Москва Видавництво

Я побував в Ізраїлі з гастролями першим з радянських артистів ще тоді, коли у нас не було дипломатичних відносин на рівні посольств. Поїздка була організована по лінії Держконцерту, але опікала нас компартія Ізраїлю: доводилося спілкуватися з цими товаришами, які рекомендували нам, що і де треба відвідати.

З моїм другом, чудовим піаністом Фархадом Бадалбейлі (нині він ректор Азербайджанської державної консерваторії) ми прилетіли до Ізраїлю того ж дня, коли там зустрічали Натана Щаранського: пам'ятаю, що народу на аеродромі зібралося дуже багато, але не з приводу нашого приїзду...

Одне з вражень, що неприємно вразили мене, були відвідини Назарета. Ні, благословенне місто тут ні при чому, вся справа була в його тодішньому мерові, комуністі-арабі. Під час прийому цей градоначальник явно перебрав, тобто напився так, що гірше не буває. І став вимагати: «Ти співак, і всі хочуть, щоб ти співав». Мабуть, він вирішив, що якщо місцеві комуністи взяли участь в організації наших гастролей, то я маю бути іграшкою в їх руках. Я вже згадував, що терпіти не можу застільного співу. Правда, бувають ситуації, коли треба співати. Тут якраз такий випадок -- мер вчепився, не відв'яжеться. Тоді я вирішив схитрувати, сказавши, що без акомпанементу не співаю. Хитрість не удалася, тому що мер наказав притягнути синтезатор. Я длубався у клавішах: «Не зможу на нім грати -- клавіші западають... Ось якби був рояль...» Я прекрасно розумів, що рояля їм зараз не дістати...

Загалом, абияк удалося відкрутитися. Мер, від засмучення, що не удалося змусити мене співати, ще більше почав налягати на гарячливе. Увійшовши до політично-комуністичного азарту, він став кричати щось начеб: «Хай живе Радянський Союз, а Сполучені Штати геть! І всіх американців... туди-то і туди-то! І добре, що впав цей їх «Челенджер»!.. Нехай американські кораблі б'ються, а радянські «Союзи» хай собі борознять простори Всесвіту...»

Я не витримав, встав і пішов з прийому. Не тому, що я образився за американців, а тому, що хамство повинне мати межу. Навіщо я це зробив? Такий у мене характер. Напевно, не повинен був я так тоді поступати -- адже я був не у себе вдома, а в гостях. Але все одно -- грюкнув дверима...

Наступного дня в секретаріаті компартії Ізраїлю стали з'ясовувати, що сталося. Я сказав, що нічого особливого, якщо не вважати, що мер пив, примушував мене співати, а потім безмежно грубіянив. А я всього цього не люблю. «Гаразд, це все матеріальний бік справи, а уявіть собі, що коїлося в моїй душі: у Святому місті чути і бачити таке? Або у вас тут, товариші, зовсім без віри обходяться?»

Моя ізраїльська публіка дихала Одесою, Києвом або Дніпропетровськом. Знайомі всі особи -- немов я їх десь вже зустрічав. А вже вони-то мене точно бачили. Я виходив на сцену:

-- Здрастуйте, дорогі друзі. Кажуть, що зараз у Магомаєва в країні шанувальників зменшилося. Можливо. Адже багато тепер тут, в Ізраїлі...

Потім вже не треба було нічого говорити -- далі були просто музика і сльози... Ізраїль. Святі місця. Змішання культур і релігій. Враження казкового сну...

Водив нас по Святих місцях заступник глави російської церкви в Єрусалимі... Зустріч зі Святими місцями залишає несподіване враження: начебто б ти все бачиш і сприймаєш у тривимірному просторі. Звичайно, спочатку мимоволі порівнюєш те, що вже знаєш -- з біблійних джерел, із книг і фільмів, по великих полотнах художників. І відразу починаєш розуміти, що враження зовсім інше, що все, що ти знав раніше, вже не має значення -- ти все бачиш заново. Адже недарма кажуть: краще один раз побачити. А потім включається четвертий вимір, зір душі, у якого інша, не зовнішня пам'ять.

Мої друзі розповідали, що щось подібне траплялося з ними в монастирях. Вони начебто все бачать, чують, запам'ятовують у деталях прикмети обителі, але потім -- як у тумані. Подібні, відмічені Богом місця будять в людині внутрішнє споглядання, і вже звичайні деталі, прикмети реальні не западають в душу так сильно, як це відчуття дива, загадки, чогось потаєного...

Відвідали ми й мечеть, що розташована на тому місці, звідки Магомет піднісся до Бога. Там зберігається святиня -- килимок, на якому молився пророк. Фархад Бадалбейлі, побачивши цей килимок, кинувся до нього, упав на коліна й став молитися. Місцеві охоронці відразу ж опинилися поруч: килимок -- це реліквія, до нього не можна доторкатися. Перекладачеві довелося пояснювати: «Вибачте йому, він такий віруючий мусульманин, що не міг стриматися». Потім я «підчепив» Фархада: «Ти ж партійний, що ж ти?..» -- «Всі ми в душі все одно віримо в Бога».

Не буду більше про свої враження. Слова мало про що говорять.

Другий раз ми поїхали туди з Тамарою. У цій поїздці з нами стався дивний, майже містичний випадок.

Наш улюблений собачка Чарлік, любитель погризти Тамарини прикраси, пошкодив і її натільний хрестик, трохи погнув. Перед від'їздом я сказав їй, що не треба брати цей хрестик, краще узяти з собою інший. Але Тамара вирішила не міняти його. І ось коли в Єрусалимі ми зійшли до Труни Господньої, Тамара для освячення поклала (як там зазвичай роблять всі) на нього свій хрестик, потім узяла його в руки і побачила, що він тріснув. То хіба це не містика? Адже хрестик був твердий, лише трохи пом'ятий собачкою, не прокушений... Що за невідома сила, енергетика витає над цими місцями? Неспроста мільйони людей тягнуться сюди, в Землю Обітовану...
Я пишаюся тим, що в нас були дружні стосунки з Патріархом Всея Русі Пимоном. Що б про нього не говорили, як би не оцінювали -- служити йому випало у важкі часи. Церква, формально відділена від держави, була під невсипущим контролем і партапарату, і КДБ.
Пимон благословив мене. І з того часу не раз удостоював честі бути у нашому домі.

Мене хвилювала одна делікатна річ. За природним корінням я мусульманин. Я запитав Патріарха Пимона:

-- Чи не бентежить Вас моя інша релігійна приналежність?

Він відповів прямо:

-- Зовсім не бентежить. Всі ми -- діти Бога. Всі...

Ми теж бували у нього у гостях і в Москві, і в Лаврі. Одного разу, коли Його Святейшество запросив нас в Троїце-Сергієву Лавру, ми стали свідками однієї розмови.

Запрошення було прислане заздалегідь, і ми приїхали якраз того дня, коли оголосили про смерть Костянтина Устиновича Черненка. Ми сиділи вже в кабінеті Патріарха, коли пролунав дзвінок з Кремля: просили по-християнському згадати померлого Генерального секретаря.

Здивовані, запитали:

-- А що, такі замовлення звідти лише зараз стали надходити?

-- Ні, так було завжди. І коли помер Брежнєв, теж телефонували...

Можливо, це робилося на прохання родини, а можливо, і самі головні комуністи-атеїсти у глибині душі все одно тягнулися до Бога...

Пам'ять про Патріарха Пимона для нас з Тамарою священна. Нас і зараз не забуває Московська патріархія -- запрошує на свята. Спасибі їм за це. Згадую одне свято Різдва. Ми приїхали до залу «Росія». Нас запитали перед концертом:

-- Що б ви хотіли заспівати?

Нам хотілося виконати світлу різдвяну пісню «Тиха ніч» («Silent Night»). У нас є прекрасний запис цієї пісні, вона не одного разу звучала по телебаченню. Тому ми вважали, що ця відома усьому християнському світові пісня була б дуже до місця. Але нам сказали:

-- Вибачте, це католицька пісня.

А яка різниця? Адже пісня ця про Христа...

У Сполучені Штати я приїхав на гастролі по лінії Держконцерту, наскільки мені відомо, першим з радянських естрадних артистів. Я узяв із собою невеликий інструментальний склад з чотирьох чоловік, а учасником і ведучим програми запросив Володимира Вінокура. У Радянському Союзі він тоді вже «набирав оберти», а в Штатах його ніхто не знав. Бути з ним в одній поїздці -- задоволення: Володя прекрасний попутник і хороший друг.

Імпресаріо наших гастролей був нині відомий Виктор Шульман, у минулому співак. Прилетіли ми за декілька днів до початку концертів, щоб був час адаптуватися через велику різницю у часі. На ці дні Шульман поселив нас у себе, заощадивши таким чином на готелі. Гастролювали ми по великих містах -- в Нью-Йорку, Чикаго, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі, -- там, де жили вже немало російських емігрантів і першої, і другої, і третьої, вже нашого часу, хвилі. Зали були різними, але найбільшим був, звичайно, нью-йоркський «Медісон Сквер Гарден».

Я виходив на сцену зі своїм звичайним привітанням: «Здрастуйте, дорогі друзі...» Спочатку для публіки це був свого роду шок. Деякі починали плакати від цих таких звичайних слів: для них було несподіваним це моє вітання. Справа в тому, що емігрантів з Радянського Союзу вважали тоді ледве чи не зрадниками Батьківщини. Тому наших артистів попередили, щоб цуралися їх. Той же Віктор Шульман говорив своїм знайомим: «Не здумайте вести Магомаєва на Брайтон, там його відразу атакують його шанувальники, вихідці із Союзу». Так що наші артисти трималися подалі від колишніх своїх співвітчизників. І раптом виходить на сцену Магомаєв і називає їх дорогими друзями. Але те моє звернення було природнім, мимовільним -- я його не програмував заздалегідь. Теплота відносин на тих наших концертах була дивною…

Опинився в Америці й ще один наш знайомий -- Юхим Шубенцов. Юхим -- екстрасенс. Першою з ним познайомилася Тамара -- у себе в поліклініці Великого театру. Вона прийшла на прийом до своєї лікарки, де в цей час знаходився Юхим. Прямо у кабінеті він «зняв» головні болі у іншої лікарки -- жінки-ларинголога. У той час в її будинку йшов ремонт, і вона, мабуть, надихалася запахом фарби і лаку, чому у неї і почалися головні болі, що продовжувалися декілька днів. Лікарки не могли їй нічим допомогти, а Юхим зробив це миттєво.

Здивована, Тамара попросила Юхима тут же спробувати допомогти і їй: у неї тоді були ускладнення з трахеєю і в'язками. Юхим став робити свої паси, і Тамара відразу відчула, що їй легко співати. Результат хоч і був у наявності, але все одно повірити у все це було важко. У той час ми лише чули про Джуну, про її майже надприродні здібності, але щоб ось так побачити перед собою людину, що теж володіє чимось подібним...

Тамара запросила Юхима до нас у гості. Буваючи у нас удома, він продовжував приголомшувати нас своїми здібностями. Наприклад, коли йому дали в руки фотографію дядька Джамала, природно, не кажучи, хто це, він відразу сказав, що ця людина вже померла, і померла від інсульту... Потім ми подали йому ноти однієї пісні, які лежали в щільній шкіряній теці. Юхим поводив над текою рукою і прочитав назву пісні: «Життя моє -- моя Батьківщина».

Але остаточно я увірував у Юхима Шубенцова після такого випадку. У нас удома він «знімав» тиск в одного з наших друзів -- музиканта Бориса Афанасьєва. Борис сидів в кріслі, Юхим -- напроти нього, а я опинився як би за спиною Бориса. Мабуть, коли Юхим «знімав» у нашого друга тиск, дія його енергетичного поля спроектувалася на мене. Борису стало легко, а у мене до вечора теж знизився тиск, який до цього був нормальним. Поміряли -- 80/40. Нижче нікуди. Я так погано себе почував, що довелося лягти в постіль.

Тамара терміново зателефонувала Юхиму, розповіла, що зі мною відбувається. Закінчилося тим, що він попросив мене узяти слухалку, щось там сказав, можливо, щось і зробив на відстані -- і мій тиск прийшов до норми.

Зате в іншому випадку Юхиму не удалося зі мною нічого зробити. Він запропонував Тамарі, яка до цього трохи палила, відучити її від цієї звички. Подробиці його маніпуляцій наводити тут не має сенсу, важливо лише, що після цього Тамара навіть не може дивитися на цигарки і не виносить запаху диму.

Я ж палив і палю дуже багато. Юхим запропонував і у мене викликати стійку відразу до тютюну. Але у нього нічого не вийшло: на відміну від Тамари я не піддаюся навіюванню. Юхим так і сказав мені, що моє енергетичне поле дорівнює за силою його полю, і тому він відчуває мій опір і не може його здолати...

Тепер Юхим Шубенцов відучує від паління американців...

Мені довелося не раз відвідувати Сполучені Штати і у зв'язку з роботою над книгою про Маріо Ланца. Тепер, коли книга написана і видана і всі труднощі позаду, можна пригадати про те, скільки всього було на її дорозі. У нас в країні матеріалів для книги про Маріо Ланца було явно недостатньо. Колись, ще до свого стажування в Італії, я зміг прочитати лише невелику перекладену книжечку про нього, яку мені дав Володимир Атлантов. Читав я також рідкі публікації про цього співака, що з'являлися у нас. Але повної картини життя великого Ланца, якого Артуро Тосканіні назвав найбільшим голосом XX століття, у мене поки ще не було. Зате коли я на радіо провів цикл з п'яти передач, присвячених творчості Маріо Ланца, і поділився із слухачами своїми планами написати книгу про нього, на це відгукнулися немало безкорисливих помічників. Вони надали мені різні матеріали, які б я міг використовувати в своїй роботі.

Серед тих, хто допоміг мені, був і мій швейцарський брат Кемал, про якого я вже не раз із вдячністю говорив на сторінках цих спогадів. Завдяки ньому сталі можливі мої поїздки в Сполучені Штати для збору матеріалів. З особливою вдячністю згадую Вінсента Де Фіні з Філадельфії, одного з відданих шанувальників і охоронців пам'яті про Маріо Ланца. Сам Вінсент з простих роботяг: його справою була нічна робота -- розвозити по кіосках газети і журнали. Хоча він типовий італієць, але вже «американського розливу», його італійська мова залишала бажати кращого: я, обізнаний у мові, розумів містера Де Фіні насилу.

Він запросив мене до себе, і я був уражений виглядом його квартири: якісь блискучі брязкальця, статуеточки... Справжня красива барахолка... Але коли я побачив, скільки їм зібрано матеріалів, пов'язаних з ім'ям Ланца, то зрозумів, що в цього роботяги явний дар колекціонера-дослідника. Його захоплення перекривало невитіюватість його основного заняття. Де Фіні показував мені атрибути одягу свого кумира: ось в цьому піджаку Маріо знявся в такому-то голлівудському фільмі, ось ця шляпа-борсоліно з «Серенади великої любові», а ця розкішна краватка з фільму «Великий Карузо»... Все це коштувало колекціонерові чималих грошей: адже речі знаменитих людей, як правило, купуються на аукціонах...

А диски із записом голосу Ланца! Вінсент збирає їх по всьому світу. Він дуже зрадів платівкам, виданим в Радянському Союзі, які я йому подарував. Я вирішив піднести йому і ті платівки Ланца, які купив свого часу в Італії. Вони дуже здивували Вінсента -- їх в його колекції чомусь не було. А ще я побачив афіші, фотографії...

Вінсент Де Фіні показував мені все це своє багатство і віялом розкладав на підлозі. Картина була значна, навіть з якоюсь долею містики: на нас в тисячу обличч і очей дивився великий тенор у різних своїх обличчях і одягаються. Ось він зовсім юний, ось красень-чоловік у військовій формі, ось джентльмен в смокінгу, ось в пишному вбранні героя-коханця, ось в сорочці-апаш поряд з чарівною кінозіркою Зазою Габор. А ось він в спортивній формі і боксерських рукавичках в агресивній наступальній позі; ось на концертній сцені, а ось удома, буля каміна... Маріо наодинці і Маріо в оточенні своїх чарівних дітей, матері і дружини, батька і діда...

На нас в тысячу лиц и глаз смотрел великий тенорв разных своих обличчях и одеждах

Я був заворожений побаченим. Але мене тут же узяв острах -- скільки ж я повинен буду викласти грошей, щоб придбати хоч щось з цієї колекційної розкоші? Хоч би щось...

Але наша загальна любов до великого співака спростила справу. Вінсент, мила людина, подарував мені достатньо фотографій, та до того ж дав можливість переписати ті фільми з Маріо Ланца, яких не було в нашому прокаті, і телеінтерв'ю, і кіношоу за його участю...
У 1989 році ми з Тамарою отримали запрошення від Вінсента Де Фіні взяти участь в щорічному вечорі, присвяченому пам'яті співака (Ланца помер 7 жовтня 1959 року). Ці жовтневі «траурні бали» (таке ось незвичайне поєднання) організовують Філадельфійське і Британське суспільства (окрім них в світі існує більше десяти інших суспільств Маріо Ланца). Вони об'єднують свої зусилля, шукають спонсорів, але вечір проходить у Філадельфії, на батьківщині Ланца, де існує і його музей.

Нас урочисто представили шанувальникам і близьким великого співака, оголосили про наш виступ. Зустріли нас незвичайно радісно -- вперше за 30 років після смерті Ланца у вечері його пам'яті брали участь артисти з далекого Радянського Союзу.

Тоді ми і познайомилися з дивними дітьми Маріо Ланца, що дуже нагадують батька, з його багатолітнім другом Тері Робінсоном, у минулому чемпіоном з боксу і переможцем конкурсу чоловічої краси в Нью-Йорку, «Містером Нью-Йорк-ситі». Після смерті Маріо і його вдови Бетті Тері виховував їх дітей -- двох дочок і двох синів. Звичайно, роки беруть своє, але і через стільки років у цій людині ще зберігалася і минула сила, і благородна краса. Скільки душевних сил витратив Тері, прагнучи уберегти друга від усіх його недуг! Але, на жаль, від долі не убережеш.

Тамара, російська співачка, вирішила проте заспівати італійські пісні. Як я розумію, на честь історичної батьківщини нашого загального кумира. Я теж, з тих же міркувань, зупинився на пісні «Повернися в Сорренто». Аплодували нам дружно, гаряче. Але справжній обвал стався пізніше, коли я «видав» публіці нашу, російську «Вздовж по Пітерській». Родина Ланца встала. Мене не хотіли відпускати. Мені було, звичайно, приємно, але й незручно: не пристало якось у ці дні пам'яті Маріо Ланца козиряти своїм співом... І все-таки мене змусили співати ще й ще.

Італійцям, звичайно, лестить, що артисти з Радянського Союзу співають їх пісні не гірше за земляків. Але не менше сердечно вони слухають і приймають те, чим багаті інші народи.

Американським шанувальникам співака я подарував наш альбом із записами голосу Ланца, який сам уклав і забезпечив коментарями, невеликими розповідями зі своєї майбутньої книги, пов'язаними з тими або іншими подіями його життя. Ми домовилися незабаром зустрітися з дітьми Ланца і Тері Робінсоном вже в Лос-Анджелесі, де вони живуть.

-- А ти пам'ятаєш мене? Я був сусідом твого друга Гени Козловського.

-- Ви мені вибачте, Валерію, але я вас не пам'ятаю. Ми, напевно, тоді у Гени були не дуже тверезими...

-- Просто одного разу я зайшов до сусіда, а ти якраз там сидів. Ми тоді познайомилися, посиділи добре...

-- Чого ж ви ще раз не зайшли? Тоді б я вас запам'ятав.

Пожартували, почали згадувати старе життя, інших наших спільних знайомих. Потім я обережно запитав:

-- А ви що тут робите? -- І руками показую, що кручу кермо автомобіля.

-- Ні, у мене фірма, а у дружини Марини медичний бізнес.

От так справи! А я його за таксиста прийняв Валерій запросив мене в гості того вечора ж. Прекрасний будинок, басейн, чарівний вигляд на Лос-Анджелес. «Нічого собі, -- подумав я, -- медичний бізнес! Так, здоров'я в Штатах дорогого коштує».

Потім була відмінна вечеря. Після чарки-іншої я сказав господареві:

-- Тобі не соромно? Такий будинок і без рояля. Його б геть у той кут поставити. Адже порожній зовсім. Розумію, що американці обожнюють білі стіни, на які можна приліпити яку-небудь абстрактну картину... Але краще, щоб там стояв рояль. І не просто рояль, а білий.

Валерій посміхнувся моєму жарту, кивнув: білий так білий. Але коли я наступного разу приїхав до Лос-Анджелеса, в кутку вже дійсно красувався білий рояль. І мені прийшлося не просто «вкушать яства», розмовляти з друзями, але й співати -- оновлювати покупку...

Під цей білий рояль ми співали з Тамарою. Того вечора Валерій Кейсін запросив до свого дому майже не все бакинсько-лосанджелеське земляцтво. Після того як ми заспівали, я запитав:

-- Ну а ви, недавні радянські товариші, у якому виді художньої самодіяльності порадуєте земляків?

І ось ці бакинські американці або американські бакинці стали читати вірші. Причому такі хороші, такі рідкі, котрі я, до мого сорому, жодного разу не чув. Вірші звучали, а я думав: «Що гроші, що бізнес? Багатство може багато що, але, мабуть, не все йому підвладно». Частинка душі все одно залишається там, в неповоротному, і постійно нагадує про далеку тепер Батьківщину.

Ми незрідка говоримо про почуття Батьківщини, міркуємо про це непросте і не завжди з'ясовне поняття. А тут в будинку багатого бізнесмена, що знайшов в Штатах своє місце, я раптом побачив своїми очима, що таке туга по Батьківщині. Просто треба було чути, як ці бакинці читали свої улюблені вірші. Я людина не сентиментальна, але в ці хвилини зворушився.

Бог ним суддя -- тим, хто покидає рідну землю. Людина -- вільний птах, та і від добра добра не шукають. Але як би не склалося їх життя на чужині, гіркий присмак ностальгії буде з ними завжди. Бакинці-іммігранти не квапляться виряджатися під американців. Мої земляки залишаються відданими рідній землі. Так, вони залишили її, але, повірте, виїхали через серйозні обставини. І ось тепер тримаються дружною групою. Не просто як колишні радянські, а саме як земляки-бакинці. Тому що Баку -- не просто місто, а стан душі, особливий стиль життя. Бакинці -- це люди без національності. Ні, вони можуть бути по народженню і росіянами, і азербайджанцями, і євреями, і вірменами, і татарами -- ким завгодно. Але всі вони одна нація, один народ -- вони бакинці. Це особливе плем'я. Він -- бакинець, і цим все сказано...

Ось завдяки бакинцеві Валерію Хассіну-Кейсіну і був влаштований прекрасний вечір в російському ресторані в Лос-Анджелесі, на який ми запросили сім'ю Маріо Ланца. Звичайно, так можна сказати вельми умовно, бо сім'я великого співака розсіяна по Америці. На жаль, один з синів Маріо Ланца, Марк, помер, як і його батько, у віці тридцяти семи років (говорять, Марк зловживав наркотиками). Іншого сина Ланца, Деймонда, на зустрічі не було. Приїхала молодша дочка Маріо, Еліса, з чоловіком, мила жінка, з прекрасною зовнішністю, скромна, тактовна. Був і Тері Робінсон, все ще бадьорий і життєлюбний джентльмен.

Тері Робінсона я запросив приїхати до нас в країну, але, на жаль, ця поїздка не відбулася. Дружина Тері, колишня балерина, після автомобільної катастрофи стала інвалідом і могла пересуватися лише в колясці. Без неї він їхати не хотів. А з нею... Адже у нас ніде -- ні в транспорті, ні в театрах, ні в ресторанах -- немає спеціальних пристосувань, щоб інваліди у своїх колясках могли відчувати себе спокійно і зручно. А Тері навіть уявити собі не міг, що піде, наприклад, у Великий театр без дружини, яку він як і раніше обожнює.

Зате Вінсент Де Фіні приїжджав до Москви на моє запрошення. Ми показували йому пам'ятки столиці, водили у Великий театр. Він попросив відвести його в наші магазини. Зайшли з ним в один з кращих наших тодішніх гастрономів -- в «Елісєєвський» -- і побачили величезну чергу. Підійшли ближче до вітрини, і Вінсента уразило те, за чим стояли люди, -- темного кольору морожене м'ясо. Коли він побачив цей натовп людей, це дивного кольору м'ясо і те, що ще було тоді в магазині, на його очах з'явилися сльози. Я здивувався і запитав:

-- Що з тобою? Краще б я тебе сюди не приводив.

-- Я зараз подумав про інше. Хай би мої діти поглянули на це, а то вони вважають, що їм погано живеться.

Тоді б вони зрозуміли, що таке дійсно погано жити...

З родиною Маріо Ланца я не переписуюся: незручно турбувати людей, в яких і своїх турбот вистачає. Все, що можна, всю свою любов до Ланца -- великому голосу XX століття -- я постарався висловити в книзі про нього. У першій книзі, написаній про цього співака в Радянському Союзі.

Шкода, що родина і друзі Маріо Ланца не познайомилися з нею: до цього часу немає англійського варіанту книги. Тішу себе надією, що читачі цих моїх спогадів прочитають і закінчену ще в 1990 році книгу «Великий Ланца», яка вийшла в 1993-му році у видавництві «Музика». Вийшла з труднощами, тому що тоді вже почався розпад великої країни, з'явилися додаткові проблеми не лише з папером, але і з фінансами, здолати які мені допоміг Банк культури при Міністерстві культури Республіки Азербайджан...
Я щасливий, що в моєму житті, вже зрілому житті, була ця легендарна людина. Про багатьох артистів світового рівня я розповідав по нашому радіо і телебаченню, але захопила і потрясла мене саме трагічна і прекрасна доля Маріо Ланца. Я розумів його темперамент, імпульсивність його творчості. Співак вмирав у кожній своїй пісні, він чекав миттєвого відгуку слухача -- і концертна естрада, якої він віддав перевагу над оперою, давала йому таку можливість. Але головне, він жив пристрасно, безоглядно, серцем... Так співав, так само і помер... Метеор, що з'явився на небосхилі і згорів в щільних шарах життя...

Я вже згадував вище, що свого часу зробив на радіо п'ять передач про Маріо Ланца. Їх запропонувала провести Неллі Алєкпєрова -- музичний класичний редактор. Їй було відомо, що я працюю над книгою про Ланца, тому вона і звернулася із такою пропозицією до мене. Неллі -- хороший, знаючий музикознавець, автор книги про Ніязі, з родиною якого вона дружила. На мої розповіді про Маріо Ланца до редакції надійшло багато подячних листів від радіослухачів. І ми вирішили продовжити цикл: з легкої руки Неллі Алєкпєрової в ефір вийшли передачі про інших видатних співаків -- Марію Каллас, Джузеппе Ді Стефано...

Після передач про Маріо Ланца до мене звернулися з музичної редакції ТБ і запропонували зробити те ж саме, лише для телебачення. Але оскільки я не люблю розповідати, сидячи перед камерою, як би нікому, а лише цьому неживому предмету, то я сказав, що мені потрібний співбесідник. Мені потрібно, щоб під час розмови мене хтось перепитував, навіть перебивав -- тобто щоб була жвава розмова. І запропонував запросити в передачу Святослава Белзу.

Ми зробили з ним цілий цикл «В гостях у Мусліма Магомаєва». Після двох передач про Маріо Ланца, на які надішло дуже багато доброзичливих відгуків, було вирішено продовжити цю роботу. Домовилися, що розповідатимемо і далі про тих співаків, які мені дуже подобаються, про кого я можу говорити з особливою любов'ю. Так вийшли в ефір передачі про Маріо Дель Монако, про Хосе Каррераса, про Пласидо Домінго... А потім були зроблені передачі і про естрадних співаків самого високого рівня -- Елвіса Преслі, Френка Синатру, Барбару Стрейзанд, Лайзу Міннеллі. Останньою роботою в цьому циклі була розповідь про великого диригента Артуро Тосканіні. Але на телебаченні настали складні часи, і підготовлена нами передача, здається, не була навіть змонтована...

Працюючи зі Святославом Белзою, я здивувався його ерудиції, його неймовірній пам'яті. Наприклад, готуючи передачу, я заздалегідь вибудовував матеріал, щось записував, щоб не забути, а Слава за півгодини до ефіру окине цей матеріал оком побіжно і потім видає все мало не напам'ять. Згадує і за мене всі події мого життя, дати -- де, в якому театрі я співав, що співав... Комп'ютерна пам'ять!

Ось про мою пам'ять цього не скажеш: хронікер з мене неважливий. І книга ця народжується стихійно -- що згадалося, то згадалося. А якщо когось або про щось не згадав -- не осудіть.

Це у мене з дитинства. Я вже розповідав на початку книги, що мені у школі не лізла в голову математика. Вірніше сказати, лізти-то вона лізла, але відразу ж назад і вилазила. Мабуть, поступалася місцем музиці. І вже ставши дорослим, я не завжди пам'ятав навіть важливі родинні дати. Якось зателефонував мені дядько Джамал і говорить: «Поздоровляю тебе!» -- «З чим?» -- «З днем народження твого дядька...»

Пам'ять моя емоційна і виборча. Наприклад, я дуже люблю дивитися по телебаченню науково-популярні програми. Захоплююся, переживаю побачене і почуте. Але лише хвилин десять після передачі, а потім -- як і не було. Захист якийсь в моїй натурі, чи що? Чого не треба запам'ятовувати надовго, то і не треба. А можливо, всі ці пізнання переплавляються у мене у щось інше... Існує пам'ять моторна, пластична (на жести, рухи), є зорова, а є емоційна: кольнуло, зачепило душу, почуття -- запам'яталося.

Є люди, які (як студент перед іспитом) можуть запам'ятати багато, -- але на короткий час. Слава Белза запам'ятовує на все життя. І його мозок зберігає відомості про все на світі, а не лише про його улюблені музику і літературу. Він може не знатися на тонкощах алгебри, але, проглянувши підручник, напевно завтра зможе читати лекцію з цієї «премудрої» дисципліни.

Чому Белзу запрошують на різні церемонії, фестивалі, конкурси, просять вести і коментувати оперні спектаклі, симфонічні цикли? Так, імпозантна зовнішність, зріст, вуса, метелик; так, природне джентльменство. Але ж видних ведучих багато,таких, що знають -- одиниці. Навіть якщо якийсь вправно акторуючий ведучий може вивчити напам'ять текст і при нагоді козирнути декількома віршованими рядками або особливою фразою, пил пустити в очі псевдоерудицією, покрасуватися, то не завжди такій спритній людині удається утриматися на рівні високої культури, дійсної інтелігентності.

Відсутність загальної культури можна приховати -- наприклад, не обмовитися, не заплутатися у важкому слові або наголосі, -- а ось внутрішньої -- не можна. І різниця між цими речами очевидна. Людина внутрішньої культури, як всяка жива людина, може помилятися, але вона, на відміну від людини просто освіченої, знає, що помилилася. Більш того, знає, як помилку виправити. І тут же, не соромлячись цього, виправляє.