Марина та Сергій Дяченки Мідний король

У людини, що написала книгу, був твердий, крупний, але дуже своєрідний почерк. Розвіяр скоро до нього звик і перестав помічати незвичайність в каліграфії. Перераховувалися клани, тяглись і перехрещувались генеалогічні гілки, Розвіяр подеколи не розумів, про що пише, – просто хапав рядки очима й отерплою рукою переносив на чистий аркуш. Він квапився: там, де мала знаходитися карта, що починала книгу, все ще було порожнє місце. Хвилюючись, що не вистачить часу, Розвіяр пропустив її, вирішивши лишити наостанок.

Він записав переказ про богиню Воф, яка стала матір’ю першого нагора, завагітнівши від великого водоспаду в горах. Богиня була чотиринога, з гнучким хвостом і великими грудьми, і Розвіяр вирішив був, що ось вона, розгадка, чому в тих самих матерів народжуються й двоногі немовлята, і напівлюди на чотирьох лапах. Але через сторінку він надибав переказ про іншу богиню, тілом схожу на людську жінку, але з головою змії, і вона теж народила першого нагора, завагітнівши від живої скелі. Цих богів та богинь було декілька сотень, від них вели свій родовід різні клани, і Розвіяр працював, не підводячи голови, поки свічка не зашипіла, догоряючи. Тоді він квапливо запалив од недогарка нову свічу і, не помічаючи болю в спині, продовжив зачерпувати рядки очима – і виливати їх із кінчика пера.

Він переписував довгі списки імен і думав про автора цієї книги. Той не був звіруїном, згадував Імператора й Шуу, а значить, походив з Імперії. Володар сказав – «імперський землемір»; карта, поміщена на початку книжки, була гордістю автора, він раз у раз посилався на неї, називаючи «найновіша і точна карта». Догоріла третя свічка, а Розвіяр не переписав іще й чверті.

Йому не хотілося їсти. Він пив з боклажки дрібними ковтками, намагаючись розтягнути задоволення. За часів, коли він був рабом в Агля, йому траплялося переписувати по цілих дві доби – а тоді ж він був хлопчиськом; от і тепер він неодмінно впорається. І карту перемалює достоту, як в оригіналі.

Нагори числили роки за зимами й веснами ватажків. Кожен клан мав своє літочислення. Двічі в історії – як вона записана була у «Хроніках» – робилися спроби об’єднати клани єдиною владою. Першого разу це спробував зробити вершник на ім’я Білий Ручай – на короткий час об’єднав три наймогутніші клани, але потім його зарізали, союз розпався, і справа скінчилася братовбивчою війною. Другого разу на чолі кланів зажадав стати раб, напівлюдина, що була магом; Розвіяр потер запалені очі. «За кілька років до його народження поселення клану Роси відвідав чоловік, що звався Бродячою Іскрою… Клан Роси, на відміну від багатьох сусідів, не вбивав чужинців і коли-не-коли давав притулок заблукалим у горах подорожникам. На знак подяки бродяга змурував камінну пічку в оселі ватажка. Незабаром старша ватажкова дружина народила хлопчика-раба, що володів магічним даром. Усім відомо, що маги народжуються в оселях, де Бродяча Іскра змурує вогнище».

Розвіяр приблизно порахував роки, і в нього не лишилося сумнівів: той, про кого він тепер читає, покоїться в шахті під камінним замком володаря. Це він приручив скельних черв’яків, він знайшов гніздо вогнянки, він побудував замок. Це він зажадав стати єдиним ватагом усіх нагорських кланів.

«Війна тривала двадцять років. Ватагове ім’я було Ранок-Без-Похибки. У багатьох непокірних кланах люди перестали називати ранок ранком, щоб не згадувати ім’я страшного чарівника-раба».

Розвіяр відчув, що голова його хилиться до столу. На мить провалився. Отямився, лежачи щокою на аркуші. Свічка догоряла, він ледве устиг запалити від неї наступну. Котра це свічка? Він став рахувати й збився з ліку. Хотілось погасити клятий вогонь, лягти на камінній підлозі, витягнутись, і хай буде що буде.

«Він припинив війну, але прокляв усіх, хто не бажав йому скоритись. Віднині матері не родили, як раніше, двох майбутніх матерів, вершника й раба; вони народжували чотирьох матерів, або трьох рабів і вершника, або одну матір і трьох вершників. Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це, і чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, і чи вистачить ненависті – про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей – і тепер, по його смерті».

* * *

В отворі дверей стояв бібліотекар.

– Уже?! – Розвіяр похлинувся. – Тільки десять свічок! Ще не вийшов час!

– Просто зайшов подивитись, – сказав Золотий, немов перепрошуючи. – Вигляд маєш ти… жахливий.

Розвіяр зітхнув. Мабуть, у нього були червоні очі; повіки розпухли й горіли вогнем, але робота йшла добре і наближалась уже до кінця. Аби тільки не карта…

– А я не збирався прикрашати вашого життя, – сказав він сварливо. – Тому байдуже, який маю вигляд.

– Чому б тобі не поспати кілька годин? Розбуджу, коли скажеш.

– Ні, – Розвіяр похитав головою. – Закінчу – тоді.

– Хочеш води?

– Ні. Дякую. У мене ще є.

– Твоя правда, я служу Нігтю, брудному работоргівцю, – не міняючи інтонації, сказав Золотий. – Але мене не це засмучує… Я ніколи не зможу повернутись у Мірте, літаюче місто.

– Я бачив його, – сказав Розвіяр. – Здалеку. Мене скинули в море з корабля, адже жоден гекса не може ступити на землю Мірте.

– А, – помовчавши, сказав Золотий. – Послухай, Резві… Тобто Розвіяре. Рано чи пізно ти захочеш знайти своїх родичів. Не роби цього.

– Тому що вони пишуть вірші на людській шкірі?

– І тому. Тобі багато залишилось?

– Ні. Тобто… карта, на це потрібен час.

– Візьми воду. – Золотий поставив на підлогу біля дверей глек із довгим горлечком. – Не бійся, вона не отруйна.

* * *

У кімнаті для переписувачів було темно. Розвіяр сам загасив останню свічку, щоб поспати хоч трохи. Копія книги, точна і повна, з картою, лежала поверх оригіналу, вкраденого з Імператорської бібліотеки, і Розвіяр спав, сидячи за столом, поклавши голову на м’яку шкіряну оправу.

У кімнаті ходив протяг, якого не було раніше. Прочинені двері похитувались, мовби долоня, що манить. У глибині сховища хтось ходив, снамагаючись ступати тихіше, і це не були кроки Золотого.

Розвіяр притиснув до грудей книгу і в темряві вибрався з кімнати. Ззовні стояла ніч, високі вікна ледь-ледь освітлювалися світлом чи то місяця, чи то далеких ліхтарів. Полотнища павутиння, що охороняли книжки від вологи, здавалися чорними, і тільки в стелі в самому кутку відсвічували зеленим фосфоресцентні грона – очі павуків Ча.

Розвіяр заточився. У цю мить попереду за стелажами, десь біля входу в сховище, мигнув вогник. Розвіяр затамував подих. Він не міг би пояснити, чому таїться, чому волосся в нього на голові стоїть диба. Може, йому наснився жах, у якому когось убили. Може, цей жах ще тривав. А може, убивство сталося насправді.

Знову почулись важкі кроки. Затріщало павутиння. Хтось негучно вилаявся – гострим, високим голосом. Не бібліотекар.

– Тут мають бути ще кімнати, – сказав інший голос, зірваний.

– Шуу! Павутиння…

– Учора вранці сюди увійшов чоловік, переписувач, і він не вийшов. Шукай його, Кру.

Загорілося яскраве світло – дві або три великі свічки, зв’язані разом. Крізь напівпрозоре павутиння Розвіяр побачив дві тіні – силуети з мечами в руках. Нагострена сталь розітнула павутиння, Розвіяр ледве встиг відступити за стелаж.

Він був без зброї. Обидва клинки залишились у Шлопа.

– Шукай його, Кру. Скоріше. Лаючись і зриваючи сірі полотнища, тонкоголосий Кру пройшов за кілька кроків від Розвіяра. Виявив двері в кімнату переписувачів.

– Дивись-но! Тут сумка, речі… Він не пішов!

– Не пішов, – із глибоким удоволенням вимовив зірваний голос. – Він тут, так. Нікуди не дінеться.

У цю мить Розвіяр заспокоївся. Двоє шукали його, щоб убити, як щойно вбили – тепер він не сумнівався – бібліотекаря. Життя Розвіяра висіло на ниточці, але цю ниточку тримав він сам; у його владі було вижити – або загинути.

Він зважив книжку в руках, приміряючись, як битиме – і враз зрозумів, що це не копія, над якою він трудився дві доби. У темряві, зі сну, він схопив оригінал «Хронік звіруїнів», і це було вдало, тому що оригінал важчий.

Світ зробився дуже чітким. Розвіяр бачив кожну павутинку, кожну щербинку на дерев’яній підлозі, знав, де стоїть ліхтар і де причаївся убивця. Він не став чекати, поки його знайдуть, але стрибнув уперед і вклав у цей стрибок усю свою жагу до життя.

Сиплий чоловік виставив меча, скочивши, як змія, цілячи Розвіяру в живіт. Розвіяр відбив клинок важкою книжкою, повернувся навколо себе й кулаком майже влучив сиплому в щелепу, але той ухилився, і Розвіяр побачив кинджал. Запізно побачив; він зрозумів, що не встигає відбити удар. Він дивився, як просувається рука з затиснутим у ній лезом, як летить до його горла – і не встигав ухилитись, бо рух має свої закони. Розвіяр давно засвоїв з вишколів сотника Брана: ти можеш дивитись, як тебе вбивають, і не відвести удару, тому що не вчасно замахнувся.

Лезо майнуло повз нього, майже торкнувшись горла. Власник зірваного голосу засипів, витріщив очі й випустив кинджал. За його спиною в калюжі крові стояв на колінах бібліотекар. Сиплоголосий смикнувся й повалився, між його лопатками стирчала стріла – мов писальне перо, замазане червоним чорнилом. Майже одразу впав Золотий, впустивши маленький, мов іграшка, арбалет.

Тонкоголосий Кру вискочив із коридора між стелажами, з розгону влипнув у сіре полотнище, заричав, розпорюючи павутиння клинком. Згори гепнувся павук і враз майнув назад під стелю – здобич виявилась не по його зубах. Кру виривався, розкидаючи клапті сітки; Розвіяр підхопив клинок, що випав із руки мерця, і вперше вбив – не за допомогою вогнянки, а власною рукою.

Золотий лежав на боці, і його очі з медових перетворювались на блідо-жовті, майже прозорі.

* * *

Шлоп хвилювався. Розвіяр прийшов у готель удосвіта, раніше за погоджений час, і його спершу не хотіли пускати, бо ніч у Фер – пора беззаконня. Розвіяр прийшов з двома чужими клинками, погано відтертими від крові, і книжкою, загорнутою в чийсь плащ. Він видер Шлопа з теплої постелі й наказав рушати – негайно, одразу, як відчинять ворота.

Вдивившись у його лице, молодший інтендант полишив розпування. Вони вийшли з міста першими, ще до того, як повернулись вартівники градоначальника; Розвіяр так часто озирався, що Шлоп упав у паніку й пустився майже бігцем. Вони дісталися до входу в тунель, коли візник, похмурий і синій з перепою, пускав з місця сонних прилипачів, а в триколці сиділи, загорнувшись у ковдри, худющий купець із Кипучки та його огрядна дружина.

Побачивши, як відходить триколка, Розвіяр перемінився на лиці і кинувся навперейми. Він вискочив на дорогу, що вела в тунель, просто перед носом запряжених липучок, ті зупинилися, влипнувши лапами в камінь, триколка наскочила на них іззаду і мало не перевернулась. Розвіяр, блідий, з червоними очима й плямами крові на куртці, витягнув гаманець – усі гроші, що видав із собою володар, усе, що не встигнув розтринькати в шинку молодший інтендант Шлоп – і кинув візникові.

Скандалу не зчинилось. Купець і його дружина слухняно вилізли з триколки – вони часто бували у Фер і поважали право сильного, а візник був до того ж задоволений заплатою. Розвіяр, притискаючи до грудей згорток із книгою, сів у триколку, візник гукнув на прилипачів, а про молодшого інтенданта мало не забули.

Повозка рушила. Прилипачі набрали швидкості, ускочили на стіни, а запряжена праворуч – на стелю.

