Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

Ці звістки не з місцевих, а з іноземних джерел передають справжнє становище лише в загальних рисах і не пояснюють точно, в якому напрямі розвивалися події. Дорікання Юрієві можна поділити на дві групи. Перша — що князь ламав тогочасне «право» і запровадив суворий режим. Цей докір могла закидати привілейована суспільна верхівка — боярство. Як видно з документів Юрія II, боярська рада брала участь в управлінні князівства і спільно з князем вирішувала навіть питання зовнішньої політики. Але, одночасно, Юрій називав себе «уродженим князем» і «дідичем» свого князівства. Можна припускати, що він намагався визволитися з–під впливу бояр та збільшити монархічні права. Можливо, князь порушував і економічні привілеї верхівки, «витискував від них гроші», а непокірливих карав. Докори другої групи полягають в тому, що Юрій протегував іноземцям, запрошував чехів і німців, подавав допомогу католицькому духовенству. Серед бояр, відомих із листів Юрія, чужоземців немає, а до княжої ради належав православний єпископ. Але можна припускати, що Юрій, вихований у Польщі, радо бачив біля себе поляків та інших чужоземців, в тому числі війтів–католиків або іноземних купців. Він також, як колишній католик, не ставився вороже до католицького духовенства, хоч сам залишавсь у православній вірі^[178]. Ці заходи Юрія, навіть не маючи поширеного характеру, могли піднімати проти нього не лише бояр, а й місцевих міщан, яким загрожувала конкуренція іноземців, а також духовенство, незадоволене поширенням католицтва. Тому можна припускати, що опозиція проти князя виходила з двох сторін: від боярської верхівки та від міського населення.

Загальне незадоволення призвело до трагічного результату: 7 квітня 1340 р. Юрія було отруєно у Володимирі [МПГ, т. 2, с. 629, 860; т. 3, с. 284; т. 5, с. 880.].

Цей виступ спрямований не лише проти князя, але й проти протегованих ним чужинців: одночасно вбито «деяких християн» (тобто католиків) [Тейнер, МП, № 566.]. Виступи відбулися не лише у Володимирі, а також у Львові: купці–католики переховувалися у львівському замку, а купці з Торуня зазнали якоїсь шкоди^[179].

Хто був прямим ініціатором цих подій — джерела мовчать. Можна припускати, що проти князя виступила боярська група, але не все боярство; найбільш впливовий з бояр, Дмитро Дядько, відмежовується від виступів проти князя та іноземців [Болеслав–Юрий II, с. 157.]. Основну участь у цій громадянській боротьбі брали, правдоподібно, жителі міст, яким найбільш завдавало шкоди засилля іноземців, особливо чужоземних купців і міських колоністів, — у Львові купці–іноземці переховувалися в замку, очевидно, побоюючись виступів міських мас. Можна також висловити здогад, що якусь роль тут відіграли Любарт або його прибічники: убивство Юрія відкрило йому шлях до влади.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько–Волинського князівства. Почався період довголітньої боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами.

На Волині був визнаний князем Любарт–Дмитро, син Гедиміна [МПГ, т. 2, с. 629.], його жінка походила з родини галицько–волинських князів і з цього виводилися йому права на галицько–волинську спадщину.

В одному з пізніших літописів відзначено, що «Любарта прийняв володимирський князь до дочки у Володимир, Луцьк і в усю Володимирську землю»^[180] [Русько–литовський літопис. — Ученые записки второго отделения императорской Академии наук, Спб., 1854, кн. 1, отд. 3, с. 127.]. Але за яких умов Любарт прийняв владу, ближче невідомо. Можна здогадуватися, що волинське боярство орієнтувалося на могутність Литовської держави, і справді Волинь одержала допомогу від Литви. Любарт намагався поширити свою владу також на Галичину і, принаймні номінально, був визнаний галицьким князем^[181].

Але фактично Галичині судилася інша доля. Її послідовно намагалася захопити Польща. Польський король Казимир, на першу звістку про смерть Юрія, з невеликим військом напав на Львів, визволив іноземних купців з львівського замку, пограбував княжу скарбницю — але поспіхом мусив відступати зі Львова [МПГ, т. 2, c. 629.]. Причиною було те, що бояри взяли управління у свої руки і виступили проти іноземної агресії. Боярство очолив Дмитро Дядько з близького оточення Юрія II, який прийняв титул «управителя або старости Руської землі». Бояри звернулися за допомогою до ординців і це стримало Казимира від дальшої війни. Він увійшов у переговори з Дядьком і уклав з ним договір^[182]. В подальшому Дядько впорядкував відносини з надбалтійськими містами^[183] та з Угорщиною^[184], забезпечуючи свободу торгівлі. В цілому боярська верхівка проводила поміркований курс, намагаючись применшити враження від смерті князя та нормалізувати відносини з сусідніми державами.

Залишається нез’ясованим, чи Дмитро Дядько керував самостійно чи залежав від Любарта, або був васалом угорського або польського королів^[185]. Правдоподібно, боярство лавірувало між Литвою, Польщею, Угорщиною та Золотою ордою і, завдяки своїй мирній політиці, зуміло деякий час утримати владу.

Але Казимир не облишив агресивних планів. 1349 р. він організував великий похід на Галицько–Волинське князівство, захопив головні міста, приєднав Галичину та частину Волині до Польської держави. Любарт разом з іншими литовськими князями захищав Волинь. Так виникла довголітня війна, яка закінчилася тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною опинилася під гнітом Польського королівства, Волинь — під владою литовської династії.

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД. ВЛАДА КНЯЗЯ

Внаслідок близьких зв’язків з Польщею, Угорщиною та іншими країнами Центральної Європи в устрої Галицько–Волинського князівства з’явилися деякі елементи західного права, яких не зустрічаємо в інших князівствах Русі.

Галицько–волинські, як і всі інші, князі виводили свою владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за «отцину», а Галичину називав «полуотчиною» [Іпат., с. 483, 489, 535.]. Такі самі погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: «Дай нам, отчича, в Галич Данила», і посадили його «на столі його батька великого князя Романа» [Іпат., с. 484, 486.]. Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів...», «Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа»^[186] [Іпат., с. 594, 595, 613.]. Юрій II титулує себе «уродженим князем» або «дідичем» [Болеслав–Юрий II, с. 77, 153, 154.].

Загально прийнятим титулом галицько–волинських правителів був «князь». Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів.

Деяким князям як виняток надавано титул «великого князя». Так титулуються в Галицько–Волинському літописі Роман Мстиславич [Іпат., с. 479, 483, 486, 540, 554, 569, 574.] та його жінка «княгиня велика» Романова [Іпат., с. 486, 487, 490, 492.]. Але ці титули вживано лише після смерті Романа і лише в Галицько–Волинському літописі, — отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у сан київських князів. Тривалий титул «великих князів» встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною — може, виходячи із цього, літописці називали його великим князем.

Галицько–Волинський літопис у деяких випадках називає великим князем Данила, а один раз обох братів, Данила і Василька [Іпат., с. 525, 536, 590.]. З цього видно прагнення літописця звеличати своїх князів найбільш почесними назвами. Але місце «великого князя» надалі зайняв титул короля. Цей титул прийшов на західноукраїнські землі із Західної Європи. «Королем Галичини» вперше назвав себе угорський король Бела III 1189 p. [Феєр, т. 2, с. 247.]. Пізніше Андрій II, прийнявши протекторат над молодшими Романовичами, почав звати себе королем Галичини і Володимирії (з 1206 р.) [Феєр, т. 2, с. 31–32; т. 3, ч. 1, с. 100.].

В 1215–1216 рр., за згодою папи, коронованим королем Галичини був син Андрія, Коломан [МГГ, т. 11, № 227.].

Титул «король» римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями. Так, Гонорій III 1227 р. запитував «всіх королів Русі», чи вони бажають з’єднатися з римською церквою; Григорій IX 1231 р. закликав «світлого короля Русі» приєднатися до католицької віри^[187] [ЗНТШ, т. 123/124, с. 80–82.]. Інокентій IV, починаючи з 1246 р., постійно титулує Данила і Василька «королями» [ЗНТШ, т. 123/124, с. 90, 91, 93–96.].

Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1253 р. прийняти «королівський сан» [Іпат., с. 548.]. Із папських бул видно, що папа визнав за Данилом титул короля Русі [ЗНТШ, т. 123/124, с. 81, 90, 93, 96, 102, 104.]. Титул короля добув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літописець постійно і послідовно називає його королем [Іпат., с. 549–551, 553, 554, 561, 562, 566.].

З наступників Данила титул короля вживав його онук, Юрій Львович. Його документи невідомі, але збереглася печатка з титулом короля Русі і князя Володимирії^[188] [Болеслав–Юрий II, с. 244, 249.].

В титулатурі останніх галицько–волинських князів XIV ст. привертають увагу деякі риси, що не зустрічалися в ранішому часі. Насамперед князі називають себе володарями «божою милістю» (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II). Ця характерна формула була загально поширеною в Західній Європі і звідти її прийняли галицько–волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка «спиралася на божеське походження». Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Адрій і Лев Юрійовичі 1316 р. називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії»; Андрій Юрійович 1320 р. «божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі»; Юрій II 1325 р. «божою милістю князь Русі»; 1327 р, «божою милістю князь землі Русі і Володимирії»; 1334 р. «з дару бога уроджений князь і володар Русі»; 1335 р. «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі»; 1339 р. «божою милістю князь і дідич королівства Русі» [Болеслав–Юрий II, с. 4–6, 77–79, 149–151, 153–155.]. Назва королівства Русі для Галицько–Володимирського князівства була загально прийнята на заході Європи, і польський король Казимир, загарбавши пізніше галицько–волинські землі, прийняв їх як «королівство Русі».

Маємо певні відомості, в який спосіб новий князь приймав престол. Це відбувалося за деяким традиційним церемоніалом, найчастіше як акт «посадження» на престол, в чому брала участь боярська верхівка. Таким способом Данило одержав Галицьке князівство 1211 р.: «Тоді ж бояри володимирські і галицькі, — Вячеслав володимирський і Володислав галицький і всі бояри володимирські і галицькі воєводи угорські посадили князя Данила на столі його батька, великого князя Романа, в церкві святої Богородиці приснодіви Марії»^[189] [Іпат., с. 486.].

Князь, який пройшов посадження, не повторював його, навіть коли на деякий час втрачав престол. Коли Данило 1238 р. заново здобув Галич, «увійшов у свій город, і прийшов до пречистої, святої Богородиці, і прийняв стіл свого батька» [Іпат., с. 518.]. Отже, цим разом він прийняв владу без особливого церемоніалу.

Князі, які розпоряджалися більшою силою, обходилися без «посадження» і безпосередньо займали престол. Так, 1219 р. Мстислав Мстиславич, не рахуючись з боярами, «засів у Галичі» [Іпат., с; 489.]. Таким самовільним рішенням прийняв владу в Галичині боярин Володислав 1213 р.: «Володислав в’їхав у Галич вокняжився і сів на столі» [Іпат., с. 488.].

Літопис докладно описує обставини передачі Волинського князівства Володимиром Васильковичем Мстиславу Даниловичу.

Почуваючи себе немічним через важку хворобу, Володимир переказав Мстиславу через послів, що передає йому «землю свою всю і городи після свого життя». Тоді на Волині знаходилися хани Телебуга і Алгуй, і Володимир підкреслив, що передає свої землі «при царях і їх рядцях». І Володимир, і Мстислав повідомили про рішення Льва Даниловича і його сина Юрія, і вони прийняли це до відома [Іпат., с. 591–592.].

Мстислав прагнув зразу ж увійти у свої права як наступник Володимира і навіть почав роздавати боярам деякі землі. Володимир, засмучений такою поведінкою Мстислава, постановив скласти з племінником точну угоду, «ряд учинити про все». Мстислав приїхав до Любомля і тут з ним вів переговори володимирський єпископ Євсигній. Після того Володимир наказав написати грамоту такого змісту: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів, даю землю свою і городи після свого життя, брату Мстиславу, і столичний свій город Володимир...». Копію цієї грамоти передано Мстиславу. Другу грамоту князь склав для своєї дружини, заповідаючи їй деякі землі, і Мстислав присягнув, що не порушить його постанов.

Скінчивши переговори в Любомлі, Мстислав поїхав у місто Володимир, і тут було вселюдно проголошено постанову Володимира Васильковича. У володимирському соборі зібралися бояри і міщани («містичі»), Русь і німці, перед ними було прочитано грамоту Володимира і «слухали всі, від малого і до великого». З цими зборами був з’єднаний і церковний церемоніал: володимирський єпископ «благословив Мстислава хрестом воздвигальним на князівство Володимирське» [Іпат., с. 593–596.].

Фактичну владу у Володимирському князівстві Мстислав прийняв лише після смерті Володимира: «засів на столі свого брата», у Володимирі 10 квітня 1289 р. Прийняття престолу відбувалося також у святковій обстановці: «з’їхалися до нього бояри його старі і молоді, незліченна сила» [Іпат., с. 613–614.].

Князь був єдиним найвищим представником влади. Рідко, в період малолітності князя траплялися випадки регентства. Після смерті Романа Мстиславича, коли його сини Данило і Василько були малолітніми, князівством управляла вдова, княгиня Романова. Молоді князі разом з матір’ю князювали «у малих містах Тихомлі і Перемилі», а литовські князі прислали посольство «великій княгині Романовій і Данилові і Василькові» [Іпат., с. 488, 491–492.].

Траплялися також випадки спільного володіння двох князів. Данило протягом довгих років управляв волинськими землями спільно з Васильком. Вони провадили спільну внутрішню і зовнішню політику і разом ходили у воєнні походи. Літопис подає цілий ряд даних про спільні виступи князів: близько 1222 р. мир з польським князем Лешком, 1228 p. походи на Луцьк і Чорторийськ, 1229 р. похід на Каліш, 1232 р. переговори з Андрієм угорським, 1240 р. угода з Михайлом чернігівським, 1241 р. виступ проти бояр, 1246 р. поставлення Курила митрополитом, 1248 р. посольство до Земовита мазовецького, 1255 р. похід на Возвягль [Іпат., с. 494, 501, 502, 503, 510, 521, 526, 536–538, 555–556.]. Спільною столицею обох князів був Володимир, і лише пізніше Данило відступив це місто Василькові, а сам обрав собі за столицю Холм [Іпат., с. 548, 557, 558, 561.].

Пізніше співправителями були Андрій і Лев Юрійовичі, які у грамоті 1316 р. називають себе «божою милистю князі всієї Русі, Галичини і Володимирі!» [Болеслав–Юрий II, с. 149.].

Галицько–волинські князі вживали деякі ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі і в Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько–Волинському князівстві набули особливого розвитку під впливом зв’язків з західними державами.

Якими ознаками влади користувалися галицькі і волинські князі в ранішому періоді, невідомо; наші відомості починаються з половини XIII ст.

Розповідаючи про коронацію Данила, літописець згадує, що папа прислав послів, «які принесли вінець і скіпетр, і коруну, що називається королівський сан»^[190] [Іпат., с. 548.]. Вінець — це королівська діадема або корона, скіпетр — жезл, «коруна» — це так звана «держава», куля з хрестом зверху^[191]. На печатці Юрія І князь зображений сидячи на престолі, в мантії, застібнутій ланцюжком, з короною на голові та жезлом у правій руці; в лівій руці в нього нема «держави», рука лежить на ланцюжку [Болеслав–Юрий II, c. 252–256, табл. 1, 3–5, 7.].

Малопольська хроніка, описуючи події 1340 р., розповідає, що польський король Казимир вивіз із Львова скарбницю галицько–волинських князів, в якій було кілька золотих хрестів, «дві дорогоцінні діадеми, одна дуже цінна туніка та престол, прикрашений золотом і дорогим камінням» [МПГ, т. 3, c. 199.].

Галицько–волинські князі мали свої родові знаки, герби — як і інші князі того періоду. Ті герби відтворювалися на князівських печатках, прапорах, будинках.

Літописець згадує, що недалеко від Холма (в Білавино) побудовано кам’яний «стовп», «а на ньому вирізаний кам’яний орел, а висота каменя десять ліктів, з головами ж і з підніжками 12 ліктів» [Іпат., с. 559.]. З цього опису виходить, що скульптура зображала двоголового орла. Неясно, чи це була тільки архітектурна прикраса стовпа чи герб. Якщо це княжий герб, то він належить Данилу, який побудував цей «стовп» разом з іншими холмськими укріпленнями. Цікаво було б з’ясувати, як цей герб знайшовся в Галицько–Волинському князівстві. В тому часі двоголовий орел був гербом візантійських імператорів.

На зворотній стороні печатки Юрія І зображений вершник, який у правій руці тримає прапор, а на лівому рамені щит [Болеслав–Юрий II, с. 282–283, табл. 5–7.]. Напис латинською мовою: «Печатка пана Юрія, князя Володимирії» вказує, що це печатка Володимирського князівства. На щиті, який держить вершник на рамені, нарисований лев, звернений вправо. Зображення лева є також на печатці, прикріпленій до листа князів Андрія і Льва 1316 р. — лев з хвостом, піднятим уверх, повернений вліво [Болеслав–Юрий II, с. 223, табл. 2.]. Походження цього герба не з’ясовано [Болеслав–Юрий II, с. 236–240.]. Можливо, герб має зв’язок з іменем Льва Даниловича: Лев міг прийняти знак лева, як свій герб, його онук, Лев Юрійович, також ним користувався. Оскільки Володимирське князівство мало за герб вершника, слід припускати, що лев вважався гербом Галицького князівства. Пізніше він набув ширшого значення, як герб Руського королівства, яке об’єднувало Галичину і Волинь. Лев, як герб, знаходиться на печатці Любарта, який вважається спадкоємцем Галицько–Волинського князівства. Лев зображений також на монетах з написом «монета Русі», які карбували королі Казимир і Людовик та князь Владислав Опольський та на печатці того ж Владислава^[192]. Зображення лева вміщено у гербі міста Львова, починаючи з XIV ст. [Piekosinski F. Op. cit., N 354.].

Літопис згадує прапори галицько–волинських князів та їх полків. Жителі польського міста Каліша говорили Конраду мазовецькому: «якщо руська корогва стане на заборолах, то кому честь зробиш, чи не Романовичам?». Здобувши Галич 1238 р., Данило «відзначив перемогу і поставив на Німецьких воротах свою корогву» [Іпат., с. 505–518.]. На печатці Юрія І відтворений вершник зі списом у правій руці, а на кінці списа прапор, розділений на три смуги [Болеслав–Юрий II, с. 248, табл. 5–7.]. Але немає звісток, якого кольору були прапори та які знаки на них зображено.

Князь об’єднував різні функції державної влади — законодавчу, виконавчу, судову. Та хоч князь вважався «самодержцем», тобто необмеженим володарем, насправді він залежав від соціальної верхівки, яка вважала себе представником всього населення країни. Князь повинен був допускати цю верхівку до участі в управлінні.

В Галицькому князівстві XII ст. зустрічаємо єдину згадку про стародавнє віче. 1146 р. військо Всеволода київського облягало Звенигород і спалило «острог» міста: «на другий день звенигородці створили віче, хотячи здатися», але княжий воєвода Іван Халдієвич репресіями придушив цей виступ [Іпат., с. 228.]. Як видно з ходу подій, це віче скликали самі жителі міста, без відома представника княжої влади — отже, це було народне зібрання, що в X–XI ст. висловлювало волю населення.

В Галицько–Волинському літописі згадується ще віче близько 1232 р.: «Сам Данило скликав віче». Але з тексту літопису виходить, що це не було широке народне зібрання, а лише збори невеликої кількості війська, перед яким виступив князь, закликаючи воїнів до вірності [Іпат., с. 509.].

Інколи князі закликали населення на зібрання, які не мали назви віча і де не проходили ніякі дискусії, а князь лише передавав зібраним свою волю. Так, Ярослав Осмомисл, важко хворіючи 1187 р., «скликав мужів своїх і всю Галицьку землю закликав і усі збори і монастирі, і убогих і сильних і нужденних». Збори тривали три дні, князь каявся за свої гріхи, просив пробачення, роздавав майно і врешті проголосив свою волю, що Галицьке князівство передає синові Олегові, а Перемишль — Володимирові. Учасники зборів не проголошували ніяких заяв, лише «мужі галицькі» мусили присягти, що не порушать князівської волі [Іпат., с. 442.].

Великі народні збори, як було згадано вище, скликав Мстислав Данилович у Володимирі 1287 р., щоб сповістити грамоту Володимира Васильковича про передання йому князівства. У зборах брали участь володимирські бояри і «містичі», але своїх поглядів вони не висловлювали, а лише «слухали всі, від малого до великого» [Іпат., с. 596.]. Отже, стародавнє віче в цьому періоді вже втратило значення.

Більше значення мала боярська «дума». Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її зросло особливо в період роздроблення. Князі були змушені зважати на великих бояр, що володіли більшістю земель і одночасно займали найважливіші місцяв управлінні та в війську. Щоб провести будь–яку важливу справу, князь повинен був здобути згоду боярства.

Прямих вказівок про існування боярської ради в Галицько–Волинському князівстві небагато.

При князях часто зустрічаємо коло близьких людей, з якими вони вирішували державні справи. Коли галицькі бояри виступали проти малолітніх Романовичів, княгиня Романова «зробила раду» з боярами Мирославом і Дядьком^[193] [Іпат., с. 481.]. Юрій Львович 1289 р. захопив Берестейщину «за порадою безумних своїх бояр молодих» [Іпат., с. 596.]. Але це були тільки близькі радники князя, а не формально організована рада.

Боярська рада виступає як організований інститут тоді, коли існують напружені відносини між князем та боярством, що загострюються до боротьби між ними. Такий організований виступ бояр стався в Галичі 1173 р., коли «галичани», тобто боярська опозиція, розправилася з фавориткою Ярослава Осмомисла, а його самого «водили до хреста», примусили присягнути, що буде чесно жити з жінкою — «і так уладилися» [Іпат., с. 385.]. В такому моменті могла організуватися формально боярська рада.

Князі, які почували себе досить сильними, намагались обминати боярську раду. Розповідаючи про свавілля Володимира Ярославича, літописець відзначає, що він «не любив думи з мужами своїми» [Іпат., с. 444.]. Отже, інститут боярської ради існував, але князь намагався применшити його вплив.

До найбільшої могутності галицьке боярство прийшло в період боротьби за Галицьке князівство у перші десятиріччя XIII ст. Бояри тоді добирали собі князів і намагалися зробити їх залежними. В той час повинна була існувати особливо міцно організована боярська рада.

1222 р. угорський король Андрій II був примушений надати угорським феодалам державні землі, звільнив їх від податків, передав адміністративну і судову владу в комітатах та зобов’язався щорічно скликати сейм. При близьких зв’язках між Галичиною і Угорщиною галицькі бояри напевно були поінформовані про ці поступки короля феодалам і брали собі Золоту буллу за зразок для здійснення своїх соціально–політичних устремлінь. Можна припускати і те, що Андрій II, загарбавши Галичину, застої совував тут деякі постанови Золотої булли, щоб приєднати собі боярство.