Клуб сімейного дозвілля


Та вона ж буде жорстка, — говорила Арлетт (котра мала ледь затаєну прихильність до Елфіс, либонь, тому, що сама її ніколи не доїла). — Краще нехай собі живе



бет5/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

Та вона ж буде жорстка, — говорила Арлетт (котра мала ледь затаєну прихильність до Елфіс, либонь, тому, що сама її ніколи не доїла). — Краще нехай собі живе.

Проте зараз від Елфіс могла бути користь — у колодязі, та­кий от прикрий випадок, — і смерть її стане доцільнішою за кілька шматків жилавої яловичини.

Через два дні після візиту Лестера ми з сином накинули на неї коров’ячу вузду і повели за корівник. На півдорозі до ко­лодязя Генрі укляк. В його очах спалахнув жах.

  • Татуню! Я чую її запах\

  • Тоді катай до хати і встав собі в ніс ватяні кульки. Зна­йдеш десь там, у її комоді.

Хоча голова в нього була похилена, я вловив позирк скоса, яким він ніби проказав: «Це ти винен. Винен у всьому, бо не зміг поступитися».

Проте я не мав сумнівів, що він допоможе мені зробити ту роботу, яка лежала попереду. Хоч там що він зараз про мене думає, але в загальній картині також присутня дівчина, і йо­му не хочеться, аби вона дізналася, що він наробив. Звісно, це я його змусив, але вона цього ніколи не зрозуміє.

Ми підвели Елфіс до колодязної ляди, де вона цілком слуш­но вперлася. Ми обійшли колодязь, тримаючись за шлейки узди, наче за стрічки під час танцю навкруг Травневого стов­па, і силою затягнули її на прогнилу деревину. Ляда затріща­ла під її вагою... прогнулася... але витримала. Стара корова стояла на ній, опустивши голову, зі своїм одвічно тупим і впер­тим виглядом, щирячи залишки жовто-зеленкуватих зубів.

  • Що тепер? — запитав Генрі. '

а

Я вже почав казати, що не знаю, та в цю саму мить ляда гуч­но тріснула й переломилася навпіл. Ми міцно трималися за вузду, хоча була якась мить, коли я подумав, що мене засмик­не в цей проклятий колодязь, та ще й з обома вивихнутими руками. А тоді ремінь зіскочив їй з морди й підлетів вгору. Об­роть лопнула з обох боків. Внизу заревла Елфіс, в агонії вона почала бити копитами у кам’яні стіни колодязя.

  • Татусеньку! — закричав Генрі. Стиснутими кулаками він затуляв собі рота, кісточки пальців вгрузли йому у верхню гу­бу. — Зроби щось, щоб вона перестала!

Елфіс видала довгий, лункий стогін. Копита її не переста­вали гатити в камінь. '

Я взяв Генрі за руку і потягнув, як він не спотикався, назад до хати. Штовхнув його на придбаний Арлетт за поштовим каталогом диван і наказав залишатися на місці, поки я по ньо­го не прийду.

  • І пам’ятай: все вже майже скінчилося.

  • Це ніколи не скінчиться, — відповів він і сховав лице, притиснувшись ним до диванної обшивки. Вуха він затулив долонями, хоча сюди лемент Елфіс не долітав. Щоправда, Ген­рі все одно чув його, так само, як і я.

З верхньої полиці в коморі я дістав свою рушницю. Всього лиш 22-го калібру, але цій справі вона зарадить. А якщо по­при акри, що пролягли між моїм обійстям і Гарленовим, він почує постріли? Це буде також на користь нашій історії. Як­що Генрі стерпить, щоб відразу не розбазікати, тобто.

Ось дещо, що я пізнав у 1922-му: попереду завжди очікує щось гірше. Ти гадаєш, що вже побачив найстрашніше, щось таке, де в дивовижному й цілком реальному жаху сконцентровано всі твої кошмари, і залишається єдина втіха — нічого гіршо­го вже бути не може. Навіть якщо таке трапиться, твій мозок перед ним вимкнеться і ти нічого не знатимеш. Але гірше та­ки існує, мозок не вимикається і ти якимсь чином жеврієш да­лі. Ти можеш розуміти, що вся радість із твого світу зникла,

б



що зроблене тобою відсунуло все, що ти сподівався отрима­ти, за межі досяжного, ти бажав би опинитися на місці тієї лю­дини, котра померла, але ти жеврієш далі. Ти усвідомлюєш, що опинився у тобою ж сотвореному пеклі, але все одно жев­рієш далі. Бо нема чого іншого більше робити.

Клфіс упала поверх тіла моєї дружини, але усміхнене облич­чя Арлетт все одно було видно, вона все ще вишкірялася вгору, до залитого сонцем світу, вона все ще, здавалося, дивиться на мене. І пацюки повернулися. З падінням корови до їхнього сві- і у вони, безсумнівно, ретирувалися до труби, яку я подумки почав називати Пацючим бульваром, але тоді відчули дух сві­жого м’яса і поспішили назад, покуштувати. Вони вже гризли бідну Елфіс, а вона ревла і хвицалася (тепер уже слабше), а один і идів на голові в моєї мертвої дружини, немов коронувавши її якимсь потойбічним вінцем. Він продер джутовий мішок і ви­тяг пучок її волосся своїми спритними лапками. Щоки Арлетт, колись круглі й гарненькі, тепер звисали клоччям.

«Нічого не може бути гіршим за це, — подумав я. — Одно­значно, я дійшов до кінцевого жаху».

Втім, ні, жахливіші речі завжди чекають попереду. Поки я з огидою й острахом дивився вниз, Елфіс знову хвицнула, і одне її копито зустрілося з тим, що залишилося від обличчя Арлетт. Клац, це тріснула щелепа моєї дружини, і все, що бу­ло нижче її носа, з’їхало вліво, мов на шарнірі. Усмішка від ву­ха до вуха, втім, залишилася. Те, що вона більше не збігалася і очима, робило її ще жахливішою. Це виглядало так, ніби, за­мість одного, примара тепер отримала аж два обличчя, щоб переслідувати мене. Її тіло штовхнуло матрац, і той посунув­ся. Пацюк з її голови стрімко зіскочив долі й сховавсь за ма­трац. Знову заревла Елфіс. Я подумав: якби Генрі зараз повер­нувся сюди і зазирнув до колодязя, він убив би мене за те, у що я його втягнув. Можливо, я й заслужив на смерть. Але так би він залишився сам-один, а один він став би беззахисним.

Частина ляди впала у колодязь; частина все ще трималася, за­виснувши. Я зарядив рушницю, сперся дулом на цю похилу

І.



половину і прицілився в Елфіс, котра лежала зі зламаною шиєю, з головою, вивернутою проти кам’яної стінки. Я дочекався, по­ки в мене перестали тремтіти руки, а тоді вже натиснув на гачок.

Вистачило одного пострілу.

Повернувшись до хати, я знайшов Генрі там само, на дивані, він заснув. Я сам був занадто шокований, щоб вважати це див­ним. Тієї миті син здавався мені єдиним джерелом надії в ці­лому світі: забруднений, проте не до такого ступеня, щоб ні­коли не очиститися. Я нахилився й поцілував його в щоку. Він застогнав і відвернув голову. Я полишив його і пішов до повіт­ки по інструменти. Коли за три години син приєднався до ме­не, я вже встиг витягти ту, завислу було, половину розваленої ляди і почав засипати колодязь.

  • Я допоможу, — промовив він понуро, безбарвно.

  • Добре. Бери пікап і їжджай до тієї купи землі, що біля за­хідної огорожі...

  • Що, я сам? — недовіра в його голосі ледь вчувалася, але я зрадів, що проклюнулася хоч якась емоція.

  • Всі передні передачі ти знаєш, а задню знайдеш, хіба ні?

  • Так...

  • Ну тоді все гаразд. Мені поки що тут вистачить роботи, а коли ти повернешся, з найгіршим буде покінчено.

Я очікував, що він знову мені скаже, що найгірше не скін­читься ніколи, але він промовчав. Я знову взявся за лопату. Я все ще бачив верхівку голови Арлетт і мішковину з тим мо­торошним настовбурченим пасмом волосся, що стирчало звід­ти. А в колисці між стегон моєї мертвої дружини, либонь, уже борсається виводок новонароджених щурят.

Я почув, як кашлянув мотор: раз, другий. Я сподівався, що пускова корба не зламає, відскочивши назад, Генрі руку.

З третім поворотом корби наш старий ваговозик загарчав, ожив. Він зменшив випередження запалювання, газонув па­ру разів і поїхав. Його не було майже годину, але, коли він по­вернувся, у кузові було повно землі й каміння. Під’їхавши до

J



і змого краю колодязя, він заглушив двигун і зняв із себе со­рочку. Сяючий від поту торс виглядав занадто худеньким; на ньому можна було порахувати всі ребра. Я намагався прига­дати, коли я востаннє бачив, щоб він з’їв повний обід, але не зміг. Потім мені дійшло, що це, мабуть, був сніданок уран­ці після тієї ночі, коли ми покінчили з нею.

«Треба мені попіклуватися, щоб він мав гарну вечерю сьо­годні, — подумав я. — Щоб ми обидва добре поїли. Яловичини нема, зате є свинина в льодовниці...»

  • Поглянь-но онде, — промовив він тим своїм новим без- (мрвним голосом і показав.

Я побачив півнячий хвіст куряви, що наближався до нас. По­дії вився в колодязь. Там поки що не все було гаразд, поки ще ні. Половина Елфіс усе ще стирчала догори. Це, звісно, було доб­ре, але з землі стирчав також і кут закаляного кров’ю матраца.

  • Допоможи мені, — сказав я.

  • А нам вистачить часу, татуню? — він промовив це всьо­го лиш із ледь чутним інтересом.

  • Не знаю. Можливо. Не стій стовпом, допомагай.

Інша лопата стояла притулена до стіни корівника поряд із рештками розламаної колодязної ляди. Генрі її вхопив, і ми по­чали якомога швидше скидати з кузова пікапа каміння і ґрунт.

Коли автомобіль Окружного Шерифа із золотою зіркою на дверцятах і прожектором на даху зупинився біля дровітні (Джордж зі своїми курми знов розлетілися), ми з Генрі сиділи на сходинках ґанку, без сорочок, насолоджуючись останнім із того, що встигла приготувати Арлетт: лимонадом. Шериф Джонс виліз, підсмикнув пояс, зняв з голови стетсон \ пригла-

Крислатий капелюх із хутрової повсті (модель «Бос Рівнин»), з високим наголовком, створений у середині XIX ст. сином капелюшника з Нью- Джерсі Джоном Стетсоном (1830—1906), котрий, хворіючи на сухоти, ви­рішив побачити перед смертю Дикий Захід, але натомість там вилікував­ся, сконструював найпопулярніший в історії США капелюх та заснував існуючою дотепер компанію «John В. Stetson».



див рукою своє сивіюче волосся і знову насадив капелюха точ­но по тій лінії, де в нього на лобі закінчувалася біла шкіра, по- ступаючись червоній. Він приїхав сам-один. Я сприйняв це як гарний знак.

  • Доброго дня, джент’мени, — він зауважив наші голі тор­си, брудні руки й спітнілі обличчя. — Важку роботу сьо’дні маєте, чи не так?

Я сплюнув.

  • Та, чорт забирай, з моєї власної вини.

  • Невже так?

  • Одна з наших корів упала у старий колодязь, — відповів Генрі.

Джонс знову перепитав:

  • Невже так?

  • Та так, — підтвердив я. — Шерифе, чи не бажаєте склян­ку лимонаду? Арлетт робила.

  • Арлетт, справді? Вона вирішила повернутися, хіба ні?

  • Ні, — сказав я. — Вона забрала свій улюблений одяг, але лимонад залишила. Випийте.

  • Вип’ю. Але спершу мені треба скористатися вашим нуж-

3« > >

того часу, як мені стукнуло п ятдесят п ять, чи десь коло того, здається, я тепер мушу відливати ледь не під кож­ним кущем. Отака-от Богом проклята незручність.

  • Це позаду будинку. Ідіть просто по стежині, а там поба­чите півмісяць на дверцятах.

Він зареготав так, ніби щойно почув найсмішніший за весь цей рік жарт, і вирушив за хату. Чи зупинятиметься він по до­розі, щоб зазирнути у вікна? Напевне, якщо він розуміється на своїй роботі, а я чув, що так воно й є. Принаймні розумів­ся, коли був молодшим.

  • Татуню, — озвався Генрі. Говорив він стиха.

Я подивився на нього.

  • Якщо він дізнається, ми більше нічого не зможемо зро­бити. Брехати я можу, але нового вбивства не мусить тра­питися.

б

  • Добре, — відповів я. Короткою була та розмова, проте такою, що впродовж наступних восьми років я часто повер­тався до неї подумки.

Шериф Джоне повернувся, застібуючи ширінку.

  • Катай, принеси склянку для Шерифа, — наказав я Генрі.

Генрі пішов. Джоне упорався зі своєю ширінкою, зняв ка­пелюх, ще трохи пригладив волосся і встановив капелюха на­зад. Його значок сяяв у променях післяполуденного сонця. Ре­вольвер у нього при стегні висів величезний і, хоча Джоне був надто старий, щоби брати участь у Великій війні1, кобура ски­далася на ті, що були у вояків Американського експедиційно­го корпусу. Може, вона належала його синові. Його син заги­нув у Європі.

  • Гарно пахне у вбиральні, — сказав він. — Це завжди при­ємно в спекотний день.

  • Арлетт зазвичай доволі часто засипала туди вапно, — по­яснив я. — Намагатимуся підтримувати цей порядок, якщо вона не повернеться. Ходімо на Ганок, посидимо у холодку.

  • Холодок звучить гарно, але я краще постою. Треба хре­бет попотягувати.

Я сів у своє крісло-гойдалку, на подушку з літерами ТА. Він (.тав поряд, дивлячись на мене згори. Мені не подобалась та­ка диспозиція, але я намагався поводитися терпляче. Вийшов Генрі зі склянкою. Шериф Джоне налив собі лимонаду, поку­штував, а потім лигнув більшу частину склянки одним ковт­ком і прицмокнув губами.

  • Смачний, що тут скажеш. Не надто кислий і не надто со­лодкий, саме такий, як годиться. — Він розсміявся. — Я, мов та Золотоволоска1, чи не так? — Він допив решту, але похитав головою, коли Генрі запропонував знову наповнити йому

а

склянку. — Ти хочеш, аби я обмочив усі стовпи в парканах по дорозі звідси до Гемінгфорд-Хоум? А потім ще й по дорозі до Гемінгфорд-Сіті?

  • Ви переїхали? — спитав я. — Я гадав, ваша резиденція все ще там само, у Гемінгфорд-Хоум.

  • Там я й сиджу, хіба ні? Того ж дня, як вони змусять мене перенести Офіс Шерифа до столиці округу, я піду у відставку, і нехай тоді Геп Бердвелл перебирає на себе всі справи, як він про це й мріє. Ні-ні, просто в місті в мене судове слухання. Взагалі-то, здебільшого там суто паперова рутина, але мушу бути. А ви знаєте, що воно за таке той суддя Криппс... утім, ні, гадаю, ви, бувши законослухняним громадянином, не зна­єте. Він дратівливий, а якщо хтось не з’являється вчасно, йо­го роздратування ще більше гіршає. Тож навіть коли там ідеть­ся лише про те, щоб промовити «і хай допоможе мені Господь» та поставити свій підпис на кількох процесуальних папірцях, мені все’дно треба поспішати, раз уже я закінчив свої справи тут, авжеж? І сподіватися, що мій Богом проклятий «Максі» не поламається на зворотнім шляху.

Я на це не промовив нічого. Балакав він несхоже на люди­ну, котра кудись поспішає, хоча, можливо, така в нього була манера.

Він зняв капелюха і вкотре пригладив волосся, проте цьо­го разу капелюх знову на голову не повернув. Поглянув на ме­не серйозно, потім подивився на Генрі і знову перевів погляд на мене.

  • Гадаю, ви здогадалися, що я сюди заявився не з власної примхи. Я вважаю, що все, що відбувається між чоловіком і йо­го дружиною, то 'їхні приватні справи. Так мусить бути, хіба ні? Біблія каже, що чоловік — голова жінки, і якщо жінка потре­бує повчання, це мусить робити чоловік у своєму домі. Послан­ня коринтянам. Якби Біблія була моїм єдиним босом, я би про­вадив справи по-біблійному і життя було б простішим.

  • Мене дивує, чому містер Лестер зараз не тут, з вами, — сказав я.

  • О, він хотів приїхати, але я скасував цю коверзу. І ще він хотів, аби я взяв ордер на обшук, але я йому сказав, що того не потребую. Сказав, що ви мені або дозволите тут роздиви­тися, або ні, — знизав він плечима. Обличчя при цім мав без­турботне, проте його чіпкі очі перебували в безперервному русі, він ними так і штрикав туди-сюди, туди-сюди.

Коли Генрі питався в мене про колодязь, я йому пояснив: «Ми подивимося, наскільки метикуватий наш Шериф. Якщо кмітливий, покажемо йому самі. Ми не мусимо виглядати та­кими, ніби нам є що приховувати. Якщо побачиш, що я отак ворухнув великим пальцем, це означатиме, що нам варто ри­зикнути. Але нам слід домовитися, Генку, якщо ти навзаєм не подаси зразу мені знак великим пальцем, значить, я притри­маю язика за зубами».

Я підніс до губ склянку і допив залишки лимонаду. Помі­тивши, що Генрі дивиться на мене, я ворухнув великим паль­цем. Ледь-ледь. Це могло виглядати м’язовим спазмом.

  • Що він собі гадає, той Лестер? — спитав Генрі обуреним іоном. — Ніби ми тримаємо її зв’язаною в льоху? — руки в нього залишалися нерухомими, так і висіли вздовж тіла.

Шериф Джонс щиро розсміявся, під ременем захилитало­ся його велике черево.

  • Я не знаю, що він гадає, звідки? Крім того, мене це зовсім не обходить. Юристи — це блохи на шкурі людських вад. Я мо­жу так говорити, бо працюю на них — і проти них, це теж — усе моє доросле життя. Проте... — він уп’явся тими своїми чіпкими очима в мене. — Я був би не проти й роздивитися, просто тому, що ви не дозволили подивитися йому. Ви цим йому немов гарячого сала за шкіру налляли.

Генрі почухав собі руку. При цьому двічі смикнувши вели­ким пальцем.

  • Я не пустив його в хату, бо він збурив мене проти себе, — пояснив я. — Хоча, якщо зі всією щирістю, гадаю, я обурив­ся б навіть проти апостола Іоанна, якби він заявився сюди те­ліпати язиком на користь зграї Кола Фаррингтона.

а

На ці мої слова Шериф Джоне зареготав ще дужче: «Га-га- га!» Але очі його не сміялися.

Я підвівся. Від цього мені полегшало. Стоячи я був дюйми на три-чотири вищим за Джонса.

  • Ви можете подивитися все, що тільки ваша душа забажає.

  • Я вам щиро вдячний. Це значно спростить мені життя, хі­ба ні? Достатньо вже того, що після цього мені ще мати справу з суддею Криппсом. Навіщо, щоб іще якийсь з тих гончаків- правників зайвий раз гавкав на мене, якщо я можу цьому зара­дити.

Ми зайшли в будинок — я попереду, а Генрі замикав про­цесію. Після кількох компліментарних зауважень щодо того, яка гарна в нас вітальня та як акуратно все розташовано в кух­ні, ми пішли коридором. Шериф Джоне суто формально за­зирнув до кімнати Генрі, а тоді вже ми прибули до головної принади. Я штовхнув двері нашої спальні з божевільним від­чуттям упевненості: там знову все в крові. Нею залита підло­га, забризкані стіни, нею просяк новий матрац. Шериф Джоне зараз побачить. Потім обернеться до мене, зніме кайданки, що висять при його м’ясистому стегні на протилежному від ре­вольвера боці, і скаже: «Я заарештовую вас за вбивство Ар- летт Джеймс, чи не так?»

Ніякої крові, ані запаху крові там не було, бо кімната прові­трювалася всі останні дні. Ліжко стояло застелене; я заправляв його на армійський манер, хоча через мої ноги сам я не потра­пив на ту війну, котра забрала в Шерифа сина. Не маєш права їхати вбивати бошів, якщо у тебе плоскостопість. Плоскостопі чоловіки можуть убивати тільки власних дружин.

  • Прегарна кімната, — зауважив Шериф Джоне. — Враніш­нє сонце сюди світить, чи не так?

  • Так, — підтвердив я. — А після полудня вона залишаєть­ся прохолодною навіть улітку, бо сонце на той час уже по інший бік. — Я пішов до шафи і відчинив її. До мене повернулося від­чуття непевності, ще гостріше, ніж до того. «А де покривало?

б

іараз запитає він, — те, що мусить лежати посередині, на верх- нііі полиці?»

Звісно, він цього не спитав, але підступив жваво, щойно я йо­му запропонував подивитися. Його чіпкі очі — яскраво-зелені, ледь не котячі — нишпорили і там, і сям, і повсюди.

  • Чима’енько ганчір’я, — зауважив він.

  • Так, — погодився я. — Арлетт любила одяг і любила по­ні тові каталоги. Проте, оскільки вона взяла лише одну валіз­ку — у нас їх дві, і друга залишилася на місці, он, бачите, стоїть и кутку? — мушу визнати, вона забрала тільки ті речі, які лю­била найбільше. І найпрактичНіші, як мені здається. У неї було дні пари слаксів і сині джинси, от їх і нема, хоча носити штани нона не вельми полюбляла.

  • Утім, в штанах добре подорожувати, хіба ні? І чоловікові, її жінці, подорожувати добре в штанах. Отож-бо жінка й могла їх вибрати. Якщо вона дуже поспішала, тобто.

  • Либонь, що так.

  • Вона взяла найкращі зі своїх ювелірних прикрас і фото­карточку своїх татуся й мамуні, — промовив позаду нас Генрі.

Я аж трохи здригнувся; майже забув, що він теж тут.

  • Справді, невже? Ну, мабуть, цінує.

Він ще раз окинув очима одяг і зачинив дверцята шафи.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет