Копальні царя соломона

ХВОРОБАГУДА

Коли поєдинок завершився, сера Генрі й Гуда віднесли до краалю Твали, куди послідував і я. Обидва вони були ледве живі від втрати крові й крайнього виснаження, та і мій стан був не набагато кращий. I хоча я людина міцна і витривала і можу витримати куди більше, аніж декотрі, бо худорлявий, неабияк загартований і натренований, але того вечора я ледве стояв на ногах. Коли ж я буваю перевтомлений, рана, колись заподіяна мені левом, особливо сильно мені допікає. До того ж моя голова буквально розколювалася на шматки від нанесеного вранці удару, після якого я впав у непам’ять.

Загалом, важко було уявити більш жалюгідну трійцю, ніж ту, як ми в той пам’ятний вечір. Ми втішали себе тим, що нам неабияк пощастило, бо хоча наше становище було вельми невтішним, але ми були живі, тоді як багато тисяч хоробрих воїнів, ще вранці сповнених сил, тепер лежали купами на полі бою.

Прекрасна Фулата відтоді, як ми врятували її від неминучої загибелі, добровільно стала нашою служницею і особливо піклувалася про Гуда, отож з її допомогою нам вдалося стягнути з себе кольчуги, що, безсумнівно, врятували життя двом з нас, і тут ми виявили, що суцільно покриті саднами і синцями. Хоча сталеві кільця кольчуги і перешкодили списам встромитися в наше тіло, але зберегти нас від цих синців і саден вони, звичайно, не могли. Фулата принесла нам якесь листя із дуже приємним запахом, воно значно полегшило наші страждання, коли ми його приклали як пластир до ушкоджених місць. Але хоча вони й були болючі, але не так нас тривожили, як рани сера Генрі й Гуда. У капітана була наскрізна рана в литці його “прекрасної білої ноги”, і він втратив багато крові, а у сера Генрі, крім інших ушкоджень, була глибока рана на щоці, яку йому заподіяв сокирою Твала.

На щастя, Гуд - добрячий хірург, і, як тільки нам принесли його маленьку скриньку з інструментами, він ретельно промив обидві рани і потім, при тьмяному світлі примітивної кукуанської лампи в хатині, умудрився досить вдало їх зашити. Після цього він густо змастив рани якоюсь антисептичною маззю, маленький слоїк якої був в його аптечці, і ми перев’язали їх клаптями носової хустки.

Тим часом Фулата зварила нам міцний бульйон, оскільки ми були надто слабкі для іншої їжі. Абияк проковтнувши його, ми впали на купу чудових каросс - килимів із звіриних шкур, розкиданих на підлозі великої світлиці колишнього короля. Дивна іронія долі: на власному ложі Твали, під його власним плащем спав тієї ночі сер Генрі - людина, яка його убила! Я говорю “спав”, але після денного побоїща спати було, звичайно, важко. Треба сказати, що повітря було переповнене гіркими риданнями і скорботними прощаннями із загиблими. Звідусюди лунали крики і тужливі голосіння жінок, що втратили в битві чоловіків, синів і братів. Хіба дивно, що вони так гірко плакали, адже в цій страшній битві було знищено понад двадцять тисяч воїнів, тобто третя частина кукуанської армії. У мене серце краялося з жалю, коли я слухав ці стогони і ридання по тих, хто ніколи вже більше не повернеться. І лише тоді я особливо чітко усвідомив весь жах того, що сталося на догоду людській марноті.

Опівночі безперервні крики і голосіння стали потроху вщухати, і нарешті запала тиша, що її подеколи порушували протяжні, пронизливі крики з хатини позаду нашої: це Гагула вила над бездиханним тілом Твали.

Нарешті я забувся важким сном, раз по раз здригаючись і прокидаючись. Все мені марилося, що я начебто знову на пагорбі, і воїн, якому я власною рукою заподіяв смерть, знов нападає на мене, а то я буцімто знаходився в кільці Сірих, що здобували собі безсмертя в бою проти полків Твали, а то знов я бачив, як прикрашена плюмажем скривавлена голова Твали котилася повз мене, скрегочучи зубами і люто виблискуючи своїм єдиним оком.

Але нарешті ця ніч минула. Коли ж настало світання, я побачив, що мої товариші спали не краще за мене. У Гуда почалася сильна лихоманка, і невдовзі він почав марити, та ще й, на мої найбільші побоювання, харкати кров’ю. Мабуть, це був наслідок якогось внутрішнього крововиливу, викликаного відчайдушними зусиллями кукуанського воїна проткнути кольчугу Гуда своїм величезним списом. Зате сер Генрі відчував себе значно краще і був досить свіжий і бадьорий, хоча все його тіло так задубіло, що він ледве міг рухатися, а через рану на обличчі він не міг ні їсти, ні говорити.

Близько восьмої ранку нас прийшов відвідати Інфадус. Він сказав, що не спав цілу ніч і навіть ще не лягав: потрясіння минулого дня, схоже, мало на ньому відбилися - це був старий, загартований в боях воїн. Інфадус був дуже радий нас бачити і сердечно потиснув нам руки, хоча його неабияк засмутив важкий стан капітана Гуда. Я помітив, що він ставився до сера Генрі з благоговінням, немовби той був не звичайною людиною, а надприродною істотою, і справді, згодом ми побачили, що вся Країна Кукуанів саме так і вважала. Воїни казали, що жодна людина не може зрівнятися з ним у бою, і дивувалися, як після такого утомливого кривавого дня він зміг стати до смертельного герцю із самим Твалою - королем і найсильнішим у країні воїном - і одним помахом перетяти його бичачу шию. Цей удар ввійшов у кукуанів у прислів’я, і відтоді прояв виняткової сили або звитяжний подвиг були відомі в країні як “удар Інкубу”.

Інфадус повідомив, що всі полки Твали перейшли на бік Ігнозі і що такі ж прояви покірності виявляють усі воєначальники Країни Кукуанів.

Смерть Твали від руки сера Генрі поклала край всім тривогам, оскільки Скрагга був єдиним сином вбитого короля, і, отже, для Ігнозі не залишилося в живих жодного суперника, який міг би претендувати на королівський престол.

Коли я висловив жаль з приводу того, що Ігнозі здобув владу через потоки крові, Інфадус знизав плечима.

- Так, - відповів він, - тільки час від часу проливаючи кров, можна тримати в спокої кукуанський народ. Справді, багато загинуло, але залишилися жінки, і скоро підростуть нові воїни, які займуть місця тих, хто поліг. Тепер у країні на якийсь час буде мирно.

Після відвідин Інфадуса, того ж ранку, до нас ненадовго прийшов Ігнозі. Голова його була увінчана королівською діадемою. Споглядаючи, як він наближався до нас із царственою величчю, оточений підлесливою свитою, я мимоволі згадав високого зулуса, який всього кілька місяців тому прийшов до нас у Дурбані прохати взяти його в служіння. І я мимохідь подумав про зрадливу долю і про те, як несподівано змінює свій хід колесо фортуни.

- Вітаю тебе, королю! - сказав я, встаючи.

- Так, Макумазане, нарешті я король. І все за допомогою ваших трьох правиць!

Ігнозі розказав, що у нього все гаразд і що він сподівається через два тижні влаштувати велике свято, щоб оприлюднити свою перемогу.

Я запитав його, як він вирішив вчинити з Гагулою.

- Вона - злий дух нашої країни, - відповів він. - Я маю намір стратити її, а заразом - усіх мисливців за чаклунами. Вона вже так довго живе на світі, що ніхто не може пригадати той час, коли вона була не така стара, окрім того, це вона навчала чародійництву мисливців за чаклунами. Небеса над нами бачать, що саме Гагула запроваджувала в нашій країні таку жорстокість.

- Проте вона багато знає, - заперечив я. - Знищити знання легше, ніж їх зібрати, Ігнозі.

- Це правда, - відповів він замислено. - Лише вона знає таємницю Трьох Чаклунів, які перебувають там, де проходить Велика Дорога, де поховані наші королі й сидять Мовчазні.

- І де знаходяться алмази! Не забудь своєї обіцянки, Ігнозі! Ти повинен провести нас до копалень, навіть якщо для цього тобі доведеться пощадити життя Гагули, оскільки лише вона знає туди дорогу.

- Я цього не забуду, Макумазане, і подумаю над твоїми словами.

Після відвідин Ігнозі я пішов поглянути на Гуда і застав його зовсім безпам’ятним. Лихоманка, викликана раною, тіпала його, не перестаючи, і йому ставало дедалі гірше. Протягом чотирьох чи п’яти днів він був майже безнадійний. Я абсолютно переконаний, що він помер би, якби Фулата так самовіддано за ним не доглядала. Жінки залишаються жінками скрізь, у всьому світі, незалежно від кольору їхньої шкіри.

Я із подивом спостерігав, як ця темношкіра красуня день і ніч, схилившись над людиною у важкому маренні, доглядала за хворим так дбайливо і самовіддано, як досвідчена сестра милосердя. Упродовж перших двох ночей я намагався їй допомогти, так само як і сер Генрі, наскільки йому дозволяв його стан, адже він сам ледве рухався, але Фулаті не подобалося наше втручання, і вона ледве його витримувала. Зрештою вона наполягла на тому, щоб ми передали догляд за Гудом їй одній, посилаючись на те, що наша присутність його турбує.

Гадаю, що вона мала рацію. Вдень і вночі вона не склепила очей, відганяючи від хворого мух і даючи йому лише одні ліки - прохолодне пиття з молока, настояного на сокові цибулин з роду тюльпанових. Як зараз бачу я цю картину, що спостерігав ніч у ніч при світлі нашої тьмяної лампи: Гуд, який борсається в мареннях, зі. схудлим лицем, із блискучими, широко розплющеними очима, а коло нього на підлозі, притулившись до стіни хатини, сидить струнка кукуанська красуня. Її втомлене обличчя із оксамитовими очима було сповнене терплячого співчуття. А може, це було щось більше, аніж співчуття?

Протягом двох днів ми не мали жодної надії, що наш товариш виживе, і бродили подвір’ям краалю, украй згорьовані.

Лише Фулата не припускала найменшої думки про це і говорила, що він житиме.

На відстані трьохсот ярдів навкруги головної будівлі Твали панувала повна тиша. За наказом короля всі, хто жив поблизу, були виселені, окрім сера Генрі й мене, щоб ніякий шум не долинав до вух недужого. Якось уночі, на п’ятий день хвороби Гуда, перш ніж лягти спати, я, як завжди, пішов його відвідати.

Я тихо увійшов до хатини. Лампа на підлозі освітлювала постать Гуда. Він більше не кидався, а лежав абсолютно нерухомо.

Отже, сталося! Серце моє розкраялося, і з грудей вихопилося ридання.

- Тсс! - долинуло до моїх вух, і я побачив якусь примарну чорну тінь біля узголів’я Гуда.

Тоді, скрадливо наблизившись, я побачив, що він був не мертвий, а спав глибоким сном, міцно стискаючи своєю схудлою білою рукою точені пальці Фулати. Криза минула, і він мав жити! Отак він проспав вісімнадцять годин поспіль, і навряд чи хто мені повірить, але протягом усього цього часу ця зраділа дівчина сиділа біля нього, не насмілюючись поворухнутися і звільнити свою руку, щоб він не прокинувся.

Ніхто ніколи не дізнається, яких страждань зазнала вона і як, мабуть, здерев’яніло все її тіло, не кажучи вже про те, що протягом цих вісімнадцяти годин вона нічого не пила і не їла! Коли ж Гуд прокинувся і випустив її руку, бідну дівчину довелося винести - так задубіли її ноги і руки.

Як тільки в здоров’ї Гуда стався цей злам на краще, він став швидко видужувати. І лише тоді сер Генрі розповів йому, чим він зобов’язаний Фулаті, як вона протягом кільканадцяти годин сиділа при його узголів’ї, боячись зробити щонайменший рух, щоб його не потривожити. На очах моряка виступили щирі сльози, він устав і негайно ж пішов до хатини, де Фулата готувала нам обід, оскільки на той час ми знову повернулися до своїх хатини.

Він узяв мене як перекладача на той випадок, якщо вона його не зрозуміє, але треба сказати, що Фулата зазвичай розуміла його напрочуд добре, хоча його знання іноземних мов, зокрема й зулуської, були досить обмежені.

- Скажіть їй, - схвильовано сказав Гуд, - що я зобов’язаний їй життям і ніколи не забуду її доброти.

Я переклав ці слова і побачив, як спалахнуло її обличчя навіть крізь темну шкіру.

Обернувшись до нього швидко і граційно, як дика птаха у польоті, вона тихо відповіла, підвівши на Гуда свої великі чудові очі:

- Мій пан забув: хіба не він врятував моє життя і хіба я не його служниця?

Треба сказати, що ця молода леді, очевидно, зовсім забула про те, що і ми з сером Генрі брали участь в її порятунку з кігтів Твали. Але так уже створені жінки! Я пам’ятаю, що моя люба дружина чинила так само. Треба сказати, що після цієї розмови я повернувся додому з важким серцем: мені не припали до вподоби ніжні погляди Фулати, бо я добре знав фатальну влюбливість моряків узагалі і Гуда зокрема.

Я відкрив для себе дві речі на світі, яких не можна уникнути: це утримати зулуса від бійки, а моряка - від того, щоб він не закохався.

Через кілька днів Ігнозі скликав Велику Раду, так звану “індабу”, на якій “індуни” - себто старійшини - офіційно визнали його за короля.

Вся ця церемонія справила сильне враження, так само як і величний огляд військ, що відбувся після неї. Решта вцілілих полків брали того дня участь у грандіозному параді, і перед всією армією їм була оголошена подяка за виняткову відвагу у великій битві проти Твали. Кожного з цих воїнів король обдарував великою кількістю худоби і всім надав чину воєначальників у новому полку Сірих, що був у процесі формування. По всій країні Кукуанів було оголошено, що нас трьох, поки ми ощасливлюємо їх своєю присутністю, всі війська мають вітати королівським салютом і віддавати нам ті ж почесті, що і королю. Було також проголошено, що нам надається влада над життям і смертю людей. У присутності всіх підданих Ігнозі ще раз підтвердив свої обіцянки, що людська кров не проливатиметься без суду і що полювання за чаклунами припинено.

По закінченні святкування, залишившись наодинці з Ігнозі в його палаці, куди ми прийшли відвідати його, ми сказали йому, що хочемо дізнатися таємницю копалень, до яких вела Велика Дорога, і запитали, чи не дізнався й він що-небудь про це.

- Друзі мої, - відповів він, - ось про що я довідався. Це там сидять три величезні статуї, звані у нас Мовчазними, яким Твала хотів принести в жертву Фулату. Це там, у величезній печері глибоко в горах, ховають наших королів. Там тепер можна побачити мертве тіло Твали, що сидить з тими, хто пішов з життя раніше од нього. Там же знаходиться якнайглибший колодязь, який вирили давно померлі люди, щоб добути собі каміння, про яке ви говорите. Коли я жив у Наталі, я чув від людей, що такі колодязі є в Кімберлі¹. Так само у Чертозі Смерті знаходиться тайник, який був відомий тільки Твалі й Гагулі. Але Твала, котрий знав про нього, мертвий, я ж не знаю ні тайника, ні того, що в ньому знаходиться. У нас в країні існує легенда про те, що багато поколінь тому біла людина подолала наші гори. Якась жінка повела його в цей тайник і показала йому заховані там скарби. Але перш ніж він устиг їх узяти, вона виказала його, і того ж дня король вигнав його з країни в гори, і відтоді жодна людина туди не потрапляла.

- Це, напевно, так і було, Ігнозі. Адже ми знайшли в горах білу людину, - сказав я.

- Так, ми бачили її. А тепер, оскільки я обіцяв вам, що, коли ви знайдете цей тайник і коли там дійсно є каміння...

- Алмаз на твоєму чолі доводить, що копальні існують, - увірвав я його, показуючи на величезний камінь, який я зірвав з лоба мертвого Твали.

- Можливо, - сказав він. - Якщо каміння там, ви візьмете стільки, скільки зможете винести з собою звідси, якщо насправді схочете покинути мене, брати мої.

- Передовсім ми повинні знайти тайник, - сказав я.

- Тільки одна людина може показати його вам - це Гагула.

- А якщо вона не схоче?

- Тоді вона помре, - суворо відказав Ігнозі. - Тільки для цього я зберіг їй життя. Заждіть! Вона сама повинна зробити вибір - жити їй чи померти.

І, покликавши слугу, він наказав привести Гагулу. Через декілька хвилин двоє стражників увели стару відьму, яка обсипала їх прокльонами.

- Облиште її, - наказав їм король.

Як тільки вони вийшли, ця мерзенна стара купа ганчір’я, бо вона була схожа саме на вузол старих лахів, звідки палали двоє яскравих, злих, як у змії, очей, впала на підлогу, як безформна маса.

- Що ти хочеш зі мною зробити, Ігнозі? - засичала вона. - Ти не смієш мене чіпати! Якщо ти мене торкнешся, я знищу тебе на місці. Бережися моїх чар!

- Твоє чаклунство не змогло врятувати Твалу, стара вовчице, і не може заподіяти мені шкоди, - відповів він. - Слухай, ось що я хочу від тебе: ти покажеш тайник, де знаходиться блискуче каміння.

- Ха-ха-ха! - засміялася стара відьма. - Ніхто цього не знає, я ж нічого тобі не скажу. Білі дияволи підуть звідси з порожніми руками.

- Ти мені все скажеш. Я примушу тебе сказати.

- Яким чином, королю? Ти сильний, але чи може вся твоя могуть вирвати правду з вуст жінки?

- Це важко, але все-таки я це зроблю.

- Як же ти це зробиш, королю?

- Якщо ти не скажеш, то помреш страхітливою смертю.

- Помру? - завищала вона з жаху і люті. - Ти не смієш мене чіпати! Людино! Ти не знаєш, хто я. Скільки, ти гадаєш, мені років? Я знала ваших батьків і батьків ваших батьків! Коли країна була молода, я вже була тут, коли країна постаріє, я все ще буду тут. Я не можу померти. Мене лише можуть випадково убити, але ніхто не посміє цього зробити!

- Все ж таки я уб’ю тебе. Слухай, Гагуло, мати зла, ти така стара, що не можеш більше любити життя. Що може дати життя такій відьмі, як ти, що не має ні людської подоби, ні волосся, ні зубів -нічого, окрім ненависті й злих очей? Я зроблю тобі послугу, якщо уб’ю тебе, Гагуло.

- Ти дурень! - знову завищала жінка. -¦ Проклятий дурень! Ти думаєш, що життя солодке тільки для молодих? У такому разі, ти нічого не знаєш про людське серце! Молодята Іноді вітають смерть, бо вони вміють відчувати. Вони люблять і страждають, вони страждають, коли їхні кохані йдуть у світ тіней. Але старі позбавлені цих почуттів, вони вже не кохають, і - ха! ха! - вони сміються, коли бачать, як інші йдуть у морок. Ха-ха! Вони радіють, коли бачать зло, котре існує під сонцем. Все, що вони люблять, - це життя, тепле-тепле сонце і солодке-солодке повітря. Вони бояться холоду - холоду і мороку. Ха-ха-ха! - І стара відьма судомно і дико зареготала, качаючись по підлозі.

- Припини своє злобне шипіння і відповідай мені! - гнівно сказав Ігнозі. - Чи покажеш ти місце, де заховане каміння, чи ні? Якщо ні, то ти помреш негайно ж! - І, схопивши списа, він здійняв його над нею.

- Я не покажу вам це місце, ти не смієш мене вбивати, не смієш! Той, хто мене уб’є, буде навіки проклятий!

Ігнозі поволі опустив спис, і його вістря вкололо купу ганчір’я. З диким вищанням Гагула схопилася на ноги, потім впала і знову почала качатися по підлозі.

- Я згодна показати це місце! Згодна! Тільки дозволь мені жити! Дай мені погрітися на сонці й мати шматок м’яса, щоб його смоктати, і я все тобі покажу.

- Гаразд. Я знав, що знайду спосіб напоумити тебе. Завтра ти відправишся туди з Інфадусом і моїми білими братами. Стережися обдурити мене, бо тоді ти помреш повільною смертю. Я сказав.

- Я не обдурю, Ігнозі. Я завжди додержую свого слова. Ха! Ха! Ха! Одного разу, давним-давно, одна жінка показала цей тайник білій людині - і що ж? Лихо впало на голову цієї людини! - І при цих словах її очі злісно зажевріли. - її теж звали Гагулою. Може, це була я?

- Ти брешеш! - сказав я. - Після того минуло десять поколінь.

- Може й так. Коли живеш так довго, забуваєш. Може, мати моєї матері мені це розповідала, але жінку ту звали Гагулою, це я точно знаю. Запам’ятайте! - сказала вона, звертаючись до нас. - В тому місці, де сховані блискучі іграшки, ви знайдете мішок із козячої шкури, наповнений камінням. Його наповнила біла людина, але вона не могла його узяти з собою: лихо впало на її голову, кажу вам, лихо чатувало на неї! Може, мати моєї матері розповідала мені про це... Наш шлях буде веселим - дорогою ми побачимо тіла тих, хто загинув у битві. їхні очі вже виклювало вороння, а ребра обгризли хижаки. Ха! Ха! Ха!

Розділ XVI