Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Лекція 9.Церковне життя в українських землях XIII – першій половині XVI ст
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- 1.Проблема єдності православної митрополії.
| Лекція 9.Церковне життя в українських землях XIII – першій половині XVI ст.
1.Проблема єдності православної митрополії. 2. Діяльність православних братств 3.Берестейська унія: спроба відновлення єдності християнської церкви ЛІТЕРАТУРА: Берестейська церковна унія// Український історичний календар 96. – К., 1995. – с. 306 – 309. Гудзяк Б. Історія відокремлення. Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії / Ковчег. Збірник статей з церковної історії. Число 1. – Львів, 1993. – С. 1 – 22. Гудзяк Б. Київська ієрархія Берестейські синоди і укладення унії / Історичний контекст укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління. – Львів, 1995. – С. 101 – 136. Дмитрієв М. Концепція унії в церковних і державних колах Речі Посполитої кінця XVI ст. / Історичний контекст укладення Берест. унії і перше поунійне покоління. – Львів, 1995. – С. 39 – 100. Кочан Н. Проти надії вірую в надії // Людина і світ. – 1996. - № 3. – С. 20 – 21. Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. – Рим, 1990. – 296 с. Мудрий С. Феномен Берестя: причини та наслідки / Католицький щорічник. 1996. – К.: Видавничий дім університету “Києво-Могилянська Академія”, 1996. – С. 38 – 44. Нагаєвський І . Історія римських Вселенських Архиєреїв. – ч. II. – Рим, 1967. – 599 с. Огієнко І. Українська церква: нариси з історії української православної церкви – К., 1993. – 455 с. Паславський І. Між Сходом і Заходом. Нариси з культурно-політичної історії української церкви. – Львів: видавниче підприємство “СТРІМ”, 1994. – 142 с. Пері В. Берестейська унія у римському баченні / Історичний контекст укладення Берестейської унії і перше поунійне поколінн. – Львів, 1995. – С. 7 – 38. Сеник С. передумови Берестейської унії / Основні документи Берестейської унії. ‑ Львів: “Свічадо”, 1996. – С. 5 – 47. Смолій В., Римка В. Українські землі у складі Литовської держави та Речі Посполитої// Історія України, - 1997. - №24. С. 5. Стахів М. Христова Церква в Україні 988 – 1596. – Львівська Духовна семінарія Св’ятого Духа УГКЦ: Видавниче підприємство “СТРІМ”, 1993. – 584 с. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1993. – 547 с. Тимошенко Л.. Єзуїти і Берестейська унія// Київська старовина. – 2001. – С. 43-55. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – Люблін, 1991. – 186 с. Харишин М.В. Українська церква між двома уніями (1569-1596)\\Укр.істор. журн.-1996-№4. – С. 24 – 33. Хинчевська – Геннель Т. Причини і наслідки Берестейської унії // Пам’ятки України. – 1992. - № 2-3. – С. 7 – 12. Чумаченко Т. Прагматика й ідеологія: один епізод радянської церковної політики // Людина і світ. – 1997. - № 9. – С. 13 – 19. . 1.Проблема єдності православної митрополії. Хрещення Русі обумовило цілий ряд важливих зрушень у духовній, політичній та економічній сферах, внесло нове розуміння етики та моралі, дало могутній поштовх розвитку культури. Досить значну роль відіграла Церква у справі об’єднання східнослов’янських земель в системі давньоруської державності. Упродовж усієї історії Русі Церква виступала одним з найбільш реальних і суттєвих з’єднувальних елементів різноманітних її вотчин і волостей. Церква сприяла розвитку в широких народних мас почуття єдності православної Руської землі. Така особлива роль православної Церкви в політичних процесах, що мали місце на Русі, значною мірою обумовлювалася як іманентними потребами церковної організації, а також візантійськими традиціями співіснування з державою, так і її структурною побудовою. Адже православна Церква Русі являла собою централізовану структуру, єдність якої ґрунтувалася на міцній морально-правовій базі. Заснування митрополії передбачало створення єпископських кафедр. Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого центри єпископій знаходилися в Новгороді, Чернігові, Полоцьку та Турові. Упродовж ХІІ ст. єпископські кафедри з’явилися в Переяславі, Білгороді, Володимирі-Волинському, Перемишлі, Юр’єві, Ростові, Смоленську, Галичі, Рязані. У ХІІІ ст. було утворено Холмську, Угровську та Луцьку єпархії. Загалом напередодні навали орд Батия на Русі було 16 православних єпископських кафедр. [18, С. 45] Починаючи вже з ХІІ ст. при єпископських кафедрах почали формуватися органи церковного управління. Господарською діяльністю опікувалися так звані владичні тіуни, а судові та адміністративні — владичні намісники. Активно впливаючи на політичні процеси на Русі, єпископи, котрі на відміну від митрополитів були вихідцями з місцевого населення, часто-густо виконували посередницькі функції у залагодженні міжкнязівських конфліктів, виступаючи в ролі послів чи приймаючи взаємні присяги та скріплюючи їх авторитетом Церкви. Миротворча політика православних владик обумовлювалася як високими принципами християнської моралі, так і реальними потребами церковного життя. Адже економічне процвітання Церкви перебувало в прямій залежності від спокою в державі. Крім судової юрисдикції у відношенні до своїх підданих простолюдинів чи належних до церковної структури осіб, Церква поширювала сферу своєї судової компетенції і на всі справи, пов’язані з родинним життям мешканців Київської Русі. Будучи тісно пов’язаними з князівської владою на місцях, єпископи нерідко навіть заміщали князя за його відсутності в столичному місті. [16, С. 254] Досить міцним було й економічне становище Церкви. Вже за уставом князя Володимира Святославича церкві було передано десяту частину всіх князівських надходжень з усієї Руської землі. Тобто, Церква жила не за рахунок випадкових пожертв, а отримувала регулярну грошову ренту від світської влади. Десятина відраховувалася від данин, від прибутків княжого суду, від торгового мита. Зрозуміло, що така система життєзабезпечення церковної організації сприяла стабільності економічного становища останньої, але, разом з тим, штучно прив’язувала церкву до держави, не дозволяла їй розвинутися в абсолютно автономний соціальний інститут, незалежний від світських влад. З часом православна церква обзавелась досить значними за розмірами земельними угіддями, селами та містами, перетворившись на великого землевласника. У ХІІІ ст. обрання єпископів у православній церкві було прерогативою митрополита, який діяв за дозволом великого князя. Згодом до собору єпископів потрапили світські люди, представники місцевих православних громад. Будуючи церкви і монастирі, надаючи їм землі й багаті маєтки, захищаючи інтереси православної церкви, князі й багаті землевласники вважали своїм незаперечним правом наглядали за церковним життям, контролювали діяльність обраного ними духовенства і брали найактивнішу участь в церковних справах. [16, С. 257] Визначальними принципами внутрішньої організації й устрою православної церкви в період до першої половини ХVІ ст. були: 1) виборчий принцип при формуванні ієрархічно-церковної структури; 2) широка участь світських людей в справах церкви. За цих умов церква являла собою живий національний організм, виступала як захисниця духовності народу, була провідницею в його суспільно політичному розвитку. Саме в поєднанні з суспільними світськими станами за умови їх активної участі в церковному житті, черпала силу православна церква в Україні. Але ці традиційні принципи організації й устрою православної церкви були деградовані.[20, С. 10] Великі литовські князі, а згодом польські королі присвоїли собі „право подавання”, тобто роздавання церковних посад. Кандидати на єпископів (владик, князів церкви) і архімандритів (володарів монастирів) за гроші отримували від князів і королів „подання” на ці посади. Хто більше платив або більше чимсь прислужив королю, той і одержував більшу церковну посаду і високий духовний титул. Посади єпископів і архімандритів займали люди, які не тільки не мали духовного покликання, а навіть нехтували традиційним церковним висвяченням. Прибираючи до своїх рук церковні й монастирські маєтки, гроші, вони неймовірно збагачувалися. Це був період небувалого розладу і занепаду православної церкви в Україні. Деградація вищої церковної ієрархії спонукалася не лише узурпацією світськими людьми, передусім шляхтою, вищих церковних становищ, купівлею і продажем єпископств і архімандриств, а й аморальним життям більшості владик-єпископів і архімандритів, грубим порушенням ними церковних канонів та архієрейських традицій, цілковитим нехтуванням пастирськими обов’язками. Визрівала загрозлива церковна криза. „Таке хаотичне становище західноруської церкви мусило неминуче скінчитися великим і небезпечним струсом” [20, с.11]. Православна церква „втратила свій святий авторитет в очах сучасників, і вони купками переходили до чужої віри і секти” [20, с.13]. Деградація церковного життя позначилася на національному культурному житті в Україні, оскільки в цей час православна церква була єдиним виразником української культури. Впливові і освічені люди в Україні, які тверезо оцінювали стан православної церкви, наслідки її деградації в умовах наступу латинсько-польської культури, почали схилятися до думки про унію, розуміючи її як формальне підпорядкування Української церкви Римському первосвященику. Вони сподівалися, що в такий спосіб зможуть дисциплінувати церковну ієрархію та відновити канонічний устрій. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|