Найдавніші часи київська русь
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: ДРАМАТИЧНІ ЗО-ті Сталін і сталінізм Великий перелом»
- Сталін і сталінізм
- Великий перелом»
- Голодомор 1932—1933 рр.
- Великий терор
- Кінець українізації
Церковне життя Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після то-
Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неод- мінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також зборах солдатів і селян у 1917—1918 рр. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції. Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу. Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Ско- ропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскіль- ки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних резуль- татів. Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним су- противником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Ти- хоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підри- вали вплив існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня тодішня терпимість до ук- раїнізації церкви. Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед чинили патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні. Погрожуючи відлучен- ням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ра- ди поширити свій вплив. Таке відверто вороже ставлення утримувало багатьох свя- щеників і мирян від переходу на бік автокефалістів. Попри ці перешкоди 21 жовтня 1921 р. під час собору, на який зібралося 500 де- ле^атів (у тому числі 64 священики), Рада зробила рішучий крок. Нехтуючи кано- нами та ігноруючи погрози ієрархів, Рада обрала одного із своїх членів, священика Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох єпископів. Вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків. Далі Ра- да підтвердила свою попередню ухвалу створити Українську автокефальну право- славну церкву (УАПЦ). Нова церква швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала ЗО єпископів, близько 1500 священиків, понад 1100 парафій (із загальної їхньої кількості 9 тис.) та міль- йони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у Сполучених Шта- тах, Канаді та Європі. На відміну від традиційного православ'я, що пишалося своєю консервативністю, українська церква впровадила численні нововведення, як, зокрема, користування у церковних відправах українською мовою замість церковнослов'ян- ської. Вона осучаснила зовнішній вигляд своїх священиків, заборонивши традиційні ризи, довге волосся та бороди. Радикальним відступом від давньої практики стало те, що в УАПЦ священикам дозволялося одружуватися. Згідно з духом часу українська церкви зайняла демократичні позиції в питанні про самоврядування. Вона відкинула авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді єпископів, священиків і мирян. Вона також поширила принцип виборності на призна- чення єпископів і парафіяльних священиків. У підґрунті цих реформ лежало праг- нення нової церкви наблизитися до віруючих, залучивши їх до своєї діяльності, що значною мірою пояснює перші успіхи УАПЦ. Ці здобутки не могли, однак, врятувати нову церкву від деяких недоліків. Ради- кальне порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того, запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сути- чок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала еконо- мічної бази. Ще серйозніше стояла проблема нестачі священнослужителів. Поспіш- не й часто випадкове висвячення єпископів і священиків вело до того, що відповідаль- ні посади інколи займали недостатньо підготовлені особи, які зрештою виявлялися ще й податливими на тиск з боку уряду. По мірі того як ці недоліки стали випли- вати на поверхню, зростання УАПЦ уповільнювалося. Проте, залишаючись серйоз- ною перешкодою впливам Російської православної церкви (яку підтримували духо- венство й особливо ченці, російська меншість та консервативні елементи українсько- го населення), вона зберігала за собою прихильність величезної більшості право- славних на Україні. Набагато серйознішу загрозу для УАПЦ являла політика уряду. Занепокоєні несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню на Україні дисидентських церковних груп, що підривали не лише Російську православну церкву, а й її україн- ську суперницю. На початку 1920-х років власті підтримали «прогресивну» групу під назвою «Активістська Христова церква» — фракцію, що відкололася від патріаршої церкви. Коли цій групі не вдалося здобути популярність на Україні, власті стали опі- кати новостворену Соборно-єпископальну церкву, що з'явилася у 1925 р. під керів- ництвом Теофіла Бульдовського. Виступаючи за церковну незалежність України, якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами, ця церква, проте, від- крито займала проурядову позицію. Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ. Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на українські пара- фії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі, за- арештували їх і розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проісну- вати ще кілька років, було очевидним, що її, як і взагалі релігію в СРСР, чекало по- хмуре майбутнє. Відносна слабкість і стриманість, властиві прихильникам комунізму в 20-х роках, сприяли загальному посиленню національної свідомості, що активізувалася серед українців під час революції та громадянської війни. Прагнення комуністичної партії заволодіти монополією в політиці обмежували українські національні тенденції у цій царині. Проте не слід недооцінювати те, що українці таки отримали хоч позірну дер- жавність, яка живила в них свідомість цілком сформованої нації з усіма правами, що передбачалися державним статусом. Основною галуззю, де знайшов пристанище переслідуваний націоналізм, була культура. Чимало обдарованих літераторів, художників, учених перетворили українську культуру із сфери діяльності дореволюційної інтелігенції на справу, що заінтересувала значні верстви населення. Процес українізації не лише поширював серед народу здобутки культури, а й ототожнював українську культуру з освітою, модернізацією суспільства та економіки 'й навіть із державою як такою. Внаслідок цього, здавалося, от-от постане плідний симбіоз націоналізму з комунізмом, який зможе задовольнити національні та соціально-економічні потреби українців. Але по- дальші події свідчили про те, що цьому симбіозові не судилося збутися. УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: ДРАМАТИЧНІ ЗО-ті Сталін і сталінізм Великий перелом» Голодомор 1932—1933 рр. Великий терор Кінець українізації
Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову кому- ністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп і продовжували нав'язувати народові соціально-економічні та політичні зміни — настільки всеохоп- люючі та радикальні, що їх часто називають «другою революцією». Та поряд із масо- вими зрушеннями 1930-х років відбулося повернення до деяких традиційних аспектів російської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для україн- ців цей катастрофічний поворот означав кінець намаганням прокласти власний «шлях до комунізму». Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає чимось подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як ніколи раніше в своїй історії, будуть змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони перед собою не ставили. Сталін і сталінізм У 1927 р. Сталін вийшов переможцему затятій боротьбі за владу, що точилася між
У міру того як Сталін підпорядковував своєму тиранічному пануванню партію, вона в свою чергу систематично поширювала владу на всі сторони життя суспільства. Відкрита критика Сталіна (не кажучи вже про опір) ставала неможливою, оскільки могутнє і всезростаюче Чека послідовно тероризувало, а потім і ліквідувало реальну, а також потенційну Опозицію. Деякі вчені кваліфікують російсько-марксистське по- єднання особистої диктатури з монолітною організацією як тоталітаризм. Інші на- зивають це просто сталінізмом. Радянські вчені розглядали це як необхідний етап у будівництві соціалізму й довгий час вихваляли Сталіна за мудре керівництво, за- лізну волю та реалізм. Критики ж Сталіна незмінно підкреслювали в ньому жорсто- кість, неймовірну глухоту до людських страждань і паранойю кровожерця, що зму- шувало його скрізь бачити ворогів і змову. За словами НіколасаРязанова, якщо Сталін (як і Іван Грозний, яким він захоплювався) і був божевільним, то в тім бо- жевіллі існувала певна методика й послідовність. Мржливо, більше, ніж інші комуністи, Сталін був дуже невисокої думки про се- лян, вважаючи їх невиліковно консервативним класом і основною перешкодою ре- волюційним змінам. За словами його наступника Микити Хрущова, «селяни були для Сталіна покидьками». Неросіянин Сталін використав російський шовінізм як засіб зміцнення Радянської імперії. Тому українці — ця переважно сільська на- ція, в якій зростав націоналізм,— опинилися під подвійною загрозою сталінських проектів. Великий перелом» Мандрівник, що відвідав би в середині 20-х років Радянську Україну, був би вра-
Для Сталіна таке становище було не лише гнітючим, а й загрозливим. За непу економічно зміцніли запеклі вороги нового режиму — куркулі. Але ще зловісніше над молодою соціалістичною державою нависла загроза нападу, що його, як засте- рігав Сталін, готують капіталістичні країни. Такий підхід породжував серед членів партії відчуття необхідності термінових і радикальних дій для порятунку револю- ції та здійснення пов'язаних із нею сподівань. Сталін не був сильним теоретиком, але в цей критичний момент він висунув привабливе гасло. Відкидаючи заклики свого супротивника Льва Троцького відно- вити намагання поширити революцію в інші країни як нереалістичні, Сталін спо- нукав партію до будівництва «соціалізму в одній, окремо взятій країні», інакше ка- жучи, до перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — на сучасне ін- дустріальне суспільство. Якщо будуть здійснені ці швидкі перетворення, Радян- ський Союз зможе вистояти проти капіталістичних ворогів і продемонструвати, що комунізм є найефективнішим шляхом до прогресу. Оскільки підтримка такої про- грами селянами виглядала малоймовірною (лише один селянин із кожних 125 був комуністом), Сталін закликав до «революції згори», тобто насадженої ним, партією та урядом. Перша п'ятирічка. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому,: щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні. Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисло- вості, причому лише .важка промисловість мала зрости на їЮ %. Інша важлива частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію — створення великих ко- лективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Малось на увазі, що сіль- ськогосподарська продукція зросте на 150 °о. Згодом колективізація мала .охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності. У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міс- та на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її полі- тичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалі- зація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні». Індустріалізація. З погляду промислового розвитку перший п'ятирічний план був сприятливим для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капітало- вкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових підприємств, споруджуваних в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідро- електростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий мета- лургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криво- різькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво. Однак у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капі- таловкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центри Ук- раїни були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві ви- рішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500 за- водів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100 зна- ходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише 600. Проте спорудження тисяч нових заводів протягом якогось десятиліття вивело .Україну на рівень великих індустріальних країн. Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотні заводів. Але такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому не- обхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної війни з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного. Тон цим зусил- лям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпи індустріалі- зації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки... Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань в десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Це звертання до радянського патріотизму (чи росій- ського націоналізму) спонукало радянських громадян «довести» світові, що їхня система краща. Щоб збудити ентузіазм, використовувалися різні методи. Про господарську діяль- ність стали говорити, вживаючи військову термінологію: «прорив на тракторобудів- ному фронті», «перемоги ударних робітничих бригад», «штурм нових висот» то- що. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності, присвоювали звання «Героя Соціалістичної Праці». За виконання плану змагалися заводи, міста й навіть респуб- ліки. Значною мірою ці методи мали успіх. Багато робітників і особливо членів партії та комсомолу пишалися своїми здобутками і з готовністю присвячували себе вико- нанню завдань, поставлених партією. До тих. хто працював із меншим ентузіазмом. застосовували примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення до обов'яз- ків стали карними злочинами, за які можна було поплатитися продовольчою карткою (ставши перед загрозою голодної смерті), житлом чи навіть бути ув'язне- ним ,у сибірських трудових таборах. Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати п^ан і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко супро- воджувався разючим безладдям, невмілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплано- вані корпуси перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі по- гано навчені оператори псували машини, на іншому через брак потрібного устатку- вання просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів були невисокої якості. Комуністичний провід України мав власні підстави критикувати кампанію інду- стріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних планів прак- тично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкла- день у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер про- мислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили перед Украї- ною завдання видобувати сировину, в той час як російська промисловість монопо- лізувала виробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім вво- зилися знову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських економістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Укра- їною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже не- рівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим розширенням традиційних промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав економічний застій на густозаселеному Правобережжі. Попри ці недоліки перші п'ятирічки досягЛи вражаючих успіхів. У 1940 р. про- мисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи. Урбанізація. Бурхливий розвиток важкої промисловості в 1930-х роках вплинув не лише на зайнятість українців, а й на їхнє розселення. Протягом століть однією з найбільших проблем української історії було протистояння між укра- їнським селом і неукраїнським містом. Унаслідок політики індустріалізації, з напли- вом у міста мільйонів українців, що йшли працювати на промислові підприємства, ці взаємини почали змінюватися. Може виникнути доречне запитання, чому така вели- ка кількість українців взяла участь у кампанії індустріалізації 1930-х років, якщо раніше вони навдивовиж одностайно лишалися осторонь хвилі промислового роз- витку 1890-х. Радянська політика проводилася в таких гігантських масштабах, що в усьому СРСР виникла загальна нестача робочої сили. Тисячі російських робіт- ників більше не йшли на Південь у пошуках праці, відтак новозбудовані фабрики України спиралися на місцеву робочу силу. До того ж тяжкі умови життя на селі. відсутність можливості їхати на Схід у пошуках землі, як у 1890-х роках, змушу- вали українського селянина лишати випещений наділ і йти працювати до міста. Не- зворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи, призведе до важ- ливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть був визначальним для українців. Міста розросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радян- ської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всього населення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. На початку цього періоду в місь- кому середовищі перебував лише один із кожних п'яти жителів України, а перед початком другої світової війни — один із трьох. Такою ж масовою була участь етніч- них українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці складали 32 % міського населення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частина переселилася до великих Таблиця 4 Частка українців у промислових центрах у 1923—1933 рр.
Переважна більшість зростаючих промислових центрів розташовувалася не на Право- та Лівобережжі, де жила серцевина українського населення, а в Донбасі та на Півдні з їхніми великими російським та єврейським меншостями. Пізніше, коли уряд розпочне курс на русифікацію, цей чинник набуде помітного значення. Проте спочатку до міста влилося так багато українців, що російська культура не могла їх асимілювати, і традиційне панування в містах росіян опинилося під серйозною за- грозою. Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови існування й особливо загострив дефіцит житла. Новоприбулих, що нерідко лишали свої родини в селі, розміщували в переповнених гуртожитках, де вони часом жили роками. А ті, що привозили з собою сім'ю, часто не мали іншого вибору, як се- литися в убогих халупах у передмісті. Продукти харчування розподілялися за карт- ковою системою. Єдина втіха для багатьох робітників у новій ситуації полягала в тому, що яким би тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим, ніж життя на селі. Колективізація. Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жор- стокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спусто- шливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії. Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господар- ство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переко- нати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило ли- ше 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть ко- лективізувати 20 °/о селянських дворів (для України це завдання виражалося в ЗО °о). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетво- ренням сільського господарства. Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно/під час кризи зерно- заготівель 1927—1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпе- чувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, при- бутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вва- жали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринко- вих) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Від- так без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «су- цільної колективізації». «Ліквідація куркульства як класу». Розуміючи, що найзапекліший опір чинити- муть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності. Заможнішому селянинові, як правило, належало 10—15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 600— 800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської нійн.і, куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що зав- дяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, осо- бисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін — підкуркуль- ник. Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив най- упертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й осо- бисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулюван- ня сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала де- портація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пусте- лі, нерідко без їжі та притулку. .. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особ- ливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Ра- зом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Укра- їні^ Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому». Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії нгі відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та ко- лективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для про- ведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів або комсомольців. Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р.— близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та ке- рівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники Допит куркуля інспектором праці. 1929 р. що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові
Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» — повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озбро- єних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домаш- ню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби. Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками. На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу. До березня 1930 р. близко 3,2 млн селянських господарств України відступили пе- ред загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі. Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі мож- на вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послаби- ти темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих на- •слідків колективізації. Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагу- вали відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три мі- сяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індиві- дуального господарювання. Реорганізація сільського господарства: другий етап. Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лише тим- часовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно уне- можливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, час- то не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у два-три рази, а кол- госпників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упер- тих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього ба- гатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у 1932 р. припадало 70 °/о усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис. Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволяло- ся розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські -підприємства, де робітники працювали як най- мана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно- тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монопо- лія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система буду- валася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому. Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, про- те, навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні акти- вісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи ве- личезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транс- порту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню кількість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво трак- торів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха. Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішаль- ним, із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагальне потре- буючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель. Через нестачу зерна для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українські ко- муністи благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення. Сталін, проте, встановив нові, що були також нереально високими. Щоб забезпечити збір необхідного режимові зерна, Сталін вирядив своїх пер- ших заступників Вячеслава Молотова й Лазаря Кагановича для нагляду за зерно- заготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних акти- вістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних поса- дах у колгоспах. Для підтримки активістів радянські чиновники використовували регулярні війська та підрозділи ОДПУ, які безжально громили села, що відмовля- лися віддавати продукти. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сів- би наступного року. Попри всі ці заходи під кінець 1932 р. режимові вдалося зібра- ти лише 70 °о запланованого. У промові, виголошеній у січні 1933 р., Сталін нака- зав партійному .апаратові подвоїти зусилля: «Не дозволяйте, щоб вашу увагу відвер- тали всілякі фонди і резерви, не забувайте про основне завдання: розгортайте кам- панію зернозаготівель... і прискорюйте її. Першою вашою заповіддю є виконати зер- нозаготівлю». Голодомор 1932—1933 рр. Голод 1932—1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і рі-
Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Ста- лін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.» Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12 °о був меншим середнього показника 1926—1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 °о. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним. Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні акти- вісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціа- лістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» ка- ралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгос- пи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали під- логи, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли ли- шати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояс- нював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології». Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на почат- ку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоло- вік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь чле- нів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянсько- го автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство». Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обо- в'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторош- ніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого ди- тинства». Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздра- тований результами перепису і 937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні мате- ріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Укра- їні коливається в межах 3—6 млн чоловік. У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-тех- нічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Прав- ди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна — вирішальний фактор зернозаго- тГвель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зер- нових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським. З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колек- тивізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику — з усіма її страхітливими наслідками — швидшими темпами, ніж в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колиш- ній партійний активіст: «Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала про- ти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас». Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського на- ціоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пиль- ності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб ... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивідуальне селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії. Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідо- мості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевид- но, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР. Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замов- чувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допо- моги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Ста- ліна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Тайме» Уолтер Дуранті неодно- разово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах до- пускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн чоловік). «За глибину, об'єктив- ність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуран- ті нагородили Пулітцерівською премією. Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: «Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії, аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, ос- кільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним». До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в пи- танні про голод. Як зауважив Р. Конквест, «ганебним було не те, що вони виправ- довували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали по- дивитися фактам в обличчя». Великий терор Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади
На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реаль- ний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелі- генція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовиць- кими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фаб- рикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюва- них у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів. Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929—1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніков- ського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективі- зації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Викорис- тавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту. Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націона- лістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні. Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної пра- вославної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митро- полита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів. У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опорту- ністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підоз- рою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки. У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937— 1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та 
Червоноармійці руйнують церкву. Початок 30-х років деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з
Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста — ці традиційні бази підтримки комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не прояви- ла себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів Ук- раїни «козлами відпущення» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель. Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України — з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала.безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал» на Україні. Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, про- вести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чи- новників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на україні- заторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання під- порядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «куль- турну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в про- летаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури». Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націо- нал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів прав- ління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заареш- тували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви. Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комі- саріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогоподарська академія, ред- колегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніз- дами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналі- стичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістич- ної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох ти- сяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників». Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії зви- нувачували у «фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. На- віть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Ук-
Станіслав Косіор і Микита Хрущов. 1927 р. раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої
Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в ос- новному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937—1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Ста- ліна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почут- тям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці по- казових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «бать- ки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний ви- рок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в си- бірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сі- мей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування — єдина база потенційної опозиції. І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших уда- рів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективіза- ції та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний ви- конавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильно- сті сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вима- гав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представники Сталіна — Вячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В ре- зультаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заареш- товано і страчено. Прем'єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37 °о членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія «була ви- чищена до блиску». НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, ко- лишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кіль- костях. Про масштаби «Великої чистки» свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937—1938 рр. місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити за- гальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Ада- ма Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоло- вік було страчено й десь від 3 до 12 млн заслано до таборів. У світлі вищезгаданих чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно високим. До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й про- тестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емі- сарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком про- мисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпо- рядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихоло- щувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республікан- ську структуру Радянського Союзу. Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськи- ми поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру — Києва. У 1936 р. Сталін повто- рив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову консти- туцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися грома- дяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, по- діливши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінсько- го цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало кра- ще, жити стало веселіше». Кінець українізації З централізацією прийшла й русифікація. Спочатку, в 1933 р., вона проводилася
За кадровими змінами стояв рішучий поворот у національній політиці Москви, що стався в 1933 р., коли основною загрозою для єдності Радянського Союзу Сталін оголосив місцевий націоналізм (а не російський шовінізм). Це означало кінець ук- раїнізації й початок систематичних утисків української культури. Скоротилася кіль- кість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських учителів і дослід- ників, із бібліотек було вилучено видатні твори української науки та літератури, за- боронено сотні українських п'єс і закрито десятки українських театрів, а музейним працівникам наказали припинити «ідеалізацію історії козаччини». Власті при кож- ній нагоді знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України». Водночас звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася про- відна роль Росії в СРСР. Причому все це робилося під виглядом розвитку інтерна- ціоналізму, пролетарської солідарності та «дружби народів». У 1936 р. Сталін про- голошував: «Докорінно змінилось обличчя народів СРСР, у них зникло почуття вза- ємної недовіри, натомість розвинулося почуття взаємної дружби і налагодилося, таким чином, справжнє братерське співробітництво народів у системі єдиної союзної держави». Не викликав подиву й висновок, що до нього прийшли радянські ідеологи, за яким російська мова й культура найкраще відповідають завданням розвитку інтернаціо- нальної дружби, співпраці та прогресу. Ось типова заява одного з них: «Російську мо- ву вивчають трудящі всього світу. Маркс свого часу віддав належне могутній росій- ській мові, вивчаючи її та використовуючи в своїх працях російські першоджерела... В нашій ситуації російська мова є мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Знання російської мови дозволяє народам СРСР оволодівати найвищими культурними цінностями». Р. Салівант зауважує, що росіяни не тільки вихваляли свою мову, а й ідеалізу- вали самих себе за свої революційні успіхи, а також «огортали себе містичним покровом марксистської зверхності над іншими народами Радянського Союзу і всього світу». Прикладом цієї нової пропагандистської лінії є таке твердження: «Ро- сійський народ — це великий народ. Він допомагає всьому людству рухатися до пе- ремоги демократії і соціалізму. Під керівництвом свого робітничого класу найпере- довіший російський народ першим в історії звільнився від капіталістичного гніту й експлуатації. Російський робітничий клас допоміг звільнитися від національного, політичного і економічного гніту всій численній сім'ї народів, що населяють колиш- ню царську Росію». Висунувши такі претензії, радянські ідеологи могли доводити, що нова політика Сталіна являла собою не повернення до традиційного російського шовінізму, а була надійним шляхом до прогресу, соціалізму та інтернаціоналізму. За логікою речей, із їхніх тверджень також могло випливати, що культура українців та інших неросій- ських народів сприяла відсталості та провінціалізму. В результаті наприкінці 1930-х років в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови; було змінено українську абетку, граматику і словник у на- прямі наближення їх до російської, і взагалі вживання російської мови на Україні значно розширилося. Вже у 1935 р. Постишев зізнався, що «члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою». Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 % газет та 85 °о часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 й 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотвор- ним впливом Росії. На разючу відміну від кінця 1920-х років, коли власті підтриму- вали українізацію в містах, у 30-х роках вони енергійно намагалися поширити вплив російської культури на селі. Сталінська «революція згори» спричинилася до приголомшуючих змін в умовах життя українців та інших народів СРСР. Основною складовою економіки стала про- мисловість. Міста почали швидко зростати, що через кілька десятиліть перетворило їх на головні осередки населення країни. Докорінних змін зазнало сільське госпо- дарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо колективізація на Україні проводилися із застосуванням нечуваного на- сильства й ціною величезних людських жертв. Хоч би які блага принесла Україні радянська модернізація, безперечним є те, що блага ці коштували невиправдано дорого. На додаток до матеріальних змін Сталін справив на політичне і культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських кампаній те- рору зазнали інтелігенція й селянство — дві верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В результаті рух за самоутвердження українців, що, зда- валося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва нації, й саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі наслідки страшних демографічних утрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці. На- решті, Сталін повернув назад розвиток дуже важливої та багатообіцяючої тенденції на Україні. У 20-х роках модернізація великою мірою перепліталася з українізацією. Але коли в 1930-х роках Сталін знищив українську еліту й поновив політику русифі- кації, модернізація знову набрала російського вигляду. Водночас українською куль- турою маніпулювали так, щоб вона знову зосередилася на традиційному для себе ототожненні з консервативним і відсталим селом. жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
| ||||||||||||