення основних принципів розподілу повноважень і взаємодії з державною владою. Становлення інституту місцевого самоврядування стикається також із загальними проблемами, характерними для даних країн (фрагментованість територіальної структури; перерозподіл повноважень, часто не відповідний принципу субсидіарне; напружені відносини з державними органами; низький рівень автономії місцевого самоврядування, складнощі у взаєминах місцевої влади з населенням місцевих співтовариств).

Інституалізація місцевого самоврядування і реформування по основних напрямах в Угорщині і в Польщі в цілому успішно закінчилася. В Україні поки реформа місцевого самоврядування не завершена, продовжуються формування більш досконалої нормативної бази, створення ефективних організаційних форм, вироблення принципів розподілу повноважень і розподілу ресурсів.

Важливими і необхідними складовими реформування місцевого самоврядування на постсоціалістичному просторі є розвиток інститутів громадянського суспільства, підвищення ініціативи з боку місцевого населення, формування демократичних цінностей, оскільки члени місцевих співтовариств - це основні суб’єкти місцевого самоврядування. Для ефективного виконання функцій місцевого самоврядування в Україні необхідні механізми взаємодії з населенням, оскільки багато проблем у процесі становлення місцевого самоврядування пов’язано саме з недооцінкою ролі такої взаємодії.

Досвід реформування системи місцевого самоврядування в умовах демократизації в країнах Східної Європи показує, що формування цієї системи відбувається ефективніше, якщо за основу береться дуалістичний підхід, який відкидає ідею відділення місцевого самоврядування від загальнодержавного управління, і місцеве самоврядування розглядається як нижній рівень в системі влади.

Коробочкіна Л.Л.

викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА