Міністерство освіти і науки України Сумський державний університет Кафедра філософії


Тема 3. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ



бет4/14
Дата03.07.2016
өлшемі1.5 Mb.
#173567
түріКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Тема 3. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ
Філософія у Стародавній Греції розвивалася з VII ст. до н.е. переважно на території полісів. Підґрунтя філософії греків треба шукати в древніх культурах Єгипту, Халдеї і Вавилону. Тому ідеї філософів тієх доби більш зрозумілі, якщо підходити до їх дослідження, враховуючи зміст окультизму.

Джерелами пізнання древньої філософії є збережені тексти філософських творів або фрагменти з них. Твори багатьох філософів античності були втрачені ще задовго до нашої ери. Тому для вивчення античної філософії важливі свідчення древніх авторів про своїх попередників і сучасників, коментарі до творів, філософська полеміка з ідейними супротивниками.


3.1. НАТУРФІЛОСОФІЯ МІЛЕТСЬКОЇ ШКОЛИ. ГЕРАКЛІТ ЕФЕСЬКИЙ

Ця філософія виникла в Мілеті – найбільшому з малоазійських міст Греції в VI ст. до н.е.



Фалес (бл. 625-бл. 547 до н.е.) – засновник школи, перший серед семи мудреців Греції. Він передбачив сонячне затемнення, склав календар із метеорологічними прогнозами, визначив тривалість року в 365 днів. Говорять, що він приписував душу навіть неживим тілам, посилаючись на властивості магніту і янтарю. Началом усього він уважав воду, і це відповідало духові матеріалізму. Фалес, очевидно, зробив таке припущення, спостерігаючи, що все потребує вологи і сама теплота народжується з неї і нею живе. Земля плоска і плаває на поверхні води. Насіння всього сущого також має вологу природу. Фалес вважав, що розум є божеством світобудови, що все має душу і сповнено демонів, а природа душі така, що вона вічно рухається.

Анаксимандр (610-бл. 540 до н.е.) – учень і послідовник Фалеса. Написав твір “Про природу”. Він знав вчення про чотири стихії, однак, спостерігаючи взаємоперетворення стихій, жодній з них не надав переваги. Те, що складає начало всього, він назвав апейрон, тобто невизначена і безмежна матерія. Апейрон – це уявлення про матерію як таку. Від апейрона походять усі небеса й усі світи в них; він все обіймає і всім править. З апейрона також походять протилежності, які спочатку поєднані в ньому: тепле і холодне, сухе і вологе й ін. Анаксимандр вважав, що Землю оточують ніби три кільця. Найближче до Землі кільце заповнене нерухомими зірками і планетами, наступне – місячне коло, саме віддалене – коло Сонця, яке в 28 разів більше Землі. Це кільце заповнене вогнем і в ньому є отвори, через які вогонь і виходить. Коли отвір закривається, – відбувається затемнення. Анаксимандр вчив, що перша людина походить від живих істот іншого виду. Тварини швидко починають годуватися самі, і тільки людина довго потребує материнського молока. Людина тому і збереглася, що з самого початку була не такою, як нині. Джерело життя Анаксимандр вбачав у волозі, що випаровується сонцем. Перші живі істоти виникли у вологому місці і були покриті лускою із шипами. Потім вони вийшли на сушу, їхня луска тріснула, і незабаром вони змінили свій спосіб життя. Перші люди зародилися в рибах і, вигодувані до такого стану, коли вони стали здатні виживати самостійно, були вивергнуті із риб і вийшли на землю. Вчення Анаксимандра загалом матеріалістичне.

Анаксимен (бл. 585-бл. 527 до н.е.) – учень і послідовник Анаксимандра. Началом усього сущого вважав повітря, за розмірами безмежне, а за своїми якостями визначеним. Анаксимен вважав, що боги виникли з повітря. Повітря можна розглядати як силу, що пронизує всі стихії і тіла. Рух вічний, тому всі речі взаємоперетворювані. Різні ступені щільності повітря породжують різні стихії від вогню до каменю, із яких у свою чергу складаються всі речі. Земля плоска і вона тримається у повітрі, подібно Сонцю, Місяцю й іншим небесним тілам, що також плоскі. Всі небесні тіла походять від Землі. Сонце – це земля, що спалахнула внаслідок швидкого руху і нагрівання. Так само як наша душа, будучи повітрям, скріплює кожного з нас, так і подих і повітря охоплюють всю світобудову, вважав Анаксимен.

Геракліт (бл.520-бл.460 до н.е.) походив з Ефеса і створив всебічну і гли-боко опрацьовану філософську систему. Уважають, що він автор книги “Про природу”, що складалась з трьох частин: «Про Все», «Про державу», «Про божество». Вчення назвали “темним”, бо воно не відповідало традиції і сучасники його не розуміли, бо спирались на натуралістичні уявлення про світ.

Геракліт говорив про плин явищ всесвіту і незмінний закон цього плину. Тільки ілюзія почуттів приводить нас до помилкової думки про незмінність буття. Розум свідчить, що все постійно змінюється. Первісна сутність усіх речей – вогонь. Полум'я здається нашим почуттям постійним, хоча насправді його підтримує процес невпинних змін. Так у постійному на вид бутті всіх речей є лише безперестанне виникнення і зникнення. Річ – це момент усталеного. У зміні явищ панує не сваволя, а непорушний закон - логос, всемогутня доля, яка плин явищ регулює правилами. Геракліт вчить, що вічний кругооберт вогню – це бог, доля ж – логос, що утворює існуюче з протилежних прагнень. Все відбувається за визначенням долі-логосу, тотожної з необхідністю. Логос – це ефірне тіло Всесвіту, він пронизує всю субстанцію Всесвіту.



Онтологія. Космос для Геракліта – це вічно живий вогонь, що мірами спалахує і мірами згасає. “Цей космос, тих же самий для всіх, не створив ніхто ні з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, мірами що розпалюється і мірами згасаючим”. Усе обмінюється на вогонь і вогонь на все. Вогонь для Геракліта – символ всіх інших явищ природи, бо видима форма творення у світі – вогонь. У вогні є і матерія, і розум, які неподільні у творенні Всесвіту. Вогонь насамперед сприймається почуттями, оскільки переплавляє, перетворює в інше матеріальні речі. Вогонь і символ вічного духу, який подумки руйнує і утворює речі. Дух розчиняє думки про сприймане почуттями, розплавляє і поглинає їх ніби полум'я. Та сила, яка фізичним чином діє у вогні, на вищому рівні живе в душі людини. У своєму тиглі душа розплавляє почуттєве і перетворює його у споглядання вічного.

У світі матеріального Геракліт зазначає взаємозв'язок і взаємоперетворення чотирьох стихій, чотирьох начал сущого. Судячи з усього, ця ідея була важкою для адекватного сприйняття наступниками. Максим Тірський зрозумів думки Геракліта так: “Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогню, вода живе смертю повітря, а земля – смертю води”. Марк Антонін зрозумів інакше: “Смерть землі – народження води, смерть води – народження повітря, смерть повітря – народження вогню, і навпаки”.



Діалектика Геракліта спирається на закон взаємозбігання протилежностей, на закон фатальний. Якби у світі не було протилежностей, якби в ньому не жили найбільш різні і супротивні одне одному прагнення, то світ минущого не міг би існувати. “Одне і те ж саме живе і померле; те, що прокинулось і те, що спить; молоде і старе; бо перше зникає в другому, а друге – у першому”. Єдність протилежностей у тому, що ми живемо смертю одних і вмираємо життям інших. Наше життя – їх смерть. Наша смерть – їх життя. Тільки з погляду швидкоплинного життя може цінуватися вище, ніж вмирання. Вмирання – це звільнення місця для нового життя, але і в новому житті, як і в старому, живе вічне. Якщо людина носить у собі це вічне, то вона з однаковими почуттями дивиться на життя і на смерть. Якщо ж людина не розбудила в собі вічного і не зрозуміла його, то життя має для нього особливу ціну. У фатальній необхідності полягає принцип справедливості, тому що в сутності необхідність є внутрішня думка творення і керує їм зсередини. Боротьба – батько всього, зазначив Геракліт. “Слід знати, що боротьба всезагальна, що справедливість у чварі, що все народжується через розлад і з необхідності”. Але те, що відкривається в цьому розбраті, що розлито в ньому, це не війна, – це гармонія. Мудрець повинен піднятися до розуміння божественної прихованої гармонії. Для бога все прекрасне і справедливе, але люди визначили одне як справедливе, а інше – як несправедливе.

Гносеологія. Геракліт розглядав проблему пізнання, вважаючи, що людина має два джерела пізнання істини: почуттєве сприйняття і логос. Найбільш довершеними органами почуттів Геракліт вважав зір і слух. Причому очі більш точні свідки, ніж вуха. Достойні співчуття ті, хто бездумно накопичують знання і пишаються їх обсягом. Такий і Гесіод, бо відомо, що він оволодів великим обсягом знань, але не розпізнав дня і ночі, хоча вони єдине. І навіть дуже розумна людина частіше пізнає тільки удаване і плекає його. Блискуча думка Геракліта: «Багатознання розуму не научає». Йому зрозуміло, чому люди звертають увагу на зовнішнє, плинне. Тому, що кожна людина живе так, ніби має своє особливе розуміння того, що відбувається. Але ж логос присущий усім. Це значить, що всі люди потенційно здатні почути голос божественного в законах. Біда їх у тому, що навіть пильнуючи (бодрствуя), вони ніби сплять. У масі своєї “люди не знають, що вони, пильнуючи, роблять”. У поведінці людини, у її відношенні до оточуючого, присутня здатність реагувати швидше на зовнішнє, на мінливе, тимчасове. Причому реакції пересічної людини передбачувані, а тому в її поведінці очевидна механістичність. І в пізнаванні людини очевидна поверховість: “Адже існує єдина мудрість: пізнати задум, що влаштував все через все”. Для людини з грубою душею очі і вуха – погані свідки, оскільки вона не причетна божественному розуму, і їй не дано пізнати істину. Істина – це важко. Лише люди, яким бог надав здібності до пізнання, можуть пізнавати. Тому і звучать викликом слова Геракліта: “Один для мене дорівнює десятьом тисячам, якщо він найкращий”.

Людина для Геракліта – це істота уособлена, змішана із суперечливих стихій. І вона ж повинна примирити ці стихії. У людині природа творить своє найвище. Людина двоїста: у ній живе протилежність вічного і тимчасового. Людина одночасно і залежна, і незалежна, в ній діє дух похідний від тимчасового. У цьому особливість людської душі, що тимчасове діє як вічне. У душі вкорінене суперечливе сприйняття світу, у ній людина стоїть між богом і твариною. Те, що рветься з людини назовні – її демонічне: “Вдача людини – її демон”, – зазначає Геракліт. Уся справа в тому, яка у людини душа, який її демон. Особисте кожної людини – носій демонічного, вічного. Для демонічного особисте – лише форма прояву: “Людина безсловесна перед демоном, як дитина перед дорослим”. Але людина, яка пізнала своє демонічне, свою сутність, причетність до божественного, вічного, починає дивитися назад і вперед. Така людина підноситься над собою, віддаючи перевагу вічній славі, вона знаходить у своїй душі логос.

Демон не належить лише одній особистості, він переходить з особистості в особистість. Звідси ідея реінкарнації. Усвідомлення демонічного в собі – це усвідомлення того, що над моєю особистістю вже працювали в минулому.

Геракліт не сприймає вчення тих мислителів, хто нездатні усвідомити, “що мудрість відсторонена від усього”. “Що в них за ум, що за розум?”, – запитує Геракліт. Адже вони вірять народним співакам і вважають своїм учителем юрбу, не знаючи, що більшість – це погано. Первородний гріх людини в тому, що вона тримається у своїй свідомості за те, що минає, і це відвертає її від вічного. Тоді все, що відбувається з нею, людина вважає таким, що йде від життя. Життя стає небезпекою. Дорослий серйозно сприймає те, що для дитини гра. Той, хто знає, поводиться як дитина, і життя постає як гра. Геракліт зазначає, що Вічність – це дитя, яке грається, це – царство дитини.
3.2. ФІЛОСОФІЯ ПІФАГОРІЙЦІВ ТА ЕЛЕАТІВ

Піфагор (бл. 570-бл. 496 до н.е.), перший назвав себе філософом, тобто любителем мудрості, вважаючи, що тільки один Бог істинно мудрий. Піфагор – син багатого ювеліра із Самоси. Ще до народження, дитину було присвячено світлу Аполлона. Навчатись він побажав у Єгипті, у жерців Мемфісу.

Піфагор пережив трагедію падіння Єгипту після вторгнення в нього орд Камбіза. Потрапив у Вавилон, де поглибив знання містерій древньої магії і таємниць природи. Із значними труднощами Піфагор повернувся в Грецію й оселився в Кротоні, де заснував храм-школу, в яку приймав здатних до вищої науки юнаків і дівчат. Піфагорійці справу свою зводили до пробудження і прилучення учнів до вічного. Виховання тут – це філософське посвячення, близьке до змісту містерій. Слова учителя не записували, а запам’ятовували, і тому істинну суть вчення Піфагора було втрачено ще в античності.



Вчення про числа відзначають, як важливий елемент філософської системи Піфагора. Число для нього було істотною і діяльною властивістю одиниці-Бога, причини світової гармонії. Піфагор вказував, що первообрази і першооснови не піддаються ясному визначенню на словах, тому що їх важко висловити і важко зрозуміти. Для ясності краще звернутись до чисел. Так, поняття єдності, тотожності, рівності, причину одностайності, єдності відчуття, універсальної цілісності, все те, що сприяє всім речам залишатися самими собою, піфагорійці назвали одиницею. Одиниця присутня в усьому, що складається з частин, вона поєднує частини і надає їм єдності. Розрізнене, нерівне, усе, що подільне, змінюване і буває то одним, то іншим, вони назвали двоїцею. Така природа двійки в усьому, що складається з частин. Щоправда, інші філософи також визнавали наявність сили об'єднуючої і сили, що роз’єднує ціле. Трійкою піфагорійці називали усе, що в природі речей має початок, середину, кінець. Усе, у природі чого є середина, вони вважають троїстим і все, що довершене також. Бажаючи піднести нас до поняття досконалості, піфагорійці спрямовують наш розум через цей образ. Те ж саме відноситься і до інших чисел. Десятка обіймає собою всі числа, вона – обіймальниця. Десятка – число довершене. У ній зосереджені всілякі розходження між числами, всілякі відношення чисел і їх подібність.

Піфагорійці вважали, що наука чисел лежить в основі всього. Фізика цілком побудована на числових відносинах: вкорочування струни по відомому закону дає відповідні звуки; співвідношення одних поєднуваних кольорів дозволяють отримати інші бажані; якщо поєднати певні речовини у певних пропорціях, то отримаємо інші очікувані. Геометрія – це математика числових відносин ліній, площин і фігур. Астрономія – це математика, застосована до рухів небесних тіл.



Космогонія. Матеріальна і духовна еволюція світу, за переконаннями Піфагора, – це протилежні, але паралельно існуючі рухи на сходах буття. Матеріальна еволюція – прояв Бога в матерії під впливом Світової Душі. Духовна еволюція – це ріст свідомості в індивідуальних істотах, у їх намаганні з'єднатись через цикл життів із Божественним Духом, від якого вони походять. У центрі всесвіту Піфагор бачить вогонь. Можливо, вогонь – це символ Духу, божественної Свідомості. У підвладній Місяцю сфері, у якій виявляється земне тяжіння, знаходиться “коло народжень”. Земля для нас – царина тілесного життя, а Сонце, Місяць і п’ять планет відповідають висхідним категоріям духів. Піфагор знав, що Земля як і планети обертається навколо Сонця. Зірки – такі ж сонячні системи. Планети – доньки Сонця, обдаровані напівсвідомою душею, яка походить із сонячної душі. Кожна планета має свій характер, своє ім’я і специфічну роль в еволюції.

Життя. Піфагор учив своїх учнів, що спочатку розплавлена Земля була оточена атмосферою, яка охолоджуючись перетворилася на рідину, утворивши моря. В ефірній аурі землі носилися міріади зародків, які потрапили і в глибини моря, і на перші континенти. Рослинний і тваринний світи виникли практично одночасно. Види живого здатні до змін і трансформації також і під впливом надфізичних сил і розумних начал. Якщо на землі з'являється новий вид, – це означає, що душі більш високого типу втілюються зараз в нащадків колишнього виду, щоб піднести його на новий щабель. Людина – вінець природи, вища ступінь еволюції живого, – вчить нас земна наука. Але ця ідея пояснює появу на сцені життя людини, не більше, ніж появу першої водорості, чи ракоподібного в глибині морів. Піфагор учив, що створенню людини передує царство духовного людства, яке керує розвитком земного людства і посилає йому потоки все нових душ, які розвивають і зміцнюють цю відважну істоту в її боротьбі із силами природи для підтримки свого існування.

Душа. Вчення про душу, яка підноситься вгору через послідовний ряд земних існувань належить багатьом окультним школам, але в античності її пов'язують з ім'ям Піфагора. Він знав, що людська душа є часткою Світової Душі, безсмертною монадою. Щоб досягти свого нинішнього стану, душі належало пройти через усі царства природи, розвиваючись у кожному черговому своєму існуванні. Над еволюцією світу працює сила Духу. Вона сліпа і неясна в мінералі, індивідуалізована в рослині, поляризована в чуттєвості та в інстинкті тварин. Те, що складає сутність людини, повинно було розвиватися багато мільйонів років протягом планетного циклу, зберігаючи індивідуальне.

Для Піфагора душа – це ефірний двійник тіла, який заключає в собі безсмертний дух. Дух сам для себе будує в людському тілі своєю діяльністю своє духовне тіло. Це – “тонка колісниця душі”, тому що після смерті їй належить винести дух за межі праху земного. Духовне тіло набагато тонше і досконаліше земного тіла, але і воно не безсмертне, хоча потенцію таку має. Тут важливо, наскільки багато і цілеспрямовано працювала людину над формуванням свого духовного тіла.

Коли тіло закінчую строк свого земного існування, душа звичайно відчуває свою швидку розлуку з тілом. Душа в якийсь момент це розуміє і бореться, щоб пробитися у вищі області, звільнитися від земного тяжіння. Очистившись від земної скверни, душа повертається у свою обитель. Вона мчиться в глибини простору, в оточенні променистих образів чоловіків і жінок. Тут уже немає масок і душі мають своє істинне обличчя. Звикаючи до цінностей занебесної сфери, душа пізнає доступну їй частину симфонії всесвіту, бачить божественну ієрархію.

Небесне життя душі може тривати сотні і тисячі років, що залежить від ступеня її розвитку і сили. Тільки довершені душі, які подолали коло народжень, залишаться там довічно. Іншим доведеться повернутись на землю. Невідворотна сила потягне душу вниз, до земної боротьби і страждань. Там вже для неї готове відповідне тіло, для земного життя.



Елейська школа отримала свою назву від міста Елеї, в якому її заснував Ксенофан, і в якому жили і діяли також Парменід і Зенон. Відомим представником школи був і Меліс.

Ксенофан (бл. 570-після 478 до н.е.) походив із Колофона в Іонії. У молодості змушений був залишити батьківщину, окуповану персами. Був мандрівним поетом, писав сатиричні вірші, у яких висміював як поетів, так і філософів. Він заперечував повсякденні народні уявлення про богів. Адже смертні думають, начебто боги, подібно їм, народжуються, мають одяг, людський вигляд. А тому боги ефіопів кирпаті і чорні, а боги фракійців блакитноокі і рудуваті. Звідси і думка Ксенофана: «Якби бики, коні і леви мали руки і могли б ними малювати і створювати витвори мистецтва подібно людям, то коні б зображували богів схожими на коней». До того ж люди приписали богам усі самі низькі якості, які зустрічаються серед людей, зазначив Ксенофан. Сам він вважав: “Єдиний бог, найвеличніший між богами і людьми, не подібний смертним ні зовнішнім виглядом, ні думкою”.

По суті Ксенофан розглядає весь світ як щось єдине і незмінне. Судження Ксенофана про кулястість і обмеженість світу в просторі загалом не суперечать свідченням інших авторів, що він Всесвіту приписав розум і вважав нескінченним, тотожним богові. Ці погляди треба зв'язати з його космогонічними і космологічними ідеями, оскільки циклічний характер світу для Ксенофана безсумнівний: “Земля буває змішаною з морем і згодом звільняється від вологи... Всі люди гинуть усякий раз, коли, занурившись в море, земля стає брудом, потім знову вона дає початок народженню, і така послідовність буває в усіх світах”.

Буття світу циклічне, а тривалість циклу величезна. Тому люди щораз думають, що нічого раніше не було. Але все, що ми бачимо, було вже нескінченно багато разів, і Ксенофан зазначив: «Усі ми народилися з землі і води».

Парменід (бл. 540-480 до н.е.) у центр своєї філософії поставив питання про відношення буття-небуття і думки-буття. Парменід стверджував, що небуття немає, що його не можна визначити словами і не можна пізнати: “Бути чи зовсім не бути – ось тут вирішення питання”. Можливо, таке твердження спрямоване проти діалектики Геракліта і його послідовників, адже Парменід сучасник Геракліта і Піфагора.

Парменід зазначив: «Одне і теж є думка і буття». Ця теза складна, але її можна пояснити, якщо виходити з того, що буття є буття думки, а думка – початок світу. Парменід підсилює тезу, стверджуючи далі: «Слово і думка буттям повинні бути». Виходить так, що немає нічого в слові, що не стало би буттям. Далі Парменід пише:

“Одне і те ж є думка і те, про що думка існує.

Тому що без буття, у якому вона виражена,

Думки тобі не знайти”.

Це судження можна витлумачити в матеріалістичному плані, оскільки тут виражений момент наявного буття, предметний характер мислення. Парменід логічно розмірковує, бо для нього думка пов’язана з буттям, а не абстрактна. Тут потрібно розрізняти поняття буття і матеріальне.

Парменід знав про різне розуміння природи мислення сенсуалістом і раціоналістом. Нерозумні бажання і схильність до почуттєвого в душі неминуче занурюють людину в матеріальне і тілесне буття. Розум, який любить мудрість, розмірковує над сутністю речей. Розум – перший в пізнанні. Парменід застерігав від сліпої довіри до почуттів: “Не обертай безцільно очима, не слухай вухами, у яких лунає тільки шум, і не базікай без потреби язиком, але розумом досліджуй висловлені мною докази”. Почуттям Парменід протиставляє умоспоглядання. “Дивися впевнено очима розуму на те, чого немає перед ними, як на те, що є”. Парменід розмежовує істину (алетейя), що спирається на раціональне пізнання, і особисту думку (докса), що спирається на власні почуття.

Зенон (490-430 до н.е.) з Елеї, на думку Аристотеля, є творцем діалектики як мистецтва збагнення істини за допомогою спору, або як тлумачення протилежних думок. Діалектика Зенона – це мистецтво спора, еристика.

Зенон різко протиставив мислення і почуттєве сприйняття, будучи переконаним в ілюзорності почуттєвого різноманіття світу. Доводячи неістинність свідчень почуттів, Зенон говорить: якщо ми кинемо на землю одне зерно, то не сприймаємо звуку його падіння. Якщо кинемо мішок – почуємо шум. Розум же запевняє, що або і те, і інше призводить шум, або ні. Тому в наших судженнях про буття треба ґрунтуватися на розумі.

Доводячи суперечливий характер пізнання конкретної дійсності, Зенон розкриває об'єктивні протиріччя процесів природи. Він показує іманентну діалектику самого предмета, але відносить її до суб'єктивної видимості, до думки. Аргументи Зенона спрямовані проти можливості руху і різноманіття. Ідеї Зенона про рух зведені до чотирьох апорій (безвихідне становище).

Апорія “Дихотомія намагається довести неможливість руху: предмет, що рухається до цілі, повинний спочатку пройти половину шляху до неї, а щоб пройти половину, він повинний пройти спочатку її половину і так до нескінченності. Тому, запевняє Зенон, тіло ніколи не досягне цілі, бо шлях його нескінченний, і тіло буде долати ці нескінченні півдороги. Вже Аристотель показав, що Зенон ототожнює безкінечно ділене з безкінечно великим, актуальну і потенційну нескінченність. Так, у можливості час і простір нескінченно ділені, але це не значить, що в дійсності вони нескінченно розділені.

В апорії “Ахілл і черепаха” Зенон доводить ідею неможливості руху тим, що не можна пройти в кінцевий час нескінченне число половинок шляху. Ахілл знаходиться позаду черепахи, яка повзе. Поки він пробіжить відстань, що їх розділяє, черепаха відповзе уперед, і так до нескінченності. Хоча відстань і буде зменшуватися, але вона завжди залишатиметься й Ахілл ніколи не наздожене черепаху. Простір тут Зенон розглядає як суму кінцевих, перериваних відрізків і протиставляє йому нескінченну безперервність часу. Як і в попередній апорії, Зенон ігнорує єдність перервності і безперервності.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет