Та вона ж буде жорстка, — говорила Арлетт (котра мала ледь затаєну прихильність до Елфіс, либонь, тому, що сама її ніколи не доїла). — Краще нехай собі живе.
Проте зараз від Елфіс могла бути користь — у колодязі, такий от прикрий випадок, — і смерть її стане доцільнішою за кілька шматків жилавої яловичини.
Через два дні після візиту Лестера ми з сином накинули на неї коров’ячу вузду і повели за корівник. На півдорозі до колодязя Генрі укляк. В його очах спалахнув жах.
-
Татуню! Я чую її запах\
-
Тоді катай до хати і встав собі в ніс ватяні кульки. Знайдеш десь там, у її комоді.
Хоча голова в нього була похилена, я вловив позирк скоса, яким він ніби проказав: «Це ти винен. Винен у всьому, бо не зміг поступитися».
Проте я не мав сумнівів, що він допоможе мені зробити ту роботу, яка лежала попереду. Хоч там що він зараз про мене думає, але в загальній картині також присутня дівчина, і йому не хочеться, аби вона дізналася, що він наробив. Звісно, це я його змусив, але вона цього ніколи не зрозуміє.
Ми підвели Елфіс до колодязної ляди, де вона цілком слушно вперлася. Ми обійшли колодязь, тримаючись за шлейки узди, наче за стрічки під час танцю навкруг Травневого стовпа, і силою затягнули її на прогнилу деревину. Ляда затріщала під її вагою... прогнулася... але витримала. Стара корова стояла на ній, опустивши голову, зі своїм одвічно тупим і впертим виглядом, щирячи залишки жовто-зеленкуватих зубів.
-
Що тепер? — запитав Генрі. '
а
Я вже почав казати, що не знаю, та в цю саму мить ляда гучно тріснула й переломилася навпіл. Ми міцно трималися за вузду, хоча була якась мить, коли я подумав, що мене засмикне в цей проклятий колодязь, та ще й з обома вивихнутими руками. А тоді ремінь зіскочив їй з морди й підлетів вгору. Оброть лопнула з обох боків. Внизу заревла Елфіс, в агонії вона почала бити копитами у кам’яні стіни колодязя.
-
Татусеньку! — закричав Генрі. Стиснутими кулаками він затуляв собі рота, кісточки пальців вгрузли йому у верхню губу. — Зроби щось, щоб вона перестала!
Елфіс видала довгий, лункий стогін. Копита її не переставали гатити в камінь. '
Я взяв Генрі за руку і потягнув, як він не спотикався, назад до хати. Штовхнув його на придбаний Арлетт за поштовим каталогом диван і наказав залишатися на місці, поки я по нього не прийду.
-
І пам’ятай: все вже майже скінчилося.
-
Це ніколи не скінчиться, — відповів він і сховав лице, притиснувшись ним до диванної обшивки. Вуха він затулив долонями, хоча сюди лемент Елфіс не долітав. Щоправда, Генрі все одно чув його, так само, як і я.
З верхньої полиці в коморі я дістав свою рушницю. Всього лиш 22-го калібру, але цій справі вона зарадить. А якщо попри акри, що пролягли між моїм обійстям і Гарленовим, він почує постріли? Це буде також на користь нашій історії. Якщо Генрі стерпить, щоб відразу не розбазікати, тобто.
Ось дещо, що я пізнав у 1922-му: попереду завжди очікує щось гірше. Ти гадаєш, що вже побачив найстрашніше, щось таке, де в дивовижному й цілком реальному жаху сконцентровано всі твої кошмари, і залишається єдина втіха — нічого гіршого вже бути не може. Навіть якщо таке трапиться, твій мозок перед ним вимкнеться і ти нічого не знатимеш. Але гірше таки існує, мозок не вимикається і ти якимсь чином жеврієш далі. Ти можеш розуміти, що вся радість із твого світу зникла,
б
що зроблене тобою відсунуло все, що ти сподівався отримати, за межі досяжного, ти бажав би опинитися на місці тієї людини, котра померла, але ти жеврієш далі. Ти усвідомлюєш, що опинився у тобою ж сотвореному пеклі, але все одно жеврієш далі. Бо нема чого іншого більше робити.
Клфіс упала поверх тіла моєї дружини, але усміхнене обличчя Арлетт все одно було видно, вона все ще вишкірялася вгору, до залитого сонцем світу, вона все ще, здавалося, дивиться на мене. І пацюки повернулися. З падінням корови до їхнього сві- і у вони, безсумнівно, ретирувалися до труби, яку я подумки почав називати Пацючим бульваром, але тоді відчули дух свіжого м’яса і поспішили назад, покуштувати. Вони вже гризли бідну Елфіс, а вона ревла і хвицалася (тепер уже слабше), а один і идів на голові в моєї мертвої дружини, немов коронувавши її якимсь потойбічним вінцем. Він продер джутовий мішок і витяг пучок її волосся своїми спритними лапками. Щоки Арлетт, колись круглі й гарненькі, тепер звисали клоччям.
«Нічого не може бути гіршим за це, — подумав я. — Однозначно, я дійшов до кінцевого жаху».
Втім, ні, жахливіші речі завжди чекають попереду. Поки я з огидою й острахом дивився вниз, Елфіс знову хвицнула, і одне її копито зустрілося з тим, що залишилося від обличчя Арлетт. Клац, це тріснула щелепа моєї дружини, і все, що було нижче її носа, з’їхало вліво, мов на шарнірі. Усмішка від вуха до вуха, втім, залишилася. Те, що вона більше не збігалася і очима, робило її ще жахливішою. Це виглядало так, ніби, замість одного, примара тепер отримала аж два обличчя, щоб переслідувати мене. Її тіло штовхнуло матрац, і той посунувся. Пацюк з її голови стрімко зіскочив долі й сховавсь за матрац. Знову заревла Елфіс. Я подумав: якби Генрі зараз повернувся сюди і зазирнув до колодязя, він убив би мене за те, у що я його втягнув. Можливо, я й заслужив на смерть. Але так би він залишився сам-один, а один він став би беззахисним.
Частина ляди впала у колодязь; частина все ще трималася, зависнувши. Я зарядив рушницю, сперся дулом на цю похилу
І.
половину і прицілився в Елфіс, котра лежала зі зламаною шиєю, з головою, вивернутою проти кам’яної стінки. Я дочекався, поки в мене перестали тремтіти руки, а тоді вже натиснув на гачок.
Вистачило одного пострілу.
Повернувшись до хати, я знайшов Генрі там само, на дивані, він заснув. Я сам був занадто шокований, щоб вважати це дивним. Тієї миті син здавався мені єдиним джерелом надії в цілому світі: забруднений, проте не до такого ступеня, щоб ніколи не очиститися. Я нахилився й поцілував його в щоку. Він застогнав і відвернув голову. Я полишив його і пішов до повітки по інструменти. Коли за три години син приєднався до мене, я вже встиг витягти ту, завислу було, половину розваленої ляди і почав засипати колодязь.
-
Я допоможу, — промовив він понуро, безбарвно.
-
Добре. Бери пікап і їжджай до тієї купи землі, що біля західної огорожі...
-
Що, я сам? — недовіра в його голосі ледь вчувалася, але я зрадів, що проклюнулася хоч якась емоція.
-
Всі передні передачі ти знаєш, а задню знайдеш, хіба ні?
-
Так...
-
Ну тоді все гаразд. Мені поки що тут вистачить роботи, а коли ти повернешся, з найгіршим буде покінчено.
Я очікував, що він знову мені скаже, що найгірше не скінчиться ніколи, але він промовчав. Я знову взявся за лопату. Я все ще бачив верхівку голови Арлетт і мішковину з тим моторошним настовбурченим пасмом волосся, що стирчало звідти. А в колисці між стегон моєї мертвої дружини, либонь, уже борсається виводок новонароджених щурят.
Я почув, як кашлянув мотор: раз, другий. Я сподівався, що пускова корба не зламає, відскочивши назад, Генрі руку.
З третім поворотом корби наш старий ваговозик загарчав, ожив. Він зменшив випередження запалювання, газонув пару разів і поїхав. Його не було майже годину, але, коли він повернувся, у кузові було повно землі й каміння. Під’їхавши до
J
і змого краю колодязя, він заглушив двигун і зняв із себе сорочку. Сяючий від поту торс виглядав занадто худеньким; на ньому можна було порахувати всі ребра. Я намагався пригадати, коли я востаннє бачив, щоб він з’їв повний обід, але не зміг. Потім мені дійшло, що це, мабуть, був сніданок уранці після тієї ночі, коли ми покінчили з нею.
«Треба мені попіклуватися, щоб він мав гарну вечерю сьогодні, — подумав я. — Щоб ми обидва добре поїли. Яловичини нема, зате є свинина в льодовниці...»
-
Поглянь-но онде, — промовив він тим своїм новим без- (мрвним голосом і показав.
Я побачив півнячий хвіст куряви, що наближався до нас. Події вився в колодязь. Там поки що не все було гаразд, поки ще ні. Половина Елфіс усе ще стирчала догори. Це, звісно, було добре, але з землі стирчав також і кут закаляного кров’ю матраца.
-
Допоможи мені, — сказав я.
-
А нам вистачить часу, татуню? — він промовив це всього лиш із ледь чутним інтересом.
-
Не знаю. Можливо. Не стій стовпом, допомагай.
Інша лопата стояла притулена до стіни корівника поряд із рештками розламаної колодязної ляди. Генрі її вхопив, і ми почали якомога швидше скидати з кузова пікапа каміння і ґрунт.
Коли автомобіль Окружного Шерифа із золотою зіркою на дверцятах і прожектором на даху зупинився біля дровітні (Джордж зі своїми курми знов розлетілися), ми з Генрі сиділи на сходинках ґанку, без сорочок, насолоджуючись останнім із того, що встигла приготувати Арлетт: лимонадом. Шериф Джонс виліз, підсмикнув пояс, зняв з голови стетсон \ пригла-
Крислатий капелюх із хутрової повсті (модель «Бос Рівнин»), з високим наголовком, створений у середині XIX ст. сином капелюшника з Нью- Джерсі Джоном Стетсоном (1830—1906), котрий, хворіючи на сухоти, вирішив побачити перед смертю Дикий Захід, але натомість там вилікувався, сконструював найпопулярніший в історії США капелюх та заснував існуючою дотепер компанію «John В. Stetson».
див рукою своє сивіюче волосся і знову насадив капелюха точно по тій лінії, де в нього на лобі закінчувалася біла шкіра, по- ступаючись червоній. Він приїхав сам-один. Я сприйняв це як гарний знак.
-
Доброго дня, джент’мени, — він зауважив наші голі торси, брудні руки й спітнілі обличчя. — Важку роботу сьо’дні маєте, чи не так?
Я сплюнув.
-
Та, чорт забирай, з моєї власної вини.
-
Невже так?
-
Одна з наших корів упала у старий колодязь, — відповів Генрі.
Джонс знову перепитав:
-
Невже так?
-
Та так, — підтвердив я. — Шерифе, чи не бажаєте склянку лимонаду? Арлетт робила.
-
Арлетт, справді? Вона вирішила повернутися, хіба ні?
-
Ні, — сказав я. — Вона забрала свій улюблений одяг, але лимонад залишила. Випийте.
-
Вип’ю. Але спершу мені треба скористатися вашим нуж-
3« > >
того часу, як мені стукнуло п ятдесят п ять, чи десь коло того, здається, я тепер мушу відливати ледь не під кожним кущем. Отака-от Богом проклята незручність.
-
Це позаду будинку. Ідіть просто по стежині, а там побачите півмісяць на дверцятах.
Він зареготав так, ніби щойно почув найсмішніший за весь цей рік жарт, і вирушив за хату. Чи зупинятиметься він по дорозі, щоб зазирнути у вікна? Напевне, якщо він розуміється на своїй роботі, а я чув, що так воно й є. Принаймні розумівся, коли був молодшим.
-
Татуню, — озвався Генрі. Говорив він стиха.
Я подивився на нього.
-
Якщо він дізнається, ми більше нічого не зможемо зробити. Брехати я можу, але нового вбивства не мусить трапитися.
б
-
Добре, — відповів я. Короткою була та розмова, проте такою, що впродовж наступних восьми років я часто повертався до неї подумки.
Шериф Джоне повернувся, застібуючи ширінку.
-
Катай, принеси склянку для Шерифа, — наказав я Генрі.
Генрі пішов. Джоне упорався зі своєю ширінкою, зняв капелюх, ще трохи пригладив волосся і встановив капелюха назад. Його значок сяяв у променях післяполуденного сонця. Револьвер у нього при стегні висів величезний і, хоча Джоне був надто старий, щоби брати участь у Великій війні1, кобура скидалася на ті, що були у вояків Американського експедиційного корпусу. Може, вона належала його синові. Його син загинув у Європі.
-
Гарно пахне у вбиральні, — сказав він. — Це завжди приємно в спекотний день.
-
Арлетт зазвичай доволі часто засипала туди вапно, — пояснив я. — Намагатимуся підтримувати цей порядок, якщо вона не повернеться. Ходімо на Ганок, посидимо у холодку.
-
Холодок звучить гарно, але я краще постою. Треба хребет попотягувати.
Я сів у своє крісло-гойдалку, на подушку з літерами ТА. Він (.тав поряд, дивлячись на мене згори. Мені не подобалась така диспозиція, але я намагався поводитися терпляче. Вийшов Генрі зі склянкою. Шериф Джоне налив собі лимонаду, покуштував, а потім лигнув більшу частину склянки одним ковтком і прицмокнув губами.
-
Смачний, що тут скажеш. Не надто кислий і не надто солодкий, саме такий, як годиться. — Він розсміявся. — Я, мов та Золотоволоска1, чи не так? — Він допив решту, але похитав головою, коли Генрі запропонував знову наповнити йому
а
склянку. — Ти хочеш, аби я обмочив усі стовпи в парканах по дорозі звідси до Гемінгфорд-Хоум? А потім ще й по дорозі до Гемінгфорд-Сіті?
-
Ви переїхали? — спитав я. — Я гадав, ваша резиденція все ще там само, у Гемінгфорд-Хоум.
-
Там я й сиджу, хіба ні? Того ж дня, як вони змусять мене перенести Офіс Шерифа до столиці округу, я піду у відставку, і нехай тоді Геп Бердвелл перебирає на себе всі справи, як він про це й мріє. Ні-ні, просто в місті в мене судове слухання. Взагалі-то, здебільшого там суто паперова рутина, але мушу бути. А ви знаєте, що воно за таке той суддя Криппс... утім, ні, гадаю, ви, бувши законослухняним громадянином, не знаєте. Він дратівливий, а якщо хтось не з’являється вчасно, його роздратування ще більше гіршає. Тож навіть коли там ідеться лише про те, щоб промовити «і хай допоможе мені Господь» та поставити свій підпис на кількох процесуальних папірцях, мені все’дно треба поспішати, раз уже я закінчив свої справи тут, авжеж? І сподіватися, що мій Богом проклятий «Максі» не поламається на зворотнім шляху.
Я на це не промовив нічого. Балакав він несхоже на людину, котра кудись поспішає, хоча, можливо, така в нього була манера.
Він зняв капелюха і вкотре пригладив волосся, проте цього разу капелюх знову на голову не повернув. Поглянув на мене серйозно, потім подивився на Генрі і знову перевів погляд на мене.
-
Гадаю, ви здогадалися, що я сюди заявився не з власної примхи. Я вважаю, що все, що відбувається між чоловіком і його дружиною, то 'їхні приватні справи. Так мусить бути, хіба ні? Біблія каже, що чоловік — голова жінки, і якщо жінка потребує повчання, це мусить робити чоловік у своєму домі. Послання коринтянам. Якби Біблія була моїм єдиним босом, я би провадив справи по-біблійному і життя було б простішим.
-
Мене дивує, чому містер Лестер зараз не тут, з вами, — сказав я.
-
О, він хотів приїхати, але я скасував цю коверзу. І ще він хотів, аби я взяв ордер на обшук, але я йому сказав, що того не потребую. Сказав, що ви мені або дозволите тут роздивитися, або ні, — знизав він плечима. Обличчя при цім мав безтурботне, проте його чіпкі очі перебували в безперервному русі, він ними так і штрикав туди-сюди, туди-сюди.
Коли Генрі питався в мене про колодязь, я йому пояснив: «Ми подивимося, наскільки метикуватий наш Шериф. Якщо кмітливий, покажемо йому самі. Ми не мусимо виглядати такими, ніби нам є що приховувати. Якщо побачиш, що я отак ворухнув великим пальцем, це означатиме, що нам варто ризикнути. Але нам слід домовитися, Генку, якщо ти навзаєм не подаси зразу мені знак великим пальцем, значить, я притримаю язика за зубами».
Я підніс до губ склянку і допив залишки лимонаду. Помітивши, що Генрі дивиться на мене, я ворухнув великим пальцем. Ледь-ледь. Це могло виглядати м’язовим спазмом.
-
Що він собі гадає, той Лестер? — спитав Генрі обуреним іоном. — Ніби ми тримаємо її зв’язаною в льоху? — руки в нього залишалися нерухомими, так і висіли вздовж тіла.
Шериф Джонс щиро розсміявся, під ременем захилиталося його велике черево.
-
Я не знаю, що він гадає, звідки? Крім того, мене це зовсім не обходить. Юристи — це блохи на шкурі людських вад. Я можу так говорити, бо працюю на них — і проти них, це теж — усе моє доросле життя. Проте... — він уп’явся тими своїми чіпкими очима в мене. — Я був би не проти й роздивитися, просто тому, що ви не дозволили подивитися йому. Ви цим йому немов гарячого сала за шкіру налляли.
Генрі почухав собі руку. При цьому двічі смикнувши великим пальцем.
-
Я не пустив його в хату, бо він збурив мене проти себе, — пояснив я. — Хоча, якщо зі всією щирістю, гадаю, я обурився б навіть проти апостола Іоанна, якби він заявився сюди теліпати язиком на користь зграї Кола Фаррингтона.
а
На ці мої слова Шериф Джоне зареготав ще дужче: «Га-га- га!» Але очі його не сміялися.
Я підвівся. Від цього мені полегшало. Стоячи я був дюйми на три-чотири вищим за Джонса.
-
Ви можете подивитися все, що тільки ваша душа забажає.
-
Я вам щиро вдячний. Це значно спростить мені життя, хіба ні? Достатньо вже того, що після цього мені ще мати справу з суддею Криппсом. Навіщо, щоб іще якийсь з тих гончаків- правників зайвий раз гавкав на мене, якщо я можу цьому зарадити.
Ми зайшли в будинок — я попереду, а Генрі замикав процесію. Після кількох компліментарних зауважень щодо того, яка гарна в нас вітальня та як акуратно все розташовано в кухні, ми пішли коридором. Шериф Джоне суто формально зазирнув до кімнати Генрі, а тоді вже ми прибули до головної принади. Я штовхнув двері нашої спальні з божевільним відчуттям упевненості: там знову все в крові. Нею залита підлога, забризкані стіни, нею просяк новий матрац. Шериф Джоне зараз побачить. Потім обернеться до мене, зніме кайданки, що висять при його м’ясистому стегні на протилежному від револьвера боці, і скаже: «Я заарештовую вас за вбивство Ар- летт Джеймс, чи не так?»
Ніякої крові, ані запаху крові там не було, бо кімната провітрювалася всі останні дні. Ліжко стояло застелене; я заправляв його на армійський манер, хоча через мої ноги сам я не потрапив на ту війну, котра забрала в Шерифа сина. Не маєш права їхати вбивати бошів, якщо у тебе плоскостопість. Плоскостопі чоловіки можуть убивати тільки власних дружин.
-
Прегарна кімната, — зауважив Шериф Джоне. — Вранішнє сонце сюди світить, чи не так?
-
Так, — підтвердив я. — А після полудня вона залишається прохолодною навіть улітку, бо сонце на той час уже по інший бік. — Я пішов до шафи і відчинив її. До мене повернулося відчуття непевності, ще гостріше, ніж до того. «А де покривало? —
б
іараз запитає він, — те, що мусить лежати посередині, на верх- нііі полиці?»
Звісно, він цього не спитав, але підступив жваво, щойно я йому запропонував подивитися. Його чіпкі очі — яскраво-зелені, ледь не котячі — нишпорили і там, і сям, і повсюди.
-
Чима’енько ганчір’я, — зауважив він.
-
Так, — погодився я. — Арлетт любила одяг і любила поні тові каталоги. Проте, оскільки вона взяла лише одну валізку — у нас їх дві, і друга залишилася на місці, он, бачите, стоїть и кутку? — мушу визнати, вона забрала тільки ті речі, які любила найбільше. І найпрактичНіші, як мені здається. У неї було дні пари слаксів і сині джинси, от їх і нема, хоча носити штани нона не вельми полюбляла.
-
Утім, в штанах добре подорожувати, хіба ні? І чоловікові, її жінці, подорожувати добре в штанах. Отож-бо жінка й могла їх вибрати. Якщо вона дуже поспішала, тобто.
-
Либонь, що так.
-
Вона взяла найкращі зі своїх ювелірних прикрас і фотокарточку своїх татуся й мамуні, — промовив позаду нас Генрі.
Я аж трохи здригнувся; майже забув, що він теж тут.
-
Справді, невже? Ну, мабуть, цінує.
Він ще раз окинув очима одяг і зачинив дверцята шафи.
-
Гарна кімната, — промовив він, посунувши назад у на-
Достарыңызбен бөлісу: |