«Мєнтовскіє развали» Деркач Сергій Частина 1

Тож прикунувши наявні можливості, вирішили йти додому до Миколи. Нехитрі пожитки вже були зібрані, - одіяла, посуд, пусті бутилки та ще й Миколиний одяг занесли у двір до діда Івана. Хоч і були всі п’яні та втомлені, але місце після себе залишили прибраним, наскільки це можна було зробить при місячному сяйві.

Занесли також і погнутий бампер, буде вранці дідові на що подивитись та ламать голову щодо вчорашньої гульні, наслідки та залишки якої лежали у нього в дворі.

До Миколиного двору було відносно недалеко, десь кілометра півтора, але враховуючи стан компанії то дорога для них розтяглася набагато більше як по відстані, так і в часі. Одне було добре, що денна спека вже остаточно відійшла і її місце повільно займала нічна свіжість, яка дещо бадьорила та охолоджувала як сумні голови, так і розпечені тіла. Правда незважаючи на ці невеликі позитивні нюанси, компанія являла собою процесію досить таки смішну та прикольну. Хлопці рухались ще більш-менш нормально, в той час як дівчата ледве тягли ноги, які їх здавалося взагалі не слухались, тяжко давалась їм дорога. Наталка весь час хотіла приліпиця до Сашка, який відмахувався від неї, і так проблем вистачало.

Нарешті добрались до Гришкиного гаштета, тут все давно було позакриване, та й час вже доходив до третьої години. По дорозі вони нікого не зустріли, лише біля клубу на лавочках граф магнітофон та видно було декілька хлопців та дівчат. Сам клуб теж уже був закритий тому компанія повернула з траси на Миколину вулицю, все те їх покищо не цікавило, адже окрім пошуку Миколи вони ще пильно видивлялись, який небудь транспорт. Так поступово і дійшли до мети свого походу.

Микола мешкав у недавно купленій хаті, яку січас деща перестроював, тай у дворі теж все було в стадії розбудови, у не було у нього ще й гаража. Тож визначить чи вже дома Микола чи ні складності не представляло. Хлопці зайшовши прямо у двір, побачили, що машини дома нема. Надія хоч і невелика, але до останньої миті така реальна рухнула остаточно, а разом з нею хлопців залишили і останні сили за допомогою яких весь цей час вони рухались у перед.

Що тепер було робить? Куди йти? Де шукать Миколу або хоча б який транспорт? Запитань було багато, а відповіді на них втомлені голови ніяк не хотіли шукать. Вийшовши з двору, процесія побрела назад до гаштетів-магазинів, такого собі неофіційного центру цієї частини села. Десь на середині дороги біля двору був колодязь, де дівчата хотіли зупинитись ще коли вони йшли до Миколи, але тоді не зупинялись, бо спішили. На зворотньому шляху спішить вже не було куди, тож компанія і зупинилась напитись води. Пока хлопці порались біля колодязя, дівчата повсідались тут же на траві біля колодязя.

Вітька вже начав піднімать на поверхню відро з водою аж раптом за поворотом вулиці зі сторони Миколиної хати показався легковий автомобіль, який швидко рухався в їхню сторону. Проїзжаючи мимо декількох ліхтарів в їх світлі Сашко трохи розгледів цю машину і вона здалась йому начеб-то знайомою. Тож він не роздумуючи кинувся на дорогу, махаючи руками, вимагаючи зупинитись. Сашковий маневр видався мабуть надто швидким, та й вискочив він дуже далеко на проїзжу частину дороги, такщо водієві легковика довелось різко гальмувать, одночасно викручуючи руля в сторону від Сашка, щоб не наїхати на нього. Машина посунулась юзом і боком впоперек дороги. Розриваючи нічну тишу визгом шин по асфальту. Все трапилось так швидко, що ніхто з їх компанії включно і самого Сашка, спочатку і не второпали що ж відбувається. А далі події понеслись взагалі в божевільно-шаленому темпі. Не встигла машина ще остаточно зупинитись, як із-за руля вискочив її водій і з ходу кинувся на Сашка, поціливши йому кулаком прямо під ліве око. Удар був можливо і не надто сильним, але він був таким несподіванним, що моментом зрубав Сашка з ніг, - одна мить і той уже сидів на асфальті на задниці. В слідуючий момент Сашко спробував було підхопитись на ноги, як наступний удар в голову, десь вище лоба, знову завалив його на асфальт. Нападаючий же, чи точніше його ноги, опинились зовсям поряд із Сашком і якось так сталось, що Сашко крутнувшись на спині трохи завалившись на лівий бік. Закинув свою ліву ногу за ногу нападаючого, яка була ближче до Сашка. Зробивши таким маневром йому підніжку, в той же час з усієї сили рубанув правою ногою по цій зафіксованій нозі трохи нижче коліна. Такий несподіваний для нападаючого прийом видався дуже вдалим, тим більше що саме на цю ногу він в той момент опирався всією своєю вагою. Тож тепер уже нападаючий піймав жопою асфальт, гепнувшись з повного росту. Сашко ж, скориставшись виграними дорогоцінними секундами, моментом, підхопившись на ноги кинувся на свого ворога, щоб не дати тому оговтатись. Першим же ударом Сашко поцілив йому кулаком в зуби, адже той уже теж зводився на ноги, але знову був звалений на землю. Але і сам Сашко не довго залишався на ногах, він ще встиг нападникові всунуть пару раз носаком десь по ребрах та під бік перед тим, як на нього хтось налетів з боку та разом з Сашком повалившись на землю.

Що відбувалось далі та і взагалі довколо нього, то Сашко соображав з трудом, все перевернулось та злелось в якийсь неймовірний галас та крики, з яких він ясно розчув декілька слів: «... свалюєм, цк мусора...!» А ще він усвідомлював, що той хто його збив з ніг та наваливсь на нього він тримав Сашка, а не бив чи хоча б намагався вдарить. Проте тримав той Сашка не довго, якусь мить, і того вже не стало, а замість нього вже хтось другий налетів на Сашка а точніше перечепивсь через нього. Це вже потім, пізніше, вияснилось, що перечепившись через Сашка вітька, який збивши ногою того хто був зверху, сам теж гепнувсь на асфальт.

Всю цю потасовку окрім людських криків та собачого леменку, супроводжував ще якийсь всенаростаючий, ритмічний, клацаючий гуркіт, наче хтось все сильніше і сильніше гатив з усієї дурі дерев’яною кувалдою по якійсь дерев’яній будівлі. Досягши мабуть свого апогею, гуркіт раптово припинився тріском ламаючого ся дерева, якимось металевим скрежетом-лязгом, підсиленим дівочим визгом.

Сашко ж, очікуючи нового нападу та шукаючи своїх ворогів, нарешті опинився знову на ногах, але на нього вже ніхто не нападав. Натомість легковик, зупинений ним, вже зривався з місця ледве не загубивши одного пасажира, який на ходу вскакував у задні двері. Вітька теж був на ногах і навіть ще трошки пробігся в бік набираючої швидкості машини. Не встиг Сашко ще толком зрозуміть, що відбуваєця, як поряд вже були дівчата, які тягли його за руки та кричали, що треба звідси тікать. Тож так нічого до кінця і не зрозумівши, Сашко побіг разом з усіма по дорозі, встигши помітити, що в найближчій до них хаті вже горіло у вікнах світло, а за якусь мить потужний ліхтар загорівся і у дворі, заливши все довкола яскравим світлом в тім числі і частину дороги, де ще була їх компанія. Але погоні за ними не було, тому пробігши пару дворів. Хлопці почали зменшувать швидкість і нарешті зупинились помалу приходили до тями.

У цьому місці поряд ніде не було ліхтарів, тому роздивитись на себе та оцінити втрати було складно. Але на даний момент це було не головне, більш важливо це сам факт драки, хто це був, хто це так нагло атакував Сашка? Все відбулося так швидкл, що хлопці толком нічого і нікого не запам’ятали. Одне що було відомо, марка машини, - біла «шістка», а щодо номера то жодного знака. Щоправда тут в пригоді стали дівчата, їм була начеб-то знайома ця машина, вони навіть впізнали одного із тих хлопців. За мостом недалеко від них живе його баба, а вони із братом частенько сюди наїзжають із Білоозерська і це модливо була навіть їхня машина. Більше нічого такого суттєвого дівчата не побачили, але і те що вони повідомили мало вже неабияку цінність, адже там біля колодязя було практично темно, найближчий ліхтар горві аж десь через двір. Загалом в машині було десь трое-четверо хлопців та пару дівчат, і без сумніву, що там були місцеві. Які добре знають Сашка і Вітьку, знають хто вони такі. Водій же машини більш за все їх не знавтому і кинувся на Сашка, ну а слідом за ним уже місцеві і припинили цю бійку та швидесенько вшились звідси, вони ж і орали що це «мусора».

Так поступово вимальовувалась картина і нарешті розкрилось походження того неймовірного грохоту та причина їхньої втечі. Коли Сашко кинувся на дорогу зупинять машину, Вітька саме витягував відро води з колодязя, і відро вже було практично під самим верхом, коли началась драка. Вітька не міг моментально ані вихопить відро з колодязя, ані прийти Сашкові на допомогу, не міг він і кинуть в колодязь повне відро з водою, мабуть розумів до чого цн може призвести. Можна звичайно було передать коловорот комусь із дівчат, які сиділи тут же, але це теж було б не моментально, а драка між тим стрімко розвивалась. Тож Вітька завертів коловоротом щосили, ледве не перекрутивши відро води через нього. Нарешті вихопивши відро з колодязя та поставивши його на зруб, сам кинувся на допомогу Сашкові. Зрозуміло, що Вітька так спішив, що потом і не бачив куда він ставе відро, а поставив він його на самий край, ледве торкнувшись зруба. Тож тільки-но він випустив з рук відро як воно тут же полетіло назад в колодязь, тягнучи за собою трос та з шаленим прискоренням розкручуючи коловорот. Зупинить його було неможливо та і нікому було це робить, тож процес пішов незворотній. Дівчата, піднявши крик, кинулись в різнобій від колодязя, а коловорот досягши мабуть критичної швидкості та моменту обертання нарешті вилетів одною стороною, там де була ручка зі стойки, в яку був вставлений. Далі, зламавши другу стойку разом з дахом рухнув у садок, проламавши шиферний каркас. Тут уже і господарі прокинулись тай сама драка скінчилась, ну а хулігани швиденько накивали п’ятами. Тоака вийшла катавасія.

В кінці вулиці понад трасою знаходилось декілька магазинів, а трохи далі і армянський гаштет. Тут на одному із стовпів горів ліхтар. Під яким нарешті і були оглянуті наслідки драки. Наслідки були зовсім невтішними, ліве око в Сашка вже підпухало, довколо нього здавалось, що вже і шкіра начинала чорніть. По всим ознакам виходило, що синяк буде чималий. Тут на світлі розвились вже і на праву руку з розбитик щиколоток якої повільно сочилась кров.

- О, нормально рубанув. Єслі б не побачив то ще не скоро поняв би шо рука розбита, - говорив Сашко, роздивляючись пошкодження.

- Ти навєрно там йому і зуб ушатав...

- Ну, то вже його проблеми, тут треба січас швидко рану промить, бо от зубів гнитиме.

- Так чим ти її тут промиєш? Нема ж ні води, ані водки, давай я пока перев’яжу, у мене є платок чистий, - бідкалась Наталка, намагаючись чимось допомогти.

- Наталка, яка вода? Про шо ти говориш? Такі рани промивають мочою, - з цими словами Сашко, відійшовши трохи в бік та відвернувшись від всих, начав мочитися на руку.

Закінчивши цю нескладну, але дуже ефективну та своєчасну процедуру, він був змушений ще й пояснити свої дії дівчатам, бо ті дивились якось здивовано-розгублено.

- Дєвки, а шо ви дивитесь такими квадратними очима? Моча це ж природній антисептик, і ліче і промива рани от всякої гадості.

- Та наркомани шприці мочою промивають, коляця і нічого, - додав Вітька найвагоміший аргумент, який напевне мав розвіяти всі сумніви.

А окрім таких серйозних пошкоджень ще був збитий лікоть та подерта об асфальт гола спина, хоча то були вже і дрібниці. Саме хуже було з оком. У Вітьки теж була подерта спина та позбивані лікті, як результат падіння на асфальт. Короче, оглядини пошкоджень виявились невтішними, оскільки до попередніх проблем добавились ще й ці. Це вже було мабуть схоже на таку собі снігову лавину, яка дедалі все більше і більше набирала швидкості, тягнучи за собою все що траплялось їй на шляху. Так почалось і в хлопців, чим далі тим більше проблем, жодна з яких покищо невирішена.

Але всерівно треба було щось робить і тому після оглядин пошкоджень, Сашко пішов до свого товариша Сергія, який жив за якихось пару десятків метрів від того місця, де вони стояли. Сергій жив у першому дворі цієї злополучної вулиці, яка їм принесла стільки невдач в останні півгодини. Зрозуміло, що час був не найкращий для візити, але ж і обставини склались виняткові, тому з прийняттям рішення Сашко довго не вагався. Він і Вітькі нічого не сказав, але той відразу ж зрозумів, коли побачив куда Сашко прямує.

У цьому дворі для Сашка була знайома, як-то кажуть кожна цеглина, адже скільки часу тут було проведено у гостях та гульках. Правда Сергій був старший за Сашка десь років на п’ятнадцять, якщо не більше. У нього були вже дорослі діти, син служив у війську, а донька навчалась в старших класах. Проте це не було перешкодою для їхньої дружби, вони завжди розумілися, завжди знаходили спільні інтереси, теми, які їх об’єднували. Ну, мібуть найголовнішим було те, що незважаючи на такий вік, Сергій душею залишався молодим, енергійним, завжди готовим на якусь авантюру. Такої ж вдачі був і Сашко, а як відомо подібне притягується, тому Сашко і вирушив за допомогою до перевіреного товариша, який завжди допоможе.

Добравшись до потрібного вікна, постукали, за якусь хвилину в хаті спалахнуло світло і на порозі з’явилась жінка Сергія Галина Володимирівна. Вона зрозуміла відразу, хто це так пізно до них завітав, але з просоння не одразу розгледіла хлопців, а особливо Сашка в усій його «повній красі», а коли нарешті розгледіла, то сон уже як рукою зняло, таким Сашка вона ще не бачила.

Галина Володимирівна була незвичайно доброю, привітною жінкою, тиха, домашня, абсолютна протилежність Сергія, то мабуть такими протилежностями вони й доповнювали друг друга. Хоча часті п’янки Сашка з її чоловіком та іншими численними компаніями досаждали її, але Сашка вона поважала і завжди привітно до нього ставилась. Тож побачивши таку Сашкову фізіономію, Володимирівна (так називав її Сашко) спочатку розгубилась, а тоді завівши хлопців до хати почала надавати їм допомогу. Окрім усього іншого найважливіше було мабуть те, що Сашкові зробили холодний компрес до підбитого ока. Для цього висипали із морозильника лід у цупкий поліетиленовий пакет, який Сашко притискував до майбутнього синяка.

Таким чином допомогу хлопці отримали, але головного, до кого вони власне і прийшли дома не було, Сергій десь був у мандрах, і до самого ранку більш за все що не з’явиться. Остання надія знову рухнула як і багато чого іншого за йе такий довгий і нескінченний день сашко сподівався, що з допомогою Сергія вони трохи поїздять на його машині та пошукають Миколу, можливо десь би і знайшли ту пропажу. Коли тепер і такий варіант відпав, нічого іншого як йти додому хлопцям не залишалося. Можна було б зайти ще до когось, але всі вони мешкали трохи далі, та й часу вже не було ходить, адже скоро начне розвиднятись. Взявши у Володимирівни якісь стареньки футболку та рубашку, подякувавши за допомогу, хлопці залишили це гостинне подвір’я.

Дівчата їх чекали біля двору на лавці, вони теж надіялись, що буде машина і що їх можливо ще й додому довезуть, бо є пішки йти було далеко. Правда хлопці за них уже і не думали, і без дівчат тут клопотів назбиралось. Тому швидко попрощавшись компанія розійшлась в різні сторони, дівчата поплентались по дорозі, а хлопці по стежці понад ставком, короткою дорогою у свій край. На останок Сашко видав їм інструкції щодо збору додаткової детальнішої інформації про можливих нападників. А Наталці сказав, що сьогодні після обіду обов’язково до неї приїде, щоб та була дома і чекала на нього.

Дорога додому була важкою і здавалась такою безкінечною, хлопці хоч і намагались йти якомога швидше, але ноги дуже вже погано слухались. Проте ранок, навпаки, наближався надто швидко, нічна темрява робилася дедалі прозорішою, хочваючи свою чорноту попід дерева, кущі та по інших закутках. Небо на сході забарвлювалось у світлі тона, які свідчили про те, що десь там згаходиться сонце, яке ось-ось визирне зі своєї нічної схованки.

Ранкова пора була надзвичайно гарна, така чиста і світла, здавалося що за ніч вся природа повністю очистилась та поновилась і була готова знову зустріти натупний пекельний день. Проте хлопці нічого цього здавалось і не бачили і не розуміли, адже для них вчорашній день ще не закінчився і нічного очищення не пройшов. Вони були не раді тому, що ранок так швидко накочує і змушує їх тримать досить таки швидкий темп. Але, якби там не було, зрештою вони добрались до Вітькіної хати і далі Сашко вже пішов сам. Правда йому довелось зійти з дороги в берег, щоб уникнути зустрічі з ранковими перехожими, які вже почали з’являтись деінде.

Але з решотою і він добравшись додому, завалився спать майже нічого вже не розуміючи, одне було ясно і не викликало сумнівів, що йти вже нікуди не потрібно. В голові ж весь час крутилась надокучлива мелодія: «Мы видели ночь, гуляли всю ночь, до утра…», а от де вона взялась...
Пробудження було важким, неприємним, але необхідним процесом, тому треба було переборюючи своє небажання все ж таки прокидатись і вставать. Про те що у Сашка розвалювалась голова не варто і нагадувать, - голова була велика і важка, така як у чугунного Лєніна. В той же час це був і природній стан речей, адже за все треба платить, тому мабуть і прийшов той час, коли векселя для оплати були пред’явлені. Але це був внутрішній стан Сашка, а ззовні, глянувши у дзеркало, він побачив ще й досить чималенький синяк під лівим оком. Правда уявлялв він його набагато більшим, а тому Сашко навіть дещо трохи і заспокоївся, коли його очікування виявились перебільшеними, можливо компрес із льоду дещо і допоміг.

Годинник показував майже вісім годин, малувато Сашко поспав, а тому вставав майже таким як і лягав, але проблеми чекать не можуть, їх треба начинать вирішувать з самого ранку. Тож нашвидкоруч привівши себе в порядок, нацепивши на носа сонцезахисні окуляри, сашко подався до свого шкільного товариша Олега аби той повіз його на машині до Миколи. Треба було спішить, щоб застать Олега дома бо тоді б довелось би просить машину у батька, а не хотілося, бо ж вчора поскандалили. На щастя Олег був дома і вже за якийсь час хлопці їхали в центр.

Олег не переставав дивуватись Сашковому вигляду і все повторював:

- Да, Саньок, оце ти попав! Перший раз бачу тебе таким...

- Трохи попав, а шо зробиш, тепер уже нічого.

- Як це нічого? Так ти шо небуш і розбираця? Ну, цього нізя так оставлять!

- Канєшно нізя, чого ж ми з тобою і їдем, січас начнем помаленьку розбираця, - нехотя говорив Сашко автоматично відповідаючи на Олега питання, але думаючи за своє. – давай січас заскочим у больницю, а потом аж до клуба, до Миколи «Ведмідя».

- Це до цього, до «землеміра»? Мєдвєдєва? – запитав Олег і не очікуючі відповіді продовжив, - так він мабуть вже на роботі у сільраді.

- Ну ми січас побачимо чи стоїть його «копєйка» біля сєльсовєта чи ні.

Проїзжаючи біля будівлі місцевої влади Миколиної машини вони не побачили стояла лише голови. Олег ще щось говорив, але Сашко його слухав у пів-вуха, ледве встигаючи за своїми думками. Те що Миколиної машини не було на роботі звичайно оптимізму не додавало, але з іншої сторони Сашко не дуже і сподівався, що після такої бурної ночі Микола здатний буде з’явитися на роботу так рано.

Трохи поблукавши по території лікарні головного лікаря Сашко відшукав в гаражі, де перебувала на ремонті єдина «швидка». Анатолій Кирилович саме робив наганяй шоферам аби ті жвавіше ремонтували єдиний транспорт. Розпочинався звичайний робочий день зі своїми щоденними проблемами та клопотами. Власне за всіма цими проблемами Кирилович давно вже перекваліфікувався з лікаря на завгоспа, більше того, можливо він вже і взагалі забув як це бути лікарем. Головним лікарем був же він мабуть все своє життя, в усякому разі скільки себе пам’ятав Сашко. А ще він дуже полюбляв водочку, у нього і прізвище було з алкогольним нахилом, - Винокур. Всі цю слабкість знали і багато хто користався з цього. Ось і січас шофер щоб Кирилович до них не чіплявся запропонував йому зранку похмелиця. Сашко саме і втрапив на цей ранковий похмелятор, ледве вдалося відмовитись та витягти звідти Кириловича, адже покищо часу для такого заняття не було. Звичайно хотілось похмелиця, так сказать поставить голову на місце.

- Саша, ти щось сьогодні якийсь не такий, м’ятий якийсь, заморений сам і другим не даєш спокою, - говорив Кирилович, нехотя крокуючи до свого кабінету.

- Будеш тут незамореним! А шо ви не бачите що у мене тут під оком? – мовив Сашко, знімаючи окуляри.

- Ого, нічого собі «фара»? – вигукнув головлікар. – а ну дай подивлюся ближче.

- Та не тут. Пашлі в кабінет, тут же люди, - мовив Сашко, швидко одягаючи окуляри бо до них саме наближались дві медсестри, - Кирилович, мені треба больнічний, ну і нікому не говорить.

- Ну так само-собой, так а де ти все ж таки попав? – допитувався Кирилович, йому було цікаво, тай не доводилось ще бачити опера побитим.

- Попав, учора зажигали з Вітькою ну і з одними козлами непонятка вийшла. Я потом вам розкажу, бо ще і сам толком не знаю що до чого.

Так перемовляючись вони дійшли до кабінету і пока Кирилович щось писав у своїх жерналах, то Сашко зателефонував до себе на роботу. Розмова зі своїм начальником вийшла звичайно непростою, довелось Сашкові вислухать багато чого не надто приємного, адже на роботі як завжди завал, а він бачте надумав хворіть, а на закінчення: «Коли ви вже понапиваєтесь тієї водки...!» Але виговорившись шеф все ж таки пообіцяв Сашкові, що після обіду пришле до нього хлопців.

Тим часом вже і лікарняний був готовий, тож половину справи було зроблено і Сашко подякувавши Кириловичу, поспішив до машини, де його очікував Олег. Щодо лікарняного, то Сашко був спокійний, адже з Кириловичем такі питання можна було рішать коли треба і на скільки треба, а от дзвінок у райвідділ таїв у собі чимало несподіванок, проте на цей раз ніяких сюрпризів не сталось і все обійшлось добре.

- Ну шо, вже й полічили?

- Ага, тут полічать, наче ти не знаєш!

- Так, Кирилович за бутилку і мертвого підніме, - сміявся Олег, виводячи машину з території лікарні, - правда той мертвий житиме поки буде бутилка! Так, а шо сказали?

- Шо вони можуть сказать? Больнічний мені був нужен, куда я з такою «фарою» піду?!

- Да, це був би прикол. Ну тут, братела, так сказать, шо є то є, пару днів треба буде маскіруваця.

Олег ще багато чого говорив, згадував різні смішні історії, короче розважав Сашка. Так за розмовами вони незабаром приїхали і до Миколиної хати. По дорозі Сашко мав змогу глянуть і на руїни колодязя, біля яких стояло декілька мужиків та баб, видно обговорюючи счвіжі нічні події. Там було шо обговарювать, а ще більше що робити, адже із колодязя лишився цілим один лише зруб та одна опора, на якій кріпився раніше коловорот. Все ж інше лежало на землі, в садку, проломивши в шиферному паркані цілий прольот. Більш детально роздивитись не вдалось, оскільки машина швидко проминула це злополучне місце.

У Миколиному дворі було пусто так як і вночі, але зайшовши в самий двір за хатою за тимчасовим парапетом Сашко побачив нарешті багатостраждальну «копійку». Вигляд вона мала м’яко кажучи сумний, відсутність бампера якось не так вже і сильно кидалась в очі на тлі тої грязюкі, в яку була заліплена машина. Грязюка була кругом, а особливо на капоті та на боках машини. А ще чимось воняло, чи то від машини, ачи від свинарника, який був у кінці двору біля городу.

Сашкові думки та наміри підійти ближче рішуче присік здоровенний собацюра, який вискочив десь із-за машини, кинувся в його сторону. Трохи відбігши назад, Сашко зупивнився побачивши, що той далі не побіжить, цікаво було те, що сьогодні вночі вони з Вітькою тут уже ходили і ніякого собаки і духу не було. Пес підняв гвалт, тому Сашкові залишилось лише чекать, коли хтось з’явиться із госоподарів. Але собака трохи погавкавши, пішов десь за машину, так сказать виконавши свою мінімальну місію. Сашкові вже довелось самому ходить попід хатою, стукаючи у вікна. Та все ніхто і не озивався, проте двері в хаут виявились не замкненими і Сашко, відчинивши їх, зазирнув у середину приміщення. З полегшенням видихнувши, він зайшов до веранди, де розвалившись на дивані міцно спав сам господар. Штовхнувши пару раз Миколу, Сашко переконався, що той спить так сказать впевненно і щоб добудитись його доведеться докласти чимало зусиль. Озивнувшись довкола, він побачив на столі імпортний двухкасетник з якоюсь незрозумілою назвою, але сама ця «бандура» була чималих розмірів і напевно мала б добре «орать». Ще трохи позаглядавши біля магнітофона, Сашко ввімкнув його, накрутивши звук більше як наполовину шкали. Музика. Яка «вилетіла» з динаміків була саме та, якраз «у масть»: «Не падайте духом, поручик Голицин,