Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Лекція 3. Політичний розвиток українських земель у другій половині XV-XVI ст
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- У ХУ ст. Київська земля виступає централізованим організмом , де військова , фіскальна , адміністративна і судова влад а була зосереджена в руках нащадків Володимира Ольгердовича (1362-1394).
- Князь Олександр (Олелько ) Володимирович (1440-1455)
| Лекція 3. Політичний розвиток українських земель у другій половині XV-XVI ст.
1. Адміністративний устрій українських земель у другій половині ХУ- початку ХУ1 ст. Чергова спроба руської аристократії відстояти свої позиції і державному житті ВКЛ і зберегти автономію своїх земель. 2. Литовсько-московські стосунки у другій половині ХУ- початку ХУ1 ст. Московсько-литовські війни кінця ХУ - 20 років ХУ1 ст. 3. Відносини ВКЛ з Кримським ханством у другій половині ХУ- початку ХУ1 ст. Проблема оборони від татарської агресії. Література: Р.Г.Симоненко Про геополітичний фактор в історії України // Укр. іст. журн.-2001- №3 –С.105-125. Казаков О.О. Битва на р. Ведроші 15 липня 1500 року \\ Укр.іст. журн. -1998- №5. –С. 52-62. Русіна О.В. Українські землі у московській зовнішній та внутрішній політиці ХУ- початку ХУ11 ст. \\ Укр.іст. журн. -1996- № 4 –С. 62-74. Василенко В. Аналіз документальних відомостей про литовсько- московські угоди 70-80 рр Х1У. \\ Спеціальні історичні дисципліни : питання теорії та методики. Зб. Наукових праць.-К., 2003- Число 10, ч. 2. –С. 131-142. Мицик Ю. Битва під Оршею 1514 року \\ Україна крізь віки.- К., 1998- С. 133-137. Кром М.М. Меж Русью и Литвой.-М.,1995. Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовского ( до начала ХУ1 в.) очерки истории общины, сословий, государственности.-Спб, 1993. 1Адміністративний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського у другій половині ХУ- початку ХУ1 ст. Чергова спроба руської знаті відстояти свої позиції у державному житті ВКЛ та зберегти автономію своїх земель. Четвертий етап політики ВКЛ щодо українських земель – (1480- 1569)- посилення російсько- литовської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі» і остаточна втрата українськими землями автономних прав. Після поновлення удільного статусу Волині (1440-1452) і Київської землі (1440-1470) тутешня знать немовби усувається від участі в політичному житті ВКЛ, до кінця ХУ ст. не обіймаючи високих урядових посад і не роблячи кар»єру у столичному Вільні. На думку Н.М.Яковенко, саме з цього часу складається трактування Волині і Київських земель як провінцій – «земель далеких ВКЛ», «порубіжних , окраїнних». Місцеві аристократи виконали свою програму- максимум- відстояли особливий статус власних територій і замкнулися на інтересах власних земель. Не останню роль у цьому відіграв і конфесійний бар»єр. Для Волині за Свидригайла Ольгердовича з його аристократичною програмою наступив період кристалізації традицій регіональних , коли тут формуються князівські латифундії . Особливе становище Волинської землі фіксувалося двома привілеями Владислава Ягайла (1392) , який надавав волинським боярам тих прав і привілеїв, якими користувалися шляхта Львіської землі (звільнення їх від усіх повинностей, окрім військової та про гарантування рівних прав для православних і католиків. Склалася своєрідна соціальна піраміда , в якій місце кожної людини визначалося її статусом. На найвищому щаблі бачимо Свидригайлових сподвижників – князів Рюриковичів і Гедиміновичів. Найбільші володіння князів на Волині : Острозьке ( увібрало в себе внаслідок шлюбів отчини вигаслих князів Ровенських, Степанських,Сатиївських) ; Несвізьке (центр - с. Несвіж , з ХУ ст. складалося з Вишневецької, Колоденської і Збаразька вотчин).; три окремі володіння князів Сангушків : Ратненське,Ковельське, Кошерське,; володіння Чорторийських , Корецьких, Четвертенських. Княжі землі були у переважній своїй більшості родові (вотчинні), однак частина складала великнязівські данини за службу і надавалася разом з служилим людом , якій перетворювався на васалів князівьких , яких у тогочасних документах називають слугами. Землі , на яких вони сиділи їм не належали , а вони користувалися княжею землею за умови служби ( ходити у походи, служити при фортеці, ремонтувати замки.) Проміжну їєрархію між князями і господарським боярами й боярами- слугами займали «пани» . Цей титул вперше входить у вжиток саме на Волині за Свидригайла Ольгердовича як запозичення з Галичини , яка у свою чергу запозичила цей термін у другій половині Х1У ст. з чеської канцелярської мови . Критерієм для вирізнення «панів» від решти бояр- рицарів служала наявність спадкової (отчинної) , а не наданої від князя землі. Княжі володіння були меншою копією удільного Волинського князівства , в якому їх власники володіли ним «со своїм правом і панством», складали присягу вірності сюзерену й зобов»язувалися з власної охоти надавати йому традиціни послуги васалів ;» допомогу (військові загони) й пораду (входили до складу його радників)». У решти питань князі почували себе власниками мікродержав у державі – з власними податками, судочинством, двором , канцелярією. Саме на Волині за правління Свидригайла вперше був запроваджений термін для окреслення людей військового ремесла. Замість давньоруського терміну боярин , що у Х1У-ХУ ст.був змодифікований до позначення кожного воїна, який займався військовою службою (аналог західноєвропейського «рицера»,що походив від нім. Ritter - воїн- вершник ) і не відображав соціального статуса людини , з»явився термін ,що вирізняв із рицарського кола людей знатних – це шляхтич. З другої половини ХУ ст. цей термін набув широкого розповсюдження, витісняючи старі позначення вояків, перетворившись на загальновживану назву родовитої людини (з нім, чеської, польської – благороднонароджена особа, спадковий вояк , рід якого служить здавна) . В історії удільної України чітко визначилися протилежні тенденції: прагнення укранських князів зберегти автономію удільних князівств у складі ВКЛ і великокнязвської влади ліквідувати її. Так, за правління Казимира Ягайловича (1440-1492) утворилася коаліція литовських магнатів , які виступали за ліквідацію автономії українських князівств. У 1452 році , коли помер волинський удільний князь Свидригайло Ольгердович , було прислано литовського намісника. Частина земель Волині (Звягель, Мозир, Брацлавщина) перейшли під протекцію київського удільного князя. Київське князівство перетворилося на консолідуючий центр українського народу. У ХУ ст. Київська земля виступає централізованим організмом , де військова , фіскальна , адміністративна і судова влад а була зосереджена в руках нащадків Володимира Ольгердовича (1362-1394). На короткий період влада київських князів була замінена з розпорядження Вітовта князями- намісниками з роду Гольшанських , з 1435 року вона була відновлена Свидригайлом (київський престол був повернутий Івану Володимировичу, а з 1440 року перейшов за розпорядження Казимира Ягайловича до Олександра Володимировича. Київська гілка Ольгердовичів посідала високе місце в ієрархії старшинства династії Гедиміновичів . Князь Олександр (Олелько ) Володимирович (1440-1455) продовжував батьківський курс неа зближення змісцевим боярством , вивіши їх з під юрисдикції великокнязвських чиновників, надав ряд привілеїв київським міщанам. Він був одружений із дочкою великого князя московського Анастасією (онукою Дмитрія Донського ) . Він був реальним претендентом на великокнязівський стол по смерті Сигізмунда Кейстутовича. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|