Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Не вставай, сиди…

Його ліва рука лягла Розвіяру на маківку.

– Сиди. – В голосі цієї людини з’явилися нотки, від яких у Розвіяра мороз пройшов поза шкірою. – Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную…

Клинок Розвіяра рубонув по руці в ту мить, коли вона піднялась у знайомому жесті. Володар поточився. Його права кисть злетіла і, розбризкуючи кров, шльопнулась у басейн посеред кімнати.

Розвіяр стояв, стискаючи скривавлений клинок, і дивився на володаря з таким жахом, що той знайшов у собі сили осміхнутись:

– А… Ось як. Я мав… здогадатись.

Кров поштовхами виливалася з його перерубаних артерій.

– Я не хотів, – безгучно сказав Розвіяр.

– Ніхто не хотів. – Володар усміхався, скоро бліднучи.

– Треба перетягнути… – Розвіяр розгублено опустив клинок, і тоді володар вихопив меч лівою рукою. Розвіяр устигнув підставити свій клинок, але зупинити удару не зміг. Відлетів, ударившися спиною об стіну, впав, і володарева кров бризнула йому в обличчя.

– Мідний королю, – долинув уриваний шепіт. – Візьми, що ціную…

Тоді Розвіяр тицьнув вістрям, з останніх сил, навмання.

І протнув володареві груди.

Розділ шостий

Дороги, по якій ходили продовольчі каравани, більше не було. Розвіяр пробирався поночі, щохвилинно ризикуючи потрапити під зсув або скотитись у яму. Інколи повз навкарачки, намацуючи попереду хиткі, слизькі камені. Треба було зупинитись і дочекатися ранку, але Розвіяра гнав страх.

Він не боявся, що його наздоженуть і звинуватять в убивстві. Він взагалі про це не думав. Жах, що пройняв його, мав іншу природу. Більше за все на світі Розвіяр хотів би забути, що сталося в замку: «Шкода, що ти не мій син». Відрубану кисть, що впала в басейн. Вкрадливий шепіт: «Мідний королю, Мідний королю».

І Розвіяр пробирався по коліно у воді, спотикаючись і падаючи, загрузаючи в розмитій глиці. Хіба не йому знати, що в жертву Мідному королю приносять тільки найдорожче, що є в людини?!

Він згадував деталі, на які раніше не зважав. У замку шепотілися, що Розвіяр причарував володаря; що «маленький гекса» насправді рідний його син. Були й інші чутки – Розвіяр виявився занадто дурним і недосвідченим, щоб розуміти багатозначні погляди, випадкові слова деяких заздрісних вартівників. Він був надто перейнятий собою, своїми спогадами про ліс, мечами й стрілами, книжками, перемогами, убивствами, першим досвідом влади. Його влаштовувало, що володар «бачить його наскрізь» – йому не було з чим ховатися від володаря…

Розвіяр уявив, як з волі Мідного короля тане в повітрі його тіло – так зникли зі світу окраєць хліба на галері й недопалок свічки в темниці. Де вони тепер? На якому вівтарі?!

Розвіяр біг, шпортаючись, перепливав застояні чи то озера, чи то велетенські калюжі. Кілька разів натикався на трупи, що лежали на камінні й купами ганчір’я мокли на мілководді. У вухах бурмотів голос старого Маяка: що ти цінуєш, те й кладеш. Що ти цінуєш. Річ. Людину. Розвіяр трусив головою. Він хотів забути, він не хотів вірити, що таке можливе на світі. Якби йому запропонували тепер «солодкого молока» – випив би, не захлинувся.

Шар глини й дрібного каміння сповз на дно ущелини, забираючи бігуна за собою. Розвіяр виліз із-під завалу, допомагаючи собі коротким клинком, і поповз угору, наче сліпий равлик. Сіріло небо, гасли зірки, уже можна було вирізнити обриси гір; Розвіяр пішов швидше, йому навернулося під ноги щось на кшталт стежки. На сході зовсім проясніло, і він побачив пориту водою ущелину, нерухомі глибокі калюжі на місці текучої води, трупи двоногих, чотириногих, чимало понівечених, побитих об каміння.

Розвіяр відвернувся. Якби його вбили вчора, він умер би як воїн і не знав би того, що знає тепер. І не пам’ятав би уривчастого шепоту – «Мідний королю»…

У нього ослабли коліна, і він сів на камінь. Перечекав запаморочення, підвівся. Пішов, насилу переставляючи ноги, вряди-годи спираючись на довгий клинок, і так ішов довго. Коли сонце здійнялося зовсім високо і стало пригрівати, Розвіяр знайшов темне місце під жовто-сірою скелею, що стирчала кутами на всі боки, упав і заснув.

* * *

По полудні він прокинувся й довго не міг зрозуміти, де він. Довкола настовбурчилися скелі, їхні тіні повільно виростали, накриваючи рідкі п’ятачки вигорілої трави, кущі з тремтливими білими квітами, кам’яні щити в зелених візерунках моху. Було дуже тихо. Розвіяр знайшов струмочок, беззвучний, майже висхлий, і декілька хвилин злизував вологу з мокрого каменю.

Зовсім недалеко стирчав похилений спис. Новий кордон, покладений володарем. Помилка, що важила йому і влади, і життя; на вістрі списа більше не було черепа. Неподалік Розвіяр побачив купу каміння, складеного конусом.

Він був на землях звіруїнів.

* * *

Опівдні сонце розпалило каміння. Розвіяр знайшов чорний плаский камінь-стіл і підсмажив собі яєчню. Яйцями ляскунів у замку гидували, але пастухи й караванники з незаможних їли їх, не хворіючи й не скаржачись. Розвіяр був страшенно голодний, тому проковтнув усе без солі й спецій і майже не помітив легкого присмаку плісняви. Саме через цей поганий присмак яйця ляскунів вважали за втіху злидарів.

Ситий, він заповз у тінь і заплющив очі. Одразу ж побачив карту: товсті лінії для позначення хребтів і подвійні рисочки перевалів. Штриховку, що позначає різний склад землі, потоки й озера, кордони кланових територій. Двоглаву скелю, під якою він провів сьогоднішню ніч. І потік, повноводий на карті, а тепер наполовину висохлий: протуючи вздовж річища, Розвіяр сподівався за кілька днів вийти до кордону Імперії.

Навіщо йому Імперія? Він не знав. Спершу він просто йшов, гнаний страхом, не думаючи, куди прямує. Гори висихали, зневоднені, зелений мох ставав бурим, в’янули квіти. Уперше Розвіяр згадав карту, щоб не вмерти від спраги: маг, хоч би який він був сильний, не міг висмоктати з цієї землі всю воду, а значить, великі потоки й озера мали зберегтися. І карта допомогла Розвіяру: він вийшов до потоку, змілілого, але ще живого, напився й подумки подякував людині, яка так точно виміряла й так докладно описала цю землю.

А потім він простежив за цим потоком на карті й побачив, що той уливається у велику річку аж біля кордону Імперії. І вирішив іти вздовж річища, а там нехай буде що буде.

Кілька разів йому траплялись на шляху свіжі могили звіруїнів, але живих він не бачив ні разу. Про те, що станеться, якщо на цих землях його злапають чотириногі зі своїми вершниками, думати не хотілось. Розвіяр оминав відкриті місця, ховався в скелях, ішов у присмерку й ночами, якщо були зірки. Удень шукав собі їжу й перепочивав. У довгих калюжах, рештках обмілілого річища, траплялася риба, і її можна було ловити руками. Тиша, розмай, сонце вдень і зорі вночі, повністю відкритий простір над головою потроху вилікували Розвіяра: каламутний страх відступив, прориваючись тепер лише в снах.

Уві сні він намагався вирватись із павутиння Ча, а володар ішов до нього усміхаючись і проказував слова замовляння. Розвіяр рвався, проклинав, благав, часто прокидався в сльозах і з величезним полегшенням розумів, що жах закінчився. Сідало сонце, тремтіло повітря над розігрітим камінням, ледь чутно бурмотів потік; Розвіяр умивався, доїдав залишки денної страви і йшов уздовж річища, не боячися збитися з дороги.

До кордону з Імперією залишалось, за його розрахунками, день-два в дорозі. Потік поглибшав, ожили гори: навкруги знову цвіли квіти, літали метелики, траплялися навіть птахи – чиркуни й інші, сірі, назви яких Розвіяр не знав. Утомлений походом, він ліг спати на зеленій підстилці з моху, довго мучився в страшному сні з павуком, павутинням і Мідним королем. Йому снилося, що в нього зв’язані руки й ноги. Прокинувшись, він зрозумів, що зв’язаний уже не вві сні, а наяву.

Він лежав на спині. Його власний клинок дивився згори, вістрям майже торкаючись горла. Була призахідна пора, тіні витягнулись. Той, хто взяв його в полон, стояв обличчям на схід, за його плечем висіло жовтогаряче сонце, і Розвіяр бачив тільки силует ворога – силует чотириногий. Передні лапи звіруїна нервово переступали, сонце то вистрілювало з-за його плеча, а то ховалося за спину, і тоді здавалось, що фігура напівлюдини розливає сяйво.

Звіруїн не вбив заснулого – це будило надію. Щоправда, Розвіяр не особливо тішився – в деяких випадках нагори умертвляли ворогів урочисто, публічно і дуже довго.

– Чого… – почав Розвіяр і зрозумів, що в роті пересохло, а голос звучить жалісно.

Вістря клинка притислось до ямки під лівою ключицею. Схоже, звіруїн розбудив його для того, щоб насолодитися страхом і відчаєм жертви.

– Любиш життя, правда? – почувся хрипкуватий молодий голос. – Ану смикнися, спробуй!

– Іди ти до Шуу, – вичавив Розвіяр.

Чотириногий знов переступив з лапи на лапу. У цьому русі Розвіяру привиділася розгубленість.

– Я тебе впізнав, – сказав звіруїн. – А ти мене впізнаєш?

– Ні, – зізнався Розвіяр і примружився. – Я тебе не бачу.

Чотириногий повагався, потім повагом відступив убік, випускаючи сонце з-за спини, але не віднімаючи вістря від шиї полоненого. Розвіяр кліпнув; звіруїн був смаглявий, його рудувате кучеряве волосся злиплось пацьорками, над верхньою губою темніла вузька смужка. Це було змучене людське обличчя, Розвіяр був певен, що бачив його раніше, але тільки за декілька довгих миттєвостей згадав, де вони здибувались. До горла цього молодого звіруїна він сам притискав клинок, сам захопив – а потім відпустив.

– Ти вижив, – сказав Розвіяр. І подумавши, додав: – Шкода.

Звіруїн стис і без того тонкі губи:

– Звісно, для тебе – дуже шкода. Треба було добивати, невдахо.

– «Вони не мстяться смертю за смерть і не нагороджують за спасіння життя, – сказав Розвіяр, насилу ворушачи сухими губами. – Уважається, що життя взагалі не може належати людській істоті – його позичають у богів і потім повертають…»

Перегорнулася сторінка уявної книги – і зникла. Зап’ястя, скручені мотузкою, боліли. Звіруїн мовчав, спантеличений.

– Чого ти муляєшся? – гостро спитав Розвіяр. – Може, тобі не хочеться вбивати того, хто тебе пощадив? Чи… ти не сам тут?

Цього він боявся понад усе – звіруїн із вершником, або загін звіруїнів. Тоді надії немає зовсім.

– Не надійся, – озвалася напівлюдина. – Я кину тебе тут зв’язаного, і ти сам здохнеш.

Він сам, подумав Розвіяр. Язик зробився легким, занадто гнучким, і Розвіяр сказав не подумавши:

– А от цього не роби. Інакше богиня Воф, або кому ти там присвячений, підвісить тебе в посмертному царстві за твій тонкий хвіст.

Звіруїн ударив його важкою лапою по обличчю. В останню мить, очевидячки, забрав пазурі – голова Розвіяра хитнулась, але шкіра лишилася ціла.

– Гай-гай, – Розвіяр облизнув сухі губи. – Образився. Гаразд. Домовмось. Я відпустив тебе, ти відпустиш мене. Тут поряд кордон Імперії. Я піду й ніколи не повернусь.

Звіруїн мовчав. Його пазурі нервово шкребли по каменю.

– Послухай, не бреши собі. Ти вже мене пощадив. Міг би зарізати сонного.

Звіруїн дихав – дивно, ніби на два голоси. У нього здіймалися покриті хутром боки – але ребра, обтягнуті вицвілою полотняною сорочкою, теж піднімались і спадали в такт диханню.

– Забирай собі мої клинки. Я обійдусь. Я беззбройний. Просто переріж мотузки і йди собі. – Розвіяр відчував, як усе більше хвилюється, і нічого не міг удіяти.

– Хто ти такий? – спитав звіруїн.

– Гекса-напівкровка. Колишній раб. Колишній вартівник.

– Раб?!

– Так. Колись я переписував книжки для хазяїна, потім став ламати каміння, носити мішки, крутити коловорот для хазяїна… Потім мене взяли у варту.

– Я не брешу! – Розвіяр говорив дедалі гучніше в міру того, як лезо щільніше притискалося до шкіри. По шиї тонкою цівкою потекла кров – зараз вона хлюсне фонтаном.

– Хазяїн замку довіряв тобі своїх вогняних тварюк. Рабу?

– Ти мені набрид. – Розвіяр змусив себе розслабити напружені м’язи шиї. – Не віриш – навіщо розпитувати? Добивай уже, і будемо вважати, що ти мені віддячив.

У звіруїна смикнулися губи. Лютий, з шаленими очима, він підняв меч над простертим на землі Розвіяром, опустив, різонув по вірьовці на зап’ястях – і зник, тільки каміння здригнулося під широкими лапами. За хвилину Розвіяр побачив його силует на тлі заходу сонця – звіруїн у повній самотності віддалявся на захід, углиб гірської країни.

Розвіяр поглянув на свої руки. Зап’ястя не встигли розпухнути, лишився тільки слід від мотузок і подряпина від квапливого клинка. Неглибока подряпина; Розвіяр задумливо злизнув краплю крові. Життя чарівне. Раб ти чи пан – життя прекрасне. Усе буде добре, до Імперії – декілька кроків, Розвіяр молодий і сильний, він виживе…

Цієї миті звіруїн знову вискочив на гребінь пагорба, фігура його чітко окреслювалась на тлі призахідного неба. Напівлюдина бігла так швидко, як тільки могла. Це було надзвичайне за красою видовище – гнучке чотириноге тіло, розпростерте в довгих стрибках, неначе в леті над землею. Людський торс, трохи відкинутий назад, схожий на носову фігуру корабля. У руці поблискував клинок – Розвіярів довгий меч…

За мить на той же пагорб вирвався загін звіруїнів – чотири вершники на напівлюдях. Вони теж неслись учвал, плавно й граційно, й потужно. Вершник, який скакав попереду, підвів лук. Звіруїн з мечем зник із поля зору, пустився за гребінь, вершники вистрілили – троє враз, четвертий трохи згодом. І не збавляючи бігу, проскакали навздогін – за гребінь…

Розвіяр сховався серед каміння. Ноги його все ще були зв’язані, в укритті він подер мотузку гострими краями розколотого каміння і таки вивільнився. Сидів у норі, мов ляскун, такий самий беззбройний, і чекав, прислухаючись до шуму потоку.

І він дочекався. Загін звіруїнів промчав назад по гребеню скелі – поночі нелегко було зрахувати далекі силуети, але Розвіяр був певен, що їх і досі вісім – на кожній напівлюдині-рабові сидів його брат, вершник.

* * *

Поки ще світився західний край неба, Розвіяр ішов швидко. Потім довелося збавити ходу: схил, по якому він здирався, загрожував зсунутись, а в Розвіяра не було чотирьох широких лап, щоб легко перестрибувати з каменя на камінь. Коли він вийшов на гребінь пагорба, була вже ніч, зоряна і прохолодна.

Він був майже певен, що його чотириногий знайомець мертвий. Чому його вбили одноплемінці, за що – труп не розповість. І все ж таки Розвіяр ішов, спускаючись тепер із гребеня, і при світлі зірок побачив криваву доріжку на каменях.

Тут напівлюдину поранили. Не дуже тяжко, судячи з того, як далеко він устиг після цього пробігти; а тут його здається, наздогнали.

Розвіяр зупинився.

Над горами панувало безвітря. Нижче, біля води, басовито співали й охали ляскуни. Шелестіло колюче гілля чагарника. Відкривалися нічні квіти, червоні, ніби запалені зсередини, і до них прилітали метелики-кровники – важкі, чорні, із фіолетовим візерунком на крилах.

На дорозі, що круто забирала вниз, валялось лахміття скривавленої полотняної сорочки. І більше не було нічого.

– Гей, – покликав Розвіяр і злякався звуку власного голосу.

Тиша. Басовите гудіння; кровників було дуже багато. Вони зліталися, здається, з усіх гір – до густого чагарника нижче за схилом, під дорогою.

– З’їли вони його, чи що? – пошепки спитав себе Розвіяр. – Чи він утік?

Заворушились кущі. До Розвіяра долетів ледь чутний звук – чи то здушене дихання, чи то стримуваний стогін.

Він спустився нижче. Небо, матове від зірок, світилося рівно і тьмяно.

– Гей! – знову покликав Розвіяр.

Важке дихання.

Обережно ступаючи, Розвіяр зійшов униз іще на кілька кроків. Чагарник, сухий і колючий, ряснів квітами, а в самісінькій глибині його, прив’язаний за руки, був розтягнутий звіруїн. Людська шкіра лисніла від крові, стовбурчилося зашкарубле хутро, а на грудях та обличчі – Розвіяра струснуло від жаху й огиди – роїлися, переповзали, перебираючи крилами, ненажерливі кровники.

– Гей! – закричав Розвіяр на весь голос.

Хмара метеликів злетіла – утім, невисоко. На Розвіяра поглянули круглі, каламутні, божевільні очі; звіруїн був живий.

«…Якщо вмирає вершник у бою, або на полюванні, слідом за ним має померти його брат… За зраду і страшне злочинство нагори вважають відмову чотириногого раба від добровільної смерті. Дух його брата не має спокою в загробній країні трав, він зостається пішим і приниженим, і, щоб допомогти йому знов стати вершником, непокірного раба страчують особливим чином: так або так виливаючи з нього кров, повільно, по краплині…»

Розвіяр провів руками по поясу, де мали висіти клинки. Нічого не знайшов. Закрутився, видивляючись каміння на землі. При тьмяному світлі зірок насилу знайшов уламок з гострим зазубреним краєм. Сунувся в кущі; метелики-кровники, виявляється, кидали червоні квіти, коли поряд була хоч крапля свіжої крові. Усі Розвіярові подряпини, старі й нові, поріз на шиї, ранки від колючок – усе нараз закровоточило, і метелики, розгорнувши хоботки, зібралися на бенкет.

Вони лоскотали й пощипували шкіру, часом кусали доволі болюче. Розвіяр, не зважаючи на кровників, перерізав – точніше, перетирав – мотуззя, що розтягало в боки звіруїнові руки, утримуючи його на колючих вітах, наче птицю на сковорідці. Потім перерізав пута на лапах, скручених попарно: права передня з лівою задньою і навпаки. Метелики хмарою знялись над чагарем, коли тіло звіруїна важко осіло на землю. Він іще йшов, коли Розвіяр тяг його з чагарника, але за десять кроків упав і більше не зміг підвестись.

При зоряному світлі смагляве обличчя напівлюдини здавалося сірим, а губи – майже чорними. Він був знекровлений, і кров із рани на плечі продовжувала цебеніти.

Розвіяр відшукав і підняв рештки полотняної сорочки. Порвав на бинти, затягнув рану.

– Уставай. Легка дорога – вниз. Ходімо.

– Я хочу пити, – ледь чутно попросив звіруїн.

– Унизу вода. А в мене немає з собою.

Звіруїн похитав головою. Метелики все ще кружляли над ним, Розвіяр відганяв їх рукою.

– Я не дійду.

– Тоді здихай, – сказав Розвіяр розлютившись. – Бувай, я пішов.

Він кинув звіруїна і пройшов декілька кроків униз по схилу. Коли повернувся – той намагався звестися, спираючись лапами в камінь, випустивши кігті. Лапи помітно дрижали.

Розвіяр мовчки підставив плече. Звіруїн був важкий, ніж разом дві людини. Півшляху він тримався, перебирав лапами, раз у раз оступаючись. Тоді знепритомнів, і Розвіяр марно кричав на нього й лаявся – напівлюдина не чула. Крізь розтулений рот блищали зуби, закотилися очі, звіриним тулубом, вкритим хутром, пробігали корчі.

Розвіяр підліз під його передні лапи, став навкарачки і взяв важелезне тіло собі на плечі. Був день, коли він їздив на звіруїнові верхи – тепер тяг його на собі. Голова звіруїна безпомічно похилилася, задні лапи волочилися землею, по схилом, що загрожував зсунутися. Скочувались дрібні камінці та більші камені, але вже долинав дедалі гучніший шум води. Від звіруїна пахло кров’ю; чорні метелики довго кружляли над ним, потім відстали.

Розвіяр вийшов на рівне місце й зрозумів, що сили його вичерпались. Він залишив звіруїна, сходив до потоку й набрав води в половинки яєчної шкаралупи (від дня, коли він смажив яйця ляскуна, збереглись ці два «кухлики», тонкі й міцні). Повернувся з водою, підняв звіруїна за плечі, підніс шкаралупу до губ. Вода спершу пролилася, але потім напівлюдина почала пити, захлинаючись, і прийшла до тями.

– За два кроки, – сказав йому Розвіяр. – Водичка.

Звіруїн поповз на животі, скреготячи кігтями по камінню. Він повз, незграбно загрібаючи лапами, допомагаючи собі руками. Це було моторошне видовище. Розвіяр ковтнув клубок.

Звіруїн доповз до води й упав у неї обличчям. Довго пив, вода стікала по його жовто-сірому виду, рудувате волосся потемніло й прилипло до щік. Пов’язка на плечі намокла.

На сході над горами здіймалося сонце.

* * *

* * *

Звіруїн лежав на замшілій долівці маленької, з широким входом печери. Пов’язка, просочена відваром, стягувала його плече. Він проспав увесь день і тільки навзаході розплющив очі.

– Будеш рибу? – спитав його Розвіяр. – Печену?

Звіруїн опустив повіки, ніби кивнув. Піднявся на лікті, притулився плечем до стіни, став їсти, спершу над силу, потім усе жадливіше. Розвіяр вийшов із печери й сів на камінь на вершині гори.

Минуло трохи більше доби відтоді, як звіруїн його відпустив. Трохи менше доби тому Розвіяр знайшов свого ворога в чагарнику, обліпленого кровниками. Імперський кордон не наблизився ні на крок, а Розвіяр чомусь був певен, що звіруїни повернуться – забрати мертве тіло. А що вони зроблять, коли знайдуть перерізані вірьовки? Підуть по сліду; слід чіткий, він веде до потоку, і відшукати на березі печеру – справа кількох хвилин…

Він спустився до води й наповнив яєчну шкаралупу. Приніс у печеру. Звіруїн випив усе до краплини й подякував кивком.

– Ось що, – сказав Розвіяр. – Треба забиратись.

Звіруїн сидів, склавши лапи, притулившись плечем до скелі. Усе його обличчя було в засохлих подряпинах, і всі плечі в ранках і порізах від колючих кущів. Кошлате хутро стояло дибки

– Можеш іти? Тоді ходімо. Коли ні, я лишу тобі води. Можливо, не знайдуть.

Звіруїн мовчав.

– Вони будуть шукати, – сказав Розвіяр. – Мабуть, в тебе вбили брата, а ти не захотів розділити з ним могилу. Мабуть, вони дуже злі на тебе…

Звіруїн підвів голову. Пацьорки волосся спадали на лоб, майже закриваючи очі.

– Це ти… убив мого брата, – сказав він дуже тихо. – Твоя вогняна… тварюка. Тоді. А мене відпустив.

– Але ж… це було давно, – безпорадно сказав Розвіяр і сів на камінь.

– Так. Понад рік. Я пішов… став жити в клані Зими, у них… вони мене прийняли. Жінки не родили дітей… У клані було мало молодих… А під час штурму мене побачили… що брат мій ходить пішки на посмертній рівнині… а вони ж гадали, що я давно вмер разом із ним. Вони прокляли мене… Клан Зими зрікся мене. А вони вистежили.

Зовсім стемніло. Світло зірок ледве прозирало в печеру.

– Треба іти, – сказав Розвіяр.

Звіруїн важко задихав. Ривком піднявся. Звівся на лапи. Захитався.

– Ходімо, – прошепотів ледь чутно.

* * *

– Слухай. Ми далеко відійшли від того місця. Сховаймо тебе десь, і ти відпочинеш іще день. Тебе не знайдуть. Я залишу води.

Звіруїн так знемігся, що не став заперечувати. Рана його стікала кров’ю. Коли Розвіяр знайшов лужок, прикритий з трьох боків двома каменями й чагарником, він ліг на траву і враз задрімав.

Розвіяр приніс води й поставив поряд. Звіруїн спав, лежачи на боці. Шкура його підсохла, і серед свіжих подряпин білів старий шрам. Розвіяр і раніше помічав його; на другому боці був такий самий. Вершники носили на чоботах остроги.