М. А. С. Макаренка

На початку 90-х років XX ст. Індія переживала тяжку еко­номічну кризу в умовах політичної нестабільності. Авторитет ІНК (І) швидко падав. Конгрес близько 40 років був правлячою партією, якій протистояла слабка неорганізована опозиція. На нього покладалась відповідальність за всі гострі невирішені про­блеми суспільства. Багато його членів, що займали високі поса­ди, звинувачувались у корупції, зловживанні службовим стано­вищем, кримінальних злочинах. 21 травня 1991 р. лідер ІНК(І) Раджив Ганді був убитий тамільською терористкою. Партія за­лишилась без авторитетних керівників.

Головним політичним суперником ІНК(І) стала Бхаратія джаната парті, створена в 1980 р. на базі іншої маловідомої партії. На парламентських виборах 1984 р. вона змогла провести в

144

Народну палату лише 2-х депутатів. ВДП висунула ідею хіндутви і - індуської нації в розумінні перетворення індуської релігійної більшості в привілейовану категорію населення, а індуїзму - в державну релігію з одночасним обмеженням прав релігійних меншин, в першу чергу мусульман. Різкої критики зазнало по­ложення про рівність громадян незалежно від віросповідання, зафіксоване в конституції. Бхаратія джаната парті закликала трансформувати суспільство на засадах класичного індуїзму. Вона апелювала до релігійних почуттів індусів і розробила ефективну тактику релігійно-націоналістичної пропаганди. В 1992 р. ліде­ри БДП спровокували зруйнування мусульманської мечеті зас­новника імперії Великих Моголів Бабура в м. Айодх'я (штат Уттар-Прадеш) на тій підставі, що вона нібито розташована на місці народження бога Рами. Вони звернулися до жерців усіх індуїстських храмів із закликом надіслати в Айодх'ю по одній цеглині для будівництва там храму на честь Рами замість ме­четі. Завдяки цьому заходу БДП стала широко відома в Індії як захисниця древньої віри предків, що виступає проти агресивного ісламу і експансії західного способу життя. Вона закликала та­кож «звільнити» місця народження бога Крішни в Матхурі і бога Вішванатха в Бенаресі (штат Уттар^Прадеш), де теж були побудовані мечеті. Кількість прихильників партії почала не­ухильно зростати, її підтримують висококастові індуси, які орі­єнтуються яа традиційні культурно-релігійні цінності, велика буржуазія, бюрократія, інтелігенція, більша частина середнього класу. В 1996'р. Бхаратія джаната парті перемогла на парла­ментських' виборах і сформувала коаліційний уряд, який про­існував 13 днів. Партії важко було знайти союзників по ко­аліції. Вона зняла деякі положення у своїй платформі і продов­жувала завойовувати електорат. В 1998 р. БДП і блок очолюва­них нею партій удруге перемогли на парламентських виборах і сформували уряд. йїтуючись до позачергових парламентських виборів 1999 р., войа залучила на свій бік регіональні партії і впливові релігійно+ббщинні організації. Її підтримали Союз доб­ровільних служителі» яа.цц\ Всесвітня рада індусів. Індійський робітничий союз, Всеіндійська студентська рада, Платформа агі­тації за свадеші. Вона залучила до співпраці 23 партії і створи­ла Національний демократичний альянс під лозунгом «За горду і процвітаючу Індію», який завоював у Народній палаті 297 місць із 537. Із 175-ти зареестроваиіи'к партій в парламент пройшли 39. Блок на чолі з ІНК(І) отримав 133 мандати. Комуністична партія Індії (марксистська) *м32, Самандваді парті - 26, Партія більшості народу - 14. ІНЇЄ(І) втретє підряд зазнав поразки на виборах і мусить серйозно переглянути свої лозунги і методи роботи з виборцями.

У 1991 р. в Індії розпочалась економічна реформа, спрямо­вана на розширення ринкових відносин. Країна відмовилась від програми і від фінансової допомоги Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку, посилаю­чись на специфіку національної економіки. Індійська модель базувалась на 4-х принципах. У ході реформи необхідно було вивести господарство з кризового стану («стабілізація»), створи­ти умови для піднесення («реструктуризація»), розширити рин­кові механізми всередині країни («лібералізація»), глибше інтег­рувати індійську економіку у світове господарство («глобаліза­ція»). В Тядії, як і раніше, зберігалась змішана економіка, співісну­вання державного і приватного секторів. Залишилась державна монополія в стратегічно значущих галузях виробництва. При­ватизація стосувалась лише збиткових об'єктів господарюван­ня. Держава не допускала неконтрольованого надходження на індійський ринок закордонних товарів. Головна увага зосере­джувалась на залученні прямих іноземних інвестицій у внутрішнє виробництво і на підтримці тих підприємців, які випускали про­дукцію на експорт. Були надані численні пільги і знижені по­датки експортерам. Знімались обмеження для приватного сек­тора в банківській справі, страхуванні, енергетиці, на транспорті. Створювалось дев'ять вільних економічних зон. Інвестиції на­правлялись в сільське господарство.

Проведені заходи дали позитивні результати. На 1997 р. приріст ВВП досяг 7,5% і більш ніж у 2 рази перевищив середні темпи зростання за три попередні десятиріччя. Обсяги промис­лового виробництва збільшувались на 12-13% на рік. На екс­порт направлялось 18-20% випущених товарів. Інфляція знизи­лась з 13,6% до 5% на рік. Обсяги іноземних інвестицій зросли із 155 мли.дол. в 1991 р. до 3,1 млрд. дол. в 1997 р. З 1998 р. темпи економічного розвитку почали знижуватись. Слабкими сторонами індійської господарської системи є низька продук­тивність праці, втручання держави у виробництво, численні ви­плати і субсидії з бюджету на користь «слабких» і «відсталих» груп населення, підтримка дрібних товаровиробників із соціаль­них мотивів для забезпечення зайнятості. Відчутного удару зав­дала господарству фінансово-економічна криза 1997-1998 рр. у

Південно-Східній Азії. ;

Незважаючи на певні обмеження, великий іноземний капітал

скористався частковим відкриттям індійського ринку і почав активно його завойовувати. Використавши право вкладання пря­мих інвестицій і право купівлі індійських підприємств, транснац­іональні корпорації взяли під свій-контроль прибуткові галузі по випуску товарів масового споживання, витіснивши більш слаб­ких місцевих виробників. Такі ТНК, як «Хіндустан Девер», «Про->

' ктор енд Гембл», «Кетбері», «Нестле», «Пепсі» та інші переважа-\ ють у виробництві безалкогольних напоїв, продуктів швидкого приготування, миючих засобів, косметики, товарів для гігієни. Для проникнення на індійський ринок іноземні монополії запрошу­вали місцевиХібізнесменів створювати змішані підприємства, звідки індійські учасники потім були витіснені. На практиці з'ясува­лось, що іноземний бізнес мав більш широкі права, ніж національ­ний. Він не платив податків на підтримку соціальної сфери, міг проводити неконтрольовані звільнення робочої сили і повністю або частково змінювати профіль виробництва.

Труднощі, з якими зіткнулась Індія в ході проведення еко­номічної реформи, не ставлять під сумнів ц' необхідність. Триває доопрацювання ряду конкретних аспектів і виправлення поми­лок. В 1999 р. було оголошено про початок проведення еконо­мічних перетворень «другого покоління». Їх завдання - подаль­ше залучення іноземних інвестицій з одночасним захистом на­ціональних товаровиробників, прискорений розвиток інформац­ійних технологій, модернізація сільського господарства, зменшен­ня безробіття. Правляча еліта продекларувала необхідність підви­щення життєвого рівня 300 млн. індійців, які знаходяться за офіційною межею бідності (100 дол. на рік). Президент К.Р. Нараянан назвав становище жінок в Індії «найбільшим національним недоліком», а становище колишніх недоторканих (далітів) - «найбільшою національною ганьбою».

Головною зовнішньополітичною проблемою Індії й надалі залишається протистояння з Пакистаном, що спонукає країну нарощувати військовий потенціал. У 1998 р. Індія випробувала власну ядерну зброю, проте добровільно встановила мораторій на подальші ядерні випробування. В середині 90-х років XX ст. індійська армія була оснащена на 70% військовою технікою радянського і російського виробництва, в т.ч. військово-повітряні сили - на 80%, а.військово-морські сили - на 85%. У 2000 р. Індія продовжила дію, Комплексної програми співробітництва з Росією в галузі науки і техніки до 2010 р.

Держава Пакистан утворилась 14 серпня 1947 р. шляхом виділення з Британської Індії територій, населених переважно мусульманами. Вона складалася із західної (нині Пакистан) і східної частини (нині Бангладеш), які знаходились на відстані 1600 км одна від одної. До Пакистану відійшли такі колишні

території Британської Індії, як Панджаб, Сінд, Велуджистан, Північно-Західна прикордонна провінція, Східна Бенгалія. До нової держави увійшло також 45 князівств. Князівство Кашмір з переважанням мусульманського населення за рішенням пра­вителя-індуса приєдналося до Індії. Намагання Пакистану зброй­ним шляхом здобути Кашмір закінчилося невдачею (1947). Князівство поділене на дві частини, одна з яких перебуває у складі Індії, інша - у складі Пакистану. Виник затяжний конфлікт,

який триває до наших днів.

У 1947-1956 рр. Пакистан мав статус домініону і управляв­ся генерал-губернатором, призначеним Великобританією. Пер­шим цю посаду зайняв лідер національно-визвольного руху, за­сновник незалежного Пакистану Мухаммад Алі Джинна, який зробив значний внесок у розробку концепції мусульманської держави. Для вироблення конституції скликались Установчі збори. Вона набрала чинності в березні 1956 р. Конституція про­голосила Ісламську Республіку Пакистан. Державною мовою

стала мова урду.

Наприкінці 40-х років у Пакистан переселилось з Індії 6 млн.

біженців. Особлива ситуація виникла в провінції Сінд. Її зали­шило близько 1 млн. немусульман, а приїхало 1,1 млн. чол. із Західної і Північної Індії, рідною мовою абсолютної більшості яких була урду. Прибульці отримали назву мухаджири (бук­вально - біженці), які не змішалися з місцевим населенням, а сформували свою общину. Це призвело до радикальної зміни національного складу жителів міст, таких як Карачі, Хайдара-бад, Саккар та інших, де мухаджири почали переважати. Серед них було багато представників вищих торгових каст із достат­німи капіталами, які зайняли поважне місце в економіці Паки­стану. Знамениті мухаджирські «22 сім'ї» володіли в 50-х ро­ках 2/3 акцій промислових підприємств, 4/5 активів банків і 3/4 страхових компаній. Велика мухаджирська буржуазія Сінду в союзі з поміщицькою і підприємницькою верхівкою Панджа-бу складали правлячу еліту країни в 50-х роках. Мухаджирами були перший губернатор Пакистану Мухаммад Алі Джинна, пер­ший прем'єр-міністр Ліакат Алі Хан, ще один глава уряду І. Чундрігар, багато високих чиновників і військових. Надалі роз­горнулося суперництво за владу і вплив між цією общиною і представниками місцевих національних еліт - панджабської і пуштунської, які поступово відтісняли переселенців на друго­рядні ролі. Виникли передумови для етнічних конфліктів.

Абсолютна більшість населення Пакистану (97%) сповіду­вала іслам, в т.ч. близько 80% віруючих були сунітами і майже 17% - шиїтами. Однак єдина віра не забезпечила релігійногої миру. Обидва напрямки поділялися на велику кількість течій»

трактувань, шкіл і сект. Між ними розпочалося протистояння, яке періодично загострювалось і виливалось у криваві зіткнен­ня і терор.

У зовнішній політиці правлячі кола орієнтувалися на СІЛА і Великобританію. Країна стала членом військових блоків СЕНТО і СЕАТО. Конфлікт з Індією через Кашмір втягнув Пакистан у непосильну гонку озброєнь.

Військові режими, демократичні періоди, економічні реформи

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Пакистані була нестабільною. Цивільна влада не могла врегулювати численні суспільні проблеми. Вихід вбачали у встановленні військової диктатури. Генерали мали налагодити ефективне функціонування економіки, припинити релігійні, етнічні, соціальні конфлікти, якщо потрібно, із застосуванням сили. В 1958-1969 рр. влада перебувала в руках генерала М. Айюб Хана, в 1969-1971 рр. його змінив військовий режим генерала А.М. Ях'я Хана.

В 60-ті роки в країні проводились економічні реформи, які значно збагатили буржуазію Західного Пакистану за рахунок Східної Бенгалії. В Панджабі і Сінді, які стали основними райо­нами підприємницької діяльності мухаджирської буржуазії та її західнопакистанських партнерів, вкладалися у виробництво основні суми державних інвестицій і іноземної допомоги. Східна Бенгалія розглядалась як джерело сировини, валюти і ринок збуту промислових товарів, ціни на які були для місцевого населення на 40% вищі від світових. У 1948-1961 рр. перекачування ка­піталів зі Східної Бенгалії в Західний Пакистан перевищило 2,5 млрд. рупій. Одночасно здійснювалась дискримінація східної провінції і в політичному плані. Партії Східної Бенгалії вису­нули вимогу автономії і справедливого розподілу державних капіталовкладень.

У грудні 1970 р. були проведені перші в історії Пакистану вільні вибори. В Західному Пакистані перемогла Пакистанська народна партія, в Східному - Народна ліга. Оскільки населення Східної Бенгалії було більшим, до парламенту пройшло більше депутатів від цієї частини держави, і вони могли впливати на прийняття рішень. Спроба військових не допустити автономії Бенгалії призвела до збройного конфлікту в провінції і війни з Індією, яка закінчилась поразкою Пакистану. Єдина держава розпалась. На території Бенгалії утворилась незалежна Народ­на Республіка Бангладеш (1971). Одночасно впав військовий режим А.М. Ях'я Хана.

Демократичний уряд Зульфікара Алі Бхутто (1971-1977) провів радикальні соціально^економічні перетворення в дусі

149

«ісламського соціалізму». Був створений сильний державний сектор на основі націоналізації великих і середніх підприємств у 10-ти галузях промисловості, а також банків і торгових фірм. Аграрна реформа передбачала земельний максимум для по­міщиків, викуп землі і передачу її селянам, іригаційні заходи, розширення посівів експортних культур (бавовна, рис). Діяльність уряду З.А. Бхутто викликала незадоволення значної частини

власників і опір реформам.

В 1977 р. командувач сухопутними силами генерал М. Зія-

уль-Хак в черговий раз ввів у країні військовий стан. З.А. Бхут­то був звинувачений у державних злочинах, засуджений до стра­ти і повішений (1979). Пряме військове правління тривало вісім років. Здійснювалась ісламізація різних сфер суспільства і еко­номіки. Створений генералом М. Зія-уль-Хаком федеральний шаріатський суд, членів якого він призначив на власний розсуд, визнав неісламськими 267 із 1 511 діючих у Пакистані законів. Вибори в парламент почали проводитись на непартійній основі, що забезпечило режиму його поступливість. Дія більшості ста­тей конституції відмінялась, до неї вносилось безліч поправок. 8 поправка оголосила законною і такою, яка не підлягатиме роз­слідуванню в майбутньому, діяльність військових. Всі укази і розпорядження М. Зія-уль-Хака набули статусу законів. Гене­рал був обраний президентом, але одночасно продовжував безпо­середньо командувати армією. В економіці підтримувалось середнє і дрібне підприємництво як у промисловості, так і в сільському господарстві при збереженні державного контролю над пріори­тетними галузями. В 1985 р. військовий стан був знятий, але влада залишилася в руках М. Зія-уль-Хака. У 1988 р. він заги­нув в авіакатастрофі.

Наступне 11-річчя (1988-1999) характеризується встановлен­ням демократичних норм і функціонуванням конституційної політичної системи. Дві впливові партії - Пакистанська мусуль­манська ліга (лідер М. Наваз Шариф) і Пакистанська народна партія (лідер Беназір Бхутто) - змінювали одна одну при владі за результатами виборів. В середині 90-х років після масових заворушень 1996 р. в державно-політичну систему Пакистану був уведений новий орган - Рада оборони і національної безпе­ки, яка складалась з президента, прем'єр-міністра, міністрів обо­рони, внутрішніх і закордонних справ, фінансів, командувачів і начальників штабів, родів військ. Створення Ради означало офі­ційне визнання політичної ролі армії та її участі в державному управлінні. На парламентських виборах 1997 р. переконливу перемогу здобула Мусульманська ліга, яка отримала у вищому законодавчому органі 2/3 місць. Проте багатопартійна система була такою лише за формою. Насправді ж реальна влада налея

жала 300 сімейним кланам, які контролювали 80% місць у пар­ламенті і мали вплив на державні структури. Розгул корупції досяг небачених розмірів. Щорічно з державного бюджету неза­конно вилучалось до 2 млрд. дол.

Дуже повільно вирішувались соціальні проблеми. На кінець 90-х років із 130 млн. населення Пакистану лише 37% були грамотними, 10% вміли написати своє ім'я, 4% мали вищу ос­віту. Майже 40 млн. чол. жили за офіційною межею бідності, лише третині населення була доступна чиста питна вода. Спо­стерігався демографічний вибух і неконтрольоване зростання кількості жителів. При цьому Пакистан виділяв 30% держав­ного бюджету на оборону, а 40% - на виплату зовнішніх боргів. Військові витрати на душу населення були майже вдвічі більши­ми, ніж в Індії.

Посилилось протистояння на релігійному ґрунті між суні-тами і шиїтами, між ісламськими ортодоксами і новими течія­ми. Найбільш екстремістські сили створили організацію Армія Джангви, яка вимагає перетворення Пакистану в сунітську дер­жаву і визнання шиїтів немусульманами з усіма наслідками, що з цього випливають. Відбулися гоніння на шиїтський релігій­ний орден ахмадія, який виступає за реформування ісламу. Ак­тивізувались праворадикальні релігійно-общинні партії Ісламське товариство. Товариство мусульманських богословів та інші, які мають воєнізовані загони і спецгрупи бойовиків-фанатиків для організації безпорядків, терактів, викрадень людей.

На етнічній основі загострилась ситуація в Сінді, де тривало протистояння корінного населення провінції сіндхів і муха-джирів. Останні створили свою політичну організацію, яка з 1990 р. діє під назвою Об'єднаний національний рух. Були вису­нуті радикальні вимоги: визнання мухаджирів п'ятою основною народністю Пакистану поряд із панджабцями, пуштунами, сіндха-ми і белуджами та виділення південної частини Сінду з м. Ка­рачі в окрему провінцію; заборона для панджабців і пуштунів з інших провінцій переселятися в Карачі; дозвіл на переселення в південний Сінд урдумовних жителів Бангладеш. У загальнодер­жавному масштабі мухаджири борються проти занижених квот представництва у владних структурах на федеральному і про­вінційному рівні, які не відповідають їхній реальній ролі в су­спільстві, проти спроб і далі утісняти їх у бізнесі. Лідер партії Алтаф Хусейн живе в еміграції в Лондоні.

Головною проблемою зовнішньої політики Пакистану були напружені стосунки з Індією. Відбулися дві індо-пакистанські війни (1965, 1971). Продовжувались суперечки про належність Кашміру. Значні інтереси в країні мали СІЛА, здійснювалось економічне і військове співробітництво. На території Пакистану

знаходились бази афганських опозиційних сил - руху моджа­хедів і руху талібів, які отримували постійну підтримку влас­тей. В 1998 р. Пакистан слідом за Індією випробував ядерну зброю. Проти нього були введені фінансово-економічні санкції деякими західними державами і міжнародними організаціями, в результаті чого країна не одержала близько 2 млрд. дол.

допомоги.

Військовий переворот 1999 р. Режим генерала П. Мушаррафа

Глибока економічна криза, соціальна напруженість, активі­зація екстремістських релігійних сил, падіння авторитету влади, розчарування широких верств населення в перевагах демокра­тичної системи призвели до четвертого військового перевороту в Пакистані. Приводом став наказ прем'єр-міністра М. Наваза Шаріфа звільнити з посади главу комітету начальників штабів генерала Первеза Мушаррафа. У відповідь 12 жовтня 1999 р. військові ввели надзвичайний стан і розпустили всі органи за­конодавчої і виконавчої влади. Натомість була створена Націо­нальна рада безпеки по виведенню країни з кризи на чолі з П. Мушаррафом. Спеціальне управління має викоріняти коруп­цію у владних структурах, примусити поміщиків і буржуазію повністю сплачувати належні податки, ліквідувати мафіозні уг­руповання, що контролюють економічне життя в містах. Під за­грозою кримінальної відповідальності 322-м сім'ям було запро­поновано повернути 4 млрд. банківських позик, які вони не хо­тіли виплачувати, оголосивши себе банкрутами.

Надзвичайний антитерористичний трибунал висунув прем'єр-міністру Навазу Шарифу звинувачення в державній зраді, теро­ризмі, викраденні людей, вбивстві понад 200 чол. Він був засудже­ний до довічного ув'язнення, але потім помилуваний, після чого .^

залишив країну.

П. Мушарраф попередив лідерів радикальних релігійних

угруповань, що армія не допустить використання ісламу в полі­тиці. У відповідь деякі з них організували серії вибухів у бага­тьох містах країни. В Ісламабаді ракетами були обстріляні Аме­риканський центр, посольство СІЛА, будинки працівників 00Н.

Встановлення військового режиму західні країни, зокрема США, зустріли загалом негативно і розцінили як явище, що не відповідає їх інтересам у регіоні. Афганська політика нинішніх військових властей, підтримка талібів, незаконне виробництво, транспортування і збут наркотиків викликають критику з боку країн Заходу, Росії і держав СНД, Китаю. Генерал П. Мушарраф здійснив візит у Туркменістан (2000), де обговорювалась мож­ливість прокладення газопроводу з Південного Туркменістану в Пакистан протяжністю 1600 км. Була підписана економічна угода

252

з КНР (2000), яка передбачає участь Китаю в модернізації паки­станської текстильної промисловості і сільського господарства, в реконструкції Каракорумського шосе. Росія звинувачує режим у підтримці чеченських бойовиків, що не сприяє розширенню двосторонніх контактів.

за поступові буржуазні реформи.

Започатковувався рух під лозунгами ісламу, за створення

шаріатської фундаменталістської держави. Найбільш вагомою серед організацій цього напрямку була «Мусульманська молодь» в Кабульському університеті, в якій розпочинали свою діяльність майбутні керівники моджахедів Б. Раббані і Г. Хекматіар.