Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

До старих надбужанських племен деякі дослідники включали також черв’ян, жителів Червна, на основі звістки Баварського географа «зуіреани мають 325 міст». Ці «зуіреани» згадуються поряд з «бусанами», тому деякі дослідники відносять ці звістки до Волині; але в цілому справа розміщення племен Баварського географа залишається невирішеною. Однак і не беручи до уваги цієї непевної звістки, треба визнати, що Червенські гради займали окреме місце в давній історії Волині, і можна припускати, що в основі цієї організації лежала якась племінна група. Зрештою назва «черв’ян» згадується у літописі в XII ст. [Іпат., с. 334.].

Наскільки про Волинь і Забужжя давні джерела дають порівняно широкі дані, настільки про територію над Сяном і Верхнім Дністром наші відомості скупі. Частково ця територія могла входити в землі уличів і тиверців. За даними найдавнішого літопису, поселення уличів були спершу над Дніпром, звідти вони перейшли на Південний Буг і Дністер і тут сиділи разом з тиверцями, доходячи до Дунаю і до Чорного моря. «Було їх безліч», розповідає літопис, «і городи їх є дотепер» [Іпат., с. 7.]. Уличів згадує також Константан Порфірородний, під назвою «ультіной», у сусідстві з печенігами. З ними пов’язували також звістку Баварського географа: «Унліці, численний народ, 318 міст»^[69].

Питання про те, як далеко на північ сягала територія уличів і тиверців, не вияснене. Були спроби позначити їх північні поселення на основі топографічних назв, але без певних успіхів^[70]. Археологічні дослідження також не дали поки що переконливих результатів. Тому тільки гіпотетично можна припускати, що поселення уличів і тиверців доходили до Поділля і Південної Галичини.

Нерозв’язаним залишається питання про хорватів на Підкарпатті. Літопис згадує хорватів між східнослов’янськими племенами, але не визначає їх території; хорвати мали брати участь у поході Олега на Візантію 907 р., проти них вів війну Володимир 993 p. [Іпат., с. З, 7, 17, 28, 83.]. На основі даних, які дає Константан Порфірородний та інші джерела, дослідники визначають територію хорватів, в загальному, у Карпатах і Чеських горах. Але позначити точніше кордони їх розселення поки що не вдалося. Що стосується галицького Підкарпаття, то в топоніміці цієї території не знайдено ніяких надійно хорватських елементів^[71] і треба припускати, що хорвати жили не в Галичині, а десь на захід або на південь. Щодо етнічної приналежності хорватів, то найбільш авторитетний з дослідників ранньої Слов’янщини Л. Нідерле виступав проти погляду про існування трьох окремих племен хорватів — чеського, польського і руського, а визнавав карпатсько–чеських хорватів великим одноцілим племенем. Отже, питання, чи хорвати належали до східнослов’янських племен, остаточно не розв’язано.

Про територію над Верхнім Дністром та Сяном стародавні джерела не містять відомостей, які племена її займали. Волинські племена не переходили на південь через лінію Щебрешин — Белз — Броди — Збараж, уличі і тиверці навряд чи доходили далі Коломиї — Теребовлі, хорвати селилися на захід від Перемишля, — отже, територія Сяну і Верхнього Дністра залишається без жодних даних.

У топонімії цих земель існує багато ознак давніх часів. Звертають увагу назви поселень, утворені від слов’янських імен: Перемишль, Добромиль, Самбір, Борислав, Хотилюб, Будомир, Дрогомишль, Станимир. Часті тут патронімічні назви типу Болестрашичі, Городиславичі, Ніжатичі, Повнятичі, Вишатичі, Борятичі, Городятичі, Путятичі, Милятичі, Сулятичі, Панталовичі, Чудовичі, Боршовичі, Гулковичі, Мужиловичі, Прилбичі, Тустановичі і багато інших. Треба зауважити, що ці характерні назви скупчені переважно на західній частині території — на південь від Ярослава та між Перемишлем, Самбором і Городком; на південь, до Карпат, не переходять лінії Добромиль — Самбір — Дрогобич — Болехів, а на схід рідшають.

Беручи до уваги поширення стародавніх топографічних назв, можна зробити висновок, що вузька територія над Середнім Сяном та Верхнім Дністром була густо заселена стародавнім населенням з одноцільним характером. Можна здогадуватися, що це була територія окремого племені, проте його назви ми не знаємо. Коли міста стали центрами племінних організацій, головним осередком цієї території став, правдоподібно, Перемишль, який і пізніше вважався найпершим містом Підкарпаття^[72]. Може, і все плем’я від назви головного міста називали перемишлянами^[73].

Не виключено, що на широкій території Підкарпаття існували інші племінні центри: Звенигород, Галич, Теребовля, які пізніше стали столицями князівств.

Відомості, які маємо про західноукраїнські землі VII–X ст., дають досить різноманітну картину суспільного життя на цій території. Характерно, що етнічні групи того періоду виступають вже не як примітивні родоплемінні союзи, а як своєрідні політичні організації. На початку VII ст. такою організованою силою були дуліби. В VII ст. бужани, черв’яни і уличі — якщо приймати дані Баварського географа — мали свої племінні союзи, які включали по 200–300 поселень. Раніше середини IX ст. існувало об’єднання волинян, якому підлягали інші племена і яке мало великий авторитет серед слов’ян. Врешті, в X ст. зустрічаємо ближче нез’ясоване об’єднання під назвою «Червенських градів». Центрами таких племінних політичних об’єднань були укріплені «гради», від яких етнічні групи приймали нові назви.

Племена не були вже зв’язані з своїми давніми територіями, а пересувалися в інші місця. Вище звернено увагу на селища з назвою Дуліби, які лежать далеко поза дулібською територією. Так само у різних місцях знаходимо назви Деревляни, Кривичі, Лучани, Лучичі, Черв’яки^[74], які свідчать про те, що окремі племінні групи переходили на чужі племінні території.

Нез’ясованим залишається питання, чи надбужанські і наддністрянські племена в ранніх часах належали до об’єднання антів. Хоч анти мали свої головні центри ближче Чорного моря, їхнє об’єднання могло сягати своїм впливом і на інші племена. Але джерела не дають про це певних відомостей^[75].

Протягом VI–VII ст. слов’янські племена вели великий наступ на візантійські землі і поступово оволоділи Балканським півостровом. Це був переломний період у житті східних слов’ян: величезні маси із стихійною силою пересувалися з півночі на південь. Сучасники згадують у цьому наступі антів, склавинів та різні неслов’янські племена [Погодин А. Л. Из истории славянских передвижений. — Спб., 1901, с. 111.]. Можна припустити, що підкарпатські племена також брали участь у цих походах — один з шляхів на Балкани проходив уздовж Пруту і Дністра.

Землі над Бугом, Дністром і Сяном увійшли в широке історичне русло в результаті їх приєднання до Київської Русі. Вперше про зв’язки західних східнослов’янських племен з Києвом згадується при літописному описі походу Олега на Візантію 907 р. У поході поряд з іншими племенами мали взяти участь хорвати, дуліби і тиверці [Іпат., с. 17.]. Ці племена не були ще підкорені Києвом, літопис називає їх «толковинами», тобто допоміжниками, союзниками. Така добровільна участь незалежних племен у поході київського князя на Візантію не є неправдоподібною — це було немов продовження раніших походів слов’ян на візантійські землі, які йшли тими самими шляхами і до яких приєднувалися різні племена.

В період Олега та Ігоря Київська Русь не могла ще остаточно приєднати західні племена, тому що на шляху на захід стояли деревляни, які вперто захищали свою незалежність. Тільки коли Ольга та Святослав остаточно підкорили деревлян, зв’язки Києва з Волинню і Підкарпаттям стали тіснішими.

Святослав ходив походом на захід. Про це дає звістку Галицько–Волинський літопис, оповідаючи про похід Данила Романовича на Чехію: «Не було раніше в землі Руській нікого, хто б воював Чеську землю, — ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий» [Іпат., с. 545.]. З цієї згадки видно, що літописець мав якісь відомості про західний похід Святослава, — знав про те, що Святослав не ходив на Чехію. Те, що Святослава поставлено поряд з Володимиром, дає підставу до здогаду, що Святослав, так само як Володимир, ходив у напрямку Польщі. Цей похід міг відбутися до 964 р., тому що за хронологією найдавнішого літопису, з 964 р. почалися походи Святослава на Волгу, а далі в Болгарію. Правдоподібно, що після підкорення деревлян Святослав зайняв також Волинь і Забужжя, тоді ж виник конфлікт з Польщею [Іпат., с. 41.]. Якими були причини війни, ми не знаємо. Не маємо також ніяких відомостей про ворожі відносини в ранішому часі між польськими та волинськими і підкарпатськими племенами. Племінні території обох сторін були відокремлені широкою смугою первісних пущ. В той період князем Польщі став Мєшко І (962). Йому загрожували чеські Пржемисловичі, які наступали на Краків, і навряд чи в його інтересі було викликати війну з Руссю. Похід Святослава міг виникнути з якогось невідомого нам пограничного інциденту або мав ціллю здобич, як це часто бувало у феодальних війнах.

Якщо Святослав досяг таких успіхів на західних землях, то вони були недовготривалі. Він повернув всі сили своєї держави на воєнні походи на схід і південь і нарешті поліг у боротьбі (972). Землі над Бугом і Сяном залишилися без захисту. Це використали поляки («ляхи») і, може, як реванш за похід Святослава вирядилися на окраїнні землі Давньоруської держави і захопили Перемишль і Червенські міста.

Знову до Києва приєднав західні окраїни Володимир Святославич у поході 981 р.: «Пішов Володимир на ляхів і зайняв їх городи, Перемишль, Червен і інші городи, які і до цього дня є під Руссю». Хоч цей літописний запис викликає деякі сумніви^[76], але в основному треба прийняти його як єдине джерело, що освітлює факт поновного приєднання цих земель до Києва.

Не знаємо точніше умов, в яких відбувався похід Володимира. Для успішного проведення воєнних дій необхідним було створення відповідної бази для війни, очевидно, на східному березі Бугу. У своєму поході Володимир не тільки зайняв Червен і Перемишль, але пішов далі, у землі Польщі. Галицько–Волинський літопис з нагоди походу Данила на Сілезію згадує далекий похід Володич мира у польські землі: «інший князь не входив у землю лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, який охрестив землю» [Іпат., с. 545.]. Ця звістка належить, правдоподібно, до 981 р., тому що з пізнішого часу нема даних про походи Володимира, хоч відносини між обома князівствами залишалися напруженими. 992 р., за німецькими джерелами, польському князеві Болеславу «загрожувала велика війна проти русів» [МГГ, т. 3, с. 69.]. В цьому ж році Володимир ходив походом на хорватів [Іпат., с. 83.]. Можна здогадуватися, що ця війна також мала за мету забезпечення Підкарпаття, але немає доказів, що вона була спрямована проти Польщі. 1013 р. Болеслав вирядився у похід на Русь, але по дорозі сталася сутичка між поляками та допоміжним військом печенігів, і військові дії звелися до пограбування пограничних земель [МГГ, т. 4, с. 55.]. Пізніше між обома сторонами настало замирення, знаком цього був шлюб Володимирового сина, Святополка, з дочкою Болеслава. В останні роки свого життя Володимир, як оповідає літопис, жив у добрих відносинах з Болеславом [Іпат., с. 87; Лавр., с. 124.].

Приєднавши західні землі, Володимир подбав про те, щоб їх міцніше зв’язати з Київською Руссю. В першу чергу він створив нову столицю Волині — Володимир. Старі центри — Волинь, Червен, Бужськ та ін. не відповідали новим завданням, і навіть, маючи традиції самостійності, могли заважати розвитку нового державного життя. Для організації нової влади потрібний був новий центр, яким і став Володимир.

Із створенням нової столиці була пов’язана нова форма управління. Володимир передав Волинську землю своїм синам — спершу Борисові [Чтение о погублений Бориса и ГлЂба, Нестора. — В кн.: Пам’ятки мови і письменства давньої України. К., 1928, т. 1, с. 111.], пізніше Всеволодові [Іпат., с. 83; Лавр., с. 118.]. Управителями інших земель він також призначив синів. Таку систему управління ввів Святослав Ігорович, і пізніші князі постійно її підтримували. Те, що правителем землі був син київського князя, міцніше зв’язувало територію з Києвом, протидіяло місцевому сепаратизмові. Одночасно управління члена династії зміцнювало місцеву адміністрацію, підносило її значення.

В новій столиці Волині Володимир заснував єпископство. Звістка про призначення до Володимира єпископа Стефана 992 р. збереглася у пізніших літописах [Никон., с. 65.], але автентичність її не заперечується. Встановлення церковного центру мало певне значення для культурного піднесення західних земель і підтримання тісніших зв’язків з Києвом.

З інших заходів, які можна приписувати Володимирові, заслуговує на увагу укріплення Забужжя. В той час на лівому березі Бугу був заснований Всеволож, названий іменем Володимирового сина Всеволода^[77]. Правдоподібно, що тоді ж виникло укріплене селище Варяж, поблизу Всеволожа. Його назва вказує на поселення варягів, які перебували на службі князя, як про це згадує літопис^[78].

Після смерті Володимира знову почалася боротьба за західні землі. Святополк Володимирович, бажаючи добути Київ, закликав на допомогу польського князя Болеслава. У бою під Волинем 1018 р. потерпіло поразку військо Ярослава Володимировича, і польське військо пішло на Київ. Використовуючи перемогу, Болеслав забрав собі Червенські міста [Іпат., с. 100–101; Лавр., с. 139–140.].

Західні окраїни залишалися під владою Польщі 12 років. Хоч Ярослав вже 1019 р. оволодів Києвом, проте довгий час був зайнятий впорядкуванням великої держави і не міг присвятити більшої уваги західним землям. В 1030–1031 рр., у двох походах, здобув спершу Белз, а далі Червенські міста [Іпат., с. 105; Лавр., с. 146.]. Про Перемишль літопис не згадує, але із пізніших подій виходить, що він також повернувся під владу Києва. Це був період, коли Польща ослабла і польські князі не мали змоги продовжувати агресивну політику Болеслава. Князь Казимир Обновитель (1034–1058) встановив дружні відносини з Ярославом і взяв за жінку його дочку Марію–Добронігу; «за віно» він повернув бранців, яких вивів із Русі Болеслав. За те Ярослав дав Казимиру допомогу проти мазовецького воєводи Мойслава (Маслава, 1041, 1047) [Іпат., с. 108–109.]. Завдяки цим мирним взаємовідносинам західні землі були забезпечені за Київською Руссю.

Знову предметом боротьби західні землі стали під час війни між синами Ярослава. Ізяслав Ярославич, вигнаний із Києва народним повстанням, подався до польського князя Болеслава Сміливого і за його допомогою двічі добував Київ (1069, 1077). Польські хроніки подають звістку, що в часі походів Болеслав зайняв Перемишль^[79] [Длугош, т. 10, с. 340–342, 346–347, 349.]. Але ця займанщина не була тривкою і в 1080–х рр., за невідомих умов, Перемишль знову перейшов до земель Київської держави.

У складі Давньоруської держави західні землі складали одну територію, яка підпорядковувалась безпосередньо київському князеві. При цьому головне місце займала Волинь, де було столичне місто Володимир, а прикарпатські землі знаходилися на другому місці. Київські князі призначали до Володимира намісників, звичайно своїх синів^[80].

Хоч у Києві, після смерті Ярослава, проходили зміни князів, проте всі вони вели ту саму політику — утримувати західні землі і не дозволяти їм відокремитися в самостійне князівство. Особливе значення для Київської держави мала Волинь, як багатолюдна земля з розвинутими містами, важливий торговий шлях на захід^[81].

Для Волині і Підкарпаття приналежність до Київської Русі мала велике значення. Західні землі встановили тісні зв’язки з культурним і політичним життям всієї Русі і могли брати активну участь у вирішенні загальнодержавних питань. Це підносило рівень суспільного розвитку краю і не дозволяло йому замкнутися у колі своїх місцевих інтересів. Зв’язок з Києвом забезпечував західні землі від агресії польських князів. Найвидатніші київські князі Володимир і Ярослав з особливою увагою організовували захист західного пограниччя.

Тісні політичні зв’язки з Києвом сприяли зміцненню культурного єднання різних частин Русі, головним центром якої був Київ. Про це, зокрема, свідчать пам’ятки матеріальної культури: слід згадати овруцькі пряслиця, київські ковтки та інші вироби, які поширювалися в побуті населення Прикарпаття і Волині [Ратич, с. 30, 54, 67, 70.]. В ті часи вперше на західних окраїнах було прийнято назви «Русь», «руський», В західних джерелах Галичину починають звати Руссю.

ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО XI–XII СТ.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі відомий тільки в загальних рисах. 1084 р. з’явилися тут три князі — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі — і в їх руках опинилися головні міста краю — Перемишль, Звенигород і Теребовль.

Ростиславичі належали до «ізгоїв», князів без волостей, їх батько, Ростислав, деякий час (1064–1066) був тмутараканським князем. Після його смерті (Ростислав був отруєний візантійцями) Володар Ростиславич намагався добути назад батьківське князівство, але був вигнаний з Тмутаракані (1083). Його брати, Рюрик і Василько, перебували у Володимирі при дворі волинського князя Ярополка Ізяславича, мабуть, під його доглядом, як небезпечні претенденти на княжі землі [Іпат., с. 115, 117, 143, 144; Лавр., с. 159–162, 198–199.].

Використавши відсутність Ярополка, Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства^[82].

У Перемишлі, правдоподібно, стояла польська залога, яку посадив там Болеслав Сміливий — треба було і з нею звести бій. Про те, якими силами користувалися Ростиславичі у цій боротьбі, не маємо ніяких конкретних даних. Можемо лише здогадуватися, що основну роль відіграло тут місцеве населення, яке було незадоволене залежністю від чужоземних князів.

Ростиславичі були настільки сильні, що змогли захиститися від київських і волинських військ, які разом наступали на них^[83].

Київський князь Всеволод Ярославич, як «старійшина» між князями, бачив безуспішність боротьби і остаточно визнав за Ростиславичами зайняті ними землі. 1097 р. з’їзд в Любечі під Києвом підтвердив це рішення і залишив Ростиславичам Перемишль і Теребовль (Звенигород не згадано) [Іпат., с. 167; Лавр., с. 247.]. Це був важливий успіх Ростиславичів, бо спірні до цього часу землі закріплено за ними юридично.

Захоплений поляками Перемишль Ростиславичі змогли повернути собі в час розладдя, яке виникло в Польщі після вигнання Болеслава Сміливого (1080), в період князювання Владислава Германа (1080–1102). Але про цю боротьбу немає певних відомостей. Длугош (під 1090 р.) згадує про загальне повстання проти польської влади на землях Русі. «Піднявши зброю, вони усувають і проганяють польських старшин і начальників із руських замків і укріплень, в яких не було залоги вірних воїнів, одних перекуповують грішми, інших голодом примушують виходити із міст і твердинь. А кого не могли переконати підступом, зрадою або щедрістю, тих перемогла довга облога русинів» [Длугош, т. 10, с. 402–403.]. Хоч в цьому оповіданні нема конкретних деталей, все ж воно може передати зміст дійсних подій.

Під час любецького з’їзду Василько увійшов у ближчі взаємини з Володимиром Мономахом, який добивався першого місця серед князів, і уклав з ним якийсь договір. Їхні зв’язки занепокоїли волинського князя Давида Ігоровича, який припускав, що цей союз спрямовується проти Волині. Спільно з київським князем Святополком Ізяславичем вони захопили Василька, наказали його осліпити і підняли війну проти Ростиславичів. Боротьба проходила на волинсько–галицькому пограниччі та закінчилася перемогою Ростиславичів в битві на Рожному Полі 1099 р.^[84] Володар і Василько не переслідували розбитого противника, а залишилися на місці бою: «Вистачить нам стати на своїй межі».

Проте Святополк не залишив боротьби, а підняв проти Ростиславичів угорського короля Коломана. Це був перший агресивний наступ Угорщини на північ Карпат. Коломан підійшов під Перемишль. Але Ростиславичі залучили собі на допомогу половецького хана Боняка і разом з половцями оточили й розбили угорське військо над р. Вягром (Вігором) 1099 p.^[85] Щоб забезпечитися від угорської агресії, Ростиславичі увійшли у союз з Візантією, яка боролася з Угорщиною; донька Володаря стала жінкою імператора Олексія Комнена [Іпат., с. 185.].

Ростиславичі підтримували дружні відносини з Володимиром Мономахом, який став київським князем (1113–1129)^[86]. Коли ж Мономах почав укріплювати свій вплив на Волині, Ростиславичі, налякавшись його могутності, намагалися посадити у Володимирі свого ставленика, але безуспішно^[87].

Ростиславичі доклали багато зусиль на те, щоб зміцнити своє становище проти Польщі. В той період внаслідок розвитку процесу роздроблення краківські князі Владислав Герман і Болеслав Криворотий не мали достатньої сили для прямих виступів проти Ростиславичів, але вступали у зв’язки з їх ворогами, Святополком і Коломаном^[88].

Василько, після осліплення, розповідав, що він в минулому мав війни з Польщею і планував дальші походи, щоб «помститися за Руську землю» [Іпат., с. 174.]. Літопис згадує тільки один похід Василька на Польщу за участю половців 1092 р.; Длугош вказує на інші походи Ростиславичів^[89].

1122 р. Володар у бою під Високим попав у полон і за відпущення його на волю було взято великий викуп^[90] [Іпат., с. 228.]. Пізніше син Володаря, Володимирко, дійшов до м. Бєча, відплачуючи за цей похід, Болеслав ходив на Перемишльське князівство і переміг військо Володаря^[91] [Длугош, т. 10, с. 531, 532].

Звістки про боротьбу Ростиславичів з Польщею вказують, що князі не організовували великої війни проти польських князів, а походи їх мали пограничний характер. Згадки про Високе і Бєч свідчать, що вони не сягали далі, як поза р. Вислоку (притоку Вісли). Лінія кордону між Польщею та Перемишльським князівством в той період не була ще точно визначеною, тому походи князів мали на меті здобути вигідніший кордон: не дозволити противнику оволодіти важливими місцями, а якщо це сталось, знищити його опорні пункти.

Після смерті Рюрика (1094) Володар і Василько спільно оволоділи своєю землею і солідарно захищали свої справи. Вони розподіляли територію так, що Перемишль і Звенигород належали Володареві, Теребовль і Галич Василькові^[92].

З діяльності Володаря у Перемишлі знаємо лише те, що він побудував церкву св. Івана, в якій пізніше був похований [Длугош, т. 10, с. 533.].

Дещо більше відомостей є про Василька. Теребовельська і Галицька волості лежали на краю степів. Частина половців кочувала десь в недалеких місцях, це видно з того, як швидко половецький хан Боняк 1099 р. прибув на заклик під Перемишль [Іпат., с. 177.].

Очевидно, половецька орда часто нападала на Підкарпаття (як і на Наддніпрянщину), і укріплення пограничної смуги мало першорядне значення. Василько вживав заходи, щоб заселити пограничні землі, використовуючи для цього частину степовиків, які погоджувалися перейти до осілого життя, що видно з його слів: «потім хотів я перейняти дунайських болгар і посадити їх у себе» [Длугош, т. 10, с. 174.].

Так само він мусив використовувати й інших кочовиків. Мабуть, в той час з’явилися поселення з назвами Половці, Торки, Торське, Печеніжин та ін. Можна здогадуватися, що Василько ставив у пограничній смузі також укріплені міста. З його іменем можна зв’язати «град» Василів у Чернівецькій обл.^[93]

Хоч Ростиславичі у війнах користувалися допомогою степовиків, вони, як усі видатні князі того часу, добре розуміли небезпеку степових орд і вважали необхідним вести боротьбу з ними. Василько Ростиславич так говорив про свої плани походів у степ: «хотів я проситися у Святополка і у Володимира на половців: піду, — сказав я, — на половців, і або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю» [Іпат., с. 171.].