Історія України в романах Роман Іваничук

Анна була стомлена, довкола заїзду панувала тиша, підсилена густим шумом недалекої діброви, мовчанка в корчмі ставала гнітючою, і Свидригайло підморгнув до Генне, щоб розважив княгиню.

— Хочеш загадочку, пані ласкава? — спохопився блазень. — Ось відгадай: чого не мають князі?

— Затишку, Генне… — відказала Анна.

— Хіба тут не затишно? — буркнув Свидригайло. — Навіть пси не гавкають…

— Тому й моторошно…

— Не вгадала, не вгадала! — запищав блазень. — Князі не мають таких, які б хотіли за них до пекла йти.

— Не смішно, Генне, — прошепелявив напханим ротом Свидригайло.

Генне мусив розвеселити княгиню, він поповзав під столом і, вилізаючи, гукнув:

— Знайшов! Послухайте… Одна пані скаржилась лікареві, що сліпне. «Тим краще, — потішив її ескулап, — не побачиш, вашмость, чорта перед смертю».

Анна посміхнулася одним кутиком вуст, Свидригайло гукнув корчмаря.

— Постели пані. А ти, Генне, від дверей не відходь. Я піду перевірю сторожу.

Саме зійшов місяць, надворі було тихо й тепло, ратники спали на землі, підклавши під голови кульбаки, сторожа вартувала у дворі й за частоколом; світло в корчмі погасло. Свидригайло дивився на підпертий головатими кронами дубів сталево–срібний обрій, спокоєм несло над світом, і думалось йому, що ось тільки укладе перемир'я з королем і відразу подасться у Тракай, і в цьому замку на острові цілий місяць не засвітить жодної свічі і весь віддасться тільки коханню з Анною. Ні, спочатку закріпиться у Вільнюсі, як колись Вітовт, прибере до рук русинських бояр і воювати більше не буде — за плечима старість, а він нарешті має те, чого чекав довгих сорок років. Сорок років бідувань, утеч, приниження, неволі та боротьби під гаслом визволення Галичини, Волині й Подолії… Зашкребло під серцем сумління — таки обманув, таки зрадив, пролито стільки крові, чи не завелика то ціна за буздиган з посрібленим оперенням, де знайдеться такий, щоб хотів за мене піти до пекла… Перестань, князю, усе це дурниці… Кров…

Кров ллється з Божої волі — не князівської. Скільки її вицідив Вітовт, а що ліпшого зробив? А Ягайло? За ними ж гори трупів… Так, але один зміцнив Польщу, а другий Литву, я ж постановив був умоцнити Русь… Так думалось, вірилось, а нині все це ні до чого. Чому я, литвин, повинен уболівати за русинський край?.. А Ягайло — хіба він поляк? Але в Ягайла є Олесницький і весь краківський капітул, за ним — сила, а що мають русини, крім прагнення до волі й готовності до боротьби? Де їхній капітул, на який міг би спертися князь, король? Колись був, це правда… Але пропало, зникло, вмерло, як умирає грибковина, коли вирвати з коренем гриба. А чи вмерла — хіба не відродилася добрим політтям нині, наче по дощі? Не хочу. Боюся… Треба протоптати. Це страшна сила — той народ, дай лише піднятися, і він поглине маленьку Литву міццю і розумом, ми вже нині свого духу не маємо, тільки литовські герби — розмовляємо їхньою мовою, пишемо їхнім письмом; ми перемогли українну Русь і стали нею переможені. А тепер — хай тільки вони поєднаються з Костянтинами новгородськими та Василями московськими — і по Литві, і по ляхах проспівають схизматинські попи панахиди. Яка то велика сила… Але з ким я? Ні з ким… Я самотній, бо так само боюся і Польщі. Але її не так страшно. Хай краще поглине нас панство, а не смердюче хлопство русинське…

Свидригайло ходив у задумі двором, заклавши руки за спину. Місяць піднявся високо на небо, посріблив вершки дубів, було примарно хороше, князь так давно не бачив справжньої краси світу — хіба що в отроцтві, коли ще не терзали душу честолюбні бажання. Свидригайлові захотілося вбігти до кімнати, де спить Анна, розбудити її, пахучу, кохану, і піти з нею у глибину темної діброви по он тій висрібленій місяцем лісовій стежині — у таємничі нетрі, повні лісовиків, мавок, чортів, водяників… Та ні, хай спить, вона стомилася, він зараз ляже біля неї, обніме її — гарячу, спраглу — своїми сильними руками, а після радості покладе сиву голову на її груди і так засне…

— А–а–а–а!! — залунало раптом з усіх боків, гемонський рев наповнив увесь простір, не стало щілини в повітрі, де б не лунав цей дикий крик.

Скаменів Свидригайло, бо крик увірвався в його нутро і здушив страхом. Схопилися ратники, загалакали татари; князь отямився, скочив на першого осідланого коня скраю, у руці не було меча, на тілі не мав кольчуги — тільки кубрак з лосиної сириці; у темряві мечі викрешували іскри, гупали бойові бичі об шоломи, хекали чужі вершники, б'ючи сокирами по головах, ламався частокіл, кінь дибився на задні ноги під Свидригайлом, іржав і не міг вихопитися з–поміж людей, що навалювалися одні на одних і падали йому під ноги, і серед реву враз почув князь знайомий голос, це гукав Семен Гольшанський:

— Свидригайла живого! Щоб волосок не впав!

Викрик Гольшанського спам'ятав великого князя, він шарпнув вудила, кінь, топчучи живих і мертвих, помчав у глибину двору, плигнув через частокіл і поскакав шаленим галопом по висрібленій місяцем доріжці, полохаючи сонних лісовиків і мавок.

Нападники добивали тих, які ще оборонялися, оборону було зім'ято; Свидригайлові ратники й татари кидали зброю, благаючи пощади.

Литвини виважили двері меркаторію, півживий зі страху корчмар упав на коліна, трусився.

— Вставай! — гарикнув Гольшанський на єврея. — Ми не розбійники. Перед тобою великий князь Литви Жигмонт Кейстутович, — показав на худого з кістлявими вилицями й блискучими очима лицаря. — Веди до княгині!

Анна, перелякана й прекрасна, стояла посеред кімнати в одній сорочці. Упізнавши Гольшанського, спитала тремтячим голосом:

— Де мій муж?

— Утік твій хоробрий лицар, — презирливо всміхнувся князь Семен. — Мов тхір… Чи ж вартий він такої жінки, як ти? Заспокойся, княжно, ми спорядимо тобі ридван і повернемо тебе у Твер — батькові. Тільки запам'ятай: ти ніколи не була замужем за Свидригайлом.

Анна якусь мить дивилася на князя нерозуміючими очима і враз осунулася на долівку. Гольшанський наказав привести її до тями, одягти й запрягати коней.

— А я, а я, а я?! — підкотився живий клубок до ніг Гольшанського. — Де я буду, з ким? Горе мені, горе!

— Це ж Генне, — мовив Жигмонт Кейстутович. — Залиши його мені. Він вірно відслужив двом панам, хай послужить ще й третьому.

…На другий день у Бересті Ягайло віддав Жигмонтові перстень на велике князювання. Великий князь відписав королеві Кам'янець, Луцьк, Олесько.

Наприкінці вересня прибула до Берестя депутація від Михайла Юрші; він добровільно здавав Луцьк, сам же виїхав у свій маєток на Київщину. Ягайло надав Луцьку магдебурзьке право.

У Полоцьку Свидригайло збирав сили для нових битв. Бив поклони Борисові Тверському, благаючи віддати йому Анну. Князь обіцяв — як тільки княгиня видужає.

З Поділля від кам'янецького старости Михайла Бучацького прийшла на ім'я короля грамота, якою він присягав на вірність польській короні. Посланець повідомив Олесницького, що Федір Острозький передав Бучацькому свій меч, а сам подався у Києво–Печерський монастир.

У Львові Пйотр і Ян Одровонжі чекали підданської депутації з Олеська. Почався жовтень — посли з останньої твердині Галицької Русі не приходили.

Розділ дванадцятий

КОРОЛІВСЬКІ МИЛОСТІ

З раннього літа й дотепер Микита не бачив того клаптика світу, що заглядав до хижки крізь кругле маленьке віконце, — довгі місяці боровся ратник з костомахою, а коли вона відступила, саме закінчились дощі і перша лісова прозолота, осяяна сонцем, упала в око Микиті. Він зітхнув:

— Облога буде…

Марія й не чула. День у день крутила гончарний круг, мліли пальці, напухали руки в кистях, а в ярмаркові дні тягнула узвозами вивершений горшками візок через Вороняцький хребет до Олеська. Мізерні то були торги в замкненому городі, та все ж збувала потроху товар і за виручені гроші купувала для Микити харчу доброго й ведмежого сала, щоб зализував скоріше рани.

Уже була вдовою: Івашкові ратники принесли його, холодного, на Гавареччину — просив, що хоче вмерти коло Марії. Був білий мов полотно. Шляхетський спис пробив кольчугу і встряг у м'якуш легенів, кров вичуріла, життя уже й не теплилося у тілі, та, видно, десь ще жевріло біля серця іскоркою, бо ожив. Ожив для неї: буде Марія мати його завжди біля себе і вже ніколи не відпустить нікуди й на крок.

Микита почав вставати з постелі, і чекала Марія того дня, коли він підійде до лавиці, діткнеться рукою її плеча, легко відсуне від круга і сам, як то було колись, закрутить, закрутить, а звинні пальці тягнутимуть в'язку глину в довгі шийки гладунців, у розбехкані животи горшків, а вона сидітиме навпроти й лише дороблятиме до посуду із шликів вуха, і буде милуватися його високим, усипаним чорними кучерями чолом, тугими губами, добрим поглядом темних очей, в яких, диви, та й зблисне мовчазна усмішка — ота вся його мова про любов, щастя і радість, що їх принесла Марія у гончарську хатину.

Але Микита наче й забув, що сам колись гончарював, він з любов'ю поглядав на Марію, яка не розгиналася від гончарного круга, і раз у раз водив долонею по рубцюватому шрамі на ребрах, притискав, наслуховуючи, чи не пече всередині, и дивлячись у вікно, за яким віяло листв'яною заметіллю, уже вкотре говорив одне й те ж:

— Осінь… Сухо… Облога буде.

Марія чула, та ці слова не мали для неї жодного значення; війна, облога, замок, рать уже більше її не стосувалися, бо Микита біля неї — хоч і не каліка, хвалити Бога, та до зброї не придатний. А гончар весь був думками там і навіть не дивувався з того, що назавжди відчужився від одвічного ремесла, передавши його Маріїним рукам і голові, бо у своїх руках відчував лише вагу меча, під ногами стремена, а під собою — гик коня і шалений біг.

Одного дня він став на ноги, розвів руками, аж захрустіли кості, одягнувся і сказав:

— Чую, що–м здоровий, Маріє.

Вона боязко глянула на нього: якийсь він інший став, бо як це так, що навіть пальцем не діткнувся до глини, не погладив по животах свіжовиписані горшки, адже з ними, з цією роботою виріс; що поробилося йому, — тривожилася й водила поглядом за Микитою; він підійшов до вікна, довго дивився на жовті жагелі беріз серед брунатної бучини, а потім круто повернувся до Марії.

— Найди мені кольчугу, я зв'яжу, де пробито, а меч там дадуть.

— Не пушу–у! — скрикнула Марія і розіп'ялася руками на дверях, наче він у цю мить мав уже виходити з хати. — Не пущу, ти ще слабий, а рать… рать же закінчилася!

— Вона тільки–но розпочалася, Маріє…

— Не пущу! Не ратник ти, а з діда–прадіда гончар, то трапилося так, що мусив одягнути обладунок, а тепер вертайся до свого, бо кожному своє, а ти гончар, гончар!

— Заспокойся, Маріє… Я вже не той, ким ти мене називаєш.

Микита гладив її по обличчі незвично шкарубкою долонею, з якої не зійшли ще мозолі від рукояті, де той м'який дотик гончарських рук, що приніс їй першу ласку, чому чужі стали його пучки, звідки взялася в гончаря тверда шкіра на долонях, гей, таж бо меча вони тримали; а де його сором'язливий погляд, куди ж то раптом подівся той працьовитий добрий Микита, який нічого не знав і не хотів знати, крім горшків та Марії?

— Я вже не той, любко… Відтоді, як убив нещасного Мартина, я більше не гончар. У той мент я збагнув, що людська кривда набагато глибша, ніж тивунська жорстока дурість, ніж побори, чинш… А потім побачив, що з нею можна й позмагатися. Я не забув, як робити горшки, але навчився рубати ворога. Не пора тепер забувати цю науку. Не кожен може, але той, хто уміє, — гріх матиме, коли відмовиться від святого діла. А в мене є сила і лють. Силу мати дала, а лють — кривда наша, якої ми гаразд і не розуміли… Я бачив її — очі до очей, вона дихала мені ненавистю в обличчя, я жорстоко рубав її, і мені легше ставало, коли від мого меча падали один за одним кривдники, я зрозумів, що мої руки зменшують зло на землі, що я став потрібен. Як я сяду тепер за горшки, коли знатиму, що гинуть мої побратими, а я міг би їх захистити, як я цими руками лічитиму гроші на ярмарку, коли вони ще не відімстили за мою власну рану?

Марія оповила шию чоловікові й прошепотіла в нього на грудях:

— Пустив єси, Господи, мого Микиту на волокиту…

— Душко моя, та чи ти знаєш, що як програємо, то не треба буде нам ні горшків, ні тих грошей. Усе заберуть, усе спалять… Та я — хай навіть здобудуть замок — ходитиму Вороняцькими лісами, мов злий привид, і жодного ворога, поки житиму, не пущу на Гавареччину, тебе оберігати буду…

Микита в'язав пробиту списом кольчугу, Марія стелила свіжу постіль на ніч і росила її сльозами. Коли то ще зігріє її своїм теплом Микита? Та й чи зігріє?
— Воювати захотів, Микито? — дублене обличчя кушніра Галайди скривилося в гіркій посмішці. Він поставив перед гончарем кухоль браги. — Пий і вертайся до Марії та до своїх горшків.

— Не второпаю, що ти верзеш… — Микита відсунув кухоль, насторожено дивився на Галайду, скоробленого якоюсь незрозумілою йому гіркотою. — Що трапилося за цей час в Олеську? Вали ж цілі, чужого війська не видно, гаківниці не заржавіли, стяг із левом лопотить на замковій вежі…

— Усе на місці, як і було, Микито… Тільки черв'як проліз у серця наших ватажків і точить, бачу, точить… Сточив Свидригайла, і Юршу, і Острозького, та й до нашого добрався. Не відаю, що там діється на замковій горі, та одне відомо: королівський лист прийшов до Івашка. Мовляв, усе одно вам не встояти, Свидригайла ми скинули, Жигмонт віддав нам українні замки — увесь крицевий ланцюг від Кам'янця до Крем'янця віддав Кейстутович королеві, Микито, — мовляв, король не хоче марно проливати крові, тож складіть зброю, а ми вам усі землі з людьми й добрами повернемо. Волен би плюнути Івашко на ті обіцяні милості й допомоги на півночі шукати, так ні — скликав землян до свого двору й радяться нині, як краще голови наші в ярмо увіпхати… їм землі повернуться, а поспільству — калан і чинш, і панщина! Де ж ти бачив таке, Микито, аби пан захотів при житті із своїм добром попрощатися?..

— Не вірю, не вірю… — поник Микита. — Щоб Івашко?

— Івашко, Івашко… І розумний, і людяний, і лицар здольний, а як став віч–на–віч з утратою багатства — боярин, та й годі. А ми ще такі сильні! За півроку наш замок ніхто не годен узяти, а там і допомога підійшла б…

— Як це так, — хитав головою Микита, — бувши конем — та волом стати?

— Ми станемо волами. А вони… Ворон ворону ока не виклює.

— Не бути цьому, — вихилив Микита кухоль, аж забулькало в горлі. — Звикли ми були до ярма, та коли хоч один день походили без нього, хіба можемо вдруге добровільно голову впихати?

— Що ти задумав?

— Те, що й ти, — бачу по тобі. Разом будемо.

— Нас буде багато. Підемо в ліси, де кури не допівають, голосу християнського не чути, — розпогодилося кушніреве обличчя, він теж духом випив кухоль. — І налітатимемо шуліками, і спати п'явкам не дамо, у вічному страху держатимемо. Хто раз подихав волею, того ядуха душить у неволі, ти правду кажеш. Станьмо кожен нині на призначене йому Богом місце і твердо там стіймо. А загинемо, то стоячи, — не на колінах.
Івашко слухав Каліграфа, м'яв бороду і темнів, мов хмара, опускалися його дужі плечі під тягарем страшних новин.

Зрадив Свидригайло… Чорно, підступно — тоді, коли перемога, у крові скупана, у вогні випалена, підвелася у повний зріст на західній межі Литво–Русі… Зрадили і Свидригайла. А до кого ж ми тепер — самі? Як — самі? Хто ми?

— У Новгород ходив, Осташку?

— Ходив. Юрій Онцифорович готов був вислати шість тисяч війська. Я від тебе мову вів як від державця краю — не замку. Та ось із Полоцька прибув Свидригайло, далі величав себе великим князем, то посадник йому пообіцяв. Знову проллється кров за булаву. А могли б ми поміч узяти…

— Як? Адже ми каштеляни. Без знатного родоводу, без титулів. Жигмонтові каштеляни… А вже й не Жигмонтові — королівські.

Каліграф підступив до Преслужича, що сидів за столом, сперши на руки голову, діткнувся до його плеча; відчув боярин силу в тому дотику, він глянув на свого порадника, — той проймав його проникливим цупким поглядом.

— Князю, — мовив Осташко, — не чекай титулу від своїх повелителів, вони титулують того, кого не бояться. Ти ж не діждешся. І чи потрібен тобі він — фальшивий, мов підроблений гріш, який не має ходу на торгах? Титул у тобі, це твоя мужність, сила й розум. Князю, вели сурмити збір, і народ віддасть тобі клейноди, яким ціни немає, — не перстень, не срібний шестопер, а серця свої і віру. Нині проголосять тебе князем Галицької Русі й Волині, а завтра на півночі стануть стіною новгородські полки, на заході ж — гуситські!

Спалахнув пломінь в очах Івашка, і завмер у напруженому очікуванні Каліграф: кине зараз клич достойний муж, і сколихнеться море чорного люду, що нині бродить ватагами і в потемках воює іменем облудного литвина, люду, котрий жде цього поклику в хатах, у полі, за верстатами.

— Князю… Ти сказав — князю? Хто дав тобі право?

— Я тільки порошинка того народу, який посідає це право, відколи назвав себе Руссю. Та позабули ми про нього, і я нагадую: князю, встань за русинський край!

Івашко стояв обличчям до вікна, йому видно було весь город і горбатий Вороняцький хребет, і маленьку гірку серед боліт, на якій раннім літом залопотів ганебний білий стяг над наметом мазовецьких князів, гордість за звитягу сповнила його серце, він відчув, як приходить до нього рішучість — хіба не все одно, коли помирати, — і в цю напружену мить у важкій тиші протяжно зойкнули двері.

— Хто там?

— Боярине, — мовив, схилившись, одвірний, — до тебе посланець із Львова.

Зі Львова?! Преслужич готовий був уздріти ворожі війська, що облягають замок, прийняти титул, дарований йому Осташком, кинути з висоти Олеської твердині на Галичину, Подолію, Волинь клич до зброї, та не сподівався побачити перед собою смиренного посланця від львівського старости Одровонжа, а він уже ступав через поріг його хоромів — у чорному сукмані, з сувоєм у простягнутій руці, підкупливо й поштиво кланяючись.

Івашко розгорнув сувій, лист був написаний по–латині, прочитати він його не міг, глипнув на Каліграфа, але не звелів йому тлумачити, поклав сувій на стіл, спитав посланця:

— Про що там?

Посланець поклонився і проказав єлейним голосом:

— Руський і львівський староста пан Пйотр Одровонж нагадує панові Преслужичу про рескрипт королеви Ядвіги, в якому звелено було, щоб Олеський замок від польської корони не відлучати й настановляти там старостою тільки поляка або русина шляхетського роду. Ви порушили закон, перейшовши від Корони на бік коромольного Свидригайла, проте пан староста доводить до вашого відома високе королівське пробачення, пропонує скласти зброю, відкрити брами і вертатися на свої землі, вас же, боярине, залишає цивільним державцем замку. Коли ж на це немає вашої згоди, — посланець випростався, — тоді на вас піде зі Львова незліченне королівське військо, яке готове нині до походу.

Каліграф бачив, як потьмяніли Івашкові очі, боярин мовив до посланця покірним чи то втомленим голосом:

— Я пораджуся з землянами, а потім вишлю до пана Одровонжа депутацію.

Коли за посланцем зачинилися двері, Івашко винувато глянув на Каліграфа, немов просив вибачення за те, що супроти волі згас у його очах рішучий пломінь; боярин наче поменшав зростом, із велетня, яким тільки що був, стоячи при вікні, перемінився у звичайну втомлену людину, а погляд, що осягав увесь край, раптом потьмянів, бо звузився до обширу лану, на якому ростуть просо і гречка.

Івашко відчув тяжку душевну втому. Досі не знав, бо не давали їй очуняти то бої, то безвихідь, та ось несподівано вихід прийшов, і разом із бажанням спокою так боляче запекла в серці туга за дочкою, якої він зрікся в ім'я боротьби. А тепер усе закінчено, і не мусить він відступати на Волощину або гинути — може й тут під старість років спочити біля коханої дитини…

— Іди, Осташку, перетлумач листа, — сказав. — А в неділю я скличу до себе у двір землян. — І, немов виправдовуючи себе у чомусь, додав зітхнувши: — Як я давно дочки не бачив…

«Не має ще правителя українна Русь, — подумав скрушно Осташко. — Ще мало наруги, мало відчаю, щоб народився Жижка… Але що там задумали у Львові? Це ж непроста така ласка. Побачити б старця Гаврила…»

Того ж дня перед вечором прискакав із Теребовлі ратник з листом від Давидовича.

«Наче змовились…» — майнуло в думці Івашкові, коли відкривав листа.

«Дорогий свате, — читав Івашко, і спазми здушили горло старого лицаря, — передаю тобі поклін від твоєї єдинокровної дочки, що сохне в тузі за вітцем і просить щодня мене, абихмо помирилися з тобою. Прости мені за кров твоїх воїв, я ж прощаю тобі за сплюндрований мій двір в Олеську. Передай через мого гінця своє слюбовання прибути перед твоє обличчя, хай обніме твої коліна сирота Орися…»

— Доню, донечко!.. — схлипнув Івашко. — Бачить Бог, не витримає моє серце… Простіть мені, братове, я теж людина…

Він підвівся, утер сльози й мовив до теребовельського ратника:

— Скачи чимдуж… Скажи Давидовичу, що я жду його в неділю.

На дубових столах у світлиці — сулії з винами, полумиски з пахучим м'ясивом; Преслужич у вишитій сорочці, домашній, добродушний, зустрічає гостей, садить за столи. Каліграф зі страхом дивиться на Івашка й очам своїм не може йняти віри: як це так раптом він став із владного державця Олеської землі осадником на королівщині, із повелителя — слугою…

Костас Жмудський підійшов до Преслужича, проказав крізь стиснуті губи:

— Коли віри до мене, литвина, не втратив, то дозволь мені з вами, русинами, до кінця бути — гріх Свидригайла, которий не токмо Русь, а й Литву продав, іскупити хочу…

— Підожди, Костасе, сідай… — відсторонив його рукою Івашко.

Уже всі вмістились за столом у напруженій цікавості — що повість староста. Івашко киває Каліграфові, той устає, розгортає сувій.

— Мені прислано королівського листа. Слухайте, панове, і розсудіть. Читай, Осташку.

— «Внесено отже, — почав монотонним голосом Каліграф, — що земельним власникам, прізвища яких Іван Преслужич, Масько Каленикович, Івась Калдубицький, Костас Жмудський, Дзюрдзьо Струтинський, Януш Підгорецький, Нег Стрибоцький, Демко Ожидівський, повертаються всі їх маєтності під королівством, а також осілості під Олеськом. Ми ласкаво й щедро допускаємо їх до їхніх власностей, вольні вони посідати, як і раніше, за великого князя Вітовта, свої власності із ставками, млинами й митницями та з усіма іншими доходами. Коли ж згадані олеські земляни стануть перед руським старостою, то кожному з них звелимо видати лист ведлуг їхніх маєтків і печать нашу приложимо…»

— За що така милість? — почувся голос Костаса Жмудського.

— За складення зброї в Олеську, — глухо відказав Івашко; він, слухаючи тепер удруге королівського листа, відчув у ньому підступну хитрість. Яка потреба ставати власною персоною перед очі Одровонжа?

— Це єдиний для нас вихід, — заговорив Демко з Ожидова. — Хіба не видно було з самого початку, що не перемогти нам?

— Головою муру не проб'єш!

— Кров людську треба пощадити…

— Замовкніть! — Костас Жмудський стукнув по столу порожнім кухлем. — Нас зрадив Свидригайло, а ми за його прикладом маємо зрадити народ, який повірив нам і готовий іти на смерть?

Схопився Януш Підгорецький:

— Ми вже повірили одному литвинові, а тут другий спаситель об'явився… Але коли тобі так хочеться смерті, то вмирай, а не тягни інших за собою! А якщо нас передавлять, мов мух, легше від того стане народові? Месія…

— А ти ж русин, то й спитай у русинського народу, чого він хоче!