Міністерство освіти І науки україни маріупольський державний університет рада з науково-дослідної роботи студентів, аспирантів, молодих вчених дебют збірник тез доповідей студентів

1. 
   Жаботинская С. А. Концептуальний анализ: типы фреймов / С. А. Жаботинская // Вісник Черкаського університету. – Сер. Філологічні науки. – 1999. – Вип. 11. – С. 12–25.
   
2. 
   Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков / Пер. с англ. А. Д. Шмелева под ред. Т. В. Булыгиной. – М. : Языки русской культуры, 1999. – 780 с.
   
3. 
   Ужченко В. Д. Фразеологічний словник української мови / В. Д. Ужченко – К. : Освіта, 1998. — 224 с.
   
4. 
   Французько-український фразеологічний словник / [уклад. Г. Ф. Венгреновська, М. А. Венгренівська]. – К. : Радянська школа, 1987. – 236 с.
   

УДК 687.1(44)“18”(043)=133.1 Romanenkova Daria Sergeevna

Pour mieux comprendre les tendances modernes dans la sphère de la haute couture, il est nécessaire de s'adresser à l'histoire et observer le développement du costume français à l'époque de la Renaissance qu'a entraîné sûrement les apparitions des nouveautés en France et dans la mode des autres pays du monde. Déjà les belles femmes du monde entiet tentaient d'avoir l'air harmonieux et attrayant, se mettaient sur les talons non confortables et tâchaient de souligner la beauté du buste.

La mode change très souvent, parce qu’elle manifeste un certain système des signes du niveau moderne. Les virtuoses doués créent de vraies chef-d’oeuvres artistiques dans une belle envolée ou en souffrant le martyre: les vêtements à la mode, la chaussure, la parfumerie, les bijoux, les accessoires et les produits de beauté – et de cette façon ils ornent non seulement la vie des gens, mais aussi ils éduquent un haut sentiment – le sentiment du beau.

Deux fois par an on porte les regards sur Paris, sur les collections à la mode des sociétés de la haute couture. Les traditions de la mode parisienne sont nées dans le temps reculé. A l'époque de la Renaissance, quand l'influence du goût italien s’est répandue dans toute l'Europe, à Venise sur la place de Ste-Marc on présentait les poupées françaises habillées en toilettes des dames de la cour, et les riches Vénitiennes copiaient ces toilettes. Deux fois par an le navire chargé de poupées, habillées selon la dernière mode parisienne, quittait la France. Quand ce navire s'approchait de la Bretagne, la flotte anglaise recevait l'ordre de cessez-le-feu.

Ce n’est pas par hasard qu’on dit que tout ce qu’il y a du nouveau dans la mode a déjà existé.

Les modes de la France à l'époque de la Renaissance (XIV-XVI les siècles) cédaient à l'influence espagnole et italienne. L'Espagne était à cette époque-là la reine des mers ce qui lui permettait d'influencer l'économie de l'Europe. D'autres pays, en souhaitant comprendre le secret du succès, aspiraient à imiter dans tout l'Espagne, y compris dans la mode.

L'Italie était à cette époque-là la reine de l'art et du textile. Ses grands peintres – Léonard de Vinci, Titsian, Cesare Vecellio – voyageaient à travers toute l'Europe, en créant les chef-d'oeuvres et en répandant les idéaux esthétiques du pays. Par exemple, Léonard de Vinci a dessiné le portrait de la bien-aimée du premier roi de la France de la période de la Renaissance, François I-er, et un nouvel ornement – la ferronnière – est bien vite entré à la mode.

Au début de la Renaissance la perle du costume français, et d'espagnol aussi, était la fraise (col de lingerie formé de plis ou de godrons).

Il existait parallèlement la mode au col relevé, qui s'est répandu d’abord en France, et puis en Angleterre et en Allemagne.

Vers le milieu du siècle le costume féminin, ainsi que le costume masculin, imite de moins en moins la mode espagnole. La robe a gardé une ancienne silhouette, mais la forme de la manche a changé. Parfois la manche des manteaux avait "les ailettes" près de l'épaule. Il existe plusieurs sortes de manteaux dont: la hongreline (doublée de fourrure), la casaque et le rochet.

Le corsage de la robe est devenu encore plus étroit. Pour créer l'impression de la taille extraordinairement fine, on prolongeaient un plastron rigide dont la pointe déborde sur le bas de jupe. Les manches tailladées et bouffantes s'appuient sur un coussin rembourré de jonc de mer. L'emplacement de la taille de la silhouette de la femme se rehausse et les épaules s'élargissent.

Le décolleté du corsage était très profond – il fallait le couvrir.

On a changé fortement les cols. La fraise prend de l'ampleur et atteint des proportions extravagantes grâce à l'introduction de l'empesage à l'amidon, fabriqué d'abord en Flandres. L'amidon donnait au tissu blanc une teinte bleue ou jaune. Des armatures en fils métalliques recouverts de soie étaient épinglées sous la fraise pour la maintenir en place.

Pendant la Renaissance les branchées françaises portaient les chaussures sur petit le talon en peau ou en tissu, orné de boucles élégantes ou de noeuds.

Les colliers, les perles, les médaillons et les croix précieux ornaient le cou. Les doigts des mains étaient couverts d’anneaux lourds, et pour mettre le comble à tout cela on portait une ceinture garnie de bijoux. Sa fin pendait et s'achevait aussi par un enjolivement.

La France c’est la capitale de la mode. L'époque de la Renaissance c’est le début de la formation de cette mode connue aujourd'hui dans le monde entier. La Renaissance est devenue cette période abondante, quand la mode française est née, une mode coquette, élégante, enjouée, glamour. Le col plissé, le jabot (en lin ou en dentelle) de la chemise, les aiguillettes, les manteaux, les manches tailladées et bouffantes – ces nouveautés à la mode sont apparu en France et elles ont plu aux dames des autres pays (de l'Angleterre, de l'Allemagne, d’Hollande) pour la raison toute simple et claire: elles étaient incroyablement féminines, romantiques, telles quelle deviendra pour nous la mode française.

1. Мерцалова М. Н. Костюм разных времен и народов. Т. I / М. Н. Мерцалова, М.,1993.

2. Зайцев В. М. Такая изменчивая мода / В. М. Зайцев М., 1980.

3. Пармон Ф. М. Композиция костюма / Ф. М. Пармон - М., 1997.

Исходя из темы, можно определить актуальность данной работы. Она заключается в том, что в настоящее время мало кто знает, что Версаль – это не только дворец и респектабельный пригород столицы Франции Парижа, а также то, что он по праву являлся неофициальной столицей Франции при правлении короля Людовика XIV. Это место имеет свою историю, которая повлияла не только на страну, где находится город, но и на всю Европу.

Впервые о городе Версаль стало известно в 1038, из хартии, выпущенной аббатством святого Петра, в которой шла речь о человеке по имени Гуго Версальский. Он владел неким замком и прилегающей к нему территорией.

Относительно происхождения названия "Версаль" до сих пор ведутся споры. Скорее всего, название берет свои корни от латинского слова versare, что означает "взрастить новые культуры". В эпоху Средневековья этот термин применялся к вспаханным землям и землям, с которых уже собрали урожай.

Во времена правления Людовика Святого (1226-1270) наступил век "благополучия", как для Версаля, так и для всей Франции. Но уже начало XIV столетия было отмечено такими бедствиями как эпидемия чумы, а также Столетняя война. Все это плачевно отразилось на Версале, и к концу XIV популяция населения упала до 100 человек.

К середине XVI века полноправным владельцем замка и города стал Марциал де Ломени, богатый и надёжный человек при короле Карле IX (1561-1574). Карл IX был относительно щедр и даровал ему право проведения в Версале ярмарок. На этот момент население деревушки было немногим больше 500 человек.

В наступившем XVII веке, как в деревушке, так и во всей стране поменялся правитель, на трон взошёл Людовик XIII (1610-1643) который начал довольно часто посещать Версаль. Он приезжал в замок Версаль для того чтобы поохотиться на местную дичь, поскольку деревушка была окружена большим лесом. В связи с этим в 1623 году был возведен небольшой замок, где охотники могли остановиться на отдых. В дальнейшем этот замок превратился в королевский дворец в Версале, а уже в 1632 он полностью перешел в собственность Людовика XIII, который выкупил его у последнего версальского владельца Жана-Франсуа де Гонди. В 1634 году архитектору Филиберу ле Рою поручили перестроить старый версальский замок в королевский дворец, но сам Версаль не претерпел каких-либо масштабных изменений: он, как и прежде, представлял собой небольшую деревушку.

Глобально деревушка поменяла свой вид с восшествием на престол "Короля-Солнца", Людовика XIV (1643-1715). Именно в годы правления этого монарха Версаль превратился в город и любимую королевскую резиденцию. С мая 1682 года по сентябрь 1715 года Версаль являлся неофициальной столицей Франции, вся судебная и исполнительная власть была перемещена в Версаль. Всё это колоссально изменило город. К XVIII веку Версаль преобразился в роскошную королевскую резиденцию, а его популяция возросла до 30 000 жителей.

После смерти "Короля-Солнца" ново-коронованный Людовик XV (1715-1774) вернул власть в Париж. Это повлекло за собой переселение людей из Версаля в другие города и деревушки, но всё вернулось на круги своя, когда в 1722 году повзрослевший Людовик XV вновь переехал в Версаль. Во время правления Людовика XVI (1774-1792) городу было суждено пережить много тяжёлых испытаний. По прихоти судьбы эта роскошная королевская резиденция стала колыбелью Великой французской революции. Именно здесь начале 1789 года собрались Генеральные штаты. Именно сюда осенью 1789 года из Парижа прибыли отряды революционеров, оккупировавшие дворец и вынудившие королевскую семью вернуться в столицу. И снова численность города снизилась, в этот раз с 50 000 человек до 28 000 человек. Во время революционных событий из Версальского дворца была вынесено всё, однако само здание революционеры не тронули.

Во время прусской войны (1870-1871) Версаль два раза был оккупирован, оккупация длилась 174 дня. В этот период Версальский дворец был избран Вильгельмом I – прусским королём – в качестве временной резиденции.

После 1879 года Версаль прекратил выполнять функции столицы Франции, однако, из-за заседания в городе Французского Парламента в 1870-е годы, в Версале остался огромный зал, построенный в одном из проходов дворца. Этот зал и по сей день используется при созыве Французского Конгресса для внесения изменений в Конституцию Франции.

В XX веке именно в Версале в 1919 году был подписан мирный договор, поставивший жирную точку в Первой мировой войне и заложивший фундамент Версальской системы международных отношений.

Во времена Второй мировой войны Версаль был оккупирован немецкими войсками, пережил жестокие бомбардировки. 24 августа 1944 года Версаль был освобожден французской дивизией под предводительством генерала Леклерка.

Версаль по праву гордится своей историей и архитектурными памятниками. В центре современного Версаля царит настоящая буржуазная атмосфера, поэтому город величают "шикарным пригородом" Парижа. Сегодня он является предместьем Парижа и остается важным административным центром. По состоянию на 2007 год город население Версаля составляло 87 тысяч жителей.

Литература

1. Абеляшева Г. В. Фонтенбло. Версаль / Г. В. Абеляшева. – М. : Искусство, 1995. – 226 с.

2. Борисов Ю. В. Дипломатия Людовика XIV/ Ю. В. Борисов. – М. : Международные отношения,1991. – 395 с.

3. Версаль. – М. : Вече, 2001. – 224 с.

4. Версаль. Спец. выпуск журнала "Бо З'Ар", № 49. – 92 с.
УДК 811.133.1’37:82-84(043) Тимощенко Олександр Вікторович

ВНУТРІШНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ ПРИСЛІВ'ЇВ ФРАНЦУЗЬКОЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ МОВ

У мові важлива її національно-культурна семантика, що відображає особливості природи, характер економіки і суспільного устрою країни, особливості побуту, звичаїв, досвід своїх предків та історію народу, світогляд, моральні норми та естетичні ідеали. Національно-культурна семантика присутня на всіх рівнях мови, але найбільш яскраво проявляється в прислів'ях і приказках, які безпосередньо і прямо відбивають позамовну дійсність, називають предмети, явища і ситуації навколишнього світу. За словами фольклориста-пареміолога Г. Л. Пермякова [1, c.19], в прислів'ях і приказках, як і в будь-якому іншому жанрі фольклору, знаходить своє відображення все, чим живе і з чим стикається той чи інший народ протягом століть. Тут і повний набір етнографічних реалій: починаючи від знарядь праці та закінчуючи вбранням, та всебічна характеристика географічного середовища з її ландшафтом, кліматом, тваринним і рослинним світом; тут і спогади про давно минулі події та видатних історичних особистостей, відлуння найдавніших релігійних вірувань, історії народу і детальна картина сучасної організації суспільства.

Разом з народом і його мовою народжуються і прислів'я, народ живе ними, у них - його переживання, життєвий досвід, його філософія. Прислів'я – це століттями сформована мова повсякденної культури, у якому в короткій формі відображені категорії та встановлення життєвої філософії народу носія мови [2, с.152].

Прислів'я містять в собі закінчені судження, засновані на узагальненні конкретних ситуацій, в них відображені народні переконання, вони є логічною моделлю для оціночного міркування, в них укладені неписані правила поведінки, живі і втрачені реалії національної культури. Можна стверджувати, що національно-культурна семантика мови – це продукт історії, що включає в себе минуле культури. І чим багатша історія народу, тим яскравішим і змістовнішим є його прислів'я та приказки [1, с. 14-16].

Існують різні критерії, за якими можна класифікувати прислів'я. Так, В. П. Жуков розрізняє прислів'я за різною мірою змістової вмотивованості [2, с. 156-164]. Він виділяє 3 групи:

1. 
   До першого типу належать прислів'я, які в даний час вже не вживаються в прямому, буквальному значенні. Сюди можна віднести прислів'я типу:
   

2. 
   До другого типу належать прислів'я, які відрізняються подвійним планом - буквальним і переносним. Такі як:
   

У мовній практиці прислів'я цього типу, як правило, реалізуються в переносному значенні. Втім, можливі випадки, коли одне й те ж прислів'я може зустрічатися в одних контекстах у прямому значенні, а в інших - в переносному.

Значна кількість таких виразів займає проміжне положення між виділеними розрядами. О.А. Потебня ділив прислів'я на дві великі групи: образні і безобразні [1, с.158]. До безобразних він відносив вислови морального змісту, наприклад:

Серед образних прислів'їв можна виділити підвиди у відповідності з використовуваними стилістичними прийомами:

1) антитетічні – Человек предполагает, а Бог располагает; Везет в картах, не везет в любви; Тише едешь, дальше будешь.

L’homme propose et Dieu dispose; Heureux au jeu, malheureux en amour; Habit de velours, ventre de son; Tel qui rit vendredi, dimanche pleurera; Les premiers à la gamelle, les derniers aux champs.

2) метафоричні – Большому кораблю – большое плавание; Всяк кулик свое болото хвалит; Не все то золото, что блестит.

3) метонімічні – Одна голова хорошо, а две лучше; Дурная голова ногам покоя не дает; Сытое брюхо к ученью глухо.

4) оксюморонні – Не мешай грибам цвести; Не сгоняй щуку с яиц.

5) тавтологічні – Не по хорошу мил, а по милу хорош; Что в лоб, что по лбу; Лучше страшный конец, чем бесконечный страх.

Можна зробити висновок, що структура прислів'їв в обох мовах схожа. І в російській, і у французькій ми спостерігаємо однакові явища, такі як наявність протиставлень, інфінітивних і паралельних конструкцій, повторення слів і відсутність певного порядку слів. Багато прислів’їв заримовані. Як і російське прислів'я, французьке використовує власні імена. Якщо виділити відмітні особливості синтаксису і пунктуації прислів'їв у кожній мові, то можна сказати, що для російських прислів'їв властиві неповні речення, позбавлені підмету, що не характерне для французької мови. Незважаючи на фіксований порядок слів у французькій мові, речення зі зворотним порядком слів частіше зустрічаються у французьких, ніж у російських прислів'ях. У французькій мові більш поширеною, ніж в російській, є паралельна конструкція пропозицій, а в російській, навпаки, частіше зустрічаються фрази з тире.

1. 
   Пермяков Г. Л. Основы структурной паремиологии // Г. Л. Пермяков – М. : Наука, 1988. – 235 с.
   
2. 
   Жуков В. П. Фразеологический словарь русского языка // В. П. Жуков. – М. : Советская энциклопедия, 1967. – 543 с.
   
3. 
   Потебня А. А. Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка // А. А. Потебня. – М. : Высшая школа, 1990. – 372 с.
   
4. 
   Баранов С. Ф. Русское народное поэтическое творчество. Пособие для студентов историко-филологических факультетов пед. институтов // С. Ф. Баранов. – М. : Госуд. учебно-педагогическое изд-во, 1992. – 306 с.
   

УДК 371.124:81(44)(043 ) Фер Юлія Олександрівна

Дослідженням даної проблеми займалися вітчизняні вчені Н.Абашкіна, Н.Авшенюк, О.Бикова, О.Глузман, Л.Зязюн, О.Семеног, Н. Гордієнко. У своїх працях вони аналізують систему підготовки педагогічних кадрів та основні тенденції розвитку вищої освіти Франції. Але питання професійної підготовки майбутніх вчителів-філологів у Франції поки що не одержали всебічного вивчення, що зумовлює мету нашого дослідження – аналіз сучасних тенденцій підготовки майбутніх вчителів-філологів в системі вищої освіти Франції.

Сучасна система французької освіти, педагогічної в тому числі, формувалася протягом двох століть і вважається сьогодні однією з найбільш передових у світі. Аналітичний огляд періодичного педагогічного друку Франції дозволяє зробити висновок, що педагогічна освіта була й продовжує залишатися пріоритетним напрямком розвитку системи освіти Франції, що визначає якість професійної підготовки кадрів у всіх сферах функціонування суспільства.

Професійна підготовка вчителів-філологів у Франції здійснюється в університетських інститутах підготовки вчителів (фр. Institut universitaire de formation des maîtres (I.U.F.M.) або в національному центрі дистанційної освіти (фр. Centre national d’enseignement à distance (C.N.E.D.) [1].

Яскраво виражена національна специфіка освітньої системи “матері мистецтв” Франції під впливом динамічного оновлення технологій, зростаючої інтелектуалізації праці теж набула гнучкості, варіативності, відкритості, орієнтації на неперервність освіти, професіоналізацію педагогічної підготовки [2].

У країні добре шануються мовно-культурні цінності. Ще на початку XIX ст. у Франції лише третина населення володіла французькою мовою. У якнайкоротший час уряд розробив програму і виділив значні кошти для утвердження французької мови. І дотепер захист і розвиток національної мови узаконено у сфері мовної політики: лише за останні десятиліття у країні прийнято три таких закони. У законі №94-665 від 4 серпня 1994 року наголошується: „Французька мова як державна мова, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції...Володіння французькою мовою і знання двох інших мов уходить до основної мети навчання ” [2].

Значна увага приділяється розвитку комунікативної компетенції: удосконаленню умінь формулювати свої думки і правильно доносити їх співрозмовникам, виховувати себе як громадянина Франції. В університетських інститутах практикується широке використання на заняттях курсу французької мови медіазасобів (преси, телебачення, кінематографа, радіо, Інтернету). Читання спецкурсів „Наука про інформацію та спілкування”, „Вчитися з новинами”, „Журналістика та література” вдало доповнюється ефективними формами і видами роботи: представлення тексту у вигляді звукозапису, його відеомонтаж, складання листів, видання шкільної газети, написання твору, підготовка телетексту. Такі засоби сприяють формуванню, розвитку й удосконаленню навичок розмовної мови, вимови і граматики [2].

Учителеві рідної мови в цій країні властиві риси національно свідомої, духовно багатої мовної особистості і компетентного фахівця: висока національна свідомість і самосвідомість, вишукане володіння французькою мовою, гнучкість, варіативність підготовки, орієнтація на неперервність освіти, прагнення до саморозвитку і самовдосконалення. На змісті, формах і методах професійної підготовки майбутніх учителів рідної мови позначаються новації і потреби суспільства у вихованні національно-мовної еліти.

У власне лінгвістичний аспект як рідної, так і іноземних мов органічно долучається лінгвокраєзнавчий матеріал: національні реалії, фонова лексика і фразеологія, уривки художніх текстів французьких письменників, дані соціологічних опитувань, інтерв’ю. Засвоєння цього важливого компонента формує лінгвокраєзнавчу компетенцію, що дозволяє здійснювати повноцінну комунікацію з представниками інших країн [1].

Актуалізується і завдання розвитку комунікативної компетенції майбутнього вчителя-філолога. Широке використання на заняттях медіазасобів або й читання відповідних курсів покликане сприяти формуванню, розвитку й удосконаленню навичок критичного мислення, а також розширенню світогляду.

Центральною ланкою в підготовці майбутнього вчителя-філолога у Франції є екзамен, який дозволяє після закінчення навчання брати участь у конкурсі на заміщення вакантної посади викладача навчального закладу (фр. Concours de recrutement). Протягом першого року навчання Університетські інститути підготовки викладачів (УІПВ) готують до складання конкурсних іспитів на право викладання у французьких навчальних закладах. Конкурсні іспити системи Національної освіти є відкритими як для студентів УІПВ, так і для кандидатів, які готуються самостійно або в Національному центрі заочного навчання. Щоб заявити про свою участь, потрібно бути громадянином однієї з країн Європейського союзу (іноземний громадянин не має права працювати викладачем у Франції, навіть маючи диплом УІПВ, якщо тільки ним не буде отримано французьке громадянство), надати "чисте" досьє (не притягатися до кримінальної відповідальності) і мати фізичні дані без відхилень. Для того, щоб надати документи для участі в конкурсі, претендент обов’язково повинен мати відповідний диплом ліценціата або еквівалентний йому [1].

Ефективність сучасної системи професійної підготовки вчителів-філологів у Франції забезпечується наступними соціальними умовами: зацікавленістю держави у висококласних фахівцях, що відповідають вимогам часу, посилене фінансування і значна матеріальна підтримка студентів, що навчаються в університетських інститутах підготовки вчителів.

Таким чином, сучасна система підготовки вчителів-філологів у Франції має низку переваг: ретельний відбір кандидатів через систему тестів, аналіз особистої справи і співбесіду, вибір напрямку навчання не тільки з урахуванням спеціальності, але і з урахуванням специфіки обраного навчального закладу, що робить підготовку максимально практичною; акцент на практичну підготовку, педагогічна практика займає пріорітетне місце в навчальній програмі; серйозне методичне забезпечення теоретичної та практичної частин підготовки, в якій беруть участь інспектора національної освіти, викладачі університетів та університетських інститутів підготовки вчителів, вчителі-методисти, представники адміністрацій базових шкіл.

Література

1. 
   Гордиенко Н.Е. Профессионализм и компетентность в системе высшего педагогического образования Франции / Н.Е. Гордиенко. – Коломна, 2013. – 92 с.
   
2. 
   Семеног О.М. Тенденції культурної підготовки вчителя в зарубіжній школі [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vchu/N126/N126p128-136.pdf
   

УДК 929.6(44)‘18‘(043) Харченко Ольга Василівна

Кожна нація, виборюючи незалежність і розбудовуючи державу, обирає символи суверенітету – символи своєї єдності, честі й гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення. У Франції, як у будь-якої іншої країни, є свої символи.

Франція, як європейська країна, багато в чому відрізняється від своїх сусідів. Про Європу говорять, що її основні кольори жовтий і сіро-зелений. Франція ж багатоколірна. У цій багатоколірності виділяються синій і червоний кольори. Це кольори її міст, домів, вулиць, потягів, машин, одягу. Це кольори її прапора.

Прапор Франції є національною емблемою Франції відповідно до 2-ої статті французької конституції 1958 року. Він складається з трьох вертикальних смуг – синьої, білої і червоної – і має пропорції 2 до 3. Затверджений 20 травня 1794 р. Синій прапор використовувався ще з часів Хлодвіга I, першого франкського короля, і був пов’язаний з кольором святого Мартіна Турського, заступника Франції. Згідно легенди, святий поділився своїм плащем (синього кольору) з жебраком в Ам’єна, а Хлодвіг після прийняття християнства близько 498 року змінив на честь святого білий прапор на синій. Білий колір в період з 1638 по 1790 р. був кольором королівського прапора і деяких морських прапорів. З 1814 по 1830 р., він також був кольором стягів королівської армії. Білий колір символізує Францію і все те, що пов’язане з божественним порядком, з Богом (звідси і вибір цього кольору як основна емблема королівства – за офіційною доктриною влада короля мала божественне походження) [1, 56].

За часів правління Гуго Капета і його нащадків королі Франції мали червону орифламу на честь святого Діонісія, оскільки він був легендарним засновником абатства, яке з часів Дагоберта I було особливо шанобливе.

Нинішній герб Франції став символом Франції після 1953 року, хоча і не має правового статусу офіційного герба. Емблема складається з: пельти з головою лева і монограмою «RF», що означає République Française (Французька республіка); гілки оливи, що символізує мир; дубової гілки, що символізує мудрість; фасції, яка є символом правосуддя [2, 23].

Єдиного і визнаного всіма герба зараз у Франції немає. З римських часів існує обов’язкова частина офіційного герба – лікторський пучок, який після паризької комуни був оточений лавровим вінком, орденом почесного легіону, гілками оливи і дуба. У двадцяті роки XX ст. герб був дещо змінений, і є одним із символів Франції. Французи ж вважають національним символом Маріану – символічний жіночий образ, який уособлює Францію. Цей символ уявляє собою жінку, вбрану у фрігійський ковпак(символ свободи). Маріанна втілює Французьку республіку та її цінності: «Свобода, Рівність, Братерство». Вона є символом палкої, войовничої матері-батьківщини, яка водночас є мироносицею, годувальницею та захисницею своїх дітей-громадян. Символ швидко прижився серед прихильників республіки та простого люду. Ім'я «Маріанна» походить від сполучення двох імен: Марі (Marie, Марія) та Анн (Anne, Ганна), які були досить поширені у Франції в XVIII ст. Революціонери узяли його своїм символом для позначення зміни ладу в країні. За альтернативною версією, прототипом Маріанни була дівчина з Сігольсайму.

Перші зображення жінки, вбраної у фрігійський ковпак, як алегорії Свободи та Республіки, з'явилися під час Французької Революції. Вони різнилися в залежності від періодів, інтересів народу, не несли систематичної сукупності символів.

З початку ХХ ст. Маріанна також фігурує на предметах широкого вжитку – марках, монетах. Маріанна починає з'являтися у французьких меріях після 1877-го року, замінюючи бюсти Наполеона ІІІ [3, 98].

За Третьої Республіки бюсти Маріанни починають розповсюджуватись. В основному вони експонуються в меріях. Надавалась перевага образу "мудрої" Маріанни – фрігійський ковпак визнавався іноді занадто бунтівним і замінювався діадемою або короною – таким чином, Республіка помірна приходила на зміну Республіці революційній.

У ХХ ст. всі мерії забезпечуються бюстами Маріанни. Вона представлена в "очищеному" образі – вбрана традиційно у фрігійський ковпак, але не має при собі войовничих атрибутів.

У XV столітті король Карл VIII вибрав зображення півня в якості однієї з емблем Франції. Цьому передувало значне суспільне сприйняття цієї птахи, підживлюване релігійними віруваннями. Галльський півень став символізувати провісника, який повинен пробудити тих, хто спить душею, хто лишається релігійно нестійким, наголошуючи про скорий прихід нового дня (месії). Крім того, символічно, півень був свідком зради Петра, тому зображення півня часто розміщували на вежах, щоб нагадати чоловікам слабкість їхню духовну. А самих півнів персоніфікували з атрибутом самого святого Петра, і до певної міри використовувалася, як релігійний символ, знак надії і віри.

Довгий час лілія була емблемою королів Франції ( фр. fleur de lys , дослівно "квітка лілії"). За французькою легендою, король франків Хлодвіг навернувся в 496 році в християнство, після чого ангел дав йому золоту лілію як знак очищення. В іншому варіанті легенди стверджується, що Хлодвіг взяв собі в якості емблеми лілію після того, як водяні лілії в Рейні підказали йому безпечне місце, де можна перейти річку вбрід, завдяки чому він здобув перемогу в битві [5, 154].

Часто розглядається як символ Діви Марії, лілія до кінця середніх віків стала у Франції емблемою королівської влади. Так, Людовік використовував його на своєму щиті, і вважають також, що французьке слово lys є скороченням від Louis.

Недарма Франція вважається одною з найбільш символічних світових держав. Свій прапор, девіз, герб та інші аналогічні естетичні атрибути, які мають дуже серйозне історичне обґрунтування та підкоряються основним геральдичним законам, є тут практично у кожного окремо взятого містечка, провінції, села, замку і навіть у деяких громадських організацій. Це країна, чиї численні різноманітні традиції славляться на весь світ своєю самобутністю і неординарністю. Франція – це країна, де історія матеріальної і духовної культури тісно переплетені [4, 56].

1. 
   Витвер И. А. История Франции / И. А. Витвер. – М. : Астрель, 1973. – 268 с.
   
2. 
   Низовский А. Ю. Герб Франции / А. Ю. Низовский. – М. : Сфера, 2006. – 427  с.
   
3. 
   Ильинская Н. В. Страны и народы / Н. В. Ильинская. – М. : Республика, 1988. – 256 с.
   
4. 
   Лившиц Н. А. Символика Франции / Н. А. Лившиц. – М. : Вече, 2006 . – 98 с.
   
5. 
   Родионова И. А. Легендарные символы / И. А. Родионова. – К. : Брама, 1998. – 276 с.
   

УДК 641.5(44) (043)=133.1 Yourtchenko Marina Victorivna

La cuisine de n'importe quel pays c’est une composante intégrante de sa culture et de sa mentalité. La cuisine française devient le modèle pour l'art culinaire. Les Français considèrent la cuisine comme l'art et on compare des cuisiniers avec des poètes.

La cuisine française a exercé une influence immense sur l'art culinaire de plusieurs pays du monde. En effet ce sont les Français qui ont offert au monde entier tels mots comme "omelette", "entrecôte", "bouillon", "mayonnaise", "gril", " galantines", " menu", " maître d'hôtel", "épicerie", sans mentionner une centaines de termes spéciaux culinaires.

Dans chaque pays il y a des plats particuliers, il y a des ingrédients et leurs combinaisons spéciaux, et il existe absolument des plats nationaux. En France n'importe quelle région ou la province peut se vanter des plats traditionnels culinaires de la cuisine française. À Toulouse c’est le cassoulet (à base de haricots secs généralement blancs et de viande); Marseille c’est la patrie de la soupe connue – la bouillabaisse, pour la préparation de laquelle il faut avoir non seulement du poisson frais, mais aussi des zostères et des algues. En Normandie à cette soupe on ajoute des noix, en Bretagne il y en a un peu de vinaigre. Rouen est célèbre par le rôti du canard – le canard à la rouennaise – et de petits saucissons appétissants – les andouilles. Le Havre est rénommé pour les biscuits, à Honfleur on aime préparer les escargots au vin et les omelettes appétissantes. L'Alsace et la Lorraine sont la patrie de la choucroutte, qui se prépare avec la poitrine, les tranches de lard ou de jambon, avec les saucisses. Ici on adore encore un autre plat friand c’est la "quiche lorraine", sorte du pâté aux oeufs, à la crème, au lard et au fromage.

Le système de l'alimentation en France est directement opposée à la règle connue: il faut manger le petit déjeuner, partager le déjeuner avec un ami, se déporvoir du dîner.

Le petit déjeuner français c'est sans faute un croissant, le jus et le café. Le déjeuner (à notre guise), on le prend à 13.00. D'habitude il se compose des hors-d'oevres, de la salade verte, des plats de viande ou de poisson, le fromage et le café. On ne peut pas imaginer le déjeuner d’un Français sans une coupe de bon vin ou de bière.

La nourriture du soir, à 18-20 heures du soir, est appelée le dîner (le souper) et prévoit aussi quelques plats: l'apéritif, la salade verte, le plat essentiel (la viande à la garniture), le plateau de fromage (plusieurs sortes de fromage coupé en petits morceaux et exposé sur l'assiette spécialement prévue pour cela) et les cafés avec les sucreries (souvent les pralines ou le biscuit).

On a gardé les traditions culinaires française non seulement dans de bons restaurants, mais aussi dans les familles ordinaires. Pendant les dîners familiaux et particulièrement pendant les dîners pour des invités on peut voir tous les traits principaux de la cuisine française.

Avant le dîner on propose aux invités l'apéritif – les boissons spiritueuses avec les noisettes, l'amande ou le biscuit sec – pour éveiller l'appétit. Le dîner commence par l'entrée: les hors-d'oevres à base de légumes, de viande ou de poisson. Le poisson, la viande ou la volaille avec les vins correspondants blancs ou rouges constituent la base du dîner de fête.

À l'étranger on pense que les Français sont gros mangeurs des grenouilles, et ce n'est pas par hasard. En effet, les Français mangent volontiers la viande tendre blanche des pattes de derrière de la grenouille, la viande rappelant le goût du poulet. Cependant pour le dîner familial c’est un plaisir assez cher, c'est pourquoi on ne se régale pas chaque jour de pattes de grenouille.

Dans une famille française ordinaire on mange le plus souvent le bifteck aux pommes de terre frites, la viande aux légumes à l'étuvée, le ragoût du lapin ou le coq au vin.

Parmi les mets exotiques que les Français aiment, on peut mentionner les coquillages et les escargots. On mange certains coquillages crus. Les autres sont préparés spécialement : leur viande évoque le goût de la viande des crabes ou des écrevisses. Les escargots, c’est aussin un plat très délicieux: on les cuit dans l'huile avec le persil et l'ail et sert directement dans la coquille.

Pour une principale fête familiale – le Noël – au temps jadis on préparait le sanglier rôti. Ensuite il était remplacé par le porcelet, maintenant de plus en plus souvent on mange la dinde. Le menu de Noël peut se composer aussi des huîtres et du plat spécial – le gâteau de forme oblongue, la bûche de Noël. La partie finale du dîner de fête comprend les feuilles vertes de la salade, le fromage, les fruits, les sucreries et le café.

Après les cafés on propose aux invités les cognacs ou les liqueurs; ils portent le nom collectif – le digestif, c’est-à-dire facilitant la digestion. Si l'apéritif ouvre la procédure du dîner de fête, le digestif la termine.

Une des particularités de la cuisine française est l'utilisation active du vin, du cognac et de la liqueur pendant la préparation des plats divers. Le vin trop cuit et son esprit-de-vin évaporé, cela contribut à ce que la la composition restant donne à la nourriture l'arrière-goût exceptionnel et la remplit de son parfum agréable. Outre ce que le vin est utilisé pour la préparation des plats, il sert aussi d'un principal composant des marinades pour les viandes et les bouillons. On utilise les vins naturels secs et demi-secs.

Par comparaison à d'autres pays de l'Europe, l'art culinaire français utilise moins de produits laitiers, à l'exception des fromages qui font la renommée de la France. Les plats au fromages et la salade verte sont servis forcément avant le dessert. Les omelettes et les soufflés de fromage sont typiques de la table française, ils sont préparés avec de divers assaisonnements et de farcissures: jambon, champignons, verdure.

Une autre particularité de la cuisine française, c’est une grande variété des sauces. On trouvent que dans la cuisine française il y en a plus de 3000.

A l'aide des sauces les menagères françaises donnent aux plats du goût et du parfum, et la composition invariable des produits principaux contribue à la diversité de l'alimentation. L'arsenal des épices de la menagère française comporte du poireau, de l'estragon, du romarin. L'utilisation de ces herbes aromatiques est désirable, car ils redonnent à la nourriture le goût et l'odeur spéciaux.

La particularité distinctive de la cuisine française est de divers hors-d'oevres : homards, huîtres, langoustes, caviar grenu, saumon fumé, ainsi que des salades aux légumes et des fruits. Les plats aux légumes figurent toujours dans le menu français. Avec tous les plats à la viande on sert séparément les artichauts, la salade verte, la salade aux choux ou aux tomates et aux concombres. Mais c’est l'asperge, que les Français trouvent la reine de tous les légumes. On en prépare de diverses garnitures, et la meilleure c’est l'asperge rôtie avec le fromage râpé sous la sauce béchamel.

On porte l’intérêt tout particulier aux desserts qui font la partie intégrante de la cuisine française. Le groupe de mots «le dessert français» s'associe en premier lieu à un tel plat remarquable, comme l'éclair – les gâteaux oblongs à la crème renversée. En effet, c’est un des plats les plus populaires non seulement en France, mais aussi dans le monde entier. La tarte aux pommes aimée par tous – la Charlotte – est le dessert traditionnel français, cependant l'idée sa préparation et le nom est empruntée aux Anglais. La friandise préférée des familles royales de la France était le Cotignac d'Orléans, les gelées du coing saupoudré de sucre en poudre, qui est populaire jusqu'à présent. Le dessert français le biscuit "Navette" est profondément symbolique. Sa forme en forme de la barquette symbolise ce bateau, qui, selon la légende, a amené les saints de la Provence. On prépare ce plat dès 1781. Il est bien facile de préparer tous ces desserts dans les conditions domestiques, et, de cette manière, se plonger dans l'atmosphère exceptionnelle de l'art culinaire français.

À l'avis des Français, le cuisinier ne mérite pas un bon mot, s’il n'utilise pas la recette prête seulement comme la base, s’il n'apporte pas au plat quelque chose du sien. En France dire à une personne qu’elle est gourmet, cela signifie lui faire le compliment plus précieux et de cette façon gagner une bonne disposition de l'interlocuteur.

Littérature

1. 
   Безлепкин Ю. В. Кухня народов мира / Ю. В. Безлепкин. – Харьков : "Прапор", 2000 г. – 356 с.
   
2. 
   Культура и традиции Франции [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.coolreferat.com
   
3. 
   Национальная кухня Франции [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://povarusha.ru/kulinar/1784-nacionalnaya-kuxnya-francii.html
   
4. 
   Особенности французской кухни [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://vision7.ru/publ/osobennosti_francuzskoj_kukhni/1-1-0-2716
   

УДК 81 - 115:82 - 84(043) Байталжи С. В.

Проблема паремій, зокрема історія виникнення й походження прислів’їв та приказок, їх функціонування та класифікації здавна привертали увагу дослідників. Досить плідними є студії вітчизняних (зокрема російських та українських) мовознавців. Розробкою питань теорії фразеології займалися В.В. Виноградов, Л.А. Булаховський, В.Л. Архангельський, В.М. Мокієнко, В.П. Жуков, О.М. Мелерович, В.Г. Гак, Л.Г. Скрипник, М.Ф. Алефіренко, Л.Г. Авксентьєв, М.Т. Демський. Такі лінгвісти як О.І. Смирницький, О.В. Кунін [3], Н.М. Амосова, А.І. Альохіна досліджували фразеологію англійської мови. Серед західних мовознавців слід відзначити Ш. Баллі та Л.П. Сміта.

• 
  вивчити літературу за темою дослідження;
  
• 
  за допомогою метода суцільної вибірки обрати українські, англійські та новогрецькі прислів’я на позначення людини та суспільства;
  
• 
  провести лінгвокультурний та перекладацький аналіз українських, англійських та новогрецьких прислів’їв на позначення людини та суспільства;
  
• 
  виявити особливості менталітетів україномовних, англомовних та грецькомовних етносів в українських, англійських та новогрецьких прислів’ях на позначення людини та суспільства;
  
• 
  проаналізувати особливості менталітетів україномовних, англомовних та грецькомовних етносів на матеріалі українських, англійських та новогрецьких прислів’ів на позначення людини та суспільства.
  

За матеріал дослідження стала суцільна вибірка прислів’їв на позначення людини та суспільства із українського пареміологічного довідника, із словників англійських прислів’їв та із фразеологічних словників новогрецької мови у кількості 100 одиниць.

Слово «паремія» походить від грецького παροιμία – прислів’я, приказка. Прислів’я – це лаконічний, стійкий, ритмічно організований вислів повчального характеру, що має форму закінченого речення та виражає судження або має спонукальний сенс. Вони можуть мати і буквальне і переносне значення.

У лінгвокультурному аспекті прислів’я розглядається як один з основних «кодів» культури, як «мова повсякденної культури, яка століттями сформувалася», що передається з покоління в покоління і відбиває всі категорії і установи життєвої філософії народу-носія мови [5]. Прислів’я – автобіографія народу, дзеркало культури. Вивчаючи прислів’я того чи іншого народу, можна багато дізнатися про сам народ і про його культуру.

Пареміологія – це елемент мовної картини світу. Прислів’я звернені до суб’єкта, тобто виникають не стільки для того, щоб описувати світ, скільки для того, щоб його інтерпретувати, оцінювати і висловлювати до нього суб’єктивне ставлення [4]. Природа значення прислів’їв тісно пов’язана з фоновими знаннями носія мови, з практичним досвідом особистості, з культурно-історичними традиціями народу, що говорить даною мовою. Мовна картина світу відображає когнітивні, культурні та соціальні характеристики народу-носія мови, а також географічні умови його проживання. Це відображення визначається менталітетом народу [1].

У даній роботі ми аналізуємо прислів’я в українській, англійській та новогрецькій мовах. Прислів'я на позначення людини та суспільства дуже різноманітні за своїм змістом і охоплюють усі сторони життя народу. Так як ми розглядаємо прислів’я трьох різних народів, ми можемо виявити особливості прислів’їв у кожній мові, що відбивають особливості менталітетів зазначених етносів.

Наведемо деякі приклади прислів’їв на позначення людини та суспільства.

У наведених прислів’ях можна побачити, що у кожній мові для вираження однакових ситуацій використовуються різні образи. Наприклад, в українському прислів’ї Сам собі голова для підкреслення статусу незалежності, самостійності людини у своїх рішеннях, використовується слово «голова», тому що для українського народу воно має значення чогось основного, головного в чому-небудь. В англійському еквіваленті використовується слово «king», яке є звичним для англійського народу, для вираження влади, незалежності, самостійності. У новогрецькій мові використовується слово «κανατάς», це пов’язано з тим, що у Біблії влада гончара над глиною порівнювалася з владою Бога над його творінням, і тому це слово теж має такі ж значення як в українській та англійських мовах.

Аналіз прикладу показує, що лексичні компоненти у прислів’ях, які відрізняться у кожній з мов, вказують на культурну значимість тих об’єктів, які вони маркують. З одного боку, такі лексеми можуть мати культурно-національну специфіку, тобто бути характерними саме для даного народу, але з іншого боку, вони можуть бути універсальними, загальновідомими.

Розглянемо прислів’я в перекладацькому аспекті. Прислів’я належать до категорії мовних одиниць, які дуже важко перекласти. Це пов’язано з тим, що вони мають цілком, або частково переосмислене значення, а основна їх особливість – це невідповідність плану змісту планові вираження. Труднощі перекладу прислів’їв починаються з їхнього розпізнавання у тексті. Не можна також не врахувати той факт, що прислів’я мають певну стилістичну приналежність та мовленнєві функції. Проблеми перекладу прислів’їв можуть розглядатися з різних точок зору, бо єдиного стандартного рішення цієї проблеми не існує.

• 
  фразеологічний спосіб перекладу;
  
• 
  нефразеологічний спосіб перекладу.
  

• 
  Переклад повним еквівалентом. Повний еквівалент – це прислів’я іноземною мовою за всіма показниками рівноцінний перекладній одиниці. Незалежно від контексту воно повинно мати таке ж денотативне і конототивне значення та не мати розходжень у змісті, стилістичній приналежності, метафоричності і емоційно-експресивному забарвленні.
  

• 
  Переклад частковим еквівалентом. Коли прислів'я мови перекладу еквівалентне прислів’ю оригіналу по сенсу, функції і стилістичному забарвленню, але розрізняється своїм образним змістом.
  

• 
  Переклад відносним еквівалентом. Відносний еквівалент відрізняється від вихідного прислів’я по якому-небудь з показників, наприклад містить інші, часто синонімічні фразеологізми, має розбіжність у формі, у синтаксичній будові, іншу морфологічну віднесеність, сполучуваність і таке інше. Існує значна кількість відносних еквівалентів із зміною образа, які називають аналогами.
  

• 
  калькування – застосовується в тих випадках, коли не можливо інакше передати цілісність семантико-стилістичного і експресивно-емоційного значення прислів’я, або коли треба довести до читача образну основу.
  

Людина людині вовк. – A man is a wolf to a man. – Ο άνθρωπος για τον άνθρωπο είναι λύκος.

• 
  описовий переклад є по-суті не перекладом прислів’я, а його тлумаченням за допомогою пояснення, порівняння, описання, а також будь-якими іншими засобами, що чітко передають зміст прислів’я.