Найдавніші часи київська русь
Євген Коновалець (сидить у центрі) на першому конгресі ОУН. 1929 р
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Українці під владою Румунії
- Українці в Чехословаччині
Євген Коновалець (сидить у центрі) на першому конгресі ОУН. 1929 р. кратіями, які ігнорували заклики українців про допомогу й самі загрузли в кри- зі, українські інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого стану речей, й тому необхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його. Організація. Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтеграль- ного націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виник- ли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що праг- нула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця — галичанина, котрий очолював заго- ни січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі за незалежність. Прекрасний організатор і тонкий політик, Коновалець швидко стає незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час. Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтер- нованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а та- кож проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного ре- жиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис. членів, мала зв'язки як із східно-, так і з західноукраїнським еміграційними урядами та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнських політичних партій. Але в 1923 р. становище УВО різко змінилося. Коли визнання Антантою закон- ності польської влади в Східній Галичині викликало сумніви серед багатьох західних українців щодо доцільності продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її випробуваних членів. Проте організація відмовилася змінити тактику збройних дій проти поляків, тим самим відштовхнувши від себе легальне діючі партії, що відкидали тероризм. Переслідування польської поліції змусили Коновальця й велику частину проводу тікати з Галичини й заснувати штаб-квартиру за кордоном. Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої пере- орієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужозем- них держав, насамперед ворогів Польщі — Німеччини та Литви. А у Східній Гали- чині для поповнення своїх поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та уні- верситетську молодь. Для пропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація дово- зила контрабандою з-за кордону свій часопис «Сурма». Особливо важливим було те, що УВО з метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків устано- вила контакти з рядом таких студентських груп, як «Українська націоналістична молодь» у Празі, «Легіон українських націоналістів» у Подебрадах (Чехословаччи- на) та «Асоціація української націоналістичної молоді» у Львові. У 1929 р. після кіль- кох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Коно- валець та його соратники. Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО. Як і її попередниця, ОУН лишалася «підпільною партією». Вона дотримувалася вій- ськових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила кампанію політичного терору проти польської держави та її представників. Проте вона також прагнула очолити широкий революційний рух за досягнення цілей інте- гральних націоналістів. Особливих зусиль докладала вона для популяризації сво- їх поглядів, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїн- ськими громадськими, політичними та економічними організаціями. Українці, які чинили перешкоди планам ОУН, як і польські урядовці, опинилися під загрозою те- рористських нападів. . - Без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися широкою підтримкою української молоді, її схильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення вивести нову породу «надукраїнців» імпонували молоді, ошуканій польською владою, доведеній до відчаю безробіттям і розчарованій поразками бать- ків. Одразу ОУН залучила на свій бік велику частину університетських студентів та учнів вищих гімназій Східної Галичини. Майже в кожному університеті й у кожній середній школі в Польщі та за кордоном, де вчилися українці, були осередки ОУН. Справжньою твердинею інтегральних націоналістів, яких очолювали Богдан Кравців, Стефан Ленкавський, Степан Охримович, Іван Грабрусевич та Володимир Янів, став Академічний Дім українських студентів університету у Львові. Коли деякі з цих юна- ків поверталися до своїх сіл, вони пропагували ідеї інтегральних націоналістів у провінції. Для розширення свого впливу ОУН також проникала в різноманітні господар- ські, освітні та молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів, видавала численні газети й брошури, енергійно поширювала свої ідеї серед студентів, селян і робітників Гали- чини і Волині. У цій діяльності вона спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих молодих поетів, таких як Євген Маланюк, Олег Ольжич-Кандиба, Олена Теліга та Богдан Кравців. Основною трибуною поглядів інтегральних націоналістів слугував празький часопис «Розбудова нації». Згодом під вплив інтегральних націоналістів по- трапив ряд інших видань. Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними під- рахунками, напередодні другої світової війни вона налічувала до 20 тис. чоловік. Чис- ло ж співчуваючих було набагато більшим. Так чи інакше перевага в її лавах молодих, енергійних, ідеалістично настроєних і самовідданих людей швидко зробила ОУН найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України міжвоєнного періоду. Протягом 30-х років ОУН продовжувала свою «війну» з польським режи- мом, здійснюючи напади на урядові заклади та поштові контори, щоб здобути кошти для своєї діяльності, організовуючи акції саботажу щодо державної власності та вбивства. Але ОУН (як і У БО) не вважала насильство й терор за самоціль. Її чле- ни були переконані, що революційними засобами ведуть національно-визвольну боротьбу, аналогічно тому, як у це вірили ірландці з антианглійської організації «Шинн фейн» та учасники передвоєнної антиросійської підпільної організації Піл- судського. Безпосередня мета такої тактики полягала в тому, щоб переконати ук- раїнців у можливості опору й тримати українське суспільство в стані «постійного революційного бродіння». Ось як розвивалася концепція «перманентної револю- ції» в одному виданні інтегральних націоналістів 1930 р.: «Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти влас- тей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звика- ють до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві». • На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків «експро- пріації» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. Найважливішими їхніми жертвами стали: Тадеуш Голувко (1913) — широковідомий польський прибічник польсько-українського компромісу; Еміліан Чеховський (1932) — комісар польської поліції у Львові; чиновник радянського консульства у Львові Олексій Майлов (1933), убитий у помсту за голодомор 1932—1933 рр. на Радянській Україні; Броніслав Перацький (1934) — польський міністр внутріш- ніх справ, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію 1930 р. Було здійс- нено багато замахів на українців, які не погоджувалися з політикою ОУН. Най- більш відомим із них стало вбивство в 1934 р. авторитетного українського педагога Івана Бабія. Але політика насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН. У 1930 р. ко- мандира її бойового загону Юліяна Головацького застрелив агент поліції. Через рік за вбивство урядника під час однієї з «експропріацій» повісили двох молодих робіт- ників Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Після вбивства Перацького у 1934 р. польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь крайовий провід ОУН у Галичині, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебе- дя, котрі організували замах. На судових процесах, активно висвітлюваних у пресі, ці молоді провідники отримали тривалі терміни ув'язнення в концтаборі Береза Карту зька. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, яких схопили в той час. Ці події — лише частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в організацію проникла поліція, чого й належало сподіватися, оскільки ОУН стала проводити масові вербування. Ще більш деморалізуючим фактором була кри- тика ОУН з боку своїх же українців. Батьки обурювалися з того, що організація штовхала малоосвічених підлітків до небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася трагічно. Громадські, культурні та молодіжні організації засудили намагання ОУН підпорядкувати їх собі. Легальні політичні партії звинувачували інтегральних націо- налістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності українців. «Аморальність» ОУН гостро засудив митрополит Шептицький. Взаємні закиди й звинувачення свідчили про тертя між двома поколіннями — батьків у ле- гальному «органічному» секторі та їхніх дітей у революційному підпіллі. Конфлікт між поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. З-за кордону керівництво рухом здійснювало виховане в більш «цивілізовану» довоєнну добу, загартоване роками й досвідом старше покоління Коновальця та його сорат- ників із 1917—1920 рр., таких як Дмитро Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сці- борський та Роман Сушко. Хоч вони до певної міри сумнівалися щодо окремих так- тичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані конт- ролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи насильства, Коновалець та його штаб, од- нак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних країн; особливо Німеччини. Підлеглий їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Ми- кола Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич, навпаки, тримався тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки тро- хи за 20, і вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече хизування перед режимом породило в них схильність до насильницького, героїчного типу опору, а відносна поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших ко- лег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося після того, яку 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув'язнено у концтаборі Береза Картузька, у зв'язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зра- ди деяких членів закордонного проводу. Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстер- ності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським агентом у Роттердамі стало дошкульним ударом для руху інтегральних націона- лістів. Відтак напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого й загальновизнаного вождя. А те, що попри всі ці невдачі організація не лише уник- ла розвалу, а й продовжувала зростати, є промовистим свідченням відданості, дина- мічності та дисципліни її рядових членів.
Іншою країною, котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну кількість укра-
котра з усіх західних українців користувалася найбільшим сприянням, буковинці стали найбільш гнобленими. Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій що- до Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визна- ти українців за окрему націю. В освітніх заходах 1924 р., скерованих на румунізацію шкіл, українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали як одну з румунських провінцій. Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928 р., румунський уряд запро- вадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впо- рядкованої конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і руму- нізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговта- лися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з при- ходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітар- ного правління. За таких обставин лише в короткий період між 19'28 та 1938 рр. можна було ду- мати про відродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика буковинська спільність реагувала на румунське правління подібно до своїх співвіт- чизників у Польщі. Старші за віком і краще соціальне влаштовані, її представники схилялися на користь «органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відно- вили культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки та органи преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть утворили Укра- їнську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію й багато інших українських організацій було розпущено. У середині 30-х років сформувався «революційний», або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем і Денисом Квітковським. Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у Галичині, ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній бу- дові вона виявилася єдиною на Буковині українською організацією, що не тільки ви- тримала репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм.
Описуючи в основному гнітючі умови існування українців у міжвоєнний період,
З усіх новостиорених держав Східної Сиропи Чсхослоікіччііііа була найдемокра- тичнішою. Відтак вона не проводила щодо своїх мсііілостсн такої відкритої по- літики дискримінації та асиміляції, як По.'н-іда та Румунія. Ііцоп- це не значить, що взаємини між центра.іі.ним урядом і населенням 'І.іь.іі.іі.іігіі ?у.!н і)': іконф-'нкі ними. Питання про автономію, як ми пересвідчимося, спричинилося до напруженості між Прагою та її східною провінцією. Однак чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу міру політичної та культурної самореалізації, ніж вони будь-коли мали. У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько 455 тис. карпатоукраїнців. Із них у чеській частині країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околиці Пряшева у словацькій частині федерації. Бажаючи модернізувати всі регіони своєї нової дер- жави, чехи намагалися підняти рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках було по- ділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожна розміром понад два акри. Разючим контрастом до Польщі та Румунії було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій було надто мало, аби якось полег- шити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років населення Закар- паття спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в голодування широких мас народу. З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між 1914 та 1938 рр. число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій — із трьох до II. Більше того, чеський 'уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як «Просвіта» й Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість та- ких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш, Олександр Маркуш. Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів. Із поширенням Освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на той час уже було розв'язане у більшості українських земель. Як водиться, його ви- рішення стало першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного будівництва, навколо цього питання виникли розбіжності. Підходи до національного питання. Серед старших представників інтелігенції, а це здебільшого було греко-католицьке духовенство, в ситуації, подібній до тої, що раніше мала' місце в Галичині, поширювалися русофільські тенденції. Хоч русофі- ли, до яких належали багато відомих місцевих жителів, утворили численні організа- ції та товариства, у тому числі широку мережу читалень Товариства ім. Духновича, вони мали корінний недолік: при всіх їхніх намаганнях незаперечним лишався факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіяна- ми. Ця обставина дедалі виразніше розкривала безплідність їхньої ідеології та полі- тичної орієнтації і пояснювала труднощі у залученні на свій бік освіченої укра- їнської молоді. Інша тенденція зводилася до абсолютизації місцевих особливостей, тобто до того, що слов'янське населення Закарпаття є окремою нацією русинів. Багато з її прибічників були мадяризованими священиками, які з приходом чехів вважали за обачне приховати свої проугорські симпатії під машкарою локалізму. Ідея «ство- рення» окремого народу з кількох сотень тисяч людей виглядала слабко аргументо- ваною, особливо з огляду на близьку спорідненість закарпатців з українцями, що на- селяли східні схили Карпат. У результаті локалістський, або русинський, варіант був найслабшим із усіх. Очевидно, найдинамічнішою виявилася українофільська течія, що переважала в середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX 'ст., вона починалася як народовський рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцни- ти зв'язок із селянами. В міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, на- родній культурі, у традиціях християнства східного обряду між населенням по обид- ва боки Карпат, а також із посиленням українського національного руху в Галичині народовці Закарпаття ставали українофілами. Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростан- ня в 30-х роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлі- єм Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило конкуруюче Товариство русофілів ім. Духновича. Особливої популярності серед Селяни йдуть на прощу. Закарпаття, середина 30-х років молодої інтелігенції набула організація українських скаутів «Пласт», що налі-
Хоча першу автономну адміністрацію очолили русофіли Андрій Бродій та Сте- пан Фенцик, вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі. За- мість них Прага призначила новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Ав- густином Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закар- паття, чи Карпато-України, як вона тоді офіційно називалася, на автономну укра- їнську державу. Українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація. У лютому 1938 р. на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали 86 % усіх виборців. Тоді ж була сформована Карпатська Січ — військова організа- ція, що незабаром налічувала близько 5 тис. бійців. Для створення власної збройної сили існували вагомі причини: з повільним роз- валом Чехословаччини Угорщина зажадала повернення своїх колишніх земель у Закарпатті. Саме коли формувався перший уряд Карпатської України, угорські вій- ська зайняли південну частину краю, змусивши українців перевести столицю з Уж- города до Хуста. Протягом усього свого короткого існування уряд Карпатської України стояв перед постійною загрозою угорського нападу. Створення українського уряду в Закарпатті справило великий вплив на західних українців, особливо у сусідній Галичині. Багато з них вважали його першим кроком на шляху до неминучого створення самостійної соборної України. Прагнучи захис- тити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих інтегральних націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської Січі. Однак серед проводу ОУН не було одностайності щодо того, яку політику проводити. Якщо молоді радикали Галичини вимагали негайної та широкої підтрим- ки Карпатської України, їхнє старше керівництво за кордоном, знаючи про німецькі плани, закликало до стриманості. Незабаром причини обережності старших інтегральних націоналістів стали зро- зумілими. У таємному пакті з Угорщиною Гітлер погодився на окупацію нею всьо- го Закарпаття, й 14 березня 1939 р. в край увійшли угорські війська. Безнадійно по- ступаючись за чисельністю та озброєнням, Карпатська Січ чинила відважний, проте марний опір. 15 березня уряд Волошина символічно проголосив незалежну Рес- публіку Карпато-України. А вже через кілька годин по тому він був змушений утекти за кордон. Виникнення карпатоукраїнської автономії було чимось парадоксальним. Серед усіх західноукраїнських земель цей регіон був найменш розвинутим у соціально- економічному, культурному й політичному відношенні. Однак саме на цій території був досягнутий певний рівень самоврядування. Незважаючи на свій короткий вік, уряд Карпатської України мав вплив, аналогічний впливові українських урядів періоду 1917—-1920 рр., й сприяв перетворенню великої частини населення краю, особливо молоді, на національне свідомих українців. Цей епізод також крив у собі важливі висновки щодо німецько-українських стосунків, послуживши перекон- ливим доказом того, як мало українці могли покладатися на добру волю Гітлера. Національна нерівність, труднощі соціально-економічного характеру, а також вражаюче посилення нацистської Німеччини та СРСР призвели до розчарування в демократії і зростання політичного екстремізму по всій Східній Європі у міжвоєн- ний період. Ця радикалізація чимдалі ширше охоплювала не лише інтелігенцію, а й традиційно пасивне селянство. За всієї своєї обмеженості модернізація піднесла самоповагу і сподівання кращої долі серед селян, викликаючи в них почуття протес- ту проти національних утисків та погіршення життєвого рівня, що спостерігалися в 1930-х роках. Більше того, вона, як ніколи раніше, штовхала їх до політичної діяль- ності, зокрема до радикальних дій. Розчаровані безрезультатними намаганнями завоювати державність чи самовря- дування, західні українці виявилися особливо чутливими до цих загальних тенден- цій. Незважаючи на широкий розвій «органічної роботи», було очевидно, що саме інтегральний націоналізм ОУН став серед західних українців, і насамперед молодих, найдинамічнішим рухом. На відміну від співвітчизників у Радянській Україні західні українці не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін, і навіть за вкрай убогого життєвого рівня їхніми думками володів не дискредитований ста- лінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм. Відтак найбільшого поширення український націоналізм набув серед покоління західних українців, які вступили в дорослий вік у 30-х роках, і проявлявся як своєрідна суміш фанатичності та ідеалізму. жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|