Москва Видавництво

Вилетіли ми на літаку Алієва. Там, як і належить, у нього був свій кабінет, куди він запросив до себе президента Академії наук Азербайджану Гасана Багировича Абдуллаєва. У них було про що поговорити.

У Вірменії Гейдара Алієвича зустрічали з відповідною шаною: лімузини, ескорт мотоциклістів... Він виступав у різних місцях -- на заводах, фабриках, в інститутах. Ми скрізь супроводжували його. Алієв добре говорить по-вірменському: родом він з Нахічевані, округу інтернаціонального. Природно, вірменам подобалося, що гість звертався до них їх рідною мовою. Після нього виходив я -- щоб підкріпити слово політика мистецтвом...

Торжества завершилися великим прийомом: святкова вечеря, концерт. Я заспівав вірменську народну пісню мовою оригіналу. Моє виконання сподобалося. Арам Хачатурян, що сидів недалеко від сцени, схопився із стільця, підняв вверх великий палець і крикнув: «Мусліме, давай що-небудь з пісень Арно!» Я заспівав декілька пісень Бабаджаняна. Потім попросили заспівати російську пісню, потім я виконав азербайджанську... Загалом, вийшла повна дружба народів. Але на цьому мій виступ не закінчився: збираюся вирушати -- не відпускають. Вийшло мало не ціле відділення концерту. Одним словом, вечір удався. Всі були задоволені.

Після прийому Гейдар Алієвич запропонував мені пройтися з ним до готелю -- удвох, без охорони. Поділилися враженнями про вечерю. Потім він запитав: «Можливо, тобі що-небудь потрібне?» Я подякував і сказав, що мені нічого не треба. Хоча потрібно було тоді немало. І перш за все розібратися з квартирною проблемою, щоб у мене були нормальні умови для життя.

Свого часу дядько Джамал, виїжджаючи на роботу до Москви, здав державі нашу квартиру, в якій мені залишили дві кімнати, а в останні дві поселили іншу сім'ю. Із сусідом (свідомо не хочу називати його прізвище) мені не повезло, хоча був він людиною дуже освіченою, розумною, інтелігентною, багато знав, хороший фахівець у своїй нафтовій справі. З ним було цікаво поговорити -- але лише доки він тверезий. Варто було йому перебрати, він перетворювався на щось протилежне. Одні люди, випивши, веселішають, а інші стають агресивними. Від цієї особливості мого сусіда страждали і його близькі, тому родинне життя його не склалося: жодна з його дружин довго не витримувала. Словом, збиралися у нього нескінченні друзі «по інтересах», а після пиятик господар починав стукати в стіни сокирою або молотком, кричати, що зараз всіх переб'є... Я нічого не міг з ним поробити, тому що любив цю сім'ю, особливо матір мого сусіда, добру Галину Петрівну: вона ставилася до мене як до другого сина.

Я не міг розповідати про це Гейдару Алієвичу. Скаржитися? Чогось просити для себе? Ні, я був вихований по-іншому. І потім, така людина запросила мене, молодого артиста, у відповідальну поїздку, і було б неввічливо заводити мову про свої проблеми.
Відправилися в зворотному напрямку. Академік Абдуллаєв поговорив з Алієвим в його «повітряному кабінеті», повернувся на своє місце в салоні (воно було поряд з моїм): -- Що ж ти, Мусліме, нічого не сказав Гейдару Алієвичу?

-- А що я повинен був сказати?

-- А сам думаю: і добре, що нічого не попросив, а то поставив би серйозну людину в незручне становище: адже якщо відмовляти незручно, то і виконати не завжди є можливість.

-- Алієв сказав мені, що ти, начебто, нічого не потребуєш. А я відповів: «Та ні, Гейдар Алієвич, має потребу він -- квартири у нього немає».

Справа минула, але, напевно, тоді я все-таки поступив правильно. Гейдар Алієвич людина мудра -- він здогадувався, чому я у нього ні про що не просив. Думаю, він оцінив мій такт і у нього з'явився привід ставитися до мене з повагою, а потім і з любов'ю. Як і я ставлюся до нього.

Та все ж моє квартирне питання було вирішене. Справа була зовсім не в якихось там проханнях і матеріальних благах -- Алієв став опікати мене по-батьківському. Це не просто слова. Мудрість старших у нас на Сході шанується над усе. Гейдар Алієвич ставився до мого дядька Джамала як до аксакала. А тепер вже я вважаю за честь так само ставитися до Гейдара Алієвича.

Особисто для себе я у нього просив мало. Мені було приємно допомагати іншим, в основному, колегам-музикантам. Всяке буває в житті людини: у когось з житлом проблеми, когось із званням обійшли або в поїздку не пускають. І ходив я до Алієва з цілим списком. У більшості випадків він все вирішував позитивно.

І раптом несподіванка: одного прекрасного дня мені сказали, що я балотуватимуся в депутати Верховної Ради Азербайджану. Я міг чекати всього, що завгодно, але лише не цього. Який з мене державний діяч? Та і по характеру я непосидючий, а на засіданнях треба сидіти по три-чотири години, руку піднімати, голосуючи за те, про що маєш вельми смутне уявлення. Але Алієв сказав: «Ти ж все одно ходиш до мене, просиш, клопочеш за інших, так вже ходи тепер на законних підставах і роби те ж саме, але як депутат».

Я розумів, що відмовлятися від довіри не можна, так що відправився у свій виборчий округ -- зустрічатися з народом. Там я виявився в досить незручній ситуації, тому що в цьому районі люди погано розуміли по-російському. Довелося їм пояснювати, чому я володію рідною мовою не на належному рівні -- адже в нашому будинку розмовляли російською. Звичайно, не можна сказати, що я не розумію, коли говорять по-азербайджанському, -- просто говорити умію не дуже. Тоді я вдаюся до невеликої хитрості: коли мене запитують про щось по-азербайджанському, я відповідаю російською. І мій співбесідник машинально переходить на російську мову.

Але після зустрічі з виборцями я заспівав їм декілька наших пісень, у тому числі пісню «Азербайджан». Публіка оцінила мою національну вимову. Ось такий вийшов з мене кандидат в депутати. Правда, все обійшлося. Мене вибрали, привітали. Почав я працювати. Одержував листи з різними проханнями, посилав їх у відповідні інстанції, щоб допомогли. Коли треба було вирішити серйозні проблеми, звертався до самого Гейдара Алієвича. Він завжди допомагав, коли можна було допомогти.

Зараз, з роками, я задаюся питанням: а не поступився я тоді своїми принципами? Адже я артист, птаха вільна. І відповідаю: ні! Не завжди треба робити лише те, що хочеться тобі.

Жив я тоді в Москві, а в Баку на сесії приїжджав спеціально. Висиджував засідання, коли виступав Гейдар Алієвіч. На інших з'являвся через раз.

Якось, у ті мої депутатські часи, я був в гостях у Алієва. Почалася відверта розмова. Гейдар Алієвич сказав:

-- Мусліме, ти хоч би годину-дві був присутній на засіданнях. А то якось непристойно виходить.

-- Я б і більше сидів, та що толку... Адже я і половини з того, що говорять з трибуни, не розумію. Плани, графіки, цифри... Я, звичайно, артист, але не на стільки, щоб вдавати, що все це мене цікавить.

Дійсно, мені було важко висиджувати до кінця на сесії, коли обговорювали, затверджували плани, бюджет, говорили про валовий продукт, національний дохід... Ці економічні викладення були мені незрозумілі, нудні. Все це я і пояснив Гейдару Алієвичу. Він співчутливо посміхнувся:

-- Я все розумію, але ти все-таки постарайся. Двічі на рік приїжджати на сесії Верховної Ради не так вже і важко. Не треба людей ображати. Коли ти станеш старший, зрозумієш це краще...

Лише недавно я зважився запитати його про те, про що в ті роки запитувати було не можна:

-- Гейдаре Алієвичу, чому ви ніколи не пропонували мені вступити в партію?

-- Бачиш, Мусліме, я прекрасно розумів, що тобі партія не потрібна. Якщо людина була талановита в політиці, суспільно активна, -- справа інша. Таким я сам пропонував вступити в партію -- щоб просунутися. А ти -- артист, у тебе інші горизонти. І потім, партія -- це дисципліна і, хочеш не хочеш, переважання суспільного над особистим. А ти людина непередбачувана, неколективна, абсолютно негромадська... У мене і в думках не було, щоб тебе приймати в партію. До того ж мають бути у нас відомі особи і безпартійні.

Серед нашої інтелігенції завжди були якісь тертя: чи то характер у людей мистецтва такий, чи то їх нервова система влаштована по-особливому. Але лише знаю, скільки зусиль докладав Гейдар Алієвич, щоб примирити наших корифеїв -- диригента Ніязі, композиторів Кара Караєва і Фікрета Амірова. Кожен з них -- особистість, кожен не схожий на іншого. Але чогось не могли поділити між собою, хоча слави, таланту вистачало кожному.

Якось Ніязі посварився з Кара Караєвим і не захотів виконувати його музику. Так потім і пішло -- якщо в програмі концерту опинялися твори цього композитора, викликали для виконання іншого диригента, а останні номери програми йшли під орудою Ніязі.

Що тільки не робив Гейдар Алієвич! І телефонував кожному, і викликав -- всіх трьох і поодинці -- наших метрів на задушевні розмови, мирив: «Я прошу вас, не кидайте тінь на наше азербайджанське мистецтво». Вони приходили, кивали, погоджувалися, посміхалися, обіцяли дружити, виходили від Алієва разом і... розходилися в різні боки. Ці великі таланти не ладнали між собою, а він переживав. Розумів, що коли сваряться артисти середнього рангу, гаразд, хай, це їх справа. Але коли такі великі майстри... Це була вже загальна справа, престиж республіки...

У Гейдара Алієвича натура широка -- істинно східний розмах гостинності. Дотепер артисти з тих наших союзних республік, що були, згадують, як приймали їх в Азербайджані під час проведення декад культури і мистецтва: «Вже якщо і був у нас тоді в країні комунізм, то алієвський». Приїжджали інколи по двісті-триста чоловік, і всі вони були гостями Алієва: у готелях Баку для них були безкоштовними ікра, делікатеси...

Але Гейдар Алієвич не лише приймав гостей, але і сам був їх гостем: відвідував майже всі їхні концерти, спектаклі. І не просто відвідував, а готувався до зустрічей з артистами, щоб за кулісами, в антракті або після виступу розмовляти з ними їх професійною мовою, на рівних.

Свого часу Гейдар Алієвич дав слово Ніязі, що партійне керівництво республіки буде кожну останню п'ятницю місяця ходити на симфонічні концерти -- своєрідний лікнеп для підвищення культурного рівня. Слово Алієва -- закон, і ось для партійно-господарських керівників почалися «чорні п'ятниці». Ніязі і його оркестр виконували їм симфонії, фортепіанні і скрипкові концерти -- жодних оперет і пісеньок, лише класику. Треба було бачити цих осіб! Хтось з «потерпілих» назвав ці відвідини симфонічних концертів «катуванням», немов більшого покарання ним і придумати було неможливо. Так аж до від'їзду Гейдара Алієвича до Москви для роботи і продовжувалося -- бурчали, але слухали класичну музику.

-- Може, у кого-небудь душа мерзне від краси, -- говорив Алієв.

У нас з Тамарою була така традиція -- проводжати Гейдара Алієвича (коли він виїжджав з Москви) до Тули. Це години чотири потягом. За цей час в його вагоні накривали стіл. Гейдар Алієвич -- людина дуже зайнята, часу для звичайних зустрічей і розмов у нього немає, а тут виходила мимовільна дорожня пауза. І ми були відверті під стук коліс...

Їдемо ми до Тули, ведемо неспішну розмову. Гейдар Алієвич поскаржився на неміцність стосунків з «вірними колегами»: підводять і підводять самим несподіваним чином... Я візьми і скажи тоді:

--А ви підіть у відставку. Місяця на три... Тоді й поглянете, хто залишиться...

Так і вийшло... У Нахічевані Алієв очолив меджліс, а потім події розгорнулися так, що народ зажадав його повернення в Баку. Особи такого масштабу не можуть не повернутися.

Під час роботи в Москві Гейдар Алієвич пережив і особисте горе -- втратив дружину, Заріфу Азізовну. Була вона людиною чудовою. Мудра і весела, музично обдарована, добре грала на роялі. Любила підіграти чоловікові, коли він співав, -- у Гейдара Алієвича приємний тенор-баритон. Якось Гейдар Алієвич розповів мені про те, яким скромним було у них весілля. Після загсу він купив кілограм найдорожчих на ті часи цукерок «Ведмедик» -- це було все, що вони могли тоді собі дозволити. Прийшли додому і влаштували весільне чаювання. На дороге гуляння грошей у молодят не було... І ось Заріфи Азізовни не стало... Ми разом переживали це горе...

Ще в пору мого холостяцького життя Гейдар Алієвич часто говорив мені: «Тобі давно пора одружуватися! Поводишся погано». Річ у тому, що в Москві, де у мене не було свого житла, я спочатку мешкав в готелі «Росія». Коштувало це досить дорого, і тоді дядько Джамал запропонував мені: «Перебирайся в готель постпредства. Тут тобі буде дешевше». Дійсно, виявилося дешевше, та зате я був, по суті справи, під наглядом. Алієву, поза спиною дядька Джамала, докладали про мою поведінку: хто, коли до мене приходить, з ким я воджу дружбу, скільки ми випили, до якої години засиділися, коли мої гості розійшлися... Повідомляли про те, що хлопчик гусарить, погулює... Тому Гейдар Алієвич і умовляв мене одружуватися.
І ось прийшов час сказати йому: «Гейдаре Алієвичу, одружуюся!» Він обіцяв прийняти нас із Тамарою, привітати. Жили ми з нею тоді в готелі постпредства. Зібралися з друзями у нас за столом, але чекали запрошення до Гейдара Алієвича. Настав вечір, а його все не було. Я знав, що наступного дня Алієв повинен був виїжджати, і вирішив, що для зустрічі з нами у нього просто не вистачило часу. Тому ми дозволили собі погуляти до чотирьох ранку. Мій помічник, адміністратор нашого оркестру Фелікс о п'ятої ранку приніс хаш, і ми стали його їсти, щоб знайти нові сили. Раптом годин в дев'ять пролунав дзвінок. Чую суворий голос дядька Джамала:

-- Підготуйся, Гейдар Алієвич чекає вас з Тамарою у своєму кабінеті... Вдень він виїжджає.

-- Дядько, я зараз не дуже готовий. Тобто я, звичайно, готовий...

Дядько Джамал відразу все зрозумів, але обсмикнув мене, наказав негайно прийняти душ, пожувати чаю, щоб відбити запах часнику, цибулі й інших приправ, і виглядати «як огірочок».

Природно, я зміг виконати лише перші дві вказівки суворого дядька. Що ж до огірочка, то... В кращому разі я був схожий на маринований...

Прийшли ми в будівлю постпредства. Тамара залишилася в приймальні, а я як міг бадьоро пішов першим в кабінет до Алієва. Він поглянув на мене із здивуванням:

-- Що це у тебе з обличчям?

-- Я, Гейдаре Алієвичу, дружину до хашу привчав...

-- Ну що ж... Поздоровляю вас від щирого серця. А посидіти, якщо хочете, можемо в поїзді -- прокотитеся зі мною до Тули. Тоді вже і тости будуть, і «гірко». А водій за вами поїде туди...

Проїхалися ми тоді з вітерцем. Це був справжній весільний поїзд: хороший стіл, незвичайна, але дуже мила обстановка... Так з легкої руки Гейдара Алієвича ми з Тамарою і мчимося по життю на своєму поїзді ось вже чверть століття...

-- У мене у зв'язку з цим виникла ідея. Треба чимось Леоніда Ілліча порадувати. Я тут в Болгарії, на Золотих пісках, чув, що їх популярний співак Еміл Дімітров написав пісню і присвятив її Тодору Живкову. Ти не зміг би написати хорошу пісню на честь приїзду Леоніда Ілліча?

-- Гейдаре Алієвичу, зі мною такого ще не було. У мене маса шанувальників. Вони мене поважають за те, що я в житті не заспівав жодного слова, де славиться партія, а вже тим більше хтось особисто з наших вождів. Чи не вважатимуть, що я опустився до підлабузництва до Брежнєва? Краще я вам, близькій мені людині, присвячу пісню «Азербайджан».

-- Ні, мені незручно приймати твій дарунок, а ось Брежнєва треба зустріти піснею. Я розумів, що не зможу ні відрадити, ні переконати Гейдара Алієвича. Він, може, трохи і поступиться, але загалом і в цілому ніколи. Що мені залишалося? Обіцяв подумати. Зателефонував до Москви Роберту Рождєствєнському, розповів йому все, запитав: -- Що робитимемо? Завдання для мене непосильне...Може, просто написати пісню на зразок нашої «Урочистої»? Там ні слова немає про уряд - просто широка пісня про батьківщину... А Роберт так спокійно:

-- Добре, старий, подумаю...

Сів за рояль, тема начебто з'явилася. Зазвичай я не можу довго корпіти над музикою -- або відразу виходить, або ніяк. А тут начебто вийшло. Телефоную знову до Москви, награв Роберту. Сказав:

-- Можна показувати Алієву. Звичайно, пісня ще не готова, але вже є про що говорити. У розмові з Гейдаром Алієвичем я розповів, що ми домовилися з Робертом Рождєствєнським написати пісню про країну, про людей, тобто не про когось особисто, а узагальнено. Нагадав про «Урочисту пісню»:

-- Ось, якби в такому стилі і дусі...

-- А я, Мусліме, і не просив, щоб пісня була особисто про товариша Брежнєва. Більш того, її піднесуть Леоніду Іллічу колективно наші діячі культури. Коли ти її заспіваєш, то Ніязі, Рашид Бейбутов, Лютфіяр Іманов і ти урочисто вручите пісню. Ми і оформимо все відповідно -- папір з глянцем, шкіряна тека... Старому буде приємно...

Гейдар Алієвич запросив Роберта Рождєствєнського приїхати з родиною в Баку. Ми зустрілися, добре посиділи. Я планував, що у нас з Робертом буде час і відпочити, і попрацювати. Яке там! Вже вранці несподівано пролунав дзвінок помічника Алієва:

- Гейдар Алієвич чекає вас на дачі.

- У мене виразка розігралася, болить...

-- Виразка моя дійсно інколи давала про себе знати. Але тоді я думав про інше: негоже другий раз бути перед світлі очі Гейдара Алієвича з таким пом'ятим обличчям. Але помічник вдавав, немов він не чув нічого:

-- Будьте люб'язні о такій-то прибудьте разом з Робертом Івановичем і його дружиною.

Я ще раз спробував випросити у помічника відстрочення хоч би на день, щоб увійти до форми. Помічник обіцяв передати все Алієву, потім передзвонив:

-- Гейдар Алієвич сказав: «Хай приїжджає, ми йому вилікуємо його виразку».

Річ у тому, що разом з нами на дачу був запрошений і Ніязі, який повинен був диригувати під час виконання нашої пісні, так що відкладати поїздку туди було не можна. Роберт з Аллою поїхали в одній машині, а ми з Ніязі в іншій. По дорозі я став говорити йому про своє погане самопочуття: напередодні засиділися запівніч, спали мало, відпочити не встигли, вигляд відповідний... І серце чогось затиснуло... В Ніязі на всі випадки була відповідь: «Ти носом вдихай, а ротом видихай». Тобто дихай правильно, як радять лікарки...

Гейдар Алієвич як гостинний господар зустрів нас біля входу:

-- Ну, як твоя виразка?

-- Нічого...

-- Зараз вилікуємо.

Перед обідом Гейдар Алієвич завжди пропонував аперитив, в основному віскі. Це йому порекомендували в якійсь жаркій країні: віскі від жари допомагає не гірше за зелений чай, пори відкриває, є чим дихати.

Сіли за стіл. А я не те що пити, я бачити це не можу після вчорашнього нашого гуляння. Мені не хотілося, щоб всі помітили на моєму обличчі цю міну відрази, - тоді стане ясно, що справа не у виразці, а зовсім в іншому. Я знайшов момент, коли всі були зайняті розмовою і начебто не звертали уваги на мене, і під шумок підтримав компанію. Мені здавалося, що я зробив це непомітно для інших. Гейдар Алієвич в цей час розмовляв з Робертом, обернувшись до нього. Але виявилось, що він все бачив бічним зором, і запитав з хитрющою усмішкою:

-- Ну як, полегшало?

-- Полегшало.

-- Ось бачиш. Віскі від всього на світі лікує. І від виразки теж... Заговорили про нашу майбутню пісню. Роберт прочитав вірші, написані ще в Москві, коли я по телефону награв йому мою мелодію. Алієв уважно слухав, а потім сказав:

-- Що ж це ви, хлопці, робите? Так, не треба особисто про товариша Брежнєва, але ви навіть країну не вказуєте! Де вся ця краса і привілля? У якій країні?

Роберт, не змигнувши оком, тут же замінив «весняну країну» на «Радянську країну». Гейдар Алієвич згідно кивнув:

-- Ну ось, тепер зовсім інша справа...

Ніязі взявся оркеструвати наше творіння. У нього були свої аранжувальники, яких він цінував і партитури яких любив.

І ось в Баку приїхав Леонід Ілліч Брежнєв. На концерті я, природно, співав «Малу Землю» Олександри Пахмутової. Ця пісня мені завжди подобалася, як би її зараз не критикували. Там немає нічого про Брежнєва, там про солдатський подвиг, який був і який увійшов до історії Великої Вітчизняної війни. Що б там не говорили, але подвиг не перестав бути подвигом, а загиблі герої не перестали бути героями.

Під час виконання пісні «Мала Земля» на екрані в глибині сцени йшли документальні кадри воєнної кінохроніки. Показали і молодого Брежнєва на якомусь військовому катері... Звичайно, спогади про воєнні роки і пісня, що звучала, зворушили немолодого вже Генерального секретаря і його соратників. Першим заплакав Черненко, за ним сам Брежнєв. Потім стали витирати сльози інші...

Зрозуміло, що після такого сильного переживання наше з Робертом творіння було сприйняте в залі просто як хороша патріотична пісня: воно не вписалося в той емоційний настрій, в якому знаходилися Брежнєв і його оточення. Генсек навіть не зрозумів, що пісня присвячена йому, коли наша четвірка діячів культури її підносила. Я подав Леоніду Іллічу розкішно зроблений клавір -- на веленевому папері із золотим тисненням, у шкіряній теці. Брежнєв подумав, що у нього хочуть узяти автограф і поліз за ручкою. Алієв зрозумів цей жест, кивнув, і частину столу тут же звільнили. Брежнєв сів і поставив свій підпис...

Я пошепки запитав Гейдара Алієвича:

-- Що ж робити?

-- А нічого. Тобі підписали -- ти й бери на добру пам'ять. Не кожен же день таке буває. А Леоніду Іллічу ми вручимо такий самий дублікат, ми його передбачили на всяк випадок. У літаку я його йому і передам.

Брежнєв слухав мене і раніше, в Німеччині, де я опинився в той раз тому, що він повинен був приїхати туди з візитом. Спочатку я не зрозумів, навіщо мене несподівано включили у велику (до речі, дуже сильну) групу артистів, які виїжджали, щоб обслуговувати наші війська в НДР. Потім вже стало ясно, що мене відправили туди, щоб я на всяк випадок був ближче до Берліна: а раптом Брежнєв і Алієв, який супроводжував його в тій поїздці, захочуть на концерті почути Магомаєва, а він тут, під рукою.

Наша група дала концерти в трьох містах. На зароблені гроші я вирішив купити великий столовий сервіз. Це фарфорове диво під назвою «Мадонна» мені упакували у величезних розмірів коробку. І ось тепер, коли мене викликали до Берліна, що зі всім цим робити? Не тягнути ж з собою? Виручила Ольга Воронець, яка узяла на себе мою проблему: «Мусліме, я для тебе зроблю це». Такий мужній вчинок красивої жінки я не забуду ніколи...

У Берліні вже готували невеликий концерт. Хтось з артистів приїхав спеціально з Москви, когось узяли з нашої групи... Що саме я співав тоді, вже не пам'ятаю, але одну пісню я повинен був виконати обов'язково -- це італійська партизанська пісня «Белла, чао», про яку мене заздалегідь попросили. Ця пісня дуже подобалася Брежнєву.

Вперше він почув її в Кремлівському Палаці з'їздів на концерті, який влаштовувався з приводу чергового висунення його кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР. Я співав, а весь величезний зал став мені подплескувати, тому що саме це з безпосередністю робив Леонід Ілліч. Потім це стало у нього мало не звичкою. У Берліні, коли оголосили «Белла, чао», я побачив, як Брежнєв, що сидів у першому ряду, нахилився до Алієва і показує йому: мовляв, зараз працюватимемо, плескатимемо. І дійсно, Леонід Ілліч відплескував голосніше за всіх. Так і повелося: якщо в залі опинявся Брежнєв, то при виконанні «Белла, чао» мені вже було не обійтися без обов'язкових плескань...

До речі, коли б не прихильність до мене Леоніда Ілліча Брежнєва і Гейдара Алієвича Алієва, я б у своїх тридцять з невеликим не отримав звання народного артиста СРСР. Подав мене до звання Азербайджан, але роки два-три справа не просувалася: у мене виявилося багато недоброзичливців, в основному серед чиновників середнього рівня. Прості слухачі мене любили, у «верхах» мені теж симпатизували, а ось в Міністерстві культури серед чиновників любов'ю я не користувався. Можливо, і заздрість тут позначалася, і незалежність мого характеру (і до цього дня мене марно тримають за гордія), і моя тодішня молодість була багатьом соліднішим артистам упоперек горла. Вони вважали, що у них більше заслуг для здобуття високого звання... Отже, чиновники стали стіною.

Я зрозумів одну хитрість: чиновник відмовляє до тих пір, поки йому не накаже інстанція, вище за яку нічого не немає. Розумів це і Гейдар Алієвич. При зустрічі з Брежнєвим він сказав: «Мусліму Магомаєву не дають звання народного артиста, тягнуть вже який рік». Наступного дня все було підписано...

Значно пізніше Алієв хотів було посприяти мені і із здобуттям Ленінської премії, але Брежнєв на цей час помер. Пам'ятаю, на початку листопада 1982 року я перебував в Баку, коли мені зателефонував заступник міністра культури Кухарський. Він передав прохання Брежнєва виступити на святковому концерті на честь 7 листопада. Я був нездоровий і відмовився, передавши при цьому привіт Леоніду Іллічу. Наступного дня Кухарський знову зателефонував: «Леоніду Іллічу передали, що ви не зможете виступити через хворобу. Він побажав вам швидкого одужання». А за три дні після святкування Брежнєва не стало...

Не отримав я і Державної премії. Спочатку все йшло як заведено. Я заспівав перед комісією, всі були впевнені, що премія у мене в кишені. Поїхав в Баку, займався там своїми справами. Раптом дзвінок з Москви: Пахмутова повідомила, що в комітеті з премій в останню мить виникли складнощі, можуть «прокотити». У Олександри Миколаївни чудова інтуїція: дійсно, мене прокотили. Можу, правда, задовольнитися тим, що «постраждав» я через те, що премію дали Юрієві Башмету, музикантові безумовно великому. Хоча, відверто кажучи, були в списку кандидатури, які могли б і потіснитися. Коли я розповів про це Гейдару Алієвичу (він тоді був вже перший заступник голови Радміну СРСР), він мене покартав:

-- Чому ти раніше не зателефонував мені до Москви?

Мені хотілося, щоб все було, як годиться. Сказали заповнити документи -- заповнив, сказали заспівати -- заспівав. На програму «Мої улюблені мелодії» були хороші рецензії. Інокентій Михайлович Смоктуновський написав яскраву статтю... Ніхто не сумнівався. Чому я повинен був вас турбувати? Навіщо давати зайвий привід для злих язиків: мов, знову його підтримує папа.

Якщо чесно, я навіть не образився на жюрі, на комітет з премій. Ображатися було ні на кого: ображатися на них -- марно, ображатися на себе -- безглуздо. Спочатку я просто по-людськи розсердився, а за тиждень і це схлинуло -- забув, як і не було. А потім -- були вже 80-і роки, перебудовний злам -- це виявилося далеко не головним в житті: всі ці звання, регалії, преміальна метушня... Розпався Радянський Союз, і ми, артисти, відчули себе погано. Раніше всі наші республіки були для нас як один дім, як одна сцена. Тепер же, в'їжджаючи до свого рідного Азербайджану, до гостинної Білорусі або до улюбленої України, мені доводиться заповнювати декларацію... Я себе як народного артиста СРСР прошу оголошувати лише зараз -- країни немає, а звання залишилося. А коли країна була, я говорив ведучим програму: «Оголосите просто -- Муслім Магомаєв».