Клуб сімейного дозвілля
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
| 1 зелений і блискучий під шаром пилу, як спинка трупної мухи), я почув у себе за спиною грюк хатніх дверей.
«Неш» стрельнув глушником, чхнув і затих. Гарлен виліз, зняв з себе пильник, склав його і поклав на сидіння. Він приїхав у пильнику, бо одягнений був відповідно до оказії: біла сорочка, краватка-тасьма і добрі недільні штани, які підтримував пояс зі срібною пряжкою. Він обсмикався, поправив на собі штани, щоб вони сиділи саме так, як йому хотілося, відразу нижче його невеличкого акуратного черевця. Він завжди гарно ставився до мене, і я завжди вважав нас з ним не просто друзями, а добрими друзями, проте в ту мить я його ненавидів. Не через те, що він приїхав мені дорікати моїм сином — бачить Бог, я зробив би те саме, якби ми опинилися у протилежних «Неш» — бренд автомобілів, що випускалися заснованою 1916 року компанією «Nash Motors», котра після багатьох пертурбацій з 1987 року належить корпорації «Крайслер». ролях. Ні, то той новесенький, сяючий «Неш». Та срібна пряжка на ремені, у формі дельфіна. Та пофарбована яскраво- червоним кольором новенька силосна вежа і водопровід у хаті. А більш за все та його простакувата, покірна дружина, котру він залишив на своїй фермі й котра, поза всякими сумнівами, незважаючи на всі їхні печалі, готує зараз вечерю. Дружина, чиєю ніжно промовленою відповіддю перед лицем будь-яких проблем завжди буде: «Як ти вважаєш за краще, дорогий». Жінки, зважайте: такій дружині нема ніякої потреби боятися, що життя з неї випузириться крізь перерізане горло. Він рушив до ґанку. Я стояв, простягнувши йому назустріч руку, чекаючи, чи потисне він її, чи проігнорує. Він завагався, вираховуючи всі за і проти, але кінець-кінцем узяв мою долоню, коротко потиснув і зразу ж відпустив.
Він зважив і цю пропозицію, перш ніж сісти у те крісло, що завжди було місцем Арлетт. Я розумів, йому не хотілося сідати — людина в розбурханому, збентеженому стані недобре почувається сидячи, — але він все одно сів.
Він заспокоїв мене змахом своєї пухкенької руки. Пухкенької, проте твердої. Гарлен був одним з найбагатших фермерів в окрузі Гемінгфорд, але не солом’яним босом — коли доходило до сінокосу чи жнив, він і сам працював у полі, поряд зі своїми наймитами.
Я було хотів його запитати, чи не вважає він, що Генрі виховували погано. Натомість утримав рот на замку, дозволивши йому виговорити все, чим він пінився, поки їхав до нас. Він продумав промову, отже, коли він її виголосить, можливо, з ним легше буде вести справу.
Він приклав пухкі долоні собі до грудей. Я кивнув.
Звісно, була тут моя вина, про яку не знав Гарлен. Якби я не призвів Генрі до такого стану, коли він відчайдушно потребував жіночої ласки, либонь, і Шеннон не увійшла б у тяж. Також я міг би запитати, чи не забезпечив часом Гарлен, палко дорікаючи мені, хоч крихти вини й на свій власний рахунок. Але я стримувався. Стриманість мені ніколи не була природно 1. притаманною, проте життя з Арлетт подарувало мені чимало практичних занять.
Від самовдоволеності, котру я дочув у його голосі, мені засвербів язик сказати: «Якщо не йдеться про згвалтування, то для такого танго потрібні двоє». Натомість я промовив:
Якийсь чорт — істота, котра вселяється в чоловіка, коли з нього виходить Підступник, — змусив мене промовити:
На якусь крихітну мить у глибині душі я замислився, як усе могло б обернутися, якби я піддався Арлетт щодо тієї сучої землі, як піддавався до того в багатьох інших випадках. «Я жив би серед смороду, ось як воно могло обернутися. Я був би змушений поглибити старий колодязь для тварин, бо корови не пили б воду з ручаю, в котрому пливуть скривавлені свинячі тельбухи». л Це правда. Але натомість я жив би, а не існував. Арлетт жила б зі мною, і Генрі не став би таким похмурим, стражденним, замкнутим хлопцем, на якого він тепер перетворився. Хлопцем, що призвів свою ще з дитинства найкращу подружку до такого клопоту.
Він мене наче й не чув. Задивився в поля, туди, де на обрії височіла його новенька силосна вежа. Обличчя мав обважніле й сумне, проте я зайшов надто далеко і написав уже забагато, щоби брехати; той його вираз мене не дуже хвилював. Рік 1922й був найгіршим роком у моєму житті, тим, що перетворив мене на людину, котрої я більше не впізнавав, а Гарлен Коттері був усього лиш черговою вибоїною на одному з відтинків мого кам’янистого, страдницького шляху.
Ні, я цього не знав, але я знав, як правильно промовляється це слово. А втім, я відчував, що зараз, либонь, не той час, щоб виправляти вимову мого сусіди.
1. тати ту Богом прокляту підлогу. — Він зітхнув. — А Шен могла о стати першою випускницею. Бо має розум і має здібності. Ти ж цього не знав, чи не так? Ні, по правді, не знав. Я просто припускав — один з тих ба гатьох моїх помислів, які, як я тепер розумію, виявилися по милковими, — що вона була заготовкою під дружину фермс ра, і не більше.
«Саллі планувала, це ти мав на увазі, — подумалось мені. — Заклопотаному власними справами, тобі таке ніколи б не зайшло в твою фермерську голову».
Він наїжачився.
А яка моя роль у цьому? Я так міркую, у мене вона є? Чи ти знущаєшся з мене, Вілфе? Я розумію, для тебе цей рік був важким, але я не потерплю, щоби ти мене ображав. - Я тебе не ображаю, але ти мусиш знати, що не один ти почуваєшся очманілим і знеславленим. Просто скажи мені, чого ти хочеш, і, можливо, ми залишимося друзями. І Іадзвичайно холодна усмішка, котрою він відреагував на ці мої слова — всього лиш короткий смик губ, поява миттєвих складок у кутиках його рота, — ясно повідомила мені, як мало надії він покладав на це.
Звичайно, що чув. Припускається, що такі речі мусять залишатися приватними, проте такі люди, як Гарлен Коттері, мають довгі вуха. Мене накрила нова хвиля відрази до нього. Він позичив мені свій зернозбиральний комбайн і призначив за його і. використання плату тільки двадцять доларів? То й що? Тепер він приїхав по них, а хоче більше того, так, ніби його дорогоцінна донечка ніколи сама не розчепірювала ноги, приказуючи: «Давай, заходь до хати, побілиш мені стіни».
Він підвівся, я встав теж.
Губи його скривилися, демонструючи презирство, що перетворило мою відразу до нього на ненависть. Це трапилося миттєво, а я все відчуваю ту ненависть ще й сьогодні, коли так багато інших почуттів перегоріли в моєму серці.
У своїй уяві я зіштовхнув його з ґанку, а коли він спробував підвестися, стрибнув обома ногами прямо на його кругле черевце. А тоді приніс з корівника серп і видовбав йому одне око. У дійсності ж я стояв, поклавши одну руку на перила, і дивився, як він дріботить униз сходами.
Гарлен не стишив своєї ходи.
Щодо цього я мав сумніви. Генрі останнім часом підріс, він входив у силу, і що, либонь, було найважливішим, він мав досвід убивства. А Гарл Коттері ні. Йому не треба було крутити пускову корбу, в його «Неші» достатньо було натиснути кнопку. Багатство забезпечувало йому різноманітні приємності.
А потім об’їхав дровітню, розполохавши Джорджа з його почтом, і попрямував до своєї ферми з великим генератором і внутрішнім водогоном. Розвертаючись, я побачив, що Генрі стоїть поряд зі мною із землистим, лютим обличчям.
Отже, він підслуховував. Не скажу, ніби мене це здивувало.
1. в неї між ногами, лише у ватерклозеті. Але якби ти покликав дівчину на п’ятому місяці вагітності тікати разом з тобою... і вона погодилась... я перестав би поважати вас обох.
Мені мову заціпило. Він це побачив і полишив мене в такому стані. Наступного дня він без жодних дискусій вирушив до школи, хоча й не було вже там його милої. Либонь, тому що я дозволив йому взяти пікап. Будь-який хлопець не відмовиться від поїздки за кермом, якщо почав водити машину тільки недавно. Проте, звісно ж, новизна швидко зношується. Всяка новизна швидко витирається, і зазвичай це не забирає багато часу. Те, що ховається під нею, найчастіше сіре та обшарпане. Як пацюча шкурка. Щойно він від’їхав, я пішов до кухні. Там я зсипав з жерстяних коробок цукор, борошно і сіль та погрібся в них. Не знайшлося нічого. Я пішов у спальню, де обшукав її одяг. Не знайшов нічого. Я зазирав досередини її взуття, і там не було нічого. Але кожного разу, як я нічого не знаходив, в мені зростала впевненість, що десь щось мусить-таки бути. Я мав роботу на городі, але замість того, щоб займатися нею, я пішов за корівник, туди, де раніше зяяв старий колодязь. Поверх нього тепер уже ріс бур’ян: відьмина трава1 та змарнілий осінній золотарник. Там, унизу, була похована Ел- фіс, і Арлетт також. Арлетт із зсунутим набік обличчям. Ар- летт з її клоунською усмішкою. Арлетт у своєму чепчику.
Я намагався спустошити собі розум, так радив мені робити батько, коли я забував, де поклав якийсь інструмент або одну з моїх дорогоцінних книжок. Невдовзі я повернувся в ха- J і у, знову пішов у спальню, знову підійшов до шафи. Там на верхній полиці стояло дві шабатурки на капелюхи. У першій я не знайшов нічого, окрім капелюшка — того білого, що вона вдягала його до церкви (коли завдавала собі клопоту туди піти, що траплялося приблизно раз на місяць). Капелюх у другій шабатурці був червоний, і я ніколи не бачив її в ньому. На мій погляд він годився б якійсь хвойді. За його внутрішньою атласною стрічкою знайшлися складені в крихітні, не більші за пігулки, квадратики дві 20-доларові банкноти. Тепер, сидячи у цьому дешевому готельному номері, слухаючи, як у стінах шарудять і шмигають пацюки (так, мої старі друзі тут), я кажу вам, що ті дві 20-доларові банкноти стали печаткою на підтвердження мого прокляття. бо їх було замало. Ви ж це розумієте, хіба ні? Звісно, що розумієте. Не потрібно бути спеціалістом з триггерономії, аби зрозуміти, що треба до сорока додати тридцять п’ять, щоб отримати 75. Зовсім на вигляд небагато, чи не так? Але в ті часи за тридцять п’ять доларів ви могли накупити собі їжі на два місяці, або не нового, але доброго реманенту в кузні Ларса Оль- сена. Ви могли купити квиток на потяг аж до самого Сакраменто 1... як я іноді шкодую, що цього не зробив. 35. Атож, іноді, коли я лежу вночі в ліжку, я буквально бачу цю цифру. Вона спалахує червоним світлом, як попередження, що застерігає на дорозі від потяга, який наближається. Я все одно намагався перейти колії, і той потяг мене переїхав. Як кожен з нас має всередині себе Підступника, так само кожен має і свого Безумця. Отож, у ті ночі, коли я не можу заснути через блимання червоної цифри, бо вона не дозволяє мені спати, мій Безумець каже мені, що все це було змовою: Коттері, Стоппенга- узер і той крючкодер Фаррингтонів — усі вони діяли узгоджено. і. Я-то розумію, звісно (принаймні при світлі дня), що відбувалося насправді. Коттері й містер юрист Лестер могли мати розмову зі Стоппенгаузером пізніше — вже після того, що я наробив, — але, будьмо тверезі, все починалося насправді невинно; насправді Стоппенгаузер намагався мені всіляко допомогти... не забуваючи, ясна річ, робити маленький бізнес на користь свого «Хоум Банк & Траст». Проте, коли Гарл або Лестер — або обидва разом — уздріли можливість, вони нею скористалися. Підступник і пальцем не кивнув: як вам це подобається? На той час я мало на що зважав, бо на той час я вже втратив сина, і знаєте, кого я в цім насправді звинувачую? Арлетт. Так. Бо це вона сховала ті дві банкноти у червоному капелюшку, щоб я їх знайшов. А чи ви второпали, наскільки не по- людськи розумною була ця її хитрість? Бо ж не ті 40 доларів мене уколошкали; це зробили ті гроші, що лежали між цими й тими, які вимагав від мене Коттері на вчительку для його вагітної дочки; тими, які він бажав сплатити за її навчання латині і поглиблення знань з триггерономії. 35, 35, 35. Про гроші, які він вимагав для тієї вчительки, я думав упродовж усього робочого тижня, а також усю неділю. Подеколи я діставав ті дві банкноти — я їх розігнув, але пружки все одно залишалися — і роздивлявся на них. Надвечір у неділю я прийняв рішення. Генрі я сказав, що в понеділок він мусить їхати до школи на «Моделі Т»; мені треба з’їздити у Гемінгфорд-Хоум, щоб побалакати в банку з містером Стоппенгаузером щодо короткотермінової позики. Невеличкої. Всього 35 доларів. — Для чого? — Генрі сидів біля вікна, сумно дивлячись на присмеркове західне поле. Я йому пояснив. Гадав, що зараз же розпочнеться чергова дискусія про Шеннон, і певною мірою я її навіть бажав. Він упродовж усього тижня не згадував про неї жодним словом, ноча я знав, що Шен уже поїхала. Мені розповів про це Мерт Донован, коли приїздив по партію кукурудзяного насіння.
Якщо мені було відомо, що Шеннон поїхала, то й Генрі про цс, звісно, знав, либонь, навіть раніше за мене — школярі невтомні пліткарі. Але не казав він з цього приводу нічого. Гадаю, я намагався надати йому можливість вилити свій біль у докорах. Це неприємна процедура, але в довготерміновому вимірі цілюща. Не можна дозволяти гноїтися рані ні на лобі, 11 і в мозку під поверхнею лоба. Бо якщо все залишити неторк- иутим, інфекція радше за все поширюватиметься1. Проте на моє повідомлення він тільки коротко буркнув, тож я вирішив колупнути сильніше.
Звісно, я очікував на зливу гніву.... але знову отримав лише невиразне бурчання. Він навіть не заперечував проти того, щоб їхати до школи на «Моделі Т», хоча був якось мені розказував, що інші хлопці сміються з цієї автівки, обзиваючи її «Генковою сракокалатайкою».
і. Він обернувся до мене й посміхнувся — принаймні ворух нув губами.
Він уже підвівся, коли я попрохав:
Він поцілував мене в щоку. То був мені останній його цілунок. Він поїхав на «Т» до школи, а я пікапом у Гемінгфорд-Хоум, де містер Стоппенгаузер усього після якихось п’яти хвилин чекання запросив мене до свого кабінету. Я пояснив, що мені потрібно, проте відмовився пояснювати, навіщо це мені, лише послався на приватні причини. Я гадав, що заради такої мізерної суми нема сенсу щось уточнювати, і виявився правим. Але коли я закінчив, він, склавши руки домком на столі, подарував мені погляд ледь не батьківської суворості. У кутку нарізав маятником чіткі проміжки часу великий годинник. На вулиці — набагато голосніше — заторохтів якийсь двигун. Замовк, настала тиша, а потім завівся інший двигун. Чи то не мій син спершу під "їхав на «Моделі Т», а потім вкрав мій пікап? Я ніяк не міг знати цього напевне, але гадав, що так воно й є.
Про це я вже колись чув — гадаю, більшість відвідувачів його кабінету також чули — і відповів на його слова поштивою посмішкою, якої він і мусив очікувати. - Чи надасть тобі позику 35 доларів «Хоум Банк & Траст»? І кмсумнівно. Мене спокушає бажання перевести справу на пері опальний рівень і викласти тобі гроші з власного гаманця, от /шпіень я не ношу їх більше, ніж мені потрібно для того, щоб і.шлатити за ланч у ресторані «Сплендид» таза чистку череви- ми у перукарні. Багато грошей — це постійна спокуса, навіть для такого мудрого старого зуха, як я, а крім того, бізнес є бізнесом. Проте! — він підняв палець. — Ти не потребуєш тридцяти п’яти доларів!
і. ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах? Прикупити трохи тварин? — він кинув на мене лукавий, змовницький погляд. — Можливо, навіть завести водогін у будинок, як той твій сусіда? Такі речі скуповуються, сам знаєш. Ти можеш запровадити поліпшення, які перевищать ціну застави. Цінність за гроші, Вілфе? Вигідна оборудка! Я ще раз усе обміркував. І нарешті промовив:
Розум — дивна штука, чи не правда? Заклопотаний думками про непрохану позику, запропоновану мені містером Стоп- пенгаузером, я зовсім не звернув уваги на те, що автомобіль, у якому я приїхав, було замінено тим, у якому був поїхав до школи Генрі. Не певен, що я це відразу помітив би, навіть якби мав у голові менш важливі питання. Врешті-решт, обидві машини були добре мені знайомими; обидві були моїми. Я усвідомив різницю, лише потягнувшись по пускову корбу, коли побачив на сидінні придавлений камінцем складений аркушик паперу. Я застиг на хвилину, стоячи наполовину занурений у «Т», одною рукою тримаючись за борт кабіни, а другою тягнучись під сидіння, куди ми завжди клали корбу. Мені здається, я зрозумів, навіщо Генрі кинув школу і зробив цю підміну, навіть раніше, ніж витяг його записку з-під принагідного прес-пап’є і розгорнув її. Пікап був надійнішим у довгій подорожі. Наприклад, якщо їхати в Омаху. Татуню. Я взяв пікап. Я гадаю, ти знаєш, куди я їду. Облиш мене в спокої. Я знаю, що ти можеш послати Шерифа Джонса, щоб він мене зловив і повернув назад, але якщо ти це зробиш, я розповім усе. Можливо, ти гадаєш, що згодом я можу передумати, бо зараз я «всього лиш дитина». АЛЕ Я НЕ ПЕРЕДУМАЮ. Без Шеннон мені ніщо не цікаве. Я люблю тебе, татуню, навіть сам не розумію чому, оскільки все, що ми наробили, принесло мені тільки гриззоту. Твій люблячий син, Генрі (Генк) Джеймс Назад до ферми я їхав, немов у тумані. Здається, якісь люди мені махали — гадаю, навіть Саллі Коттері, котра поралася біля їхньої придорожньої ятки з овочами — і я, ймовірно, теж комусь махав у відповідь, але в пам’яті нічого з цього не залишилося. Вперше з того дня, коли на ферму приїздив Шериф Джоне і ставив своїхвацькі запитання, що не потребували відповідей, пронизуючи геть усе своїми холодними, допитливими очима, електричний стілець здався мені цілком реальною перспективою, настільки реальною, що я практично шкірою відчував, як на зап’ястках і вище ліктів у мене пряжками затягують шкіряні ремені. Його можуть спіймати, хоч триматиму я язика за зубами, хоч ні. Мені це здавалося неминучим. Він не мав грошей, на- 1. віть сімдесяти п’яти центів, щоб заправити бак машини, от же, він навіть до Елкгорна1 не встигне доїхати, як далі вже йому доведеться йти пішки. Якщо він спроможеться десь украсти пального, його схоплять, коли він наблизиться до того місця, де зараз живе вона (Генрі вважав, що Шен там ув’язнена, йому ніколи не спадало в його недозрілу голову, що вона там може бути бажаною гостею). Гарлен напевне дав опис Генрі тамтешній наставниці — сестрі Каміллі. Та навіть якщо він і не припускав можливості того, що палкий кавалер опиниться біля того місця, де тримають у неволі його кохану леді, сестра Камілла сама попіклувалася. У своєму бізнесі вона безумовно вже не раз мала справу з палкими кавалерами. Єдиною моєю надією залишалось те, що зловлений і вперше допитуваний правоохоронцями Генрі мовчатиме достатньо довго для усвідомлення того, що в пастку його завели його власні дурні романтичні прагнення, а не моє втручання. Надія на здоровий глузд підлітка — це як ставка на малозна- ного коника на перегонах, та що інше я міг тут зробити? Коли я вже заїхав у двір, голову мені прохромила дика думка: не вимикати мотор «Т», спакувати торбу і мчати в Колорадо. Ця ідея прожила не довше кількох секунд. Я мав гроші — фактично 75 доларів, — проте моя «Т» завмре задовго до того, як я перетну кордон штату біля Джулзберга2. Та не це було важливим; якби тільки це, я завжди зміг би доїхати до Лінкольна, щоб там обміняти мою «Т» і 60 доларів на якесь надійніше авто. Ні, справа була в місці. У домі. У моєму рідному обійсті. Я замордував власну дружину, щоби його утримати, і не збирався зараз усе кидати тільки тому, що мій дурний, незрілий поплічник забрав собі в голову вирядитися у роман- ■І тичну лицарську подорож. Якщо я полишу ферму, то авжеж иирушу не в Колорадо; а радше за все у штатну в’язницю. І повезуть мене туди в кайданах. То був понеділок. Ні у вівторок, ані в середу до мене не приїхав Шериф Джонс із повідомленням, що Генрі підібрали, коли він голосував на шосе Лінкольн — Омаха, і Гарл Коттері не приїздив до мене, щоби розповісти (з Пуританською втіхою, безсумнівно), що поліція в Омасі на вимогу сестри Ка- мілли заарештувала Генрі й зараз він сидить у тюрязі, розповідаючи дикі вигадки про ножі й колодязі та джутові мішки. І Іа фермі панував спокій. Я працював у городі, збираючи овочі для закладання на зиму, я лагодив огорожу, я доїв корів, я годував курей — і все це я робив, мов у тумані. Почасти в мені жевріла віра, проте чималенька віра, що все це довгий і жахливо заплутаний сон, від якого я прокинуся, а поряд зі мною хропітиме Арлетт, і я почую, як Генрі рубає дрова для вранішньої печі. Тоді, у четвер, місіс Мак-Реді — поважна й дорідна удова, котра викладала академічні дисципліни у Гемінгфордській школі, — приїхала на своїй «Моделі Т» спитати, чи все гаразд із Генрі.
Несподівано сльози, пекучі, гарячі навернулись мені на очі. З передньої кишені комбінезона я дістав хусточку, але перш ніж встиг утертися, кілька сліз уже скотилися мені по щоках. Коли зір у мене трохи прояснішав, я побачив, що місіс Мак- Реді, до котрої добре ставилися всі діти, навіть найважчі учні, теж ледь не плаче. Вона й сама певне добре знала, від якої хвороби страждає Генрі. і.
' Вона опустила очі. Цієї відповіді було достатньо.
Так. Цього слід було очікувати.
Вона потисла мені руку — міцно, по-чоловічому, — а відтак сіла за кермо й від’їхала своєю тарадайкою. Не думаю, щоб вона усвідомлювала, що наприкінці говорила про Шеннон і мого сина в минулому часі. .1
(хоча день тоді був хмарний, прохолодний), пригладжування иолосся. Я не зміг утерпіти.
На слухову відстань наблизився Ларс Ольсен, з вухами ледь не сторчма.
Ларс, покірлива душа, не сперечаючись, поспішив геть. 11,жонс знову обернувся до мене. Він був далебі менш жвавим, ніж під час свого першого візиту, а також скинув із себе маску незграби.
Я на це не відповів нічого, але він подав мені одну ідею. Крихітну, але вона могла прислужитися.
Звичайно, я знав відповідь. Нехай Шерифові Джонсу плювати було з високої гори на таких, як Ендрю Лестер, правник- юрист, але з Гарлом вони були добрими приятелями. Обидва стали членами новоутвореної Оленячої ложі1, а Гарл мав проти мого сина зуб.
Ідея, на яку він мене наштовхнув, здавалася мені дедалі кращою, і вже майже настав час її застосувати.
Це ошелешило його секунд на десять, достатньо, щоби вкотре витерти лоба і пригладити волосся. Нарешті він промовив:
Бакалія в Гемінгфорд-Хоум слугувала також і поштовою конторою, куди надсилалася вся кореспонденція «до запитання». «Order of Elks» — заснована 1868 року громадська організація, чоловіче братство, яке зараз налічує близька мільйона членів; зокрема, «оленями» були п’ять президентів США, включно з Рузвельтом і Кеннеді. л
І знову він застиг. Відтак дістав із задньої кишені маленький записничок і щось у ньому швидко надряпав. Поклав його назад і запитав мене:
і. того місця, де об’їждчик знайшов ваш пікап, хтось пограну вав бакалійну крамничку при автозаправці на краю міста. Ми не ту, що з «Дівчиною в блакитному чепчику»1 на даху? Забраа 23 долари. Рапорт лежить у мене на столі. Той хтось був миті дим хлопцем у старому ковбойському вбранні, із затуленим банданою ротом і в насунутому на очі крислатому фермер ському капелюсі. За стійкою стояла мати хазяїна, і той пару бок пригрозив їй якимсь знаряддям. Вона гадає, то міг бути ломик або корба, а втім — хтозна. їй близько вісімдесяти, ! по на майже сліпа. Настала моя черга заніміти. Наче громом враженому. На решті я промовив.
Мався стосунок, і ми обидва це знали, але не було сенсу заходити далі по цьому шляху. Може, мої 80 акрів і не дуже високо стояли порівняно з тими 400, що мав Коттері, але я все- таки був землевласником і платником податків, і я не бажав, щоби мене залякували. Саме на це я й натякнув, і Шериф Джонс мене зрозумів.
«Bonnet Girl» — рекламний образ сорту маргарину, який випускала невеличка фірма в Небрасці; 1943 року був придбаний компанією «Standard Brands» і відтак став національно відомим брендом. л жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|