Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Він розумів, що говорить нісенітниці, але нічого не міг із собою вдіяти.

– Ти більше не прийдеш? – тихо спитала Джаль.

– Не знаю.

– Розвіяр… Утечімо?

– Вибач. Зараз не час.

Вона хотіла сказати багато, але мовчала й дивилась на нього. Під цим поглядом він згадав приреченого звіруїна. Той теж хотів говорити, і розумів, що це марно, і відчував, як збігає остання мить.

– Що, Джаль?

Вона все ще всміхалась.

* * *

Уночі він не спав, попри втому. Крутився, ходив пити воду, довго стояв у коридорі, потім сидів, притулившись спиною до стіни. Поривався іти до «птахівні». Вертався. Слухав хропіння вартівників, що відпочивали. Брала дрімота, а він прокидався: йому ввижалася тонка фігурка в жовтій сукні, що летіла зі стіни.

* * *

Володар приймав Розвіяра в приміщенні, де той перше ніколи не бував. У вежі, на страшній висоті над ущелиною, ріс пишний сад, і кручені рослини обплітали своїми пагонами стіни, решітки на вікнах і ажурний банеподібний дах. Вдихаючи запах листя та квітів, вологої землі, зелені, Розвіяр згадав ліс свого дитинства.

– Знову когось убити?

Володар розреготався. Навіть очі його, що перше дивилися крізь Розвіяра, змінили вираз і, здається, повеселішали.

– Цього разу – ні. Ти знаєш, що у Фер є вкрадена бібліотека?

– Украдена?

– Так. Ніготь, хазяїн міського рабського ринку, обожнює раритети й книжки. Для нього їх везуть з Імперії, ризикуючи життям, і він купує за великі гроші – не тільки «Фавориток» і «Подорожі», хоча і їх теж. Декілька днів тому йому привезли «Хроніку звіруїнів», написану одним імперським землеміром років двадцять тому. Я віддав Нігтю корабель за право переписати її.

– Корабель?!

– Один з моїх вітрильників у порту Фер.

– Що ж у ній такого, у цій книзі? – розгублено спитав Розвіяр. Йому уявилася «Крилама» з трьома її щоглами, з каютами й трюмом, з різьбленими дерев’яними стовпцями, що підтримують намет, з командою і капітаном. Володіти таким дивом – і віддати його за книгу?!

– Багато чого, – володар зупинився біля вікна, увитого яскраво-зеленою, з білими квітами, ліаною. – Мені потрібна ця книга якнайшвидше. Хроніки, пояснення, словники; родоводи, імена богів, традиції кланів, життєписи ватажків і героїв. Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення.

– Її привезуть сюди?

– Ні. Ніготь не випускає з рук нічого, що раз удалося вхопити. Ти поїдеш у Фер, сьогодні, зараз. З тобою поїде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копією назад. Два дні на дорогу в один кінець… Три дні на роботу. За сім днів ти покладеш копію мені на стіл, маленький гекса, і тоді я нагороджу тебе по-справжньому.

– Володарю, – сказав Розвіяр, згадавши, як довго тягся по горах рабський караван. – Два дні на дорогу в один кінець… замало.

– Ти не підеш пішки через перевали. Ти відправишся від Кипучки через тунель, бо мені потрібна швидкість, а не дешевизна! Чисту оправу купиш у Фер, там є чудова крамничка на базарі. Їжу та воду купи заздалегідь і візьми з собою у сховище, тому що три дні тебе звідти не випустять. Тримай.

На різьблений столик упав мішок зі шкіри печірки, чималенький, важкий. Розвіяр покосився на нього з острахом.

– Що таке? – володар покривив перекреслені шрамом губи.

– Володарю… мені не потрібен охоронець, я сам себе обороню. Мені потрібна людина, що… знає, де сісти на підземну хуру, і де купити папір у Фер, і як знайти бібліотеку цього Нігтя. Тому що я…

Розвіяр затнувся. Я безпорадний раб, слід було сказати. Ніколи в житті йому не доводилось подорожувати самостійно, та ще й при грошах. Він міг би напасти на Кипучку, селище біля теплого озера, зі зброєю в руках – але не з’явитися як мандрівник і спитати в трактирника, де тут дорога до тунелю.

– Не прикидайся, – сухо промовив володар. – Я дам тобі охоронну грамоту, з нею тебе прийматимуть як улюбленого родича. Людина з тобою поїде… кого сам вибереш, з вартівників або зі слуг. А в бібліотеку явишся без зброї – що це за переписувач такий, при клинках?

Розвіяр узяв у руки мішечок з грішми. Важко перекотились монети під м’якою, прекрасно вичиненою шкірою.

– Володарю… ви відправляєте мене у Фер із грішми? Мене?

Володар зірвав білу квітку. Приклав до ніздрів, усміхнувся:

– Шуу, не чую запахів, давно… Так, маленький гекса, я знаю що роблю. Збирайся, хутчіш. Я хочу, щоб за півгодини ти був у дорозі.

Розділ четвертий

Розвіяру доводилось бувати на перевалі з патрулем. Ступаючи по знайомій дорозі, він не вірив, що іде з замку.

Піднялись на перевал. Поминули вежу – пост. На високій жердині висів хвіст звіруїна – висохлий, облізлий, вивішений на посміх і задля залякування, а довкола, скільки сягало око, лежали гірські хребти, зелені, сині, жовті, в траві і в тумані, з білими кам’янистими гребенями, у нитках водоспадів.

– Спускайтеся, – сказав Тарі-Колесо, що стояв на чолі патруля. – Дорога звідси чиста аж до Кипучки, а ми простежимо.

Розвіяр потиснув йому руку і не озираючись рушив дорогою вниз. Видноколо здригнулось і почало звужуватись; поряд, не встигаючи, мало не біг старий Шлоп – молодший замковий інтендант, якого Розвіяр силоміць витяг зі звичної й зручної рутини.

Молодший інтендант багато разів бував і в Фер, і в навколишніх селищах. Він умів торгуватись на ринку і знав усі заїжджі двори. Допіру він повернувся з торговельного рейсу, привів у замок караван із хорошим деревом і сталевими колодками, і на цьому думав заспокоїтись – посісти місце інтенданта, проводити дні під дахом і ночі на перині з лагідною служницею, але його сподіванням не судилося здійснитись. Розвіяр сказав, що не бажає в супутники нікого, окрім Шлопа, і той був змушений підкоритися наказу володаря.

– Ну знай, – бурмотів Шлоп без упину від самих воріт замку. – У вигрібній ямі житимеш, там само й годуватимешся. Павукам-кровопіям тебе згодую, чесатись будеш, виразками весь візьмешся. Який меткий, зажди. Нянька тобі потрібна в дорозі? Буде тобі.

Розвіяр не слухав. У внутрішній кишені куртки лежала охоронна грамота, пояс відтягав гаман із грішми, Розвіяр ступав, сам собі пан, тією самою дорогою, де він пройшов зовсім недавно серед десятка рабів, закуплених цим самим Шлопом, молодшим інтендантом, для господарчих потреб.

Дев’ять інших досі крутять свій коловорот. Хтось лишився в Східній темниці, а комусь не пощастило, і він ночує в Західній. Там парко влітку і холодно взимку. Так розповідають.

Праворуч від дороги ворухнулися кущі. Розвіяр узявся за руків’я мечів. Затрусилися гілки, з колючих заростей вилетів чиркун і, посвистуючи крилами, змаяв у небо. Розвіяр тільки тепер помітив, що Шлоп не бурмоче, погрожуючи і скаржачись, а іде мовчки, насторожено озираючись на всі боки.

– Тарі сказав, дорога чиста, – нагадав Розвіяр.

– Багато він розуміє, Колесо язикате. – Шлоп стурбовано подивився назад. – Рік тому на цьому самому місці караван розстріляли, місце паршиве. Вони тут вештають, як у себе вдома.

Розвіяр усміхнувся. Свобода вступала в нього, як армія в переможене місто, як тепле повітря в оболонку повітряної кулі. Здавалося, ще трохи – він підніметься, переповнений цією свободою, і злетить над зубчастими верхівками скель.

При заході сонця вони були в Кипучці – маленькому селищі на березі теплого озера. Над водою піднімалася пара, готелі ліпились уздовж берега, на терасах сиділи пожильці, переважно старі, загорнуті в білі рушники, пили з високих склянок і парили ноги.

– Заночуємо, – сказав Шлоп. – Кістки погріти – мені воно корисно, а тобі однаково, а тому ти оселяйся в «Купині», а я…

– Шлопе, – сказав Розвіяр, із задоволенням відчуваючи, що свобода, наповнивши його тіло, дісталась уже до язика. – Не заночуємо ж. Ходімо просто до тунелю.

– Ти мені наказувати будеш? – Молодший інтендант похлинувся.

– Буду. – Розвіяр усміхався, але говорив без насміху. – А ти будеш слухати, старе луб’я.

* * *

Шлоп мовчав, ніби його тонкі губи склеїлись. Він мовчав, коли Розвіяр запитував у перехожих, як пройти до тунелю, а люди сахалися, лякаючись його клинків і суворого обличчя з переламаним носом. Шлоп мовчав, коли Розвіяр сам, без посередників, відшукав хазяїна підземної запряжки і загадав прямувати на Фер негайно. І тільки коли мова зайшла за ціну, молодший інтендант не втримався, почервонів і закричав:

Візник надувся:

– А вечірня пора?! А ніч біля порога?

Розвіяр усміхнувся краєчками губів:

– Хазяїне, ми ж без грошей поїдемо. Зараз меч витягну – і повезеш безкоштовно.

По цьому говорили мало.

Прилипачі йшли спершу повільно, і повозка на трьох залізних колесах важко котилася по гладкій, відшліфованій присосками підлозі. На задертому носі триколки горів ліхтар, освітлюючи круглий тунель із сірого блискучого каменю. Розвіяру знову зробилось недобре: стіни душили. Міцніла вагота невидимої брили, навислої над головою.

Візник крикнув, підганяючи. Пласкі, з трикутними головами, з круглими присосками на пальцях, прилипачі наддали ходи. Ті, що були запряжені по боках, ускочили на стіни й побігли по них, зі чваканням переставляючи лапи. Ніс триколки піднявся, ліхтар вихопив тунель попереду – чорну блискучу кишку, яка то пірнала вниз, то знімалася доволі круто вгору.

– Пішли! Пішли!

Голос візника стрибав, відбиваючись від стін. Тунель крутнувся, оминаючи дуже щільну гірську породу, на стіні праворуч виступили червоні жили, схожі на тіла замурованих людей. Триколку кинуло на ліву стіну, пасажирів утиснуло в лавки, а прилипач, який ішов ліворуч, вирвався на стелю й продовжував так бігти догори ногами, поки поворот не лишився далеко позаду.

Розвіяр стискав зуби, щоб вони не стукали. Шлоп сидів поряд, закутавшись у запону, мовчазний і злий. Молодший інтендант був би щасливий побачити Розвіяра наляканим, як хлопчисько. Не можна було давати йому цієї радості.

– А якщо нам назустріч ось так хтось жене? – спитав Розвіяр, коли мовчати стало несила.

– Зіткнемося, – похмуро пообіцяв візник. Потім скоса подивився на Розвіяра: – А не бійтесь. У Фер тепер мій брат, крім нього, назустріч їхати нема кому, а він вечорами в трактирі сидить… Хіба що заплатить хто втричі вище за звичайне. Тоді – звісно… Та хто ж йому заплатить? Йо-о! Жени, липучки сонні!

* * *

Запах у місті Фер нагадав Розвіяру один із найсумніших днів його життя – день, коли його продали на тутешньому ринку. Його внутрішня свобода зачаїлась, неначе заморожена, зате молодший інтендант ожив, як риба у свіжій воді. Розвіярова скутість потішала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку і за кілька хвилин вивів супутника до «найкращої харчевні міста» – місця і справді видатного.

– А от кину тебе, дурня, посеред вулиці – і дня ж не проживеш. – Шлоп обгризав пташину кісточку, сидячи на терасі, з якої видно було далекі вітрила.

– Може, й так, – погоджувався Розвіяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».

– То навіщо ти зі мною сварився? – Шлоп зсував брови. – Подумай, га?

– Я не сварився. – Розвіяр бовтав ложкою в тарілці з юшкою. – А що без вашого досвіду мені важкувато буде… То я на те вас із собою і покликав.

– Щеня, – сказав Шлоп із незрозумілим виразом. – Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.

– За «м’ясо» горлянку переріжу, – недбало пообіцяв Розвіяр. Шлоп скинувся з ним поглядом – і нервово всміхнувся.

– Гаразд… До бібліотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранці, третього дня, чекатиму тебе. Підожду до вечора, а потім…

– Повернетеся в замок без мене? – спитав Розвіяр.

Шлоп роздратовано відсунув порожню тарілку.

Бібліотека розміщувалась у порту, в одному кварталі зі складами деревини, алкоголю, шкір, харчів, тканин; Шлоп ступав по набережній гордовито й неквапно, мов старий житель міста. Розвіяр ішов слідом, тримаючи одну руку на ефесі, а другу на гаманці.

– Подай каліці!

Голос був нелюдський. Розвіяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечі. Птах, байдужий до всього, повторював завчені слова; крила в нього були підрізані, на нозі – ланцюжок. Жебрак сидів, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвіяр його впізнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий і балакучий, а тепер зморшкуватий, сірий на виду, з гнійною раною на лобі.

– Гей… Гачок?

Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвіяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той підвів очі – і не впізнав підлітка-весляра, з яким колись сидів поруч на лавці.

– Гачок! – Розвіяр усе більше лякався, дивлячись у його каламутні очі. – Це я, Розвіяр… гекса, пам’ятаєш?

Жебрак мовчав.

– Де Арві та Лу? Де «Луска»?

– Узяв патруль, – сказав жебрак з виразним зусиллям. – На гарячому. Усіх потопили. Моє щастя, що мене раніше донний дракон пожмакав. – І, скулившись, він знов уп’явся на оцупки своїх ніг, що стирчали з-під дрантя.

* * *

Вхід у бібліотеку нагадував ворота в’язниці – стільки ж запорів, замків, залізних ланцюгів і заклепок. Розвіяр із жалем віддав обидва клинки Шлопові, узяв на плече сумку з письмовим приладдям і запасом харчів на три дні.

У квадратовій комірці, сухій і чисто виметеній, його зустрів чоловік у чорних шатах до п’ят – високий, смаглявий, вилицюватий. Його довгастий череп був виголений, і над темною шкірою ледь-ледь, короткою щетиною, піднімалась золота поросль.

У Розвіяра впало серце. Бібліотекар був уродженцем Мірте, Золотим, і перед його обличчям Розвіяр на мить відчув себе непотребом – як тоді на кораблі, за мить до падіння у воду.

Скептично підібгавши губи, Золотий вивчав його вірчу грамоту; Розвіяр згадав володаря. Угоду укладено, право Розвіяра перебувати тут потверджено, і Золотий мішок, надутий свідомістю власної важливості, не може прогнати його тільки тому, що Розвіяр – гекса.

Бібліотекар відклав папір. Його світло-карі, дуже пильні очі втупились у відвідувача люто й весело.

– Отже, такий собі Розвіяр, – співучо протяг Золотий, не приховуючи насмішки. – Заборонених предметів немає?

– Їдло не заборонено? – Розвіяр бухнув свою сумку на стіл перед бібліотекарем. – Чорнило? Пера?

– Відповідаємо питанням на питання, – Золотий примружився, його карі очі налились медом. – Чорнило й пера я тобі дам свої, це залиш. А їдло показуй.

Уміст сумки знову витягнено й переглянуто. Бібліотекар наспівував під ніс, уважно роздивляючись головку сиру, що її молодший інтендант Шлоп купив на базарі за дуже вигідною ціною.

– Сир з’їси першим, він зацвіте за кілька годин. У кімнаті для переписувачів є відхоже місце, точніше кажучи, відро, тож…

Він знущався. Розвіяр гарячково провів долонею по тому місцю на поясі, де раніше були піхви.

– З кімнати не виходити, хоч би що там було, – продовжував бібліотекар, мовби не помітивши цього жесту. – Уб’ю. Зрозуміло?

– А якщо пожежа?

– Тоді гори, – бібліотекар безтурботно всміхався. – Тут, любий, суворі правила. «Вони стоять мовчки, і не примушуй їх говорити, бо посеред тряскоту й патоки вони зронять слово, від якого ти забудеш спокій…»

– «І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя», – продовжив Розвіяр, ще не згадавши, з якої це книги, але вже бачачи продовження на сторінці. – «Тому нехай стоять на полицях, стиснувши сторінки, мов щелепи».

Бібліотекар примружився. Скинув на Розвіяра уважним поглядом з голови до п’ят.

– А знаєш, – сказав, подумавши, – твоє ім’я має звучати як «Резві-арр». Якщо зважати на особливості вимови гекса.

* * *

– Вогкість, – сказав бібліотекар стурбовано. – Поряд море, поряд порт, підступають ґрунтові води… Вогкість, пліснява, і ось уже те, що ми цінуємо, перетворюється на порох… Це степові павуки Ча, я привіз їх із Камінної Стрілки, тамтешні жителі носять одежу з цих ниток. Павутиння Ча добре вбирає вологу, Резві. Коли в тебе буде своя бібліотека – згадай про це.

– У мене?! – Розвіяр спіткнувся.

– Обережно! Павуки не люблять, коли смикають павутиння. Я приношу їм живу рибу, потім довго вимітаю луску… Риба в книгосховищі, що за неподобство. Павуки хочуть живого, але в мене упередження, Резві, я не можу згодовувати їм собак або бродяжок, це кепсько вплинуло б на книжки… І на мене, коли чесно. Я виріс у Мірте, там у нас не заведено вбивати навіть пацюків.

Розвіяр зупинився. Підвів очі. З високих вікон, закритих решітками, лилося приглушене денне світло.

– Навіть пацюків?

– Так. Що з тобою?

– А гекса?

Бібліотекар підрізав край павутиння ножицями, схожими на знаряддя тортур. Підійшов ближче. Золотий був на півголови вищий за свого гостя, хоча серед замкової варти Розвіяр уважався «довготелесим».

– А що ти знаєш про гекса, Резві-арр?

– Називай мене моїм ім’ям, – відповів розсерджений Розвіяр. – А не прізвиськом, що сам і вигадав.

– Зрозуміло. – Золотий кивнув. – Ти нічого не знаєш про гекса. Ти взагалі нічого не знаєш про світ, тільки пам’ятаєш напам’ять записані кимось рядки.

І, повернувшись, він пішов уперед, підсідаючи під сірі полотнища, іноді підрізаючи напнуті нитки, маневруючи серед повитих сіткою стелажів. Розвіяр, стиснувши зуби, пішов слідом за ним. Усередині не залишилося ні свободи, ні навіть спокою: йому слід було знати зарані, що бібліотекар у Фер – Золотий, тоді він підготувався б і не втратив самовладання.

Щоб повернути душевну рівновагу, Розвіяр згадав свій ліс. Замість сивих полотнищ павутиння – зелені ліани й коричневі стовбури, мох, трава, озера й світлячки…

– Підійди сюди, – покликав його бібліотекар.

Розвіяр глибоко зітхнув; цей Золотий не має над ним влади, Розвіяр не раб його і не підлеглий, хай каже, що хоче.

– Поглянь, – бібліотекар провів ножицями по товстому шару павутиння. Розповзлися рвані краї, відкрилася чарункова полиця, у кожній чарунці лежав сувій, схожий на товсту шкіряну трубку. – Це сувої з людської шкіри. Дуже цінні, кожен у єдиному примірнику…

– Зі шкіри людей?!

– Так. – Очі Золотого знов поміняли колір, з медових зробившись шоколадними. – Гекса пишуть свої книжки на шкірі ворогів. Це своєрідна, дуже розвинена література – вони не тільки увічнюють перемоги, але й, скажімо, складають вірші. Вони дуже чутливі, часом сентиментальні і не соромляться проливати сльози над зів’ялою квіткою.

Розвіяр підійшов ближче. Сувої були великі й маленькі, світліші й темніші, кожен перев’язаний стрічкою з вицвілого шовку.

– Дозволь мені…

Слова вирвалися самі. Розвіяр уявив, як розгортатиме сувій «зі шкіри ворога», і затнувся.

– У мене є робота, – сказав він глухо. – Я прийшов сюди у справі.

– Так, – бібліотекар кивнув. – До речі… Наступного разу, коли ти не працюватимеш, коли тобі знадобляться гроші – приходь знову. Хазяїн цього багатства, чудовий пан на ім’я Ніготь, не буде проти, якщо хтось перепише книги гекса на більш звичний нам папір. Їх можна буде продати знавцям, ці книжки: окрім віршів, там є рецепти страв із людського м’яса.

– Я зрозумів, – сказав Розвіяр. – Але я більше не переписувач. Я вартівник у замку мого володаря, і тобі доведеться шукати кого-небудь іншого… щоб заслужити хвалу работоргівця Нігтя, якому ти служиш, Золотий!

І вигукнувши останні слова, він одвернувся від полиці з сувоями. Над головою зашурхотіло; величезна тінь на мить затьмарила світло, заколихались полотнища павутиння.

* * *

Кімната переписувачів виявилась, як і побоювався Розвіяр, маленькою і з низькою стелею. Замість вікон – продуховини, затягнуті павутинням. Товста свічка у високому ставнику. Повний набір письмового приладдя, чиста оправа, баночка чорнила.

– Не зіпсую.

– Хоч крапля попаде на сторінку книжки – чхнеш, плюнеш, – заплатиш головою. Як не переді мною – перед Нігтем, він людина проста, але винахідлива в справі смертовбивства.

Розвіяр зручніше вмостився на скрипучому стільці. Підняв очі на Золотого:

– Ти мені дозволиш працювати, нарешті?

– Працюй, – бібліотекар доброзичливо кивнув. – Одна свічка горить чотири години. Шість свічок – доба. Стеж за часом, переписувачу.

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Розвіяр лишився сам. Кілька хвилин знадобилося, щоб подолати вже звичний страх – страх тісного приміщення.

Звідки страх? Адже тижнями він жив у трюмі, траплялося, сидів у темниці, і боявся будь-чого – але тільки не замкненого простору!

Книга «Хроніки звіруїнів» лежала перед ним, «стиснувши сторінки, мов щелепи». Розвіяр глибоко зітхнув – і розгорнув її.

Карта! Якнайдокладніша карта з безліччю ліній, значків, надписів. Її малювали щонайменше десятком пер різної товщини, виправляли, використовуючи лекала, штрихували, домальовували. У тьмяному світлі єдиної свічки Розвіяр роздивлявся цю карту, що розляглася на цілу книжкову розгортку, і йому ворушилося волосся на голові.

У замку, коли володар відправляв його переписувати книгу, завдання здавалось простим і звичним: «Мені потрібна ця книга якнайшвидше… Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення…»

Кожна рисочка має значення. Розвіяр згадав молодого звіруїна, якого відпустив, хоч мав убити.

За право скопіювати цю книгу володар віддав вітрильник. Її вкрадено з імперського сховища, і вона належить работоргівцю Нігтю, – але ж це просто книга, одна з багатьох, і якщо в ній є карта – Розвіяр перемалює карту!

Він узявся перебирати інструменти. Довго крутив у руках найтонше перо, поки воно не переломилось, і Розвіяр здригнувся від клацання. Він занадто довго вправляв-ся з клинками та луком, пальці набули сили, утративши частину звичної спритності, – але вправність повернеться. Варто тільки почати.

Він приготував інструменти, усівся зручніше, розгорнув чисту оправу – і занурився в роботу, забувши про страх замкненого простору.

* * *

«Мати народжує, за традицією, чотирьох дітей: двох майбутніх матерів, одного вершника й одного раба. Кожен вершник має дві дружини, і вони належать також рабу, його брату. Якщо вмирає вершник у бою або на полюванні, слідом за ним має померти його брат. Якщо вмирає дружина, то вершник може взяти за себе другу дружину. Якщо жінка не може народити чотирьох, її приносять у жертву озеру Плодючості».