ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ДЕПОРТАЦІЙ, ПРОВЕДЕНИХ ЗА РЕЛІГІЙНОЮ ОЗНАКОЮ

Актуальність дослідження обумовлена необхідністю дотримання прав людини та соціальних (етнічних) груп, що закріплені міжнародними актами, встановлення меж примусового втручання держави у зміну території поселення національно-етнічних груп. В зв’язку з цим об’єктивно постає ретроспективна проблема правового регулювання депортацій народів з території СРСР у 40 – 50-х рр. ХХ ст. В умовах колишньої тоталітарної системи управління суспільством у СРСР ці питання замовчувалися. Лише в 90-ті роки ХХ ст. вчені нарешті отримали можливість звернутися до дослідження забороненої теми. В значній мірі зростанню наукового інтересу до питань депортації народів за так званою релігійною ознакою посприяло «відкриття» для широкого наукового використання архівних документів, що зберігалися довгі роки під грифом таємності.

Характеризуючи історіографію проблеми, слід звернути увагу, що певна кількість публікацій присвячена депортаціям за так званою релігійною ознакою на території України, Польщі, Литви тощо (праці Н.Ф. Бугая, Р. В. Дрозда, А.Н. Кічіхіна, А.И. Кокуріна та ін.).

Одним із різновидів масових депортацій, наряду з депортаціями за соціальною та національною ознаками, є, на нашу думку, депортації за так званою релігійною ознакою.

Так, наприклад, Л.Берія склав повідомлення Й.Сталіну, в якому вказував, що НКВС СРСР була виявлена антирадянська сектантська організація «ІПХ» (істинно-православні християни). Ця організація, на думку Л. Берії, складалася в основному з куркулів і раніше засуджених за антирадянську діяльність. Групи цієї організації існували в декількох районах Рязанської, Воронезької та Орловської областей. Сектанти вели паразитичний спосіб життя, негативно впливали на колгоспи. У своєму повідомленні Берія пропонував переселити учасників організацій разом з членами їхніх сімей до Омської, Новосибірської областей, Алтайського та Красноярського краю під спостереження НКВС. Переселення повинне здійснитися 15 липня 1944 р. за персональними списками, складеними УНКДБ Рязанської, Воронезької та Орловської областей, на підставі перевірених даних, що підтверджують приналежність переселених до організації.

Депортація охопила також греко-католицьке духовенство, добачаючи в цьому можливість ліквідації Греко-Католицької церкви в Польщі. Виступи проти цієї церкви були спричинені, з одного боку, рішенням львівського псевдособору (8 – 10 березня 1946 р.), який за наказом радянської влади скасував греко-католицький обряд, а з іншого – бажанням ліквідувати українське національне життя, в якому цій Церкві належала важлива роль. 25 червня 1946 р. було заарештовано ординарія Перемиської єпархії єпископа Йосафата Коциловського і вивезено до СРСР, де він і помер. Така ж доля спіткала Григорія Лакоту, який помер на засланні в Сібиру. У ході боротьби з українським релігійним життям було вбито біля 30 уніатських і православних священиків. Частину духовенства заарештовано і засуджено на кару від 4 до 10 років ув’язнення. До УРСР виселено біля 300 греко-католицьких священиків та православне духовенство, а також членів Консисторії Автокефальної Православної Церкви з Холма.

В історії Литви третя за масштабами депортація, у відповідності до постанови Ради Міністрів СРСР від 5 вересня 1951 р., була проведена в жовтні, її кодова назва «Осінь», коли виселялися родини так званих єговістів.

Таким чином, грунтуючись на теоретичному і емпіричному матеріалі, нами пропонується визначення ряду терміно-понять даної проблеми, зокрема, депортація, депортація за релігійною ознакою і наводяться їх дефініції. Дається наступне узагальнене поняття депортації – це суперечне нормам міжнародного права примусове переселення цілих народів і (або) груп населення з територій держав з різними видами політичного режиму, санкціоноване органами державної влади, застосоване як у воєнний час (для досягнення цілого комплексу стратегічних, політичних, ідеологічних цілей), так і у мирний час (висилка іноземців (трудящих-мігрантів), представників національних меншостей), з місць історичного, постійного або тимчасового проживання на невизначений строк, без права повернення в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав.

Отже, депортація за релігійною ознакою – суперечне нормам радянських законів, санкціоноване органами державної влади примусове переселення представників духовенства й членів релігійних конфесій, з метою пропаганди наукового атеїзму і подолання так званих «релігійних забобонів у радянському суспільстві», з місць постійного проживання до інших регіонів країни, на невизначений строк і без права повертатися в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав.

У якості стратегічного напряму своєї політики Україна визначила курс на інтеграцію до європейських структур, до розбудови сучасного демократичного плюралістичного суспільства. Невід’ємною складовою цього є утвердження толерантності як принципа оперування з багатоманітністю, як норми та ознаки цивілізованого співіснування різних культур, релігій, мов, політичних ідеологій, соціально - побутових та життєвих практик.

В Україні прийняті ряд важливих законодавчих актів на шляху до утвердження та зміцнення режиму прав і основоположних свобод людини як основи формування і забезпечення в суспільстві атмосфери толерантності. Фундаментом розгортання та реалізації загальноприйнятих демократичних прав і свобод людини виступає чинна Конституція, яка містить ряд ключових за своїм значенням положень щодо розвитку толерантності. Так, стаття 15 наголошує на тому, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Стаття 21 вказує на те, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, а стаття 24 встановлює, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, за мовними та іншими ознаками. Стосовно цивільних правовідносин ці конституційні норми знайшли відображення у положеннях кодексів – Цивільного (ст. 12, 13) і Цивільного процесуального (ст.5, 10).

За роки незалежності ухвалена низка правових актів щодо зміцнення толерантності стосовно різних сфер та ділянок суспільного життя. Йдеться у першу чергу про такі закони: «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» від 09.01.2007 р., який, зокрема, гарантує усіляку підтримку з боку держави розвитку принципа багатоманітності стосовно сфер науки та культури; «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992р., в якому держава взяла на себе обов’язок підтримувати розвиток національної самосвідомості і самовиявлення всіх груп громадян і створення в органах законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування комісій, структурних підрозділів, дорадчих рад для врегулювання питань розвитку національних меншин (ст.5);» Про освіту», « Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», в яких проголошені гуманістичні принципи виховання підростаючого покоління; «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії в Україні», де закріплені їхні права і свободи щодо пропагування та реалізації ідей та цілей, рівність їх перед законом, свобода від довільного втручання з боку влади та посадових осіб, право на господарську діяльність, майно і власність для реалізації статутних завдань; «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яким встановлюються однакові для всіх мешканців цієї країни (громадян, іноземців, осіб без громадянства) свободи, права і обмеження на проживання та пересування її територією; «Про захист суспільної моралі», де за межі толерантного ставлення виводиться діяльність щодо виготовлення, поширення та пропаганди порнографії, фашизму, бузувірства, наркоманії, неповаги до релігійних святинь (ст.2) і в той же час упорядковується виготовлення та розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру (ст.8).

Згідно з Угодою про партнерство і співробітництво від 14 червня 1994 року визначено пріоритетні напрями наближення законодавства України до законодавства Європейського Cоюзу. Указом Президента України від 30 серпня 2000 року № 1033 з метою координації діяльності органів державної влади з питань адаптації законодавства при Президентові України створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Для упорядкування механізму входження України до чиного міжнародного та європейського правового поля парламентом ухвалений спеціальний закон «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 21 листопаду 2002 року. Прийняті у липні 2009 р. зміни до Регламенту Кабінету Міністрів передбачають опрацювання всіх проектів постанов уряду на відповідність європейським стандартам дотримання прав людини.

Проте, ефективність реалізації принципу толерантності залишається недостатньою. За період з 2004 р. до травня 2009 р. до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини звернулось близько 700 осіб щодо їхньої дискримінації внаслідок порушення принципу рівності за різними ознаками. Від іноземців та осіб без громадянства було понад 250 подібних звернень. За оцінкою Українською Гельсинської спілки, загалом стан справ з дотриманням прав людини в Україні у 2008 році погіршився. Головними проблемами, що вказані в щорічній доповіді Human Rights Watch за 2008 р., є тортури в тюрмах, дискримінація жінок на роботі, ворожість населення до біженців та мігрантів. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості оприлюднила в травні 2009 року третю моніторингову доповідь щодо України, в якій висловлено занепокоєння низьким рівнем боротьби з расизмом та нетерпимістю. Досі не ухвалений комплексний пакет цивільного та адміністративного антидискримінаційного законодавства, а також не була виконана рекомендація змінити статтю 161 Кримінального кодексу для того, щоб полегшити переслідування будь-кого, хто підбурює до расизму і нетерпимості. Верховна Рада не відреагувала на звернення Парламентської Асамблеї Ради Європи 2006 р. провести дебати з питань свободи слова й поваги релігійних вірувань та доповісти про їхні результати Асамблеї.

Отже, Україна ще перебуває на початковому етапі втілення цінностей та принципів толерантності. Для подальшого просування цим шляхом їй потрібно приєднатися до низки міжнародних угод, наприклад, до Європейської коаліції міст проти расизму. Необхідно значно активізувати зусилля для подолання корупції, різних проявів дискримінації, розриву між вже ухваленими законами та рівнем їх здійснення. При обговоренні та ухваленні змін до Конституції України варто відповідним чином зміцнити інститут прав та свобод людини, посилити відповідальність за їх порушення. Цілком очевидною є потреба в сприянні розвиткові цінностей гуманізму, консенсусу, сучасної цивілізованої політичної культури.

Шевчук-Бєла Я.В.

к.ю.н., кафедра історії держави і права ОНЮА

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ШВЕЙЦАРСЬКИХ КОЛОНІСТІВ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ХІХ СТОЛІТТІ

Швейцарські іммігранти прибували як з німецькомовних так і з франкомовних кантонів (з останніх – у меншій кількості). Серед них було багато ремісників, що спеціалізувалися на виробництві шовку, паперу та мусліну. Зруйнування економіки наполеонівськими війнами змушувало їх шукати нових місць, де вони могли б реалізувати своє вміння. Група колоністів із Цюріха заснувала поселення в Криму, за 16 км від Феодосії, і на честь своєї батьківщини назвала його Цюріхсталь. 1805 р. не менш як 49 швейцарських родин переселилися до Криму, величні та вкриті лісом гори якого мали нагадувати їм батьківщину. У будівництві нового життя їх також спіткали неймовірні труднощі. Будуючи свої стаціонарні споруди, вони мешкали в нетривких татарських хатках. Не маючи ринку для збуту мануфактурної продукції вони цілковито залежали від власних господарств, риболовлі та полювання. Однак обставини складалися сприятливо, і невдовзі Цюріхсталь уже приваблював колоністів, як з Німеччини, так і з Швейцарії. На 1820 р. у ньому існувало вже 145 господарств.

Вихідці з франкомовної Швейцарії оселилися на правому березі річки Дністер, у Буджаку. Відомий ботанік Луї-Вінсент Тардан попередньо вивчив район і порадив колоністам розташувати поселення па ділянці, витягнутій вздовж річки поблизу Аккермана. На його думку, земля там була винятково придатною для виноградарства. Французькі швейцарці назвали своє поселення Шабо - від турецькою аshаЬа, що означало «нижні сади». Кожна родина одержала по 60 десятин землі, а всій громаді було виділено ще 700 десятин. Це поселення було одним із найменших на південноукраїнських землях, однак його господарство виглядало процвітаючим. Навіть у 1960-х рр. у цьому районі можна було зустріти нащадків швейцарських поселенців. Вони зберегли французькі імена й розмовляли французькою мовою, володіючи при цьому російською, українською, молдавською та німецькою, що свідчило про близькі стосунки з сусідами.

Найуспішливішими серед усіх колоністів були меноніти. За повідомленнями згаданої місіс Ґолдернесс, меноніти, які мешкали поблизу Перекопу в Криму, були вдатними, обізнаними в ділових стосунках, розсудливими й підприємливими. Вони розбудували великі господарства, займалися садівництвом, вирощували розлогі сади, розводили племінну худобу, а також вирощували величезну кількість пшениці. За її словами, «вони складали найпідприємливішу й побожнішу групу людей і заслуговували на високу оцінку». Згідно з даними, наведеними в « Journal d Odessa» за січень 1828 р., у 65 колоніях проживало 11 714 менонітів. Вони славилися своїми ошатними будинками, чистотою, чудовими садками, добробутом та гостинністю. Меноніти заслуговують найвищої відзнаки за перетворення пустелі на землю,сповнену молоком, овочами, фруктами і високоякісною пшеницею.

Колоністи були взірцем ведення господарства для місцевих селян. Це був один із напрямів поселенської політики, проте наслідки її були незначними. Як адміністративно, так і культурно колонії лишалися відірваними від основної маси населення. Спочатку вони безпосередньо підпорядковувалися міністру внутрішніх справ, який управляв ними через центральні власті (зосереджені спершу в Катеринославі, а згодом в Одесі), а також через систему постійної інспекції. Пізніше їх було переведено під керівництво міністра державних володінь. Однак у цілому вони були позбавлені юрисдикції нормального адміністративного управління, навіть генерал-губернатор Новоросії не мав безпосередньої влади над ними. Тому не існувало і єдиної цілісної політики щодо колоністів, такої, що могла б привести до певного культурного обміну. За словами О.Й. Дружиніної, «хоча поселенці мали російське громадянство, проте в переважній більшості їх називали «іноземними колоністами». Вони були відокремлені від оточуючого населення мовно, релігійно, звичаєво, надто ж - за своїм особливим юридичним статусом».

Новоросія була унікальною територією, адже допускала винятковість іноземних поселень у системі загального управління. У Сполучених Штатах та Канаді етнічні та релігійні групи теж були зосереджені в окремих районах, однак оселившись, вони повністю підпорядковуються загальним управлінським законам. Юридична винятковість новоросійських поселень сприяла збереженню культурної самобутності. Колонії впродовж тривалого часу зберігали свою мову, релігію, звичаї та успішно протистояли процесам асиміляції.

Имя М.А. Гернета достаточно широко известно среди историков российского права, судебной и пенитенциарной системы. Биографические очерки, общие обзоры его жизни и научной деятельности осуществлены А.А. Герцензоном, М.Д. Шаргородским, Е.А. Прянишниковым, М.Д. Захаровым. В.П. Кашеповым, сведения о нем помещены в советских и современных справочных и энциклопедических изданиях. Большинство биографов справедливо акцентируют внимание на вкладе М.Н. Гернета в развитие отечественной криминологии и криминалистики, в разработку проблем социальных истоков преступности и др., что едва следует подвергать сомнению, учитывая то, что в научное наследие ученого составляют более 350 работ в области криминалистики, уголовного права и уголовной статистики. При этом несправедливо обойденной вниманием биографов оказывается наиболее фундаментальная работа исследователя – пятитомная «История царской тюрьмы». Едва ли не единственное исключение – рецензия на данное исследование, автором которой является профессор А.А. Пионтковский, опубликованная в 1964 г. в журнале «Советское государство и право» (№ 10) вскоре после выхода последнего 5 тома исследования. Следует, хотя бы частично исправить эту несправедливость.

«История царской тюрьмы» стала последней и самой крупной работой автора. Он приступил к написанию исследования в середине 30-х гг. ХХ в. (хотя документы и иные источники собирались на протяжении всей предыдущей жизни) и продолжал эту работу до своей смерти в 1953 г. Изложение истории царской тюрьмы автор начинает с 60-х гг. XVIII столетия. Параллельно с раскрытием истории развития пенитенциарной системы дается характеристика уголовной политики и тюремного законодательства российского самодержавия со ІІ половины XVIII до начала XX вв. В работе приводится большое количество конкретных примеров судебной практики, применения смертной казни, телесных и иных видов наказаний. Отдельно и обстоятельно исследователь излагает историю создания, и тюремный режим Петропавловской и Шлиссельбургской крепостей, монастырских и общеуголовных тюрем.

История развития российской пенитенциарной системы исследуется автором в тесной взаимосвязи с генезисом основных явлений социально-политической истории России XVIII – начала Х вв. Как справедливо отмечает он во введении: «Тюремная политика – очень большая и важная часть уголовной политики, а эта последняя тесно и неразрывно связана со всей общей политикой государства». Ученый демонстрирует широкую общеисторическую эрудицию и знание основных тенденций развития отечественного уголовного права. По сути своей это исследование не только истории формирования тюремных учреждений, но и процесса исторической трансформации репрессивных функций российского уголовного права. Кроме того, обращение к истории политических судебных процессов и политической тюрьмы ХІХ в. не может не наводить на мысль об аналогиях с современными автору событиями 30-х гг. ХХ в. В этом контексте трудно не согласиться с замечанием профессора В.П. Кашепова: «История тюрьмы под пером М.Н. Гернета превратилась в своей значительной части в историю российского общества. Через тюрьмы Петропавловской крепости, Шлиссельбурга, Орловского централа в ХІХ – ХХ вв. прошли лучшие люди России. Их судьбы неразрывно связаны с историей общественной жизни и духовного развития, в частности правовых воззрений и теории уголовного права».

М.Н. Гернет несколько десятилетий собирал архивные, иллюстративные материалы, статистку, мемуаристику и иные источники, что позволило сделать исследование достаточно аргументированным и интересным. Огромной его заслугой является введение в научный оборот значительного массива ранее неизвестных источников, выявленных им при подготовке к написанию исследования. Автор щедро и подробно цитирует их, что несколько перегружает работу, а иногда он настолько увлекается этим, что уводит читателя достаточно далеко от предмета исследования. Но нельзя не признать, эта особенность работы способствует тому, что исследование утрачивает узкоспециальный характер и становится интересным для достаточно широкого круга не только профессиональных исследователей, но и для обычных читателей, интересующихся отечественной историей.

Судьба пятитомного исследования сложилась своеобразно. Первый том вышел в свет в 1941 г., второй – в 1946 г. За эти 2 тома автору в 1947 г. присуждена Государственная премия. Третий том опубликован в 1948 г., после чего в 1951 – 1952 гг. осуществлено переиздание всех трех томов работы. Четвертый и пятый тома изданы после смерти автора в 1954 и 1955 гг. Затем Всесоюзным институтом юридических наук подготовлено полное пятитомное издание, опубликованное в 1960 – 1963 гг. К моменту его выхода в свет в окончательном варианте, в советской исторической литературе развернулась борьба против сталинского наследия. Большинство авторов, писавших в 30 – 50-х гг., достаточно быстро «перековывались» в соответствии с новыми идеологическими требованиями. В силу этого, работа М.Н. Гернета не вписывалась в общий контекст историко-правовых исследований 60-70-х гг. ХХ в. и оказалась своеобразной «фигурой умолчания», а тема исследования до конца столетия признавалась неактуальной. Книга более не издавалась, при этом быстро стала библиографической редкостью, к счастью, она попала в фонды большинства научных библиотек. Всплеск интереса к научному наследию М.Н. Гернета наблюдается с начала ХХІ в.

Фундаментальность исследования и авторитет автора сыграли и определенную негативную роль. Большинство современных исследователей не всегда решаются высказывать мнения, не совпадающие с концепцией М.Н. Гернета. В частности, до сих пор не подвергнуто объективному научному обсуждению достаточно спорное мнение ученого об отсутствии единой системы управления тюремными учреждениям в Российской империи до середины XIX в. Спорной представляется и оценка деятельности «Попечительного о тюрьмах общества», которое, по мнению исследователя, было органом, осуществлявшим общественный контроль за состоянием тюремной системы. Между тем, на местах отделения этих обществ находились под полным контролем и фактическим управлением местной администрации (в том числе и тюремной). Их состав жестко регламентировался, в силу чего на практике они чаще оказывали различную практическую помощь тюремной администрации (что само по себе было очень полезным делом), чем осуществляли контроль за деятельностью тюремных учреждений и настроениями в них. Есть и другие вопросы, требующие нового осмысления на основе современной источниковой и методологической базы.

Обращает на себя внимание своеобразный авторский стиль изложения. Его можно определить как публицистичный, иногда он напоминает выступление адвоката на судебном процессе. К сожалению, лаконичность не была присуща автору. Подобный стиль не характерен для научных исследований историко-правового направления. В определенной мере, это можно объяснить рядом факторов: во первых, сказывался многолетний опыт преподавательской работы и живого общения со студенческой аудиторией; во вторых, т.к. автор в период создания работы ослеп, текст диктовался и, помимо желания ученого, выстраивался в расчете на слуховое восприятие; в третьих, учитывая политическую ситуацию 30-40-х гг. ХХ в., такой стиль, с элементами «эзопова языка» позволял обойти цензурные запреты.

По своей глубине, широте охвата и фундаментальности данная работа не имеет аналогов в российской и украинской историко-правовой литературе. Ее сложно признать эталонной, но изучающий ее, несомненно, подпадает под неповторимое обаяние личности автора, будет покорен его логикой и аргументацией и едва ли сможет избавиться от ощущения некоторой недосказанности, незавершенности.

В целом же, жизнь и научная деятельность М.Н. Гернета еще ждут своих исследователей и заслуживают создания серьезной монографической работы.

Формування правосвідомості студента – складний процес, який потребує творчого підходу з боку всіх науково - педагогічних працівників вищого навчального закладу.

Правове виховання – це послідовний і систематичний вплив на студентську молодь з метою формування і розвитку їх правової культури. Для того, щоб ефективно здійснювати управління процесом правосвідомості молоді необхідно створити систему правового виховання студентів протягом всього періоду їх навчання.

Основна мета правового виховання – дати молодій людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень.

Важлива психологічна особливість молодої людини, яка стала студентом,- її готовність до інтенсивної інтелектуальної праці, до набуття глибоких спеціальних знань. В більшості випадків вищий навчальний заклад виступає продовженням освітнього процесу, який починається ще в середній школі, але в той же час вступ до вищого навчального закладу тягне за собою зміни в організації розумової праці молодої людини. Ці зміни проявляються, насамперед, в збільшенні інтелектуального навантаження, практичної направленості навчального процесу. На накопичення, засвоєння комплексу необхідних спеціальних знань, орієнтована вся організація життєдіяльності студента.

При організації правовиховної роботи у вищому навчальному закладі дуже важливим є врахування змін в способі життя студентів, їх психології. В спеціальній літературі змістовно вивчені особливості психології студентів різних курсів, мотивація їхньої діяльності, в залежності від чого і обираються форми роботи з ними. Так, наприклад, на першому курсі, в умовах пристосування абітурієнта до нових форм колективного життя, адаптації до нової обстановки поведінка студентів відрізняється тим, що ними набагато легше управляти.

Другий курс – період самої напруженої учбової діяльності студентів і процес адаптації до вищого навчального закладу вцілому припиняється.

Третій курс – це початок спеціалізації, закріплення інтересів до наукової роботи як відображення подальшого розвитку і поглиблення професійних інтересів.

Четвертий курс характеризується грунтовним знайомством зі спеціальністю у формі проходження виробничої практики. Основним в мотивах діяльності студентів поступово стають мотиви спеціальної підготовки.

На п’ятому курсі перспектива швидкого закінчення вищого навчального закладу і початок праці за спеціальністю формує чіткі практичні установки відносно конкретного напрямку майбутньої трудової діяльності.

Всі вищеназвані характеристики необхідно пам’ятати, тому що без їх врахування при організації правового виховання важко розраховувати на який-небудь результат.

Правове навчання і правове виховання органічно пов’язані між собою. Навчання, що виховує, припускає безупинний взаємозв’язок процесів цілеспрямованого формування свідомості молодої людини, включаючи моральні ідеали, правові установки і ціннісні орієнтації, спеціальні, професійно необхідні характеристики. Вкрай важливо сформувати відповідну мотивацію – позитивне відношення до пізнаного змісту й потреби до постійного розширення й поглиблення правових знань. Правове навчання й виховання є частиною всього процесу духовного формування особистості, без якого неможливо обійтися, реалізуючи ідею побудови в Україні правової держави.

Необхідною вимогою до організованої і ефективної правовиховної роботи є визначення конкретної мети, яку потрібно досягти. Метою правового виховання студентів у вищій школі є формування у студентів, молодих спеціалістів шанобливого ставлення до правової системи держави, відношення до права як до важливої зброї, за допомогою якої держава підтримує стійкий порядок в суспільстві. Вищим результатом цієї дільності є вироблення активно-ціннісного відношення до права, коли людина не тільки визнає його цінність, вміє грамотно використати юридичні засоби для задоволення своїх потреб і інтересів, а тоді, коли вона готова до активного захисту існуючого правового порядку в державі. Надбані правові знання повинні переходити в ціннісні установки, стати внутрішнім переконанням, отримати емоційне забарвлення, закріпитися в правових звичках.

Правове виховання – складна, і багатоаспектна система діяльності. Звичайно, багато правових цінностей, маючи основу і походження в моральних нормах, засвоюються особистістю в процесі різноманітної соціальної практики, через інші, не правові форми і канали формування суспільної свідомості. Однак правове виховання передбачає створення спеціального інструментарію для донесення до кожної молодої людини правових цінностей, перетворення їх в особисті переконання і внутрішній орієнтир поведінки.

Рівень правової культури є результатом правового виховання. Однак є і зворотній зв’язок – правовиховна діяльність сама повинна бути досконалою, тобто відповідати цільовому та фактичному стану правової культури суспільства в цілому.

Враховуючи все вищезазначене, можемо сказати, що важливим напрямом становлення та розвитку як правової культури суспільства в цілому, так і правової культури студентської молоді є правове виховання, так як висока правова підготовка в умовах сучасного ринку праці є необхідною характеристикою для спеціаліста, випускника вищого навчального закладу.