А зараз я оповім про те, що сталося далі, бо то була найдивовижніша пригода, яка свідчить, що у житті трапляються справжні дива.
Трохи випередивши своїх супутників, я неквапно чимчикував берегом струмка, що, витікаючи з оазису, губився з-поміж розпечених пісків, і раптом став як укопаний, не вірячи своїм очам. І було від чого: ярдів за двадцять неподалік, у чарівному куточку, під густим розлогим інжирним деревом стояла маленька затишна хатина. Вона була обернена фасадом до струмка і виглядала як типова тубільна хатка з верболозу і трави, але мала звичайні двері, а не маленьку лазівку, схожу на льоток у вулику.
“Що за чортівня! - подумав я. - Звідки тут узялася хатина?”
Не встиг я це подумати, як двері відчинилися, і з неї, накульгуючи, вийшов білий чолов’яга з величезною чорною бородою, одягнений у звірині шкури. Я вирішив, що це мені примарилося, бо сонце напекло голову. Це було абсолютно неймовірно! Жоден мисливець ніколи сюди не забирався, і жоден, безумовно, не міг тут жити. Я витріщив на нього очі. З не меншим подивом дивився і він на мене. Тут саме нагодилися й сер Генрі із Гудом.
- Послухайте, друзі, - сказав я до них, - у мене маячня, чи це насправді біла людина?
Сер Генрі й Гуд поглянули на незнайомця, і тої ж миті білий незнайомець із чорною бородою щось вигукнув і, шкутильгаючи, зашкандибав у наш бік, але, не дійшовши кількох кроків, упав непритомний.
Одним стрибком сер Генрі був біля нього.
- Сили небесні! - закричав він. - Та це ж мій брат Джордж!
Почувши цей вигук, із хатини виткнувся ще один, теж одягнений у шкури й з рушницею в руках. Побачивши мене, він аж заточився від подиву.
- Макумазане! - вигукнув він. - Ти мене не впізнаєш? Це ж я, Джим, мисливець! Я загубив записку, яку ти мені дав для бааса, і ось ми тут живемо вже майже два роки.
І, впавши до моїх ніг, він почав качатися по землі, плачучи від радості.
- Ах ти ж, дурна роззяво, - сказав я. - Тебе слід було б гарненько відшмагати!
Тим часом чоловік із чорною бородою прийшов до тями, підвівся, і вони з сером Генрі кинулися одне одному в обійми, від повноти почуттів не в змозі вимовити жодного слова. Підозрюю, що колись вони, найпевніше, посварилися через яку-небудь леді (хоча я ніколи сера Генрі про це не питав), але як би там не було, зараз їхня сварка була абсолютно забута.
- Любий мій! - вирвалося нарешті у сера Генрі. - Я гадав, що тебе вже немає в живих! Адже я шукав тебе по той бік Соломонових гір і раптом знаходжу в оазисі серед пустелі, де ти звив собі гніздо, немов старий крук!
- Близько двох років тому і я намагався подолати гори Соломона, - почули ми непевний голос людини, відвиклої говорити рідною мовою, - але величезний камінь упав згори і роздробив мені кістку. Тому я не міг ні продовжувати свій шлях, ні повернутися в крааль Ситанді.
Тут і я підійшов.
- Здрастуйте, містере Невілль. Ви мене пам’ятаєте?
- Господи! - вигукнув він. - Невже це Квотермейн? Як? І Гуд теж тут? Тримайте мене, друзі, - у мене знову запаморочилося в голові... Як усе це несподівано і дивно... Адже я вже перестав сподіватися, і раптом таке щастя!
Увечері, біля похідного багаття, Джордж Куртіс розказав нам свою історію, яка, так само як і наша, була сповнена пригод. Ось її короткий виклад.
Близько двох років тому він вийшов з крааля Ситанді, намагаючись досягти Сулейманових гір. Записку, надіслану йому через Джима, він не одержав і нічого досі про неї не чув, оскільки цей йолоп Джим її загубив. Але, скориставшись із напучувань тубільців, він попрямував не до гір Цариці Савської, а до того крутого перевалу, через який ми самі щойно прийшли. Це був, безумовно, більш легкий шлях, аніж той, який зазначений на карті старого да Сильвестра. В пустелі вони з Джимом зазнали чималих поневірянь, але нарешті дісталися цього оазису, де того ж дня Джорджа Куртіса спіткало велике нещастя. Він сидів на березі струмка, а Джим завис на крутосхилі, якраз над ним, намагаючись видовбати із тріщини мед диких бджіл, у яких немає жала (такі бджоли водяться в пустелі). Деручись по скелях, він зачепив великий камінь, який обрушився і роздробив праву ногу Джорджа Куртіса. Відтоді він став сильно шкутильгати і, оскільки не міг багато ходити, вважав за краще залишитися і вмирати в оазисі, ніж напевне загинути в пустелі.
Що ж до харчу, то вони не потерпали від його нестачі, бо у них був великий запас патронів, а в оазис, особливо ночами, приходило на водопій багато тварин. Вони стріляли в них або ставили пастки, використовуючи м’ясо для їжі, а шкури, після того, як їх одяг зносився, - для одягу.
- Таким чином, - завершив свою оповідь Джордж, - ми жили тут майже два роки, як Робінзон Крузо з П’ятницею, сподіваючись на щасливий випадок: може, раптом сюди забредуть які-небудь тубільці й допоможуть нам звідси вибратися. Але ніхто не з’являвся. Нарешті учора увечері ми з Джимом вирішили, що він полишить мене і відправиться по допомогу в крааль Ситанді, хоча, зізнаюся, у мене було мало надії, що він повернеться. А тут ти, саме ти, - сказав він, обнімаючи сера Генрі, - якого я аж ніяк не сподівався побачити, раптом несподівано з’являєшся і знаходиш мене там, де сам цього не чекав! Адже я був упевнений, що ти спокійнісінько живеш собі в Англії та давним-давно мене забув. Це найдивовижніша історія, яку мені будь-коли доводилося чувати, і яке щастя, що вона завершилася так вдало!
Потім сер Генрі, у свою чергу, розповів братові головні епізоди наших пригод, і, отак розмовляючи, ми просиділи до глибокої ночі.
- Слава Богу, - сказав Джордж Куртіс, коли я показав йому кілька алмазів, - що, окрім моєї нікчемної персони, ви знайшли іще дещо в нагороду за всі ваші знегоди.
Сер Генрі засміявся:
- Алмази належать Квотермейну і Гуду. У нас була домовленість, що вони ділитимуть між собою всю здобич, яка може трапитися нам по дорозі.
Це зауваження примусило мене замислитися. Порадившись із Гудом, я сказав серу Генрі, що ми обоє просимо його узяти третину алмазів, а якщо він відмовиться, то його частка нехай буде передана Джорджу Куртісу, який, по суті, постраждав через ці коштовності більше од усіх. Ми ледве умовили його пристати на цю пропозицію, і але Джордж Куртіс дізнався про наше рішення значно пізніше.
На цьому я хочу завершити свою оповідь. Наш зворотний шлях через пустелю в крааль Ситанді був дуже тяжкий, зважаючи на те, що нам доводилося підтримувати Джорджа Куртіса, оскільки його права нога була в дуже поганому стані і з рани час від часу відділялися осколки роздробленої кістки. Сяк-так ми подолали пустелю, і розповідати подробиці цієї подорожі - значило б повторювати пережите раніше.
Через півроку після нашого повернення в Ситанді, де ми залишили наші рушниці та інше майно, хоча старий негідник, якому довірено було зберігати його, неабияк засмутився тим, що ми залишилися живі й усе це треба повернути. Отож ми, живі й неушкоджені, зібралися в моєму маленькому будиночку в Береа, біля Дурбана, де я тепер і пишу ці рядки. Звідси я прощаюся з усіма, хто супроводжував мене в неймовірній подорожі, адже подібного я навряд чи зазнавав коли у своєму багатому на пригоди житті.
Р. S. Не встиг я написати останнє слово, як побачив кафра, що йшов із пошти моєю апельсиновою алеєю з листом, закладеним у розщеплену палицю. Лист цей був від сера Генрі, і оскільки він має безпосередній стосунок до моєї розповіді, я наводжу його повністю:
Брейлі-хол, Йоркшир.
Любий Квотермейне! З останньою поштою я надіслав вам декілька рядків, аби повідомити, що ми троє - Джордж, Гуд і я - благополучно прибули до Англії. Ми зійшли на берег у Саутгемптонг й негайно поїхали до Лондона. Бачили б ви, яким чепуруном постав Гуд перед нашими очима наступного ж дня! Ретельно поголений, у вишуканому фраку, що облягав його як рукавичка, новий чудовий монокль і т.п. і т.д. Ми гуляли з ним у парку, де зустріли декількох знайомих, і я тут же розповів їм історію про його “прекрасні білі ноги”.
Він оскаженів, особливо після того, як один вельми уїдливий журналіст надрукував усе це у фешенебельній газеті.
А зараз про справи. Щоб поцінувати колекцію алмазів, ми з Гудом звернулися до ювелірної фірми Стрітер, і я просто не наважуюся сказати вам, в яку суму вони їх оцінили. Сума нечувана! Це ще лише приблизна оцінка, оскільки вони зауважили, що за їхньої пам’яті іще ніколи на ринку не з’являлося в такій кількості таке чудове каміння. Виявляється, що, за винятком одного або двох, вони - найчистішої води і нічим не поступаються найкращим бразильським діамантам. Я запитав, чи купить їх фірма, але вони відповіли, що це їм не під силу, і рекомендували продавати уроздріб, щоб не наповнювати ними ринок. Проте вони все ж таки пропонують сто вісімдесят тисяч фунтів стерлінгів за вельми невелику частину скарбу. Ви повинні приїхати до Англії, Квотермейне, і самі поклопотатися про це, тим більше що ви наполягаєте на прекрасному подарунку для мого брата - цілій третині алмазів, що не належать мені.
Щодо Гуда, то він зовсім схибнувся у суєтних клопотах: тільки те й робить, що чепурить свою персону. Але все-таки я гадаю, що він ще не забув Фулату. Він мені сказав, що відтоді, як приїхав до Англії, не бачив жодної жінки, яка була б така ж чарівна і така ж вродлива, як та нещасна.
Я хочу, щоб ви переїхали на батьківщину, мій дорогий давній друже, і поселилися біля мене. Ви достатньо потрудилися за своє життя, і у вас купа грошви, а у мене у сусідстві продається маєток, який вам чудово підійде. Приїжджайте ж, і чимскоріше! А книжку про наші пригоди ви можете закінчити на пароплаві! Ми відмовилися розповідати нашу історію, поки ви її не напишете, оскільки боїмося, що нам не повірять. Якщо ви послухаєтеся моєї поради, ви приїдете сюди на Різдво, і я дуже прошу вас оселитися у мене. На той час сюди приїдуть Гуд і Джордж і, між іншим, ваш син (це щоб вас спокусити!). Він уже приїжджав до мене на тиждень пополювати і справив дуже приємне враження. Ваш Гаррі - дуже холоднокровний хлопець: під час полювання він всадив мені в ногу повнісінький заряд дробин, сам виколупав їх, а на додачу зауважив, як зручно мати з-поміж друзів-мисливців студента-медика.
До побачення, друзяко! Не буду вас більше умовляти, але я знаю, що ви приїдете, хоча б для того, щоб зробити приємне вашому щирому другові
Генрі Куртісу.
Р. S. Бивні величезного слона, що роздер бідолашного Хіву, прибиті у мене в холі над парою буйволячих рогів, що їх ви мені подарували, і виглядають чудово. А сокира, якою я зніс голову Твалі, висить над моїм письмовим столом. Шкода, що нам не вдалося привезти кольчуги!
Г. К.
Сьогодні вівторок. У п’ятницю відходить пароплав, і мені кортить скористатися запрошенням Куртіса і податися до Англії, хоча б для того, щоб побачити мого хлопчика Гаррі й поклопотатися про друкування цієї історії, оскільки мені не хотілося б довіряти цю справу комусь іншому.
© ХАҐҐАРД Г. Р. Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет: Романи. - К.: Мистецтво, 1992. - 432 с.
© ХАҐҐАРД Г. Р. Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми: Романи. - Харків: Школа, 2004. - 448 с. - (Бібліотека пригод).
Достарыңызбен бөлісу: |