Копальні царя соломона

ЧЕРТОГ СМЕРТІ

Третього дня після подій, описаних у попередньому розділі, ми рушили в дорогу. Стемніло, коли ми розташувалися на відпочинок біля підніжжя Трьох чаклунів - так називалися три гори, що утворювали трикутник, біля вершини якого закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. Нас супроводжували Фулата - вона подалася з нами переважно через Гуда, Інфадус, Гагула і загін слуг та охорона. Гагулу несли на ношах, і звідти весь день долинало її бурмотіння і лайка.

Гори, або, точніше, три гірські вершини, що виникли, внаслідок якогось геологічного зсуву, як я вже згадував, були розташовані у формі трикутника. Одна вершина була праворуч від нас, друга - ліворуч, а третя - прямо перед нами. Ніколи я не забуду видовища, яке постало перед нашими очима вранці наступного дня, коли ми побачили ці три верхів’я, осяяні промінням сонця. Високо-високо над нами здіймалися догори їхні снігові вінці. Там, де кінчався сніговий покрив, гори були пурпурового кольору від суцільних заростей вересу. Такого ж кольору були і порослі вересом торф’янисті болота у видолинках на схилах гір.

Простісінько перед нами, як біла стрічка, пролягала Велика Дорога царя Соломона, кружеляючи до підніжжя середньої вершини, що знаходилася десь за п’ять миль звідси. Там дорога закінчувалася.

Важко описати величезне хвилювання, що охопило нас того ранку. Нехай краще читач сам спробує усе це уявити. Адже нарешті ми наблизилися до таємничих копалень, які три сторіччя тому були причиною трагічної загибелі не лише старого португальця, але і його бідолашного нащадка, а також, як ми припускали, і брата сера Генрі, Джорджа Куртіса.

Чи випаде нам після всього, що довелося зазнати, краща доля? їх спіткало лихо, як прокаркала ця стара відьма Гагула. Може, й нас чекає те саме? Так чи інакше, коли ми долали останній відтинок чудової дороги, я не міг подолати відчуття забобонного страху і гадаю, що те ж саме відчували Гуд і сер Генрі.

Близько півтори години ми крокували дорогою з-поміж заростей вересу. Нетерплячка гнала нас так хутко, що люди, які несли ноші з Гагулою, ледве встигали за нами, а пронизливий голос старої увесь час вимагав, щоб ми зупинилися.

- Ох, обережніше, білі люди! - верещала вона, виставляючи свою страхітливу зморщену пику з-за завісок, втупивши в нас пильний погляд своїх палахких очей. - Навіщо так поспішати назустріч загибелі, гей, ви, шукачі скарбів! - І вона захихотіла своїм огидним сміхом, від якого по моєму тілу завжди пробігали холодні мурахи. На якийсь час цей сміх охолодив наш запал.

Проте ми наполегливо рвалися вперед. Нарешті ми побачили просто перед собою велику заокруглену заглибину з пологими схилами, яка мала до дна не менше ніж триста футів і більше ніж півмилі довкруж.

- Ви, напевне, здогадуєтеся, що це таке? - звернувся я до сера Генрі і Гуда, які з подивом заглядали в це величезне воронкоподібне заглиблення.

Вони заперечно похитали головами.

- У такому разі мені ясно, що вам ніколи не доводилося бачити алмазних копалень в Кімберлі. Можете бути певні, що це і є алмазні копальні царя Соломона. Дивіться сюди, - сказав я, показуючи на твердий блакитний намул, який виднівся подекуди з-поміж трави і чагарнику, що покривав схили. - Це типова геологічна формація. Я переконаний, що, якби ми спустилися досередини, то знайшли б алмазоносні трубки, заповнені магмою кімберліту або брекчією¹. А зараз погляньте сюди, - і я показав на численні пласкі плити з вивітреної скельної породи на пологому схилі копальні, нижче за рівень водостоку, проритого глибокої давнини. - А ці плити колись слугували для промивання породи.

Біля краю цієї величезної ями, яка, звичайно, була саме тією копальнею, яка була намальована на карті старого португальця, Велика Дорога розгалужувалася і огинала її довкола. В багатьох місцях ця дорога, що йшла краєм копальні, була поспіль вимощена великими кам’яними брилами, очевидно для того, щоб укріпити краї ями і запобігти можливому обвалу порожніх сланців, що оточують алмазоносну брекчію. Ми хутко пішли дорогою, гнані бажанням якнайшвидше роздивитися зблизька три гігантські фігури, що бовваніли на протилежному боці величезної ями. Підійшовши ближче до колосів, ми переконалися: це й були троє Мовчазних, перед якими кукуанський народ відчував такий благоговійний острах. Але тільки підійшовши упритул, ми повністю усвідомили царствену велич Мовчазних.

Там, на колосальних п’єдесталах із темної скелі, на відстані двадцяти кроків одна від одної, споглядаючи дорогу, що тяглася на шістдесят миль до Луу, сиділи три колосальні постаті - дві чоловічі й одна жіноча. Кожна з них була близько вісімнадцяти футів заввишки від тімені до п’єдесталу.

Одна з них зображувала голу жінку і вирізнялася винятковою, хоча і суворою красою. На жаль, риси її обличчя були поруйновані, бо упродовж багатьох століть зазнавали впливу погоди. По обидва боки її голови здіймалися роги півмісяця. Дві чоловічі постаті, на відміну від першої, були задрапіровані в мантії. Обличчя їхні були страхітливі, особливо у сидячого праворуч. Воістину це була личина диявола. Обличчя того, що ліворуч, було безтурботно-спокійне, але спокій цей спричиняв жах. Воно уособлювало нелюдську жорстокість, ту жорстокість, що нею, на думку сера Генрі, в старовину фантазія людини наділяла могутніх істот, які, може, здатні були і на добрі справи, проте споглядали страждання людства якщо не з насолодою, то і без жодних терзань. Три фігури, що самотньо сиділи у надхмар’ї й століттями споглядали долину внизу, справді спричиняли благоговійний жах. Ми дивилися на Мовчазних, як їх називали кукуани, і нас охопило непереборне бажання дізнатись, чиї руки витесали з каменю цих колосів, проклали дорогу і вирили величезну копальню. Коли я приголомшено дивився на них, мені раптом пригадалося (оскільки я добре знаю Старий Заповіт), що Соломон відрікся своєї віри і став поклонятися чужоземним богам. Імена трьох із цих богів я також пригадав: Ашторет - богиня Сидонян, Чемош - бог Моабітів і Мільком - бог дітей Аммона. Я висловив супутникам своє припущення, що три фігури, котрі ми споглядали, можливо, зображують саме ці три божества.

- Мабуть, у цьому є дещиця істини, - замислено промовив сер Генрі. Він був дуже освіченою людиною і, коли ще вчився в коледжі, досяг великих успіхів у вивченні класиків. - Адже давньоєврейська Ашторет, - продовжував він, - називалася Астартою у фінікійців, які займалися переважно торгівлею за часів Соломона. Астарту ж, яку греки згодом називали Афродітою, зображали з рогами, що нагадують півмісяць, а на голові жіночої фігури виразно видно роги півмісяця. Можливо, ці колоси були створені з волі якого-небудь посадовця Фінікії, що управляв копальнями. Хто знає!

Ми все ще розглядали ці дивовижні пам’ятники глибокої старовини, коли до нас підійшов Інфадус. Спочатку, підвівши свого списа, він віддав салют Мовчазним, а потім запитав у нас, чи маємо ми намір одразу ж увійти до Чертога Смерті, чи хочемо піти туди пізніше, після полуденної трапези. Він сказав, що коли ми готові відправитися зараз же, то Гагула висловила бажання бути нашим провідником. Оскільки ще не було й одинадцятої години, ми, охоплені нестримною цікавістю, заявили, що маємо намір іти негайно. Я запропонував про всяк випадок (якщо нам доведеться затриматися в печері) прихопити з собою трохи їжі. Принесли ноші з Гагулою, і поважна леді спостерігала звідти за нашими зборами. Тим часом Фулата, на моє прохання, поклала в очеретяний кошик трохи білтонга і двійко гарбузових бутлів, наповнених водою.

Прямо перед нами, на відстані десь п’ятдесяти кроків від спин колосів, здіймалася прямовисна кам’яна стіна, не менше вісімдесяти футів заввишки. Догори вона поступово звужувалася і утворювала підніжжя величної засніженої вершини, яка височіла над нами на три тисячі футів. Як тільки Гагула зійшла зі своїх нош, вона злобно вищирилася в наш бік і, спираючись на палицю, зашкандибала у напрямку прямовисної кам’яної стіни. Ми пішли за нею і незабаром підійшли до вузького порталу, облямованого масивною аркою. Це схоже було на вхід до галереї шахти.

Тут нас чекала Гагула. На її потворному обличчі все ще грала злобна усмішка.

- Що ж, білі люди, що спустилися з зірок, - проскрипіла вона, - великі воїни Інкубу, Бугване і мудрий Макумазане, чи готові ви? Дивіться, я тут, щоб виконати волю мого володаря короля - показати вам скарбницю із блискучим камінням.

- Ми готові, - сказав я.

- Так! Так! Укріпіть же ваші серця, щоб витримати те, що вам випаде побачити. Чи йдеш ти з нами, Інфадусе, що зрадив свого володаря?

Інфадус, спохмурнівши, відповів:

- Ні, я не йду - мені входити туди не можна, а ти, Гагуло, прикуси язика і остерігайся заподіяти зло моїм повелителям! Ти мені відповіси за них, і якщо хоч єдина волосина впаде з їхніх голів, то нехай ти, Гагуло, будеш тисячу разів відьмою, але згинеш страшною смертю. Ти чуєш мої слова?

- Я чую, Інфадусе. І я знаю тебе дуже добре - ти завжди любив хвалькувато говорити. Пам’ятаю, що, коли ти був іще дитиною, то погрожував власній матері. А це було не так і давно. Але не бійся, не бійся, я живу лише для того, щоб підкорятися волі короля. Я виконувала повеління багатьох королів, Інфадусе, поки врешті-решт вони не виконали моїх. Ха-ха! Я йду туди, щоб іще раз поглянути на їхні обличчя, а також і на обличчя Твали! Іду вже, іду! Ось лампа. -І вона витягла з-під свого хутряного плаща величезний видовбаний гарбуз, наповнений олією, з гнітом із очеретяного волокна.

- Чи підеш ти з нами, Фулато? - запитав Гуд своєю немислимою кукуанською мовою, в якій він наполегливо удосконалювався під керівництвом молодої дівчини.

- Я боюся, мій пане, - боязко відповіла вона.

- Тоді дай мені кошик.

- Ні, мій пане. Куди ти, туди і я.

“І справді ж піде, бісова дівка! - подумав я мимохіть. - І це створить неабиякі ускладнення, якщо ми взагалі коли-небудь звідси виберемося”.

Без подальших церемоній Гагула пірнула в непроникну темну щілину, яка була досить широкою, щоб вміщати двох людей, що йшли поряд. Вона пропищала вимогу слідувати за нею, і ми з деяким сум’яттям пішли на звук її голосу. Раптовий шум крил якихось сполоханих нами істот іще додав хвилювання.

- Агей! Що це таке? - вигукнув Гуд. - Хтось ударив мене по обличчю.

- Кажани, - озвався я. - Ходімо далі!

Пройшовши кроків п’ятдесят, ми помітили, що прохід став начебто світліший. Ще хвилина, і ми опинилися в дивовижному місці, якого, ймовірно, не доводилося бачити жодній людині.

Хай же читач спробує уявити внутрішність найбільшого собору, в якому йому коли-небудь випадало побувати, і тоді він дістане приблизне уявлення про розміри гігантської печери, в якій ми опинилися. Але цей храм, створений великим архітектором - природою, був вищий і ширший за будь-який, побудований людьми. Вікон не було, але звідкись згори лилося слабке світло. Мабуть, у склепінні, що здіймалося на сотню футів над нами, були прокладені отвори, у які проникало повітря ззовні. Проте величезні розміри печери були найменш значними з усіх чудес, що відкрилися нашим очам. По всій довжині печери рядами стояли гігантські колони, які здавалися зробленими з криги. Насправді ж це були величезні сталактити¹. Неможливо передати приголомшливу красу і велич цих білих колон. Деякі з них були не менше двадцяти футів в діаметрі біля підніжжя, і їх грандіозні й водночас витончені контури здіймалися вгору, просто до далекого склепіння. Інші колони були ще в процесі формування і, за словами сера Генрі, нагадували уламки колон в давньогрецькому храмі, а високо вгорі примарно вимальовувалися вістря величезних бурульок, що звисали зі стелі.

У німому заціпенінні споглядаючи всю цю пишну велич, ми в той же час чули, як триває процес формування колон, бо час від часу з далекої бурульки, що звисала зі стелі, з ледве чутним сплеском раптом падала крапля води, потрапляючи просто на колону, що стояла на кам’яній підлозі. На деякі колони краплі падали через кожні дві-три хвилини. Цікаво б підрахувати, скільки часу знадобиться, щоб утворилася колона приблизно вісімдесят футів заввишки і десять футів в діаметрі. Я наведу приклад, щоб показати, яким неймовірно повільним був цей процес. Ми виявили, що на одній із колон витесана груба подоба мумії, біля узголів’я якої виднілося зображення сидячого божества. Це було явно одне з єгипетських божеств, створене рукою людини, що десь глибокої давнини працювала в копальнях. Невідомий художник створив цей “витвір мистецтва” на рівні нормального людського зросту, себто на висоті близько п’яти футів. Очевидно, у будь-які часи було чимало нероб - від древнього робітника Фінікії до сучасного англійського хлопчиська, - охочих що б то не було обезсмертити себе за рахунок шедевру, створеного природою. Проте коли ми розглядали це зображення, тобто майже три тисячі років потому, як воно було зроблене, колона була ще тільки восьми футів заввишки і процес формування її ще далеко не завершився, з чого виходить, що швидкість його дорівнювала одному футу за тисячу років, або дюймові з дещицею за сторіччя. Ми зробили цей обрахунок біля колони, прислухаючись до монотонного капання води.

У деяких випадках сталагміти² набували химерних форм, особливо там, де краплі води не завжди потрапляли в одну і ту ж точку. Так, одна величезна брила, ймовірно, не менше ніж сто тонн вагою, мала форму церковної кафедри і була ззовні прикрашена пречудовим різьбленим візерунком, схожим на мереживо. Деякі нагадували фантастичних чудовиськ, а на стінах печери виднівся красивий віялоподібний орнамент, неначе зроблений зі слонячої кістки, схожий на морозяний візерунок на шибці.

З величезного головного залу відкривалися численні виходи в менші за розміром печери, за словами сера Генрі, точнісінько як виходи у маленькі каплиці при великих соборах. Деякі з них були великі, але одна чи дві виявилися зовсім крихітними, і всі вони були дивовижними зразками того, як природа виконує свою роботу, керуючись тими ж самими незмінними законами, незалежно від її масштабу. Одна крихітна печерка була, наприклад, неначе великий ляльковий будинок, проте вона могла б слугувати за архітектурну модель величезного залу: в ній так само падали краплі води, так само звисали крихітні бурульки і так само формувалися білі колони зі шпату.

На жаль, у нас було недостатньо часу для того, щоб оглянути це дивовижне місце з належною увагою, бо, як на те, Гагула виявляла повну відсутність інтересу до сталактитів і, очевидно, прагнула покінчити зі справою якнайшвидше. Це жахливо мене дратувало, особливо через те, що мені страх як хотілося дізнатись, яким чином в печеру проникало світло, чи була ця система створена руками людини, а чи самою природою, і чи використовувалася вона у якийсь спосіб у давнину - що здавалося цілком імовірним. Проте ми втішали себе думкою, що на зворотному шляху оглянемо все як слід, і послідували за нашою зловісною провідницею.

Все вперед і вперед вела вона нас, просто до найдальшого закутка величезної мовчазної печери. Там ми побачили інші двері. Вони не утворювали вгорі арки, як перші, а були квадратні і нагадували вхід у єгипетський храм.

- Чи готові ви вступити в Чертог Смерті? - запитала Гагула, вочевидь із метою нас приголомшити.

- Веди ж нас, Макдуфе³.

Ми всі намагалися зберігати спокій, за винятком Фулати, яка схопила Гуда за руку, наче у пошуках захисту.

- Стає трохи страшнувато, - зауважив сер Генрі, заглядаючи в темне провалля дверей. - Ступайте вперед, Квотермейне: seniores priores⁴. Не примушуйте поважну леді чекати! - І він ввічливо пропустив мене вперед, за що я в душі анітрохи не був йому вдячний.

Тук-тук! - стукала по підлозі палиця старої Гагули. Вона шкандибала вперед темним проходом, зловісно хихикаючи. Охоплений якимось передчуттям нещастя, я мимоволі стишив ходу.

- Нумо, вперед, друже, - сказав Гуд, - інакше ми відстанемо від нашої прекрасної провідниці.

Я прискорив крок і невдовзі опинився в похмурій печері близько сорока футів завдовжки, футів тридцять завширшки і стільки ж заввишки. Очевидно, колись вона була витесана людськими руками. Це місце було освітлене значно гірше, аніж величезна сталактитова печера, яку ми щойно проминули. Єдине, що я розрізнив у пітьмі з першого погляду, був масивний кам’яний стіл, що тягнувся уздовж усієї печери, на чолі якого сиділа велетенська біла фігура. Навкруги столу також сиділи білі постаті нормальних розмірів. Потім мені вдалося розгледіти в центрі столу якийсь коричневий предмет, а ще через мить мої очі звикли до напівтемряви, і я побачив, що це були за фігури, і прожогом кинувся геть так хутко, як тільки здатні були бігти мої ноги. Взагалі-то, я не з нервових людей і до того ж зовсім не забобонний, оскільки мав чимало нагод переконатися в безглуздості марновірств, але повинен зізнатися, що побачене так уразило мене, що якби сер Генрі не схопив мене за комір, то, чесно кажучи, через п’ять хвилин мене не було б уже в сталактитовій печері. Ні за які, хоч усі, алмази Кімберлі, я б туди не повернувся. Але сер Генрі тримав мене так міцно, що мені не залишалося нічого іншого, як підкоритися своїй долі. А через секунду, коли і його очі звикли до темряви, він умить відпустив мого коміра і став витирати з чола холодний піт. Щодо Гуда - він тихо лаявся, а Фулата злякано кинулася йому на груди.

Тільки Гагула хихикала голосно і втішено.

Дійсно, видовище було моторошне. У дальньому кінці довгого кам’яного столу, тримаючи в кістлявих пальцях величезного білого списа, сиділа сама Смерть у вигляді колосального людського скелета, більше п’ятнадцяти футів заввишки. Вона тримала спис над головою, ніби збираючись завдати удару. Другою кістлявою рукою вона спиралася на кам’яний стіл, як людина, що підводиться зі свого сидіння, а весь скелет нахилився вперед, так що його шийні хребці і блискучий череп, що вишкірив зуби, були напружено витягнуті в наш бік. Порожні очниці скелета втупилися в нас, а щелепи були трохи розімкнені, неначе він от-от заговорить.

- Сили небесні! - прошепотів я ошелешено. - Що ж це таке?

- А це що за фігури? - запитав Гуд, показуючи на біле товариство, що сиділо за столом.

- А що ж там за предмет, чорт забирай? - схвильовано сказав сер Генрі, показуючи на коричневу істоту, що сиділа за столом.

- Хи-хи-хи! - сміялася Гагула. - Горе тим, хто входить до Чертога Смерті! Хи-хи-хи! Ха-ха! Підійди ж, Інкубу, ти, що такий відважний у бою, наблизься і поглянь на того, кого ти убив! - І з цими словами стара ухопила його за рукав своїми кістлявими пальцями і потягла до столу.

Ми пішли за ними.

Раптом вона зупинилася і показала на коричневу фігуру, що сиділа за столом. Сер Генрі подивився туди і з криком відскочив назад. Не дивно, що він був такий схвильований - там, за столом, сидів величезний труп Хвали, останнього короля кукуанів. Він був абсолютно голий, а голова його, відсічена бойовою сокирою сера Генрі, покоїлася у нього на колінах. Вся поверхня мертвого тіла була покрита тонкою склоподібною плівкою, від чого воно здавалося ще страхітливішим. Спочатку ми абсолютно не могли здогадатися про походження цієї плівки, але раптом помітили, що зі стелі печери регулярно падають краплі води - кап! кап! кап! - просто на шию трупа, звідки вода збігала, розтікаючись по всій його поверхні, і нарешті проникала через крихітний отвір, просвердлений в столі. Тоді мені все стало ясно: тіло Твали перетворювалося на сталактит.

Погляд, кинутий на білі фігури, що сиділи на кам’яному постаменті, який оточував цей страшний стіл, підтвердив правильність мого здогаду. Це, поза сумнівом, були людські тіла, точніше, те, що колись було людським тілом, а нині перетворилося на сталактити. У такий спосіб кукуани від давніх-давен зберігали тіла своїх померлих королів: вони перетворювали їх на камінь.

Мені так і не вдалося дізнатися, в чому полягав весь метод петрифікації, якщо він взагалі існував, окрім того, що померлих садовили навічно туди, де краплями стікала вода. Так чи інакше, вони сиділи за столом, покриті схожою на кригу оболонкою, що утворилася з кремінної рідини, яка зберігала їх на вічні часи.

Неможливо уявити собі щось більш моторошне, аніж видовище цього довгого ряду царствених мерців, одягнених у савани з прозорого, як лід, шпату, крізь які ледь проступали їхні риси. Всього їх було двадцять сім, і останнім був батько Ігнозі. Вони сиділи навкруги цього негостинного столу, за яким головувала сама Смерть. Із загальної кількості покійників можна було встановити, що цей спосіб збереження трупів почав застосовуватися не менше чотирьох століть тому. Якщо припустити, що сюди поміщали всіх королів, що, мабуть, малоймовірно, оскільки деякі з них, без сумніву, гинули в бою, і вважати, що час володарювання кожного тривав у середньому п’ятнадцять років, то вийде приблизно ця цифра. Але колосальна постать Смерті, що сиділа на чолі столу, напевне була набагато древніша за цей звичай і, якщо я не помиляюся, зобов’язана своїм походженням рукам того ж художника, який створив трьох колосів. Вона була витесана з суцільного сталактита і, якщо розглядати її як витвір мистецтва, була задумана і виконана із винятковою майстерністю. Гуд, який знався на анатомії, заявив, що, на його думку, в анатомічному плані цей скелет був досконалим і точно відтворював справжній людський скелет до найдрібніших кісточок.

Я вважаю, що ця страхітлива фігура була плодом химерної фантазії якогось стародавнього скульптора і що кукуанам уже пізніше спало на думку садовити своїх царствених мерців за цей стіл, за яким головувала страшна примара Смерті. Можливо скелет був колись поміщений тут, щоб відлякувати грабіжників, які намагалися пробратися в скарбницю, що знаходилася поряд. Не знаю, чи справді це так. Єдине, що я можу зробити - це описати все так, як воно є, а читач хай робить власні висновки.

Така принаймні була Біла Смерть, і такі були Білі Мерці.

Розділ XVII