– Що там було? Чому ти мовчиш, Шуу тебе роздери?!

– Я не знаю. – Розвіяр ледве розліпив губи. – Я не зрозумів.

– Ти доручення виконав? Книгу переписав?

Розвіяр кивнув. Що далі позаду залишалась бібліотека з провислими полотнищами павутиння, із трупами в калюжах крові – то страшніше йому ставало.

Його копія, майстерна, точна, варта величезних зусиль, зосталася там. І Золотий, не знати чому вигнаний з Мірте, зостався там – назавжди. Ідучи з бібліотеки, Розвіяр бачив на порозі трупи громил-охоронців, неприступні двері були зламані; Розвіяр здивувався, що йде живим.

– Ти можеш сказати, що там було?

– Замовкни! – закричав Розвіяр, і візник здригнувся. – Не можу! Тобі я нічого не скажу, і радій!

Триколка летіла рівно, гуркіт коліс метався в замкненому просторі, мов пінна брага в тісній пляшці. Розвіяр, скулившись, підтяг до себе коліна й опустив голову на згорток із книгою.

Він узяв плащ у Золотого. Ані краплинки крові не попало на цупку теплу тканину – плащ висів на стіні біля входу. Розвіяр вірив, що Золотий не заперечував би, адже Розвіяр узяв плащ не для себе, а для «Хронік звіруїнів».

Він задрімав під грюкіт триколки. Йому снилася богиня Воф, із гладкою шерстю на боках, з могутніми пазуристими лапами й величезними голими грудьми. У богині було обличчя Джаль, вона всміхалась і говорила чужою мовою. Розвіяр не міг зрозуміти її, але знав точно: можна записати ці слова на чистий аркуш, прочитати сто разів і втямити смисл. А богиня Воф тим часом поверталась і йшла, гордовито загнувши гнучкий хвіст. Вона пішла, а наступної миті Розвіяр побачив хвіст звіруїна, що висів на жердині, облізлий і закляклий, і закричав.

– …Здурів?! Чого волаєш?

Так само рівно летіла триколка. Так само грюкотіли колеса. Розвіяр сидів, учепившись у книжку.

– Розвіяре, – Шлоп уперше звернувся до молодого вартівника на ім’я. – Хлопче… То що з тобою?

* * *

Шлоп страшенно не хотів рушати в дорогу негайно. Молодшому інтенданту хотілось посидіти на березі, спустивши ноги в теплу воду, подрімати в гамаку, забути турботи сьогоднішнього ранку – але Розвіяр не дав старому ні хвилини перепочинку.

Вони вирушили. Книжка лежала за спиною Розвіяра, у влаштованому з плаща заплічному мішку. Він ішов, тримаючи в руці оголений клинок, дивуючи й лякаючи обивателів, викликаючи захват небагатьох місцевих діток. На крутих ділянках дороги Розвіяр спирався на меч, як на костур.

Селище залишилось позаду і скоро зникло з виду, повите парою теплого озера. Дорога піднімалась угору. Розвіяр ішов швидко, так що Шлоп ледве за ним устигав. Встромляючись у дорогу, меч скрипів об пісок і каміння, Розвіяр висмикував його і йшов далі, не обтрушуючи прилиплих до леза грудочок глини.

Погучнішав шум води. Наблизився міст над потоком, половина шляху до перевалу. Сонце стояло високо, тіні стислись, забились під каміння. Розвіяр увіткнув меч у землю й витер піт з лоба.

– Шуу… – бурмотів Шлоп. – Навіщо я з тобою… а, хай воно все згине… Дай відпочити, таж я старий! Здохну тут, на дорозі! Дух віддам!

Розвіяр роззирнувся. Високо в небі кружляли чиркуни. На тлі зеленавого неба уже виднівся перевал.

– Шлопе, – сказав Розвіяр. – Іди назад.

– Чого? – молодший інтендант похлинувся.

– Так, – Розвіяр кивнув. – Переночуй. Попар ноги. Я скажу на перевалі, щоб по тебе когось прислали.

Шлоп, примружившись, подивився вгору, на перевал, куди вела каменяста, залита сонцем, звивиста дорога. І вниз, куди вела дорога відносно рівна, похила.

– Я скажу володареві, що ти геть знесилів, – сказав Розвіяр. – Він зрозуміє. Справу зроблено.

– Справу зроблено, – повторив Шлоп, і крізь жалібні нотки в його голосі прорвалася звичайна сварливість. – Справу зроблено… Що ж це ти, сам?

Розвіяр усміхнувся обвітреними губами:

– Сам. Звиклий.

– Ну йди, – сказав Шлоп зовсім уже сварливо. – Ач ти… Головне, що справу зроблено, а як би ти впорався без мене?

І він пішов униз, дедалі швидше, і сутула його спина розпрямлялась, і, відійшовши на декілька сотень кроків, він навіть став мугикати під ніс пісеньку – мабуть, наперед тішачись теплій ванні й склянці веселенького на терасі…

Розвіяр зітхнув, висмикнув меч із землі й пішов угору. Що вище піднімалася дорога, то йому ставало легше; навколо були відкриті місця, багато неба, ні стель, ані стін. Камінні брили, що височіли то праворуч, то ліворуч від дороги, нагадували голови з серйозними суворими обличчями, у їхніх очницях ріс колючий чагарник. За поворотом виявився міст. Розвіяр озирнувся – нікого; тоді він ступив на міст, і його тінь ступила на тінь мосту, і прилетіла тінь стріли й устромилась тіні людини в спину.

Поштовхом його жбурнуло на мотузяне поруччя. Він утримався і зрозумів, що книжку пробито, що вістря дряпає шкіру і кров тече по спині. Він упав на хисткий міст, і поряд із його головою встромилася нова стріла. Тоді він перекотився під поруччям і полетів униз.

Він ударився об воду, як тоді, в падінні з «Крилами». Побачив дно і тіні срібних рибок, і власну тінь, розпростану на кольоровому камінні. По його щоках котились повітряні бульбашки, лоскотали шкіру. Розвіяр ухопився за камінь на дні й завмер, а згори летіли стріли, ішли на дно, залишаючи білий пінний слід. І промайнула тінь вершника – двоногий верхи на чотириногому. Покотились грудки глини, захитався міст…

Пливучи за течією, Розвіяр зайшов під прикриття великого каменя і декілька годин просидів у слизькій розколині, стискаючи меч, дожидаючи нової атаки. Так його застав патруль під проводом Кривулі, що спустився з перевалу.

* * *

Книга лежала перед володарем на різьбленому столі. Пробита стрілою, промокла так, що потекло чорнило. Тільки аж в самім осерді, де сторінки були щільно стиснуті, лишилося декілька неушкоджених фрагментів.

– Шуу, – володар сів, ніби його не тримали ноги. – Шуу…

– Є копія, – сказав Розвіяр.

– У бібліотеці Нігтя?!

– Тут, – Розвіяр торкнувся скроні. – Дайте мені чисту оправу, я відновлю.

Декілька хвиль володар дивився на нього з жахом. Потім узяв склянку з водою, що стояла на маленькому столику під вікном. Випив, закашлявся.

– Шуу, – видихнув знов. – Ніколи в житті… – він урвав себе, стиснув спотворені шрамом губи. – Карта загинула, його карта…

– Я відновлю, – повторив Розвіяр.

– Де твоя вірча грамота? – гостро спитав володар.

– Він, – Розвіяр зітхнув, згадавши Золотого. – Бібліотекар… узяв її, коли мене впускав, і поклав серед паперів…

– І вона залишилася там?

– Ні. Я взяв її, перед тим як тікати. Натрапив на вулиці на… мертве тіло, у них там вночі… різанина. Я сунув грамоту за пазуху тій… людині. Він був добре вдягнений і навіть, здається, не пограбований…

– Шуу, – учетверте повторив володар. – Ти… Розумний, маленький гекса. Мені страшно, наскільки ти розумний… Сьогодні я дуже хотів тебе вбити.

– Я помітив, – сказав Розвіяр.

Володар розсміявся:

– Я теж розумний… Можливо, не такий, як ти, щеня, але я досвідченіший. Хто були вбивці в бібліотеці?

– Я не знаю.

– Але здогадуєшся?

– Ні. Не здогадуюсь.

Володар розреготався так, що на очах у нього виступили сльози:

– Ти розумний настільки, що прикидаєшся дурником… Чого ти хочеш, кажи? Жінку? Грошей?

– Спати, – сказав Розвіяр. – Я дуже втомився, володарю.

* * *

Розвіяр сидів на напівкруглому балконі, слухав рокіт води в ущелині й неквапливо переливав літери з пам’яті – на папір.

Він пам’ятав усе. Прим’яті сторінки. Запах вогника свічки. Шерех павутиння в кутку. Спинявся, щоб перепочити, дивився на гори, на напнуті нитки водоспадів і знову брався до роботи.

Володар приходив і йшов. Інколи сидів поряд, читаючи нову копію через плече Розвіяра. Вряди-годи походжав по балкону, про щось думаючи, потираючи перенісся. Розвіяр працював чотири дні, від сходу й до заходу сонця, а вночі спав. Молодший інтендант Шлоп власноруч приносив йому рагу з чиркунів із грибами, кисляк із молока печірки, справжні коржики з зернового борошна та висівок.

Над вечір четвертого дня Розвіяр закінчив карту. Володар довго роздивлявся її, потім гортав сторінки; його губи ворушились.

– Що в цій книзі? – спитав Розвіяр.

– Смерть, – володар поглянув на гори. – Смерть тим, хто не скориться. Як завжди.

– Ранок-Без-Похибки, – вимовив Розвіяр, – теж ніс смерть тим, хто не скориться. Але вмер сам.

– Безсмертних не буває, – безтурботно озвався володар. – Ці тварюки не могли визнати влади чотириногого. Навіть мага. У них у крові: напівлюдина – значить раб.

– Він був вашим другом?

– Ранок? Він був, – володар усміхнувся, говорячи вже не до Розвіяра, а до уявного, викликаного з пам’яті співбесідника. – Він був… мабуть, що так.

Розвіяр поставив питання, що давно його мучило:

– Хто написав «Хроніки»? Ви знали автора?

– Ні, – подумавши, відповів володар. – Ми здибались один раз, мимохідь. Його звали Варан.

* * *

З цього дня замок почав готуватись до війни. День і ніч працювала кузня в нижньому ярусі, сотник Бран примушував вільних від вахти вартівників управлятися з мечами. Говорили про каральний похід проти звіруїнів; Розвіяр став до лав разом з усіма. Його зустріли як героя – мабуть, завдяки Шлопу, який, не вибалакуючи деталей, умів робити значуще обличчя. Він робив таке обличчя щоразу, коли мова заходила про Розвіяра, і скоро весь замок знав, що молодий вартівник зміцнив і помножив прихильність володаря.

Кілька разів йому траплялася Джаль. Вона ніби навмисне його вистежувала – то замітала підлогу в казармах, то несла білизну в кошику по тій галереї, де чергував Розвіяр. Він кивав їй. Вона винувато всміхалась.

У день походу, вдосвіта, володар на самоті спустився до великої печі й вийшов на дорогу перед замком у супроводі десятка вогнянок. Вартівники, що дожидали його, поточились назад; вогнянки сіли бік у бік, рівно, наче по ниточці, і склали на спинах чорні крила.

– Ми йдемо впокорювати, – коротко сказав володар. – Не проливайте крові дарма. Личинки все зроблять самі.

Він віддав наказ вогнянкам, ті вишикувались рядком і потяглися по дорозі вгору, до перевалу. В ранковому сонці вони були схожі на живі жаровні, на тліюче намисто з червоно-чорних, безформних згустків.

– Уперед, – сказав володар. – Звичайним порядком.

Сотник Бран повів вартівників по дорозі, щойно пройденій вогнянками – чорній від попелу й сажі; Розвіяр ступав у загальному шерегу. Володар простяг руку, заступаючи йому дорогу.

Розвіяр зупинився, здивований.

– Ти залишаєшся, – сказав володар.

– Я?!

– Ти. Надто. Цінний. Для мене. Я не збираюсь підставляти тебе під випадкові стріли.

І відійшов разом із військом, чудово розуміючи, що Розвіяр не насмілиться порушити наказу. А той стояв на дорозі, вражений, і дивився вслід, поки останній вартівник не сховався за перевалом.

* * *

На той час землі двох великих кланів, що сусідили з замком, були сплюндровані. Один був клан Роси, другий – Зеленого Рога; заходячи до приречених селищ, володар вимовляв уголос: