Курс лекцій Харків «Право» 2017 ббк 26. 891я7 Л55 Лизогуб В. А

2. Основні періоди становлення та розвитку країнознавства. Розмаїтість підходів…
9
во-дослідницька; 5) практична; 6) прогностична; 7) методологічна 
(розробка та використання методів дослідження й аналізу країноз-
навчої інформації); 8) світоглядна.
2. Основні періоди становлення
та розвитку країнознавства.
Розмаїтість підходів до країнознавства
Епоха ранніх уявлень про нову географію. На початку нової на-
уки як плоду епохи Відродження, коли домінували емпіричне при-
родознавство і механістичний матеріалізм, слідом за революційними 
методологічними роботами англійського філософа Френсіса Бекона 
«Новий органон» (1620) і французького мислителя, основополож-
ника раціоналізму Рене Декарта «Міркування про методи» 
(1637) і «Правила для керівництва розуму» (1701), у 1650 р. в Ам-
стердамі з’явилася праця Бернхарда Варена (Вареніуса) «Geographia 
Generalis» («Загальна географія»).
Найбільші зарубіжні школи регіональної географії і країно­
знавства.
Німецька школа описового країнознавства зародилась в німець-
ких університетах у XVII–XVIII ст. Інша назва цієї школи країно-
знавства у вітчизняній літературі — «камеральна статистика». В уні-
верситеті всім учням необхідно було заучувати напам’ять численні 
відомості про країни і міста, території, населення, господарство, 
державний устрій, армії, фінанси та ін. Характерними рисами цього 
напряму була перевантаженість фактами і слабкість просторового 
аналізу зв’язків між ними. Близькими до німецького країнознавства 
були комерційна географія та комерційне країнознавство, що пред-
ставляли собою по суті товарознавство в його географічній інтер-
претації. Ще один напрям — антропогеографія оформилася як на-
укова школа в середині XIX ст. Назву введено німецьким вченим 
Ф. Ратцелем, хоча напрям розвивався і до нього К. Ріттером (автор 
19-томної праці «Землезнавство»). К. Ріттер бачив у Землі «будинок 
виховання» людства. Ф. Ратцель (автор «Антропогеографії», «По-
літичної географії») сформулював завдання антропогеографії як 

Тема 1. Методологічні основи країнознавства
10
вивчення розселення у зв’язку з відмінностями навколишнього гео-
графічного середовища, а також з такими, що складається в процесі 
розселення способу життя людей. Ф. Ратцель стояв на чітких пози-
ціях соціал-дарвінізму. Синтез в країнознавчих описах спирався на 
географічний детермінізм і соціал-дарвінізм.
Французька школа географії людини кінця XIX — початку XX ст. 
характеризується яскраво вираженою країнознавчою спрямованістю. 
Її головний представник Відаль де ла Блаш відомий насамперед 
своїм шедевром «Картини географії Франції». У ній, зокрема, він 
наводить слова відомого історика Жюля Мішле: «Франція — це осо-
бистість». І людині в цій школі географії дійсно відводилося значне 
місце. Це перша відмінна риса французької школи — гуманістичний 
підхід. Друга риса — велике мистецтво опису. У французькому кра-
їнознавстві була відсутня жорстка і обґрунтована схема характерис-
тики території. Матеріал викладався так, щоб читач відчув «аромат» 
території. Вибиралися найбільш вражаючі деталі, що впливають на 
уяву, і вони зближувалися між собою в тексті. 
Синтетичним вираженням взаємодії природи і людини в ході 
адаптації людини до природи Відаль де ла Блаш вважав «спосіб 
життя», який він називав «первинним основним» предметом дослі-
дження. Промислові райони і великі міста, як правило, не вивчалися. 
Краєзнавчий напрям французької школи географії не відрізнявся 
глибоким теоретичним обґрунтуванням.
Розвиток школи Відаль де ла Блаша набув у діяльності міжна-
родного колективу вчених і громадських діячів, на чолі якого стояв 
великий організатор і автор багатотомних серій «Нової всесвітньої 
географії» і «Земля і люди» Елізе Реклю. Ці популярні серії були 
перекладені на багато мов і вплинули на географічну освіту в бага-
тьох країнах, у тому числі і в Росії. У цю групу входили такі відомі 
російські вчені, як Л. І. Мечников («Цивілізація і великі історичні 
ріки», 1889), П. А. Кропоткін (на жаль, з його класичними роботами 
із соціальної географії широка вітчизняна географічна громадськість 
не знайома).
Розмаїтість підходів до країнознавства. Історично, залежно від 
виконуваних функцій, склалося кілька різновидів країнознавства (під-
ходів до країнознавства). Географічне країнознавство (Regional Stu-

2. Основні періоди становлення та розвитку країнознавства. Розмаїтість підходів…
11
dies) має багатовікові традиції і доволі чітку методологію та концеп-
ції досліджень. Знаковими віхами розвитку цієї науки стали праці 
Б. Варена (Вареніуса, 1622–1650) «Загальна географія» (у XVII ст. 
декілька видань латиною, а у XVIII ст. переклади англійською та 
російською), К. Ріттера «Землезнавство» (1779–1859), Е. Реклю 
«Земля і люди» (1830–1905), А. Гетнера «Країнознавство Європи» 
(1859–1941) та «Географія: її історія, сутність та методи», М. Баран-
ського «Економічна географія Радянського Союзу» (1880–1963) та 
численні перевидання однойменного шкільного підручника. Піоне-
рами країнознавства в Україні були П. Чубинський (1839–1884), 
якому належить семитомне дослідження «Робота етнографо-статис-
тичної експедиції в Західно-Руському краї», С. Рудницький (1877–
1937) — автор відомої праці «Основи землезнання України. Антро-
погеографія» (1926) та низки досліджень із політичної географії 
України, В. Кубійович (1900–1985) — один із фундаторів тринадця-
титомної «Енциклопедії Українознавства», автор «Географії України 
та суміжних земель» (1938). Географічне країнознавство відіграє 
важливу просвітницьку роль, даючи системні уявлення про особли-
вості життя різних країн і народів. Водночас воно є синтезом сус-
пільно-географічної науки.
Країнознавство розглядають також як певну форму об’єднання 
різнобічних знань про ту чи іншу країну, її культуру, мову, історію 
тощо. У такому вигляді (змістовому наповненні) — це лінгвістичне 
країнознавство (Areal Studies).
Зростає значення країнознавства й у сфері міжнародних еконо-
мічних та політичних зв’язків. Країнознавчі міжнародні досліджен-
ня (International Studies) — важливий інструмент забезпечення ефек-
тивності й компетентності в міжнародних відносинах як на держав-
ному, так і на приватному, бізнесовому рівнях (в Україні спеціальність 
«Країнознавство» організаційно належить до фахового напряму 
«міжнародні відносини»).
Інтенсивний розвиток туризму зумовив потребу в туристичному 
(рекреаційному) країнознавстві, яке має стати науковою основою 
освоєння туристсько-рекреаційних ресурсів регіонів планети, забез-
печувати інформацією про країни і регіони багатомільярдну армію 
подорожуючих.

Тема 1. Методологічні основи країнознавства
12
Особливе місце в системі країнознавчих досліджень посідає во-
єнне країнознавство.

жүктеу/скачать 226.92 Kb.

Достарыңызбен бөлісу: