Клуб сімейного дозвілля
«До недавнього часу принаймні»
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- хитрощів
- притомна.
- — запитала б вона, якби могла (і в моїй уяві вона дійсно запитувала).
- «Я дочекалася твоєї уваги, Вілфе» Я
- «Чи ти не хочеш мене запевнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити Полагодити дах»
- знав
- — переконував я себе.
- 1 . Поза всякими сумнівами
- Тримаючи руку під помпою, з котрої лилася крижана вода, я почув, як хтось промовляє: «Досить, досить, досить». То про мовляв я, я про це здогадався, бо голос був старечий. Голос зубожілого старця.
- Я за хвіст відніс його на кухню і викинув у відро з жужелицею. А відро випорожнив у вигрібну яму. Голий під сильним «І
- — запевнив я себе.
«До недавнього часу принаймні», — прошепотів голос все- |>гдині мене. Можливо, просто якийсь волоцюга шукав швидкої здобичі, - промовив Джонс. — Але мені здавалося, я мушу про це згадати, тож я вам і розповів. І ми не знаємо, що люди казатимуть, чіба ні? Чутки ширяться. Усі пліткують, чи не так? Балачка — дешева річ. Справу, наскільки я розумію, закрито — нехай Шериф Найм Біска клопочеться тим, що відбувається в Лайм Біска, таке моє гасло, — а проте ви мусите знати, що поліція в Омасі має на оці те місце, де перебуває Шеннон Коттері. Про всяк випадок — просто, а раптом ваш син там з’явиться. Він пригладив собі волосся, потім востаннє утвердив на голові капелюха.
Те, як роздулися його ніздрі, дало мені зрозуміти, наскільки йому це не сподобалося, але відповіді на це від нього я не почув. Натомість він сказав:
Він кивнув і вирушив до своєї машини. Ларс сидів за кермом. Джонс його шугонув — цей Шериф був того складу людиною, що возить себе сама. Я згадав про юнака, котрий пограбував крамничку, намагаючись запевнити себе, що мій Генрі ніколи б на таке не пішов, а навіть якби був змушений це зробити, йому б не вистачило хитрості перевдягтися у щось, вкрадене з чужої повітки чи куреня. Але Генрі став тепер іншим, а вбивці навчаються хитрощів, хіба ні? Це їх спосіб виживання. Я подумав, а що як... і. Та ні. Не маневруватиму. То була б суща слабкість. Це моє останнє слово, моя повна сповідь, і якщо я не зможу говорити правду, цілковиту правду, і нічого окрім правди, який тоді в цьому сенс? Який сенс у всьому? То був він. То Генрі там був. Я бачив по очах Шерифа Джонса, що він витяг те придорожнє пограбування тільки тому, що я не стелився перед ним так, як він на те очікував, але сам я повірив у ту історію. Бо знав більше за Шерифа Джонса. Після того як ти допоміг власному батькові замордувати власну матір, що може значити помахати ломом перед обличчям якоїсь старенької бабусі? Дріб’язок. І якщо він спробував один раз, він спробує ще, лишень тільки закінчаться ті 23 долари. Можливо, в Омасі. Де його і схоплять. А тоді й решта всього може відкритися. Майже напевне відкриється. Я важко виліз на ґанок, сів і сховав обличчя в долонях. Минали дні. Не знаю, скільки їх пройшло, пам’ятаю тільки, що були вони дощові. Коли надходять осінні дощі, робота надворі мусить чекати, а я не мав аж стільки худоби чи надвірних будівель, щоб заповнити свій час роботою під дахом. Я намагався читати, але слова якось не складалися докупи, хоча вряди-годи окремі з них вихоплювалися зі сторінок і волали. Вбивство. Вина. Зрада. Такого ґатунку слова. Дні я просиджував на ґанку з книжкою на колінах, загорнувшись проти сирості й холоду в овечий кожух, дивлячись, як скрапує дощова вода з піддашка. Ночами я пролежував без сну до світанку, дослухаючись до стукоту дощу по даху в мене над головою. Це нагадувало, ніби хтось боязко стукає пальчиками, щоб його впустили. Я забагато проводив часу, думаючи про Арлетт у колодязі разом з Елфіс. Я почав собі уявляти, ніби вона ще... ні, не жива (я почувався приголомшеним, але не збожеволів), але якимсь чином притомна. Якимсь чином вона спостерігає за розвитком подій зі своєї імпровізованої могили, і то з задоволенням. .1
«Тобі подобається, яким чином усе обернулося, Вілфе? — запитала б вона, якби могла (і в моїй уяві вона дійсно запитувала). — Було воно того варте? Що скажеш?» Одної ночі, десь через тиждень після візиту Шерифа Джонса, коли я сидів, намагаючись читати «Дім на сім фронтонів»1, Арлетт підкралася ззаду до мене, простягнула руку повз мою скроню і легенько ляснула мені по переніссю своїм холодним, вогким пальцем. Я впустив книжку на плетений килим вітальні і скрикнув, скочивши на рівні. У цей же час холодний палець збіг мені в куточок рота. А відтак він знову мене торкнувся, мого тімені, де волосся вже було ріденьким. Тут я вже розсміявся — сердитим, непевним сміхом — і нахилився підняти книгу. Цієї миті палець ляснув мене втретє, цього разу по зашийку, так, ніби моя мертва жінка проказувала: «Я дочекалася твоєї уваги, Вілфе?» Я відступив убік — щоб четвертий ляп не потрапив мені в око — і подивився вгору. Стеля над головою посірішала, з неї скрапувало. Тиньк поки іце не почав братися пузирями, але якщо дощ не перестане, то почне. Тоді вже він може потріскатися і спадати пластами. Протекло якраз над моїм звичайним місцем для читання. Аякже. Решта стелі була на вигляд цілком нормальна, поки що принаймні. Я згадав слова Стоппенгаузера: «Чи ти не хочеш мене запевнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах?» І той його хитрий погляд. Так, ніби він знав наперед. Так, ніби вони з Арлетт діяли у цій справі спільно. «Не бери таких речей собі в голову, — переконував я себе. — Досить погано вже те, що ти постійно думаєш про неї, там, під землею. Чи виїли вже хробаки її очі, мені це цікаво? Чи «Дім на сім фронтонів» — роман (1851) класика американської літератури Натаніеля Готорна (1804—1864), містична атмосфера якого і деякі сюжетні лінії віддалено перегукуються з історією героя Кінга. і.
л пін заплатив за нього п’ять доларів з тих, що під загрозою йому віддала та напівсліпа старенька жінка, котра торгувала н крамниці під рекламною вивіскою «Дівчини у блакитному чепчику». Наступного дня юнак у пласкому міському кашкеті на голові, з прикритим червоною банданою обличчям увійшов до філії «Першого сільськогосподарського банку» в Ома- сі, наставив пістолет на гарненьку молоду касирку на ім’я І’ода Пенмарк і зажадав усіх грошей з її каси. Вона віддала йому близько 200 доларів, здебільшого одно- та п’ятидоларовими купюрами — пожмаканими й засмальцьованими від перебування у кишенях комбінезонів добропорядних фермерів. Коли він відходив, запихаючи гроші собі в штани однією рукою (вочевидь, нервово, кілька банкнот він упустив на підлогу), дебелий охоронець — полісмен на пенсії — промовив:
Юнак вистрелив у повітря. Кілька людей закричали.
Юнак вибіг геть, на ходу зірвавши з лиця бандану. Охоронець зачекав якусь хвилину, а потім вийшов надвір з піднятими вгору руками (зброї він не мав), просто на той випадок, якщо надворі дійсно чекає той друг. Нікого там, звісно, не було. Генк Джеймс не мав друзів у Омасі, окрім однієї особи, котра виношувала у своєму череві його дитину. Зі своїх позикових грошей я взяв двісті доларів готівкою, решту залишивши в банку містера Стоппенгаузера. Сходив до залізної крамниці, на деревний склад і в бакалію, де Генрі міг би отримати листа від своєї матері... якби вона ще була жива, щоб його написати. Я виїхав з міста, коли замрячило, а дістався додому вже під страшною зливою. Я вивантажив придбані дошки і ґонт, нагодував та подоїв худобу, потім витяг куплені харчі — здебільшого сухі продукти та концентрати,
котрі витрачалися повільно після того, як Арлетт перестала верховодити біля печі. Зробивши цю роботу, я поставив на плиту грітися воду, щоби скупатись, і здер із себе мокрий одяг. З правої передньої кишені зіжмаканого комбінезона я витяг гаманець із грішми, перерахував і побачив, що в мене зали шилося цілих ледь не 160 доларів. Навіщо я взяв стільки го тівкою? Бо думками блукав деінде. Де це деінде, заради Бога? Біля Арлетт і Генрі, звісно. Не кажучи вже про Генрі й Арлет т. Тільки про них я здебільшого й думав у ті дощові дні. Я розумів, що тримати на руках так багато грошей — дурна справа. їм треба повернутися до банку, де вони могли б нарощувати невеличкий відсоток (хоча, звісно, не до порівняння з відсотками за позикою), поки я не придумаю, яким чином їх краще пустити в діло. А тим часом треба їх покласти в якесь місце, де їм буде безпечніше. Спливла на ум шабатурка, у котрій лежав червоний хвойдів- ський капелюшок. Там вона ховала свої гроші, і вони там пролежали в безпеці бозна-скільки часу. У гаманці в мене їх було забагато, щоб просто заткнути за стрічку, тож я подумав, що покладу їх у сам капелюшок. Там вони полежать лише до моменту, коли в мене з’явиться привід з’їздити знову до міста. Я зайшов у спальню, голий-голісінький, і відчинив дверцята шафи. Відсунув убік шабатурку з її церковним білим капелюшком і потягнувся по другу. Тоді я був заштовхав її аж до задньої стінки полиці і тепер мусив зіп’ястися навшпиньки, щоб її дістати. Вона була обв’язана еластичною стрічкою. Я підчепив стрічку пальцем, щоб підтягнути шабатурку, й відразу ж усвідомив, що вона здається надто важкуватою — ніби замість капелюшка тепер у ній лежить цеглина — а слідом якесь дивне відчуття студеності, немов рука моя потрапила у крижану воду. За мить мороз обернувся вогнем. Біль був такий сильний, що в руці зсудомило всі м’язи. Рикнувши від здивування й болю, я оступився назад, розсипаючи навсібіч гроші. Пальцем я не переставав чіплятися за еластичну стріч- .1
ку і шабатурка вилетіла з полиці. Припавши до кришки, на ній
Ви можете мені сказати: «Вілфе, всі пацюки схожі один на іншого». І в звичнім порядку рація на вашому боці, але саме цього я впізнав; хіба не він тікав від мене з коров’ячою дійкою н пащі, немов із сигарою? Шабатурка звільнилася від моєї скривавленої руки, і пацюк гепнувся на підлогу. Якби я мав час на роздуми, він би знову іггік, але свідоме мислення в мене було заблоковано болем, здивуванням і жахом, що їх, як мені здається, відчуває будь-
Я довго так стояв, з помираючим пацюком у себе під ступнею. Усередині він був розчавлений ущент, його нутрощі перетворилися на кашку, та все одно він борсався, намагаючись укусити. Нарешті він перестав рухатись. Я постояв на ньому ще десь хвилину, воліючи переконатися, що він не прикидається мертвим опосумом (пацюк у ролі опосума — ха!), і тільки коли врешті впевнився, що він здох, я зашкутильгав до кухні, залишаючи криваві сліди й збентежено думаючи про і. пророцтво, котре колись отримав Пелій1: остерігатися чоло віка в одній сандалії. Але ж я не був Ясоном — я був одурілим від болю й збентеження фермером, фермером, котрому, схо же, було пороблено забруднювати своє ложе кров’ю. Тримаючи руку під помпою, з котрої лилася крижана вода, я почув, як хтось промовляє: «Досить, досить, досить». То про мовляв я, я про це здогадався, бо голос був старечий. Голос зубожілого старця. Я пам’ятаю решту тієї ночі, але це, немов розглядання старих фотографічних карток у запліснявілому альбомі. Пацюк цілком прогриз мені перетинку між великим і вказівним пальцями на лівій руці — гидотний укус, але в якомусь сенсі й щасливий. Якби він вкусив мене за той палець, яким я був підчепив еластичну стрічку, він би його геть відгриз. Я збагнув це, коли повернувся до спальні і вхопив мого супротивника за хвіст (правою рукою, ліва в мене боліла й задубла так, що не поворухнути). Звір виявився два фути завдовжки і важив щонайменше шість фунтів. «Значить, це не той був пацюк, що втік тоді у трубу, — чую я ваше зауваження. — Це не міг бути він». Але ж він, то був він, я вам кажу. На ньому не було якоїсь явної позначки — ані білого пасма хутра, ні впізнавано погризеного вушка, — а проте я знав, що то він, той самий, що познущався з Ахело- їс. Так само, як знав, що не випадково він там був чаївся. Я за хвіст відніс його на кухню і викинув у відро з жужелицею. А відро випорожнив у вигрібну яму. Голий під сильним «І дощем, майже його не зауважуючи. Що я дійсно відчував, так цс свою ліву руку, в якій смикався біль такий потужний, що він здатен був підмінити собою геть усі думки. З гачка в сінях я зняв плащ (це все, на що я спромігся), нацупив його на плечі і знову вийшов надвір, цього разу прямуючи до корівника. Там я намазав собі поранену руку мазію Ролі. Мазь вберегла вим’я Ахелоїс від інфекції, отже, вбереже й мою руку. Я вже хотів було йти звідти, але згадав, як пацюк утік від мене попереднього разу. Труба! Я підійшов до неї і нахилився, очікуючи побачити цемент погризеним па шматки або й зовсім зжованим нанівець, але він був цілим. Ну аякже. Навіть шестифунтові пацюки з величезними зубами не здатні прогризтися крізь цемент. Те, що така думка взагалі спливла мені до голови, показує, в якому я перебував стані. На якусь мить я немов побачив самого себе збоку: голий чоловік, хіба що в незастебнутому плащі, шерсть у нього на грудях просякла кров’ю аж до паху, порвана ліва рука блищить під товстим, схожим на шмарклі, шаром коров’ячої мазі, очі вибалушені від збентеження. Схоже, як у того пацюка, коли я його розчавив. «Це був не той самий пацюк, — запевнив я себе. — Той, що вкусив Ахелоїс, або лежить здохлий в трубі, або на колінах у Арлетт». Проте я знав, що це був він. І тоді знав, і зараз це знаю. То був він. Повернувшись до спальні, я опустився навколішки і позбирав заляпані кров’ю гроші. Однією рукою це робилося повільно. Раз я стукнувся пораненою рукою об край ліжка і завив під болю. Побачив, як крізь мазь, зробивши її рожевою, проступила свіжа кров. Гроші я поклав на комод, не переймаючись навіть тим, щоб прикрити їх книжкою чи якоюсь із тих клятих декоративних тарілочок Арлетт. Я навіть не пам’ятав, чому це здавалося таким важливим: передусім заховати банкноти. Шабатурку з червоним капелюшком я швиргонув у ша- к фу й затріснув двері. Хай залишається там до кінця світу, як на мене. Кожен, хто мав ферму або працював на фермі, скаже вам, що травми там звичайна річ і до них треба бути готовим. У скрині, ці біля кухонної помпи я тримав великий рулон бинта - у скриньці, котру Арлетт завжди називала «біль-яткою». Я по тягнувся рукою по бинт, та тут мені в око впав великий казан, що парував на плиті. Вода, яку я поставив грітися, щоб скупа тись, коли був іще цілим-неушкодженим, коли цей монстру озний біль, котрий, здавалося, зараз мене живцем пожирає, ще перебував у теорії. Мені майнуло, що гаряча вода з милом може стати саме тим, що зараз потрібно моїй пораненій руці. Гірше боліти рана просто не може, міркував я, а занурювання в окріп може її очистити. Судження було помилковим в обох сенсах, але звідки ж мені було це знати? Скільки років минуло, а та думка все ще здається мені слушною. Гадаю, все могло б спрацювати, якби мене вкусив ординарний пацюк. За допомогою здорової руки я черпав ківшиком гарячу воду і виливав у миску (намір перехилити казан, щоби просто налити з нього, навіть не розглядався), потім я вкинув туди брикет жорсткого коричневого прального мила Арлетт. Останній брикет, як з’ясувалося; є так багато речей, про поновлювання кількості яких у хаті не замислюється непризвичаєний до цього чоловік. Я взяв ганчірку, потім пішов у спальню, знову опустився там навколішки і почав збирати кров і тельбухи. Весь час пам’ятаючи (аякже) про той попередній раз, коли я змивав кров з підлоги цієї проклятої спальні. Того разу зі мною хоча б Генрі ділив цей жах. Займатися цим самому, та ще й перемагаючи біль, то була жахлива робота. Моя тінь скакала і пурхала по стіні, змушуючи мене згадувати Квазімодо з роману Гюго «Собор Паризької Богоматері». Коли робота вже добігала кінця, я зупинився, задерши голову, затримавши віддих, із широко розплющеними очима, моє серце, здавалося, б’ється в покусаній лівій руці. Я почув звук, ніби щось шмигає, і, здавалося, цей звук надходить звідусіль, (пук, ніби бігають пацюки. Тієї миті я був цілком цього певен. І Іацюки з колодязя. Її вірний почет. Вони знайшли інший шлях на волю. Той, що був чаївся на кришці шабатурки з червоним капелюшком, просто виявився першим і найнахабнішим. Вони вдерлися в хату, вони в стінах, ось уже скоро вони повискакують і гуртом накинуться на мене. Вона помститься. Я чутиму її сміх, коли вони мене шматуватимуть. Сильний порив вітру струсонув дім, коротко вискнувши, майнув уздовж карнизів. Шмигання погучнішало, а потім трохи стишилося, слідом за тим, як вітер ущух. Мене затопило гаким полегшенням, що навіть перекрило відчуття болю (на кілька секунд принаймні). То не пацюки: то сльота. З настанням темряви температура впала і дощ став майже градом. Я знову повернувся до витирання пацючих решток. Покінчивши з усім, я виплеснув криваву воду через перила ганку, а тоді знову пішов до корівника накласти новий шар мазі собі на руку. З повністю очищеною раною я зміг побачити, що перетинку між моїми вказівним і великим пальцями розірвано трьома прогризами, і тепер вона нагадує нарукавний сержантський шеврон. Великий палець на лівиці в мене стирчав криво, так, ніби пацюк пошкодив якийсь важливий тросик між ним і рештою долоні. Я намазав рану коров’ячим вазеліном і побрів назад у хату, думаючи: «Болить, але хоча буже чиста рана, Ахелоїс допомогло, зі мною теж усе буде гаразд». Я намагався собі уявити, як мобілізуються і прибувають на покусане місце захисні сили мого організму, схожі на крихітних пожежників у червоних касках і довгих брезентових балахонах. жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
