Національна академія наук України інститут демографії та соціальних досліджень міграційні

3.5 Внутрідержавна трудова міграція

Важливим завданням державної політики ринку праці стає стимулювання внутрідержавної трудової міграції як напряму реалізації економічної активності населення. Внутрідержавна трудова міграція була досить поширеним явищем в Україні ще в період перебування її у складі СРСР. Особливого поширення набула в той час маятникова міграція – щоденні поїздки на роботу і назад за межі свого населеного пункту (найчастіше поїздки до великого міста мешканців його приміської зони). Для жителів багатьох регіонів, особливо західних областей України, важливе значення мала сезонна трудова міграція. З розпадом СРСР інтенсивність внутрідержавних трудових міграцій помітно знизилася, що було пов’язано із подорожчанням щоденних поїздок, зменшенням частоти рейсів пасажирського транспорту і відміною багатьох маршрутів, а також із зменшенням можливостей працевлаштування – появою безробіття, затримок виплати заробітної плати, розповсюдженням прихованого безробіття, особливо у формі довготермінових відпусток працівників за власний рахунок. Засобом виживання для значної частини населення стала концентрація зусиль на веденні особистого підсобного господарства, численні контингенти з метою досягнення більш-менш прийнятного рівня життя включилися у човникову торгівлю, а згодом – до трудових поїздок за кордон. Лише з пожвавленням економіки і початком промислового зростання відбулося збільшення чисельності учасників внутрідержавних міграцій. Причому це відбулося не стільки внаслідок посилення інтенсивності маятникових поїздок, скільки в результаті становлення нової форми внутрішньої міграції – трудових переміщень, пов’язаних із неофіційним проживанням і працевлаштуванням в іншому населеному пункті, чого за радянських часів практично не було.

Нова хвиля внутрідержавної трудової міграції була пов’язана з появою реальних можливостей зайнятості і заробітку на ринках праці великих міст України, в першу чергу – Києва. До внутрідержавної трудової міграції вдалися, в т.ч. ті контингенти осіб, які ніколи б не наважилися на здійснення зовнішніх трудових міграцій: навіть при менших заробітках, ніж за кордоном, внутрідержавні мігранти залишаються в межах правового поля України, тобто їх трудові поїздки пов'язані з меншими ризиками. Більше того, внутрідержавна трудова міграція для численних прошарків суспільства стала альтернативою зовнішнім трудовим поїздкам. Враховуючи те, що останні часто пов'язані з нелегальним статусом, виснажливою працею, відсутністю соціальної захищеності, підтримка внутрідержавних трудових міграцій, як напряму реалізації економічної активності, стає важливим завданням державної політики ринку праці.

Серед потоків внутрідержавної трудової міграції слід розрізняти внутрішньо регіональні та міжрегіональні. На сучасному етапі будь-яка інформація про внутрішньо регіональну трудову міграцію міського населення – відсутня, щодо внутрішньо регіональних міграцій сільських мешканців – існують лише фрагментарні дані, отримані в ході обстеження за формою 1-село. Згідно з цими даними станом на 1 січня 2005 р. у містах та селищах міського типу своїх регіонів працюють понад 1 млн. сільських мешканців (табл. 3.5.1) або 28,5% усього зайнятого населення сільської місцевості. Найвища частка внутрідержавних трудових мігрантів серед зайнятого населення спостерігається на Львівщині, підвищений рівень зафіксовано в інших західних регіонах, а також регіонах, де зосереджені найбільші в Україні міські агломерації – на Київщині, Донеччині, Харківщині, Луганщині. Протягом 2001-2004 р. кількість учасників внутрідержавних міграцій сільського населення зросла на третину, причому збільшення масштабів процесу відбулося в усіх регіонах (найбільш різко – в Донецькій, Волинській, Кіровоградській, Дніпропетровській областях) при тому, що зростання чисельності зайнятого сільського населення за цей період відбулося лише в Київській, Закарпатській областях і в селах Севастопольської міськради, у цілому ж по Україні кількість зайнятих селян зменшилася на 13,2%.

За даними Першого Всеукраїнського перепису майже 200 тис. зайнятих працює за межами регіону постійного проживання¹ (табл. 3.5.2). При цьому, однак, реальні масштаби міжрегіональної трудової міграції вочевидь є більшими: до зафіксованого контингенту потрапили лише маятникові мігранти та ті власне трудові, які мешкають у регіоні прикладання праці менше 6 місяців.

Підвищений рівень участі у міжрегіональних трудових міграціях зафіксовано у віці 20-44 роки, тобто серед найбільш економічно продуктивних вікових контингентів. Як бачимо, міжрегіональний перерозподіл економічно активного населення суттєво впливає лише на формування пропозиції робочої сили на ринку праці м. Києва, частково – на розвиток ринків праці Київської області та м. Севастополя. Міграційний потік Київщина-Київ переважає усі інші потоки міжрегіональної трудової міграції в Україні разом узяті, другу позицію за чисельністю посідає потік Чернігівщина-Київ, третю – потік Київ-Київщина, четверту – потік Житомирщина-Київ. Загалом із 18 міжрегіональних потоків, які нараховують 900 осіб і більше, вісім спрямовані до Києва (крім вищеназваних, це потоки з Черкащини, Вінниччини, Луганщини, Сумщини, Івано-Франківщини) і три – до Київської області (вище згадуваний зворотний потік із Києва, а також потоки з Чернігівської та Житомирської областей). Активний двосторонній обмін робочою силою спостерігається між областями Донбасу (обсяги потоків Луганщина-Донеччина та Донеччина-Луганщина співвідносяться як 6:5), а також між АР Крим та м. Севастополем (потік із Криму до Севастополя майже удвічі перевищує зворотний потік, однак і останній входить до найпотужніших міжрегіональних потоків трудової міграції в Україні).

Найбільшим донором робочої сили, якщо не враховувати три найближчі до Києва області, є Івано-Франківська область, значна кількість представників якої працює на Львівщині, Буковині, а також у Києві. За кількістю приймаючих трудових мігрантів третє місце після Києва та Київщини посідає Одещина. За рахунок прибуття 5 тис. трудових мігрантів (в т.ч. понад 1 тис. з Миколаївщини) при найменшій серед регіонів України кількості вибулих Одеська область є другою після столиці за показником співвідношення кількості мешканців інших регіонів, які працюють у даному регіоні до кількості мешканців даного регіону, які працюють у інших регіонах.

Отже, майже 2/3 міжрегіональних трудових мігрантів (62,7% від загалу) становлять мешканці Київської, Чернігівської та Житомирської областей, які працюють у Києві. На Київщині особи, чиє місце роботи знаходиться у столиці, становлять 16,6% усього зайнятого населення, на Чернігівщині – 2,0%, на Житомирщині – 0,8%. Рівень участі у маятникових поїздках до столиці помітно зменшується із збільшенням віддалі: сумарний показник для 10 районів та 6 міськрад приміської зони м. Києва становить 26,3%, тоді як показник для решти адміністративних одиниць Київської області – 2,2%.

Підвищена інтенсивність поїздок на роботу до Києва зафіксована в тих районах, через які проходять магістральні залізниці. Так, рівень участі в маятникових поїздках до Києва у віддаленому від ядра агломерації Яготинському районі, дещо вищий, ніж у Макарівському районі, який входить до приміської зони Києва. У Чернігівській області регіон підвищеної інтенсивності поїздок до Києва сформувався вздовж залізниці Київ–Москва, зокрема, у Ніжинському районі, який відділений від Київської області територіями двох районів, інтенсивність маятникових поїздок до Києва удвічі вища, ніж в Козелецькому – найближчому до столиці серед районів Чернігівщини. У Житомирській області до лідерів за інтенсивністю маятникових поїздок до Києва належить ряд районів, які не межують з Київщиною, але мають залізничне сполучення (Бердичівський, Андрушівський). Такі особливості територіальної диференціації інтенсивності маятникової мобільності в першу чергу пояснюються меншою вартістю проїзду електричками порівняно з проїздом автобусами. Відповідно для мешканців населених пунктів, прилеглих до залізниць, мінімально економічно вигідною буде менша заробітна плата в Києві, ніж для мешканців тих поселень, де залізничного сполучення немає.

У містах обласного підпорядкування, які належать до приміської зони Києва, частка працюючих у столиці серед зайнятого населення в 1,3-1,8 раза менша порівняно з районами, на території яких ці міста знаходяться. Це пояснюється більшими можливостями зайнятості за наймом у містах порівняно із селами, а також тим, що для сільських мешканців наявність такого надійного джерела прибутків, як особисте підсобне господарство, дозволяє погоджуватися на менш оплачувану роботу в столиці. Виняток становлять Бровари – місто, яке, по-перше, розташоване ближче до Києва і має кращу транспортну доступність до нього, ніж будь-яке село Броварського району, по-друге, є найбільшим за чисельністю населення (і відповідно за показником пропозиції робочої сили) з усіх міст приміської зони Києва.

У маятникових поїздках до Києва переважно беруть участь молоді люди: частка молоді серед працюючих у столиці мешканців трьох областей є майже в 1,5 рази вищою, ніж серед усіх зайнятих. Особливо висока інтенсивність маятникових поїздок до столиці спостерігається у віковому діапазоні 18–28 років. Причому перевага молоді серед мігруючих до Києва стає більш суттєвою із збільшенням віддалі. Так, у Київській області маятникові мігранти в середньому на 1,7 року молодші від загального контингенту зайнятих, в Чернігівській – на 3,9 року, в Житомирській – на 5,7 року.

Учасникам маятникових поїздок притаманний підвищений рівень освіти, хоча відмінності від інших контингентів зайнятих не є разючими: показник середньої кількості років навчання становить для усього зайнятого населення трьох областей 12,2 року, тоді як для маятникових мігрантів – 12,5 року. Зокрема, серед останніх частка осіб з вищою освітою становить 23,6% проти 17,3% для усіх зайнятих. Очевидно частина маятникових мігрантів з вищою освітою – це особи, які раніше навчалися у Києві.

До видів економічної діяльності, де найчастіше в економіці Києва використовується праця маятникових мігрантів, належать транспорт (особливо наземний), будівництво та охорона здоров’я. Маятникові мігранти займаються у Києві переважно менш кваліфікованими роботами, ніж кияни. Серед тих, хто приїздить до Києва на роботу з прилеглих областей, порівняно із зайнятими-постійними мешканцями столиці в 1,6 рази менше законодавців, вищих державних службовців та керівників (при тому, що частка зайнятих у державному управлінні серед двох контингентів майже однакова), в 1,8 рази – професіоналів (в т.ч. в 2,4 рази менше викладачів), натомість в 1,6 рази більше працівників сфери обслуговування (особливо це стосується працівників служб, що виконують захисні функції, та працівників, що надають послуги в дорозі з придбання проїзних квитків та інші, що пов’язані з переміщенням), в 1,4 рази більше кваліфікованих працівників з інструментом, а також операторів та складальників устаткування та машин, в 1,2 рази – представників найпростіших професій.

У Києві, крім маятникової, поширення набула внутрідержавна трудова міграція. На жаль, будь-яких більш-менш достовірних даних про обсяги неофіційної міграції до Києва іногородніх громадян України немає, але безумовно контингенти осіб, які живуть і працюють у столиці, будучи зареєстрованими в інших містах або селах держави, є досить численними. Згідно з даними обстеження іногородньої робочої сили на ринку праці м. Києва, здійсненому Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України у 2005 році, контингенти внутрішніх трудових та маятникових мігрантів в столиці співвідносяться як 8:5.

У ході обстеження була розроблена анкета з позиціями щодо визначення соціально-демографічних і психологічних характеристик осіб, які працюють у м. Києві, але не зареєстровані у ньому. Вибіркова сукупність формувалася методом снігового кому, загалом було опитано 270 осіб, які працюють на підприємствах, в організаціях та установах різних форм власності, величини і видів діяльності. Виявлені мігранти складають 14,1% від загальної чисельності працівників, охоплених обстеженням підприємств, при цьому на останніх працює близько 2% зайнятих столиці.

У процесі дослідження розрізнялися особи, що беруть участь у „маятникових” переміщеннях, тобто здійснюють щоденні трудові поїздки на роботу в столицю, і безпосередньо особи, які працюють і проживають у м. Києві без відповідної реєстрації. При цьому „маятникові” мігранти склали 38% опитаних, власне трудові мігранти¹⁾ – 62%. Обидва контингенти об’єднано під терміном „іногородні працівники”.

Вікова структура опитаних тотожна структурі всієї міграційної спільності столиці і країни: переважає частка осіб молодого працездатного віку²⁾ (54,9%), більше третини припадає на осіб середнього працездатного віку (36,4%) і лише 8,7% перебувають у старшому працездатному віці. Серед іногородніх працівників частка молоді є вищою, ніж серед як економічно активного населення столиці загалом, так і серед безробітних м. Києва (рис. 3.5.1). Маятникові мігранти дещо старші, ніж трудові. Прибуття молоді на столичний ринок праці забезпечує високу питому вагу осіб віком 20–29 років (24,9%) у структурі зайнятих м. Києва. Отже, посилення конкуренції на ринку праці міста відбувається лише для груп молодшого працездатного віку і є певним чином сприятливим фактором для стимулювання мотиваційних чинників молодих людей. Проте відплив значної кількості молоді з регіонів послаблює кон’юнктуру ринку праці областей саме для найактивнішого прошарку робочої сили.


Рисунок 3.5.1 – Віковий розподіл трудових і маятникових мігрантів
Статева структура іногородніх працівників характеризується майже рівномірним представництвом обох статей (50,8% жінок і 49,2% чоловіків), при цьому серед трудових мігрантів спостерігається невелика перевага жінок (54,8%), серед маятникових мігрантів дещо переважають чоловіки (56,0%). З міських населених пунктів прибуло майже вдвічі більше трудових мігрантів, ніж із сільської місцевості. Причому мігранти-чоловіки переважно є городянами (73,0%), а жінки розподілилися практично порівну: 44,8% приїхало із сіл і 55,2% – із міст. Якщо більшість прибулих із сіл мають вік 20–34 рр. (80%), то розподіл городян за віковими групами є більш рівномірним: між групами молодого працездатного віку і рештою співвідношення дорівнює 50,9:49,1.

Сімейний стан опитуваних показав, що переважно на працю в столицю їздять особи, які перебувають у шлюбі як зареєстрованому, так і незареєстрованому (відповідно 42,9% і 10,9%). Найбільш мобільними серед чоловіків є ті, хто перебуває у зареєстрованому і незареєстрованому шлюбі (60,4%), при чому їх частка перевищує питому вагу таких серед населення столиці. Серед жінок найбільше тих, хто ніколи не перебував у шлюбі (їх частка в 2,5 раза перевищує питому вагу таких серед населення України і є вдвічі більшою, ніж серед населення м. Києва), а також вдових та розлучених.

Якщо абсолютна більшість маятникових мігрантів перебувають у шлюбі (62%), то серед трудових мігрантів найчисельніший контингент становлять ті, що ніколи не були одруженими (заміжніми). Можна стверджувати, що основною мотивацією перших є спосіб матеріально забезпечити родину, що підтверджує наявність у 42,4 % дітей і планів щодо їх народження найближчим часом або у перспективі, других – знайти реалізацією своїм силам і прагнення самоствердження і самостійності в житті.

Загалом більшість чоловіків і жінок не планують або не можуть відповісти на питання щодо поповнення своєї родини (відповідно 56,2% і 59,7%), кожний четвертий чоловік та кожна п’ята жінка планують це на перспективу, і лише кожний шостий чоловік (з яких найбільші групи становлять 35–39 річні (28,5%) та 25–29 річні (23,6%)) і кожна п’ята жінка (з них 49% 20–24 річних, 27% 30–34 річні) чекають поповнення найближчим часом.

Рівень освіти іногородніх працівників є досить високим за рахунок підвищеної частки осіб з вищою (59,4%) та середньою спеціальною (20,3%) освітою, в основному серед трудових мігрантів. Частка осіб із середньою загальною освітою склала лише 7,9% (рис. 3.5.2). Середня кількість років навчання іногородніх працівників становила 13,5 років і є майже на два роки вищою від показника для усієї сукупності прибулих до м. Києва у 2004 році.



Рисунок. 3.5.2 – Розподіл трудових і маятникових мігрантів

за рівнем освіти
Розподіл освітнього рівня за статями характеризується тим, що осіб з вищою, середньою та нижчою за середню освітою більше серед чоловіків, а з незакінченою вищою, середньою спеціальною – серед жінок. Рівень освіти іногородніх працівників-вихідців із міст є вищим на 0,3 пункти, ніж у тих, хто прибув із сіл, за рахунок більшої частки осіб з вищою (65% проти 54,8%) і незакінченою вищою освітою (12,3% проти 8,6%). Серед трудових мігрантів із сіл частіше зустрічаються особи з середньою спеціальною і середньою освітою (відповідно 23,7 і 9,7%).

Підвищена частка осіб з вищою освітою зафіксована у групі трудових мігрантів столиці, які планують працювати за кордоном у найближчий час або на майбутнє.

Місцем постійного проживання маятникових мігрантів є приміська зона столиці, куди входять райони Київської (понад 97% мігрантів), Житомирської (1,0%) і Чернігівської (2,0%) областей. Трудова міграція до столиці охоплює майже всі регіони України. 27,4% контингенту – особи, зареєстровані в Київській області, 12,6% представляють Вінниччину, 12,2% – Чернігівщину, на інші області, що межують з Київською (Черкаська, Житомирська, Полтавська) припадає 16,8%, на області Західної України – 13,9% (рис. 3.5.3).



Рисунок. 3.5.3 – Розподіл трудових мігрантів м. Києва

за регіонами походження
З-поміж іногородніх працівників переважають городяни, яких вдвічі більше, ніж вихідців із сільських населених пунктів, у складі маятникових мігрантів і в півтори рази – серед трудових мігрантів. Оскільки міське населення України (без врахування Києва) працездатного віку більше, ніж удвічі переважає сільських ровесників, слід констатувати, що інтенсивність залучення сільських мешканців до внутрідержавної трудової міграції є вищою, ніж городян.

За даними останнього перепису населення 2001 року розподіл зайнятого населення України, місце роботи якого знаходилося у столиці, по регіонах, показав, що 81,4% з них складали мешканці Київської області, 6,3% – Чернігівської, 2,7% – Житомирської, 1,8% Черкаської, 1,3% – Вінницької області. Найменше працювало у столиці населення Одеської і Волинської областей (відповідно 0,16 і 0,12%). Зайняті решти областей займали від 0,2 до 0,8% загального числа трудових мігрантів столиці. Порівняно з цим результати даного дослідження показують деяке зменшення ролі прилеглої до столиці області за рахунок посилення інтенсивності трудових міграційних зв’язків із сусідніми областями і більш віддаленими територіями.

Житлові умови різних категорій мігрантів суттєво відрізняються: якщо переважна більшість (70,4%) маятникових мігрантів мешкають у власній квартирі, то серед трудових мігрантів таких лише 1,2%. Представники останнього контингенту зазвичай живуть у тимчасових місцях проживання: 60,6% – знімають квартиру, 18,2% – живуть у родичів і знайомих, 20,0% – знімають кімнату або мешкають у гуртожитку. Наймають квартиру або проживають у родичів і знайомих частіше особи молодого працездатного віку і 30–34 річні. У власній квартирі проживає більше чоловіків (18,5%), ніж жінок (3,3%), жінки переважно знімають квартиру або живуть у родичів, знайомих (81,6% проти 60,9% серед чоловіків), позаяк серед чоловіків більша частка проживаючих у гуртожитку або тих, що наймає кімнату.

Більш як третина респондентів (35,3%) не планують купувати житло взагалі, понад половини опитаних (58,2%) мають намір придбати житло у перспективі і лише 6,5% – найближчим часом. Перспективи щодо поліпшення житлових умов амбіційніші у жінок: планує купити житло у перспективі 60,4% опитаних жінок і лише 55,9% чоловіків планують купити житло найближчим часом відповідно 7,7% і 5,4%.

Професійно-кваліфікаційна структура опитаних мігрантів характеризується різноманітністю спеціальностей і посад. Серед зайнятих на обстежених підприємствах найбільше мігрантів виявлено у будівництві (74,9%), житлово-комунальному господарстві (29,4%), торгівлі (19,7%). Помітна частка мігрантів серед працюючих в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні (15,7%), науці (15,2%), управлінні (13,2%) та фінансуванні та банківській діяльності (13,1%); серед зайнятих на транспорті мігрантів 8,8%, в освіті – 6,5%, в охороні здоров’я – 5,0%, культурі – 4,9%, серед зайнятих в промисловості – лише 0,2%.

Для мігрантів-чоловіків типовими галузями прикладання праці є будівництво (7,8% від загального контингенту опитаних), транспорт (7,8%), торгівля та громадське харчування (7,1%), промисловість (4,3%) і управління (4,3%). Жінки частіше працюють в організаціях і установах освіти (13,3%), науки (9,4%), торгівлі та громадського харчування (9,0%), охорони здоров’я та соціального забезпечення (6,3%) і управління (4,7%).

Галузями, де більше зайняті маятникові мігранти, є транспорт і будівництво, наука і наукове обслуговування, управління; трудові мігранти найчастіше працюють у торгівлі та громадському харчуванні, будівництві, освіті, науці, охороні здоров’я, фінансах і банківській справі. Значна частка зайнятості іногородніх працівників у науці та освіті за результатами обстеження вочевидь обумовлена специфікою проведення обстеження і може бути завищеною.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року розподіл зайнятого населення областей України, місце роботи якого знаходилося у м. Києві, за галузями економіки показав, що найбільша група мігрантів працювала у промисловості (14,3%), транспорті (13,9%), торгівлі (13,5%), будівництві (12,6%) і управлінні (11,9%). Проте цю сукупність формують лише маятникові мігранти та ті трудові, які живуть і працюють у Києві менш, як півроку. Згідно з критеріями, що використано в ході перепису, особи, які мешкали в столиці протягом 6 місяців і більше, відносилися до постійного населення Києва незалежно від того, де вони зареєстровані. Більш наближені до реальності показники щодо власне трудової міграції можна отримати, якщо вирахувати зайнятих, що прибували із зони найближчого оточення столиці, а саме: Київської, Чернігівської і Житомирської областей (табл. 3.5.3).

Загалом співвідношення попиту і пропозиції робочої сили за даними Державного центру зайнятості України визначає кон’юнктуру на ринку праці м. Києва як наближену до урівноваженої (за винятком технічних службовців, для яких навантаження на одне робоче місце деяких професій дорівнювало протягом 2003-2004 рр. 1,3). Найбільша потреба була у кваліфікованих робітниках з інструментом, операторах та складальниках устаткування та машин, співвідношення незайнятого населення і вакансій у цій сфері становило 0,1–0,2. На разі для спеціальностей, що передбачають наявність вищої освіти, попит перевищує пропозицію: навантаження на одне робоче місце для професіоналів складало у 2004 р. 0,7, для фахівців – 0,6. Така ситуація сприяє залученню зовнішньої робочої сили.

Проте працюють за фахом на відповідних посадах лише 68,4% опитаних, при чому серед маятникових мігрантів таких осіб більше. Жінки частіше займають посаду відповідно до здобутої професії, ніж чоловіки (відповідно 74,6% і 70,1%).

Найбільше працюючих за фахом серед іногородніх працівників, зайнятих у таких галузях, як фінанси та банківська справа (95,9%), освіта (92,5%), наука (87,2%), інформаційно-обчислювальне обслуговування (80,0%), транспорт (79,2%). Дещо менша частка тих, хто реалізовує свої фахові здібності, в охороні здоров’я та соціальному забезпеченні (75,0%), промисловості (73,3%), управлінні (68,2%) та культурі, мистецтві, засобах масової інформації (60,0%). Найрідше іногородні працівники працюють за фахом у будівництві (46,4%) і торгівлі та громадському харчуванні (36,8%). Натомість пропозиція киян з будівничими професіями вдвічі перевищує попит на неї (за даними Державної служби зайнятості у 2004 р. навантаження на одне робоче місце складало 2,3 проти 1,8 у 2003 р.). Такий стан на ринку праці певним чином обумовлений низьким рівнем заробітної плати на вакансіях, що пропонуються центрами зайнятості, та існуванням тіньового сектору зайнятості будівельників, який завдяки високим заробіткам, стимулюванню до професіоналізму є привабливішим для пошукачів роботи. В результаті постає проблема розвитку продуктивності праці в галузі, ефективності використання і підвищення кваліфікації кадрів.

Аналіз структури респондентів за формами власності підприємств показує, що на підприємствах і установах державної форми власності частіше зайняті іногородні працівники старшої групи молодого працездатного віку (25–29 років – 33,6 %) і молодшої групи середнього працездатного віку (30–34 років – 22,6%). Приватні підприємства заохочують в основному осіб молодшого працездатного віку: 20–24 роки – 28,1%, 25–29 років – 26,0%. В установах колективної форми власності найбільші частки іногородніх працівників припадають на 25–29 річних (40,9%) і 20–24, 30–34 рр. (по 18,2%). Опитані жінки частіше працюють на підприємствах, установах та організаціях державної та колективної форми власності, а чоловіки – приватної власності.

Лише 18,5% опитаних задоволені рівнем власного заробітку. Більшість опитаних, зокрема кожний четвертий 25–29 річний і кожний шостий 20–24 та 30–34 річний, оцінили його як незадовільний. Основна частина респондентів вважає за прийнятний для проживання у Києві рівень доходу у 1001–3000 грн. (66,0%), лише кожен п'ятий респондент вважає за необхідне мати дохід більш як у 4000 грн. Звертає на себе увагу той факт, що трудові мігранти частіше відчувають потребу високого доходу, ніж маятникові (табл. 3.5.4), що значною мірою зумовлено необхідністю для перших наймати житлову площу в Києві.

Оцінки прийнятного доходу серед чоловіків і жінок дещо відрізняються: жінки частіше згодні на меншу величину зарплати, позаяк більшість чоловіків називають бажаними вищі прибутки.

Умовами праці задоволені майже 64,1% респондентів. Основна частина опитаних (90,2%) вважає, що умови їх праці не відрізняються від умов праці киян.

Переважна більшість респондентів планує пов’язати подальше життя зі столицею, про це заявили 82,0% опитаних. Стати киянами у майбутньому бажають 89,5% жінок і 76,0% чоловіків. Бажання залишитися у Києві частіше спостерігається серед молодих людей, із збільшенням віку подібні наміри зустрічаються рідше.

Як свідчать результати обстеження, внутрідержавна трудова міграція є дієвою альтернативою зовнішнім міграційним поїздкам: абсолютна більшість опитаних (77,4%) не має наміру працювати за кордоном.

Проведене дослідження щодо іногородніх працівників дозволило оцінити міграційну складову у формуванні робочої сили м. Києва.

Вивчення соціально-психологічних установок опитаних показало, що в умовах стабілізації суспільного життя в країні планами респондентів на майбутнє є бажання не емігрувати з країни, а знайти гідні умови праці і заробітку для самостійного вирішення своїх нагальних потреб (житлових, сімейних, професійних тощо) на Батьківщині. Такі міграційні настанови можна вважати альтернативою зовнішній трудовій міграції і певним необхідним резервом для соціально-економічного розвитку країни.

Розширення сфери малого і середнього бізнесу у столиці і надалі посилюватиме високу привабливість і конкурентноздатність міста Києва для працівників з інших регіонів країни, а також забезпечуватиме зростання населення міста. Залучення працівників з-поза меж столиці є позитивним для поступу великого міста в депопуляційних умовах, бо забезпечує відтворення трудових ресурсів і дозволяє підтримувати відповідний структурний і галузевий баланс зайнятості в економічному комплексі міста.

Водночас дослідження виявило певні проблеми щодо наслідків трудової міграції. По-перше, надмірне використання зовнішньої некваліфікованої робочої сили в деяких видах діяльності, наприклад, в будівництві, призводить до зниження продуктивності праці і відновлення трудового потенціалу галузі.

По-друге, значне вибуття осіб працездатного віку з областей обумовлюватиме суттєві проблеми у становленні регіональних ринків праці, можливість виникнення депресивних тенденцій розвитку областей.

По-третє, з метою прогнозування соціальної інфраструктури і економічного розвитку столиці для центральної та міської влади актуальним є налагодження реєстрації трудових мігрантів, системи якісного статистичного їх обліку, а також відповідне регулювання цих процесів.

Отже, у Києві значного поширення набула внутрідержавна трудова міграція. На жаль, будь-яких більш-менш достовірних даних про обсяги неофіційної міграції до Києва іногородніх громадян України немає, але безумовно контингенти осіб, які живуть і працюють в столиці, будучи зареєстрованими в інших містах або селах держави, є досить численними. Згідно з даними обстеження іногородньої робочої сили на ринку праці Києва, здійсненому Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України у 2005 році, контингенти внутрішніх трудових та маятникових мігрантів в столиці співвідносяться як 8:5 (при цьому Перший Всеукраїнський перепис населення зафіксував понад 120 тис. маятникових мігрантів, що працюють у Києві). Серед внутрішніх трудових мігрантів дещо переважають жінки (тоді як статева структура маятникових мігрантів характеризується невеликою перевагою чоловіків), більшість перебуває у молодому віці. 27,4% контингенту – особи, зареєстровані в Київській області, 41,6% – в областях, що межують з Київською. Більше половини опитаних знімають квартиру, інші – живуть у родичів та знайомих, в гуртожитку або знімають кімнату. Внутрідержавні трудові мігранти частіше, ніж маятникові, зайняті у торгівлі та громадському харчуванні, в освіті та фінансовій діяльності, рідше – у промисловості, на транспорті, в сфері державного управління. Переважна більшість неофіційно проживаючих в столиці планує пов’язати своє життя з Києвом, не дивлячись на те, що рівнем власного заробітку задоволена лише 1/5 контингенту.

Внутрідержавна трудова міграція для багатьох осіб стає дієвою альтернативою зовнішнім міграційним поїздкам (останні, як відомо, зазвичай носять нелегальний характер). Обстеження іногородньої робочої сили на ринку праці м. Києва 2005 р. дозволило виявити соціально-демографічні характеристики мігрантів, проблеми, з якими вони стикаються. Разом із тим прийнятий характер спостереження не дозволив визначити масштаби явища. Виявлення останніх можливе шляхом проведення обстеження за підтримки органів державної і місцевої влади. Це дасть можливість, по-перше, безпосереднього звернення до керівництва і відділів кадрів підприємств для сприяння проведенню обстеження, по-друге, формування вибіркової сукупності підприємств шляхом випадкового відбору (а не методом снігового кому).

Проблема статистичного обліку внутрідержавних міграцій є однією з ключових проблем державної політики у цій сфері. До суттєвих проблем розвитку явища слід також віднести:

• 
  відсутність загальнодержавного банку даних вакансій;
  
• 
  слабкий розвиток транспортної інфраструктури, особливо в приміських зонах великих міст;
  
• 
  територіальний розрив між місцем сплати податків та місцем користування соціальними послугами для задіяних у цьому процесів контингентів.
  

жүктеу/скачать 4.41 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: