Специфіка і стратегія юридичного перекладу

Особливості юридичного перекладу визначаються типом тексту та інформацією, яку він містить.

Якими б різними не були юридичні тексти за змістом, вони досить схожі за своїми типологічними ознаками. Комплекс характерних для них засобів забезпечує повноцінну передачу когнітивно-імперативної інформації реціпієнту. Однак для адекватного розуміння будь-якого закону реціпієнт потребує допомоги спеціаліста. В залежності від виду інформації, можна виділити деякі особливості юридичного тексту, які слід враховувати під час перекладу.

Когнітивна інформація міститься, у першу чергу, в юридичних термінах, які характеризуються такими ознаками: однозначність (абсолютна або відносна), відсутність емоційного забарвлення, системність, точність, стислість, незалежність від контексту.

Характерною ознакою закононодавчих текстів є переважне вживання теперішнього часу дієслів, пасивних конструкцій, іменників та займенників з узагальнювальною семантикою.

Синтаксис законодавчого тексту характеризується повнотою структур, різноманітністю засобів, що передають логічні зв'язки. Найчастіше зустрічаються логічні структури зі значеннями умови та причини. Ці значення виражаються спеціальними мовними засобами. Необхідність повністю та однозначно висловити кожне положення, щоб уникнути двозначних тлумачень, призводить до численного використання однорідних членів речення та однорідних підрядних речень.

Юридична термінологія відображає процес історичного розвитку права. Величезну роль в історії становлення сучасної юриспруденції відігравало римське право. Тому в формуванні термінології та стилістики правового тексту особливе значення має латина, яка до 5 століття нашої ери була мовою культури та освіти. Деякі сучасні юридичні терміни мають архаїчне забарвлення, їх використання в тексті створює колорит високого стилю. Такий емоційний відтінок законодавчого тексту пов'язаний з його високим статусом у суспільстві та спонукає громадян до правослухняної поведінки.

У текстах судочинства поєднуються традиційні форми та кліше мови права з елементами розмовного стилю. Судова промова – це різновид публіцистичного стилю з елементами наукового та офіційно-ділового стилей, а також елементи розмовного та літературно-художнього стилів, для неї характерне використання численних юридичних формул, а переконливий характер судової промови передбачає використання спеціальних засобів впливу.

Юридичні документи мають стандартну форму. Когнітивна інформація, яка міститься в них, оформлюється раз і назавжди встановленним способом, згідно з відповідними приписами.

Тексти документів фізичних і юридичних осіб можуть містити також й оперативну інформацію. Вона зустрічається в документах юридичних осіб (статути, договори), засоби її оформлення співпадають з відповідними мовними засобами в законодавчих текстах.

Емоційна інформація в текстах юридичних документів відсутня.

Комунікативне завдання таких текстів – надати реціпієнту об’єктивну достовірну інформацію та наказати виконати певні дії. Тексти юридичних документів перекладаються, як правило, за готовою моделлю, оскільки під час перекладу застосовують однозначні еквіваленти та однозначні трансформації.

Для оволодіння технікою юридичного перекладу необхідно добре знати юридичну термінологію та особливості структури юридичного тексту різного стилістичного різновиду. Ключовою ланкою юридичного тексту в перекладацькому аспекті є юридичний термін, якому приділяється особлива увага, оскільки юридичний переклад – це передача змісту юридичного тексту з однієї мови на іншу. Підбір адекватних мовних відповідностей на рівні слів і словосполучень відіграє при цьому головне значення та заслуговує на пильну увагу.

Специфіка юридичного перекладу обумовлена, в першу чергу, особливостями мови права та профеійної комунікації в галузі права.

Своєрідність будь-якої національної мови права визначається його органічним зв’язком з відповідною правовою системою конкретної держави. На відміну від математики, хімії, економіки та інших наук, предмет яких у багатьох країнах є ідентичним, специфіка правознавства і мови права полягає в тому, що юристи різних країн світу мають справу з предметними галузями, що відрізняються одна від одної.

Переклад юридичних текстів передбачає не тільки перехід від однієї мови до іншої, але й водночас перехід від однієї правової системи до іншого світу права. Український термін «право», наприклад, за своїм значенням та обсягом далеко не завжди співпадає з англомовними right і law. Ключовий англомовний юридичний термін law відповідає україномовному поняттю об’єктивного права, але також перекладається як «закон», тоді як суб’єктивне право передається словом right. Наприклад:

Common law – загальне право

Comparative law – порівняльне правознавство

Rule of law – верховенство закону

To stand to the law – предстати перед судом

Але: Right to defence – право на захист

Right of privacy – право на недоторканність приватного життя

Assignment of rights – відступлення прав.

Частина юридичних термінів відноситься до безеквівалентної лексики, створюючи так звані інтеркультурні лакуни, які є результатом розбіжності локальних культур. Нерозуміння значення ключових понять у свідомості носіїв мови, а також перенесення знань із рідної культури на поняття чужоземної культури можуть призвести до непорозуміння в спілкуванні та культурознавчих помилок.

В Україні не існує нічого подібного англійському загальному праву. Україна має кодифіковану систему права, аналогічну німецькій та французькій. В Англії система загального або прецедентного права сформувалася під впливом низки економічних і політичниих обставин. Коли там склалися реальні умови для об’єднання країни, було введено інститут королівських виїзних суддей, які відправляли загальне правосуддя по всій країні. Звідси й виник термін сommon law.

Ще один подібний приклад – термін equity – право справедливості. В Англії були створені спеціальні суди права справедливості, в які громадяни могли звертатися в разі, якщо вони не знайшли захисту в судах загального права. Право справедливості дозволяло позивачу звертатися безпосередньо до короля або лорда-канцлера. В Україні ніколи не існувало подібних аналогів, тому переклад терміну equity потребує пояснень, як і термін сommon law.

Труднощі перекладу юридичної термінології обумовлюються комплексом причин. До головних можна віднести такі причини: труднощі, обумовлені мовною природою терміна; труднощі, пов’язані зі специфічними характеристиками юридичного терміну; труднощі, що виникли через розбіжність правових систем держав, через розбіжність понять, що передаються термінами-аналогами та відсутність перекладацьких відповідностей.


Євген Іванов

м. Київ
Професійна підготовка студентів шляхом використання активних методів навчання
Упровадження активних форм і методів навчання є одним із найперспективніших шляхів удосконалення підготовки майбутніх спеціалістів, озброєння їх знаннями і практичними навичками. Активні методи навчання поєднують форми індивідуального й колективного засвоєння знань, умінь і навичок. Найефективнішими з них є ситуаційні методи: семінари, дискусії, практичні заняття.

У класифікації В. Рибальського визначаються такі особливості методів активного навчання:

– вимушена активізація мислення: той, хто навчається, мусить бути активним незалежно від того, бажає він цього чи ні;

– доволі тривалий час залучення тих, хто навчається, у навчальний процес: активність має не короткочасний, не епізодичний характер, період активної роботи тих, хто навчається, зіставляється з періодом активної діяльності того, хто навчає;

– самостійне творче вироблення рішень тих, хто навчається, підвищений ступінь мотивації й емоційності.

За цією класифікацією всі методи активного навчання поділяються на імітаційні й неімітаційні. До неімітаційних належать традиційні форми занять: проблемна лекція, практичне заняття, лабораторна робота, семінар і тематична дискусія, дипломна й курсова роботи, виробнича практика, науково-практична конференція, науково-дослідна робота студентів, групова консультація. До імітаційних віднесено як неігрові: аналіз конкретних ситуацій, імітаційні вправи, так і ігрові методи: ділову гру, розігрування ролей, ігрове проектування.

Проте водночас зазначена класифікація має й певні принципові суперечності. По-перше, головним у методах активного навчання є зовсім не те, імітаційні вони чи неімітаційні, ігрові чи неігрові, а те, якою мірою вони забезпечують практичну підготовку кожного студента до професійної діяльності. По-друге, уся увага зосереджується на процесі навчання і не згадується його мета, тоді як активізація навчання спрямована на покрашення результатів.

Формулювання «методи активного навчання» правильніше, ніж «активні методи навчання», адже йдеться про методи, які активізують студентів ефективніше за традиційні форми навчання. До методів активного навчання належать методи, при застосуванні яких студент змушений активно здобувати, переробляти й реалізовувати навчальну інформацію, подану в такій дидактичній формі, яка забезпечує значно вищі порівняно з традиційними способами результати навчання практичної діяльності. Викладачі повинні: викликати у студента зацікавленість предметом, надавати можливість самостійно вирішувати виробничі ситуації, розвивати у слухачів творчу активність. Підготовка фахівців різних сфер виробництва неможлива без активізації форм і методів навчального процесу. Однією з основних форм практичної підготовки є семінарське заняття, яке необхідно будувати в активній формі, як дійовий процес засвоєння студентами навчальної інформації за моделлю управління їх навчально-творчою діяльністю.

Ціль проведення семінару в активній формі (САФ) – активізація процесу мислення студентів шляхом залучення їх до організації та керівництва заняттям. Ця форма призначена сформувати вміння з колективної підготовки, обґрунтування, прийняття та оцінювання рішень, що є обов'язковим для спеціалістів виробничої сфери.

Активна форма занять передбачає якісні зміни у взаємовідносинах між викладачами і студентами: джерелом інформації стає не тільки викладач і відповідна навчальна і наукова література, а й сама аудиторія. Студенти з об'єкту управління стають суб'єктами, адже в цьому випадку вони самі навчають один одного. Викладач створює таку систему, за якої студенти самостійно організовують проведення навчального заняття, виконуючи не тільки функції з передачі інформації, а й розробляють алгоритм управління навчально-творчою діяльністю, що забезпечує загальне підвищення ефективності процесу засвоєння знань і формування творчого досвіду особистості. При цьому стосунки викладачів зі студентами стають суб'єкт-суб'єктними. В основі проведення САФ лежить моделювання конкретних ситуацій (виробничих, соціальних, економічних, політичних). Навчальний процес повинен враховувати тенденції соціально-економічного розвитку суспільства, особливості психології молоді, а методи та форми навчання реалізовувати на практиці. Студент повинен без примушення прагнути до систематичної навчально-творчої діяльності. Встановлено, що змагання в більшості випадків дає більший ефект у підвищенні активності студентів, ніж їх зовнішня мотивація. Тому для реалізації цих вимог значне місце в роботі викладачів повинні займати дидактичні ігрові методи навчання. Ігровий метод характеризується трьома основними ознаками:

1) визначає мету, що підлягає засвоєнню;

2) передбачає вид навчально-пізнавальної діяльності;

3) визначає характер взаємодії викладача і студентів.

Якщо проаналізувати діяльність людини, то виявиться, що гра в ній займає провідне місце. На біогенному рівні – це потреба в активності руху, на психофізіологічному – потреба в емоційній насиченості, на творчому – потреба подолання, виявлення волі. Навчальний процес, побудований на основі ігрових дидактичних форм, допомагає значно активізувати пізнавальну діяльність студентів, реалізувати творчі компоненти розвитку особистості.

Порівняно з іншими формами навчання, ігрові методи мають такі позитивні аспекти: висока результативність у засвоєнні знань і формуванні вмінь; формується вміння співпрацювати; формуються мотиви навчання; розвиваються гуманні стосунки між студентами; розвивається навчально-творча діяльність {планування, рефлексія, контроль, самоконтроль}. У дидактичній грі навчальні завдання виступають опосередковано, що забезпечує їх ефективність.

Дидактична гра – це спосіб взаємодії педагога й студентів, зумовлений ігровою ситуацією, що веде до реалізації дидактичних завдань і цілей навчання. Мета дидактичних ігор - активізувати процес пізнання студентської аудиторії, заглибитися в зміст дисципліни, що вивчається; розвинути навички колективної взаємодії, набути досвід творчої діяльності, а також визначити рівень підготовки майбутніх фахівців до професійної діяльності.

Структура розгорнутої ігрової діяльності обов’язково включає такі компо­ненти: спонукальний (потреби, мотиви, інтереси, прагнення, які визначають бажання брати участь у грі); орієнтувальний (вибір засобів і способів ігрової діяльності); виконавчий (дії, операції, які надають можливості реалізувати ігрову дидактичну мету); контрольно-оцінний (коригування та стимулювання активності в ігровій діяльності).

Використання в навчальному процесі ігор забезпечує:

• активізацію мислення і поведінки студентів;

• високий рівень залучення студентів до навчального процесу;

• самостійність у прийнятті рішення;

• формування великої кількості горизонтальних зв'язків між студентами, тісна взаємодія із викладачами;

• посилення емоційності, творчий характер заняття;

• бажання набути вмінь, навичок за відносно короткий термін.

Навчальні ігри – справді нова ефективна форма підготовки майбутніх фахівців, що розвиває природні завдатки, виховує творче ставлення до професії, сприяє набуттю тих умінь і навичок, які стануть їм у пригоді. Навчальна гра – це репетиція професійної діяльності. Вона дає можливість «програти» в особах практично будь-яку ситуацію. Майбутні фахівці особливо гостро відчувають потребу не в теоретичних узагальненнях і рекомендаціях, а в безпосередньому спілкуванні з викладачем. і хоча навчальні ігри не є основним видом діяльності студентів, проте в нинішніх умовах вони мають стати ефективним засобом підготовки майбутніх фахівців.
Жанна Іванова

м.Київ
Особливості перекладу фразеологічних колокацій
Переклад колокацій становить для перекладача певні труднощі, наприклад, речення неможливо інтерпретувати лише через значення одного слова; лише поєднання,що простежується у відповідних словниках, дозволяє перекласти колокацію функціональним відповідником. Тому знання фразеологічних колокацій (як і лексики загалом) складає частину базової підготовки перекладача.

Колокації найбільше пов'язані з фаховими фразеологічними термінами. Фразеологічні колокації – це такі регулярні словосполучення, один із компонентів яких не стільки метафоризований, скільки повністю десемантизований, що надає лише додаткову інформацію про напрям дії, можна з певними втратами замінити дієсловом (пор. укр. контролювати – узяти під контроль).

Інтернаціоналізми – комунікативні терміни, спільні для багатьох мов, що стосуються актуальних понять науки й техніки. Серед інтернаціоналізмів виділяється група «несправжніх друзів перекладача» – слів та словосполучень, які, збігаючись за формою з українськими інтернаціоналізмами, виражають досить відмінний зміст. «Несправжні друзі перекладача» стають джерелом багатьох перекладацьких ляпсусів, яких можна було б уникнути, якщо своєчасно зазирнути у словник несправжніх друзів перекладача чи німецький тлумачний словник, інтуїтивно відчувши певну змістову невідповідність.

Класифікація словотвірних типів термінів:

1) терміни – кореневі слова;

а) власна непохідна лексика; б) запозичена непохідна лексика;

2) похідна лексика;

а) терміни, утворені шляхом суфіксації; б) терміни, утворені шляхом префіксації;

3) терміни – складні слова;

4) терміни – словосполучення;

5) терміни – абревіатури;

6) буквенні умовні позначення;

7) символи (знаки) – математичні, хімічні, астрономічні та інші;

8) номенклатура.

Правильним є розмежування професіоналізмів і термінів, які разом складають поняття спеціальної підмови. Розташовуючись поряд один з одним, терміни, однак, мають більш упорядкований і нормалізований характер, тоді як професіоналізми є напівофіційними лексичними одиницями, які застосовуються вузьким колом фахівцтів, причому винятково в розмовній мові. Уживання цих термінів зумовлюється не лише намаганням відтворити певні, інколи тимчасово відсутні у цій мові реалії, але й прагненням надати фразі більшої милозвучності,уникнути у висловлюванні непотрібних асоціацій, чіткіше виразити абстрактні міркування, тобто оптимально забезпечити комунікацію нейтральним мовним матеріалом. Проте елементарне зіставлення цих слів за тлумачними словниками показує, що їх обсяги значень для української та німецької мов рідко коли збігаються. За тлумачними словниками слово піонер в українській мові має рідко вживане значення «першопроходець» та «член молодіжної організації комуністичного спрямування», що стало історизмом, у німецькій мові (за зразком англійської) цей інтернаціоналізм отримав ще інше значення «мінер, військовослужбовець саперних частин».

Сучасна мова науки і техніки висуває до термінів найважливіші вимоги :

1) термін має відповідати правилам та нормам відповідної мови;

2) термін має бути систематичним і точним ;

3) кожен термін співставляється з чітким окремим визначенням, яке орієнтує на відповідне поняття (характерна дефінітивність);

3) терміну властива відносна незалежність від контексту;

5) термін має бути коротким, хоча ця вимога часто вступає в протиріччя з вимогами точності, тобто повноти терміна;

6) термін має прагнути до однозначності;

7) для термінології характерна синонімічність, що заважає взаєморозумінню;

8) терміни мають бути експресивно нейтральними,уникати прагнення підкреслити елітарність того, хто говорить, або ж спробу приховати свої наміри (наприклад, «чорна діра», «чорна скринька»);

9) термін повинен бути милозвучним (тобто відповідати вимогам евфонії); тому не слід заохочувати створення термінів, утворених із діалектизмів і просторікувань.

Терміни не є ізольованими, незалежними, «відбірними» одиницями загальновживаного мовлення, що мають лише їм притаманні якості, а складають повноцінну частину загального складу мовлення, де властивості слів проступають більш визначено, регламентовано, відповідаючи вимогам професійного спілкування і взаєморозуміння.

Окрім володіння іноземними мовами, слід також приділяти особливу увагу навчанню культури ділового спілкування в цілому, так як будь-яка зустріч ділових партнерів передбачає переговорний процес, який має свої чіткі правила та принципи. Переговори є могутнім інструментом, який винайшло людство для урегулювання конфліктів, розв’язання спірних питань, організації спільної діяльності. Вони забезпечують розв’язання спірних проблем, налагодження співпраці в ході дискусій, консультацій, прийняття домовленостей, вироблення спільних рішень. Учасники переговорів можуть дотримуватися різних позицій і принципів: розглядати їх як засіб здобуття перемоги чи як засіб спільного аналізу проблеми і пошуку шляхів її розв’язання.

Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять «однією мовою» і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами їхнього спілкування є етичні норми та правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов’язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу, взаєморозуміння. Переговори – це комбінація двох чинників: захисту власних інтересів, з одного боку, і залежність від опонента, з іншого. Переговори займають середнє положення між співпрацею і боротьбою. Більш того, переговори – це самостійне соціальне уміння.

Поведінка, наміри учасників переговорного процесу значною мірою залежать від передумов та обставин, у яких вони відбуваються. За умов співробітництва учасники переговорного процесу створюють «новий продукт», вибудовують нові відносини. У конфліктній ситуації сторони можуть бути зорієнтовані на урегулювання, приглушення конфлікту або ліквідацію його джерела. Результати переговорів залежать від прийомів їх ведення, способів мовленнєвого впливу, культури ділового спілкування, тобто дотримання правил добропорядного тону, шанобливого ставлення до партнера, толерантності, терпимості до недоліків у характерах і поведінці людей.

Кожний переговорний процес проходить декілька стадії, на яких вирішуються певні завдання, а саме:

• 
  підготовка до початку переговорів (відбувається діагностика стану справ, збір інформації про зміст конфлікту, визначаються сильні і слабкі сторони конфлікту, аналізуються причини, наслідки та варіанти вирішення конфлікту);
  
• 
  початок переговорів (відбувається обмін інформацією, початкові заяви учасників про їхні позиції в даних переговорах, учасники висловлюють свої варіанти вирішення конфлікту);
  
• 
  пошук компромісного рішення (сторони перевіряють, наскільки реальні вимоги кожної із сторін і як їх виконання відобразиться на інтересах учасників переговорів);
  
• 
  завершення переговорів (уточнюються деталі договорів, визначаються терміни виконання зобов’язань, розподіляються обов’язки, встановлюються форми контролю).
  
• 
  Успішне ведення ділових бесід і переговорів багато в чому залежить від дотримання партнерами таких етичних норм і принципів, як точність, чесність, коректність і такт, уміння вислухати, конкретність.
  

Чесність включає не тільки вірність прийнятим зобов’язанням, але і відкритість у спілкуванні з партнером, прямі ділові відповіді на його питання.

Коректність і такт не виключають наполегливості й енергійності у веденні переговорів. Варто уникати факторів, що заважають ходу бесіди: роздратування, взаємних звинувачень, некоректних висловлювань і т.д.

Уміння вислухати. Уважно і зосереджено слухайте, не перебивайте співрозмовника.

Конкретність під час бесіди повинна виражатися у поданні фактів, цифрових даних і необхідних деталей. Поняття й категорії повинні бути погоджені і зрозумілі партнерам. Мова повинна підкріплюватися схемами і документами.

Іще один важливий момент: негативний результат ділової бесіди або переговорів не є підставою для різкості або холодності при завершенні переговорного процесу. Прощання повинне бути таким, щоб у розрахунку на майбутнє дозволило зберегти контакт і ділові зв’язки.

Не усвідомивши загальні закономірності, властиві переговорному процесу, неможливо правильно, з урахуванням поставлених завдань та цілей, побудувати взаємини з партнерами.

Отже, можемо підвести підсумок про те, що ділове спілкування визначається як специфічна форма контактів і взаємодії людей, які представляють не лише самих себе, а й свої організації. Основною метою і призначенням ділових зустрічей є обмін інформацією, пропозиціями, вимогами, поглядами, мотивацією з метою розв’язання конкретних проблем, а також укладення контрактів, договорів, встановлення інших відносин між підприємствами, фірмами, організаціями.