Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Міжконфесійні відносини в Литовсько-Руській державі у XV – першій половині XVI ст
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| 2.Міжконфесійні відносини в Литовсько-Руській державі у XV – першій половині XVI ст.
Питання релігійного порозуміння між католицькою і православною конфесіями в Україні-Русі постало у кінці XII ст., коли Київська держава припинила своє існування як політична єдність. На півдні утворилися князівства, які продовжували традиції України-Русі, розвинули культурне, освітнє і релігійне життя. Водночас на півночі поєднані Москвою князівства змішувалися з фінськими племенами, втрачали київські і засвоювали візантійські традиції й звичаї. Їх Церква після перенесення митрополії з Києва до Москви все далі відходила від української, а політика переорієнтовувалася на Константинополь. [16, С. 230] Галицько-Волинська держава, що 1199 р. з'явилася на карті Європи, стала осередком етнополітичного життя. Галицькі князі робили все можливе для створення Галицької митрополії, яка постала 1302 р. у Галичі. Вона підтримувала тісні зв'язки з Римом, про що свідчить надання Папою Інокентієм IV Данилові Галицькому "королівського сану", тобто титулу короля (1253 р.). (З наступників Данила цей титул вживав онук Юрій Львович). Михайло Грушевський навіть вважає, що "за Данила... прийшло проголошення унії з Римом. Але її проголосило правительство, з мотивів чисто політичних, і вона була так ефемерична, що ми навіть не встигли нічого почути про те, яке становище зайняло до сеї унії духовенство й суспільність". [19, С. 24] Після падіння держави і анексії українських земель Польщею, Рим радикально змінив церковну політику і сприяв польському католицизму. На початку XV ст. у Львові було створено латинську митрополію, хоч католиків у краї проживало небагато, її засновники керувалися чисто політичними міркуваннями: знищити духовну твердиню поневоленого народу - Українську Церкву, яка, за висловом о. К.Панаса, "після занепаду Галицько-Волинської держави була єдиною суспільно-громадською установою, що поєднувала українську націю". [8, С. 38] Зауважимо, що важливою закономірністю періодів політичного занепаду Української держави, в умовах вікової бездержавності, була консолідуюча роль Церкви як провідника національної ідеї, гаранта збереження етнонаціональної ідентичності від повної полонізації і зросійщення. ХІV-ХVІ століття в історії України характеризувалися певним занепадом духовності народу. Після Люблінської Унії до Речі Посполитої відійшло усе Правобережжя. Найбільше терпіла від польської експансії Галичина. "Поляки з'являються у містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині, Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені перед дилемою: втратити будь-яке політичне значіння або перейти на католицтво і сполонізуватися, - зазначала Н. Полонська-Василенко. - У XVI столітті вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися б своєї культури". Суспільство поділилося на вищий прошарок з польською культурою, мовою, католицизмом і нижчий - український, з народною мовою і православною вірою. Між ними зростали протиріччя, загострені національним та релігійним шовінізмом, що проявилися невдовзі у період козацьких війн. [19, С. 25] Українська Церква піддавалася утискам і переслідуванням поляків, штучно послаблювався її престиж і авторитет. Водночас, оновлена Тридентським Собором 1545 р., Польська Католицька Церква міцніла переважно завдяки єзуїтам. Широку місійну працю здійснювали у ХІV-ХV ст. ордени Домініканів, Бернардинів, Францисканів. Вони засновували польські школи й усіма засобами поширювали католицизм. Державно-церковна політика Польщі скеровувалася на ліквідацію Української Церкви - духовного осердя української нації. [17, С. 44] З іншого боку, Українській Церкві загрожувала Москва. Після падіння Константинополя 1453 р. вона оголосила себе спадкоємицею Візантії і "Третім Римом". Ця ідеологія стала державною за царювання Івана Грозного, коли Москву визнали столицею, а влада злилася з Церквою. На пропозицію Папи Римського об'єднатися навколо Апостольського Престолу для спільного протистояння мусульманству, Іван Грозний відповів, що не заперечує, але тільки навколо Москви. Під виглядом опіки над православними, намагаючись приєднати українські землі, Москва проголосила Йону патріархом московським і "всія Великороси", тобто й України. У життя Української Церкви постійно втручалися і візантійські патріархи. Вони були зацікавлені у тому, щоб якнайбільше затягнути її в обійми Москви. Керуючись такими намірами, патріархи самочинно вирішували кадрові питання. За цих обставин ієрархи Української Церкви дійшли висновку: єдиний шлях до збереження Церкви і самобутності української нації - об'єднання (унія) з Римською Церквою під верховенством Апостольського Престолу. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